IV етап (травень 1989 — лютий 1990 pp.) — розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

Цей етап починається 1 з’їздом Рад СРСР (травень—червень), _v що активно стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме

у цей час набирає силу процес інтенсивного формування народ­них фронтів — рерших незалежних організацій, які мали масовий характер (на лютий 1990 р. в СРСР налічувалося 140 Народних фронтів та об’єднань подібного типу). Вже до середини 1989 р. “Народний фронт Естонії” налічував 60 тис. осіб, “Народний фронт Латвії” — 115 тис., “Оцодіс” (Литва) — 180 тис. осіб.

Як уже зазначалося, наймасовішу підтримку ідея створення Демократичного фронту одержала у Львові ще 1988 р., але спро­би створення подібного об’єднання мали місце і в інших регіо­нах республіки (“Народна спілка сприяння перебудові” у Києві, “Народний фронт України сприяння перебудові” на Вінничині та Хмельниччині та ін,), Проте лише у вересні 1989 р. було про­ведено у Києві Установчий з’їзд Народного руху України (НРУ). Делегати репрезентували майже 280 тис. активних учасників НРУ. Головою Руху було обрано відомого поета І. Драча.

Поглиблення політичного плюралізму сприяло розвиткові по­літичної системи, розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена у жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв’язнем Г. Приходь- ком. Тривалий час ця партія була напівлегальною, з початку сво­го існування вона не визнавала законів “окупаційної влади”’ і єдина серед політичних сил республіки бойкотувала вибори до Верховної Ради. На хвилі демократизації виникли десятки гро­мадських організацій, Так було створено екологічну асоціацію “Зелещір свіх”; активізується студентський рух: започатковано Спілку незалежної молоді (СНУМ), Українську студентську спілку (УСС), Студентське братство (СБ) та ін,

Саме в цей період в Україні виникає незалежний масовий ро­бітничий рух. Недосконалі реформи в економіці ще більше усклад­нюй соціальц.о-економічні проблеми робітників, які не вирішу­валися роками, особливо у гірничій галузі республіки. Зокрема, через хронічну нестачу техніки частка ручної праці в Донбасі сяга­ла 57,9%, температура у вибоях нерідко становила 30 градусів ви­ще нуля. Тільюі в Донецькій обдасті за таких уодор працювало понад 20 тис. осіб. Вибух невдоволення був неминучим,¹ Своєрід­ним сигналом до нього став виступ шахтарів Кузбасу.

Першими в Україні застрайкували 15 липня 1989 р. гірники шахти “Ясинуватська-Глибока” в Макіївці, Потім центр подій перемістився у Донецьк. За деякими підрахунками, страйк під­тримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заро­бітної плати, рирішення в шахтарських містах і селищах соці* альнодта житлово-побутових проблем. Водночас у'ході страйку з’явився новий акцент: у Стаханові, Червонограді, Павлограді страйкарі висували і політичні вимоги, які зводилися переважно

до заміни місцевої державцої і партійної влади. Страйк завер­шився ЗО липня 1989 р. Уряд видав постанову за № 608 на ви­конання підписаних протоколів і угод, задовольнивши майже всі вимоги страйкарів. Цей страйк фактично започаткував са­мостійний робітничий рух в Україні, надав імпульсу його само­організації. Вже у серпні 1989 р. на конференції представників страйкових комітеті^ шахт, об’єднань і міст Дніпропетровської, Донецької, Ворошиловградської і Ростовської областей було утворено Регіональну спілку страйкових комітетів Донецького вугільного басейну (РССКД).

Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолі­дація опозиційних владним структурам сил були переконливи­ми симптомами того, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Під тиском обставин лютневий (1990 р) Пленум ЦК КПРС голосує за від­міну 6-ї статті Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи, керівною і спрямовуючою силою. Відкривається новий етап перебудови.

У\етац (лютий — грудень 1990 р) — поступовий перехід полі­тичного керівництва СРСР вправо і радикалізаь я народних мас.

У цей період особливо загострилася ситуація в країні. Термі ни “криза”, “надзвичайнасшуація”, які з’явилися ще в середині

1989 р., саме на цьому етапі все рівніше вживаються політика­ми. Спад в економіці став реальністю і набрав визначених форм. У 1990 р. в Україні валовий суспільний продукт знизився на 2,4% порівняно з 1989 р.; вироблений національний доход відповідно зменшився на 3,6%. Падіння показників розвилку промисловос­ті республіки становило 0,1%, а сільського господарства — 3,7%. Водночас грошові доходи населення України 1990 р. зросли на 15,7% порівняно з 1989 р. За цими цифрами вже проглядалася прцмара кри^и. Спад на фоні рдзбалансування став характерною тенденцією розвитку союзної економіки.

Під впливом наростаючої кризовості змінюється платформа горбачовського ліберально-реформістського крила керівництва — починає домінувати ідеологія надзвичайних умов і надзвичайних тим^асрвих заходів, що на дракгиці означало зволікання з ради­кальними реформами. Така трансформація офіційної політики, крім економічних чинників, була зумовлена дією політичних фак­торів. Так, на думку горбачовців, розмах демократичних народ­них рухів та глибина їхніх цілей далеко вийшли за “припустимі” ліберально-реформістські рамки; наростав опір апарату, консер­вативних сил суспільства та ін. Тобто, “революція згори” (а саме так планували перебудову) дедалі більше набувала рис хаотично­го, неконтрольованого процесу, в якому ііощтовхи “знизу” ста- в.али все сильнішими і нерідко випереджали реакцію “ініціаторів перебудови” на хід подій. Саме тому практична реалізація ідеї

Президентства і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збігли­ся в часі, адже Горбачову потрібно було втримати у своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови.! У березні 1990 р. на ІІҐз’їзді народних депутатів СРСР його оби­рають президентом Радянського Союзу. ' ,

Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови, відзна­чалося значною активністю та ініенсивністю, Тон було задано іде 21 січня 1990 р. у день відзначення роковин злуки УНР ї ЗУНР, коли організований Рухом людський ланцюг прбсїягнув-? ся від Києва до Львова.

