16 Бойко

хувала власних сил, і всеукраїнський страйк провалився. Нез­важаючи на це, опозиція не потерпіла поразки. Річ в тім, що з 2 до* 17 жовтня 1990 р. у Києві тривало голодування студентів, у якому брали участь 158 осіб з 24 міст України. Голодуючі сту­денти вимагали: відставки уряду, надання Декларації про дер­жавний суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, за­борони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території рес­публіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду респуб­ліки В. Масола студенти припинили голодування.

В умовах посилення кризових явищ у господарстві респуб­ліки, втрати монолітності в лавах КПРС, наростання політиза- ції у суспільстві радикалізується Рух як політична сила. На сво­єму II з’їзді (жовтень 1990 р.) він суттєво змінює політичні орі­єнтири, про що свідчить і гасло, під яким він проходив: “Від народного руху за перебудову — до народного руху за відроджен­ня суверенітету України”. Така зміна акцентів свідчила про по­дальше політичне розмежування у самому Русі, про консоліда­цію сил для вирішальної боротьби за* владу.

Наприкінці 1990 р. політична палітра'нових партій України була хоч і дуже строкатою, але чітко визначеною: на правому фланзі — Українська христцянсько-де^ократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсь­ко-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.

VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 рр.) — кінець перебу­дови.

Події попереднього періоду (відмова Горбачова підтрима­ти проект переходу до ринку за 500 днів, підготовлений комі­сією Шаталіна-Явлінського; криваві події у Вільнюсі та ін.) свідчили про наростаючу схильність горбачовського керівниц­тва до союзу з консерваторами, про його дрейф вправо. Тому певною мірою закономірно, що IV з’їзд народних депутатів СРСР здійснив поворот від демократії до політики “міцної ру­ки”. Про реальність такого повороту свідчили вихід із прези­дентської команди Е. Шеварднадзе та О. Яковлева; еволюція форм державної влади — ще не зміцнілий парламентаризм по­ступається місцем президентському правлінню з необмежени­ми повноваженнями; принципові орієнтири перебудови “плю­ралізм”, “демократі^”, “гласність” спочатку витісняються; а потім замінюються в офіційній політиці на “дисципліну”, “по­рядок” та “стабільність”.

Сама логіка виходу з кризи і збереження цілісності суспільс­тва вимагала, на думку Горбачу т,а його отрчення, акценту на виконавчу владу. Як зазначають історики та політологи, зміну бачення ситуації Горбачовим зумовила низка факторів: певна втра­та контролю за процесом перебудови; запізнення з реформуван­ням СРСР; відсутність міцного центристського руху, що міг би стати опорою поміркованого курсу; загальна організаційна слаб­кість демократичних, сил; чітко виражене намагання “архітекто­ра перебудови” все ж таки втриматися у рамках “історичного вибору” та ін.

Не поліпшила, а тільки ускладнила ситуацію здійснена у січ­ні 1991 р. заміна Голови Ради Г^цііоурів СРСР М. Рижкова на прем’єр-міністра В. Павлова. Спад виробництва катастрофічно наростав, і обганяли його лише темпи грошової емісії, що зумов­лювало посилення соціальної напруги у суспільстві. За даними республіканської статистики 1991 р., в Україні валдвий суспщь- ний продукт був на 11,3% меншим, ніж у 1990 р.; вироблений національний доход відповідно зменшився на 11,2%. Падіння по­казників розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а сільського господарства — аж 13,2%. На, фоні тотального спаду основних економічних показників зростають грошові доходи¹на­селення України: 1991 р. вони виросли на 87,1% порівняно з