1. “Грецький” (друга половина VII - середина і ст. До н.Е.)

Характерними рисами цієї доби були виникнення й ста­новлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання у житті колоністів еллі­ністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталі, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищен­ня ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов’язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

2. “Римський” (середина і ст, до н.Е. - IV ст. Н.Е.)

Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатрра проти Риму (89-63 рр. до н.е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор’я, адже саме з цього рубежу розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками .цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор’я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під вд,аду Візантійської іцрерії.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північному Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традщцї на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки "передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучи­ли його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор щівшізгщійної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії - Візантії.

Східні слов’яни у VI-XI ст.

ЕТНОГЕНЕЗ СЛОВ’ЯН

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з’ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух цього народу у просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов’ян - перша ланка у процесі відновлення родоводу української нації, клїрч для розуміння'вітчизняної історїї. Одну з перший спроб „вирішити питання етногенезу слов’ян зробив легендарний літописець Нестор. У своїй “Повісті минулих літ” він писав; “По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися воци по землі і прозвалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці”. Саме цією фразою і було започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка протягом XIII-XV ст. була домінуючою у працях польських і че.ських хрдністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В Ключевський.

У добу середньовіччя з’явилася ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія, яка фуда в^кдадена на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнані предками слов’ян скіфів і сарма тів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія досліднищ зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етноге­незу слов’ян. Проте всі вони, як правило, грунтувалися на ототожненні слов’ян з народами, про які є згадка у творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов’ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян розпочинається на початку XIX 9т. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було ло­калізовано місцезнаходження давніх слов’ян: вони розташовувалися десь між фалтами, германцями та іранцями, Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле “Слов’янські старожитності” (1902 р.) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов’ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис, до н.е. існувала бадто-слов’янська суспільність. Саме період її роздаду у ході розселення і виникли слов’яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов’янських земель - Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробникам цієї теорії у різці часи були М. фасмер,

Н.Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов’янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Славинським у 20-40-х роках XX ст. Ця теорія пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов’янську прабатьківщину природними кордонами - річками Віслою й Одрою¹.

У 50-60-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зароджен­ня слов’янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що орга нічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов’янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на рубежі III і II тис. до н.е. індоєвропейська спільнота роз­палася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов’ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов’язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у II тис. до н.е. на території Правобережної України тг Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал йога формування. На, їх думку, становлення слав’янського етносу досить тривалий процес, який пройшов усвоєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу III-II ст. до н.е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою за- рубинецької культури (II ст. до н.е.- І ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов'янської асрттє діяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

ВЕНЕДИ, ДНІТИ, СКЛАВИНИ

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім “слов’яни” вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння гетів”, або “Гетика” (55 р.) і Прокопія Кенійського “Історія війн” (550—554 рр.). Саме “Гетика” і містить надзвичайно важ­ливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’ян- ської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йор­дан спрвіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки сдов’ян: вене­ди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини) (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксо­вана також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарірськдай описує життя ращфс слов’ян так: “Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією люди­ною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи у битву, фщгдіість йде на ворогів пішищі, маючи н^еликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один, від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та РОЛОССІДО не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім’я за старих часів у склавинів і антів було одне”.

Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н.е. Це був динамічний і драматичний час Великого црреселення народів (II—VII ст.). , Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з При­балтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли у пониз­зі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дні£урчм та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Гіричорнрмрр’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походй гунів у Галлію та Східну Римську імперію. ,

Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смер­ті у 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і роз­падається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’ян­ства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпе­ки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючу з 527 р., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають ре­гулярними. Нестримне слов’янське нашестя призвело до того, що вже 577 р., слов’яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а ца початку VII ст. ними було захоплено Дадма- цію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю ово­лоділи Ватіканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов’янської експансії^ цей період свідчить той факт, що тогочасні західні автори у~своїх творах називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імпера­тор Константан Багрянородний так підсумовує наслідки слов’ян­ської міграції: “Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварсь-

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено про­цесом розселення антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім “анти” своєрідний пращур етноніма “українці”, оскільки іранське ім’я народу “анти” у перекладі означає “край”, “кінець”. Отже, анти — жителі погранрччя, окраїну, тобто укра- іщді. Проте, на .жаль, лінгвістика не може дати повної відповіді на" питання слов’янського етногенезу. Енергійні анти у ході Ве­ликого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніп­ро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської х.вилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщуха- ючі аваро-слов’янські війни (568—635 рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, а от скла впни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживри на тери­торії України у VII—IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім “склавини”, трансформувавшись з ча­сом у “слов’яни”, дожив до наших днів.

За даними сучасної археологи, процес утворення праукра- їнсь&ого етносу відбувався за такою схемою: у V—VII ст. носії пеньківської культури — анти та празької — склавини вируши­ли у південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Бал­кани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними

кою .

слов’янами. Склавини ж не пішли так далеко, їхні нащадки утво­рили у VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підїрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам’яток). Дя культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки-Рай- ковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, воли- нян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відцрали міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого пере­селення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегро­вано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох су­часних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етно-культурні спадкоємці склавинів і частково антів.

СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ’ЯН

Доба УПХ ст. в історії східного слов’ядстра характеризу­ється глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, появою та становленням тих факторів суспільного життя, що спри­яли у IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Схід­ної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання схід­них слов’ян базувалася головним чином на землеробстві, допо­міжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промис­ли. Протягом" VII—IX ст. значно удосконалюється техніка земле­робства. Саоде на іде^й ^ас гтрщадають _поява і поццірерня заліз­них, наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Роз­ширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні зна­хідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосрання двопільної системи землеробства. '

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціаль­ній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставала своєрідними госпрдарськищ одиницящ суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархаль­них зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшару­ванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодаль­ної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концен­трує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує пра­цю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому грунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова дифе-