Безперечно, центральною подією у суспільному житті рес­публіки цього періоду були вибори у березні 1990 р. народних депутатів Верховної Ради України, 25 обласних, 469 районних, 434 міських, 120 районних у містах, 820 селищних, 8996 сільсь­ких Рад народних депутатів.

Вихід на політичну арену значної кількості нових громадсь­ких формувань суттєво змінив сам характер виборів, зробивши основнйй акцент на їхній альтернативності (на 450 мандатів до Верховної Ради УРСР претендувало майже 3 тис. кандидатів). Для більшості нових політичних об’єднань та угруповань вибори стали не тільки пробою сил, а й індикатором їхнього суспільної^ майбуття.

Вперше в історії України Верховна Рада республіки 15 трав­ня 1990 р. почала працювати у парламентському режимі (сесій тривала не 1—2 дні, а 60 робочих днів).

У Верховній Раді України утворилися парламентська біль­шість (“/руна 239”), у ^кій цоряд з прагматиками, що адекватно реагували на різкі зміни обставин, було чимало прямолінійних консерваторів, та парламентська опозиція — Народна рада, до складу якої увійшло 125 осіб, прибічників як поміркованих і то­лерантних, так і радикальних та безкомпромісних поглядів, рі­шень і дій. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який перед цим заступив В. ІДербицького на чолі комуністів республіки. Опозиція з перших днів роботи Верхов­ної Ради відігравала помітну роль. Представники її (І. Юхнов- ський, О. Смерь, Д. Павличро, Л. Танюк, Яворівс&кий та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій українського парламенту. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прий­нято Декларацію про державний суверенітет України.

Удей період актщнзується робітнищй рух. У червні 1990 р. в Донецьку відбувся перший з’їзд шахтарів СРСР, 58% делегатів якого становили представники з України. Делегати з’їзду вважа­ли, що союзний уряд М. Рижкова не спроможний проводити справжні реформи і йому необхідно дди у відставку. Основною причиною застою в економіці та бідах народу було визнано сис­тему господарювання та управління на чолі з КПРС. Рішення та

вимоги шахтарського з’їзду були підтримані рдноденним по­переджувальним страйком, що прокотився Україною 11 липня 1990 р. Участь у ньому взяли 256 підприємств республіки. За оцінками експертів, під впливом радикального крила робітничо­го руху пер£бу§,ало майже 20% робітників. Під час. мітингів, які відбулися цього дня, висувалися вимоги відставки уряду та ство­рення уряду національної довіри, деполітизації правоохоронних ррганів у країні, виведення парткомів з підприємств, націоналі­зації майна КПРС.

Під тиском обставин КПРС та її численний загін КПУ дедалі більше втрачають монолітність. Висвітлення “бірж пля.м” істд- ричн^о минулого; непослідовне реформування господарства, що призвело до кризових явищ; невміння партії вести політичну бо­ротьбу в умовах конкуренції; втрата партійним керівництвом кон­тролю за рро_цесом перебудови зумовлфвзди посилення антико­муністичних настроїв у суспільстві та появу центробіжних тен­денцій у самій партії. Про кризовий стан КПУ свідчить статис­тик?. Так, якщо 3^а. 1989 р. .кількісний склад республіканської парт- організації зменшився на 0,25%, то за 1990 р. — на 10%. Однак КПУ ще втримувала досить міцні позиції у суспільстві (на час першого етапу XXVIII з’їзду (червень 1990 р.) вона налічувала понад 3 млн. осіб, а 85% депутатів Верховної Ради УРСР на. ь^о- адент їхщ>ого. обранню були комуністами). {Зодцочас руйнівні "про­цеси вже не тільки почалися, а й поглибилися: за п’ять місяців до з’їзду з партії вийшло 28 тис. осіб.

Ще з початку 1990 р. у КПУ виникають осередки “Демокра­тичної платформи”. Перша конференція прихильників Демокра­тичної платформи відбулася 1 березня 1990 р. у Києві, Основна мета нового об’єднання вбачалася у “демократизації КПУ зсере­дини” — відміна демократичного централізму, перетвореная КПУ щ парламентську пардю і т,д. Після того, як ^СУЦІ з’їзд"КПРС і з’їзд КПУ розвіяли останні ілюзії з приводу докорінної демок­ратизації партії, прихильники Демплатформи вийшли з компар­тії, і частина їх у грудні 1990 р. утворила Партію демократичного відродження України (ПДВУ).

Поляризація і конфронтація політичних сил у республіці на цьому етапі наростала, сягнувши свого піку в осінньому протис­тоянні опозиції та офіційної влади. 15 вересня 1990 р. нарада представників страйкових, робітничих та профспілкових коміте­тів України вирішила провести 1 жовтня Всеукраїнський попе­реджувальний одноденний політичний страйк. Уже ЗО вересня у Києві відбулася грандіозна маніфестація, в якій взяло участь 100— 120 тис. осіб. На мітингу було прийнято звернення, що містило заклик негайного проведення “круглого столу” всіх політичних сил України з тим, щоб “знайти шляхи до створення держави і уряду народного довір’я”. Проте опозиція, очевидно, не розра- > ⁹