1950 Р. До 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою цк кпрс (сі­чень 1957 р.), було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планрання, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.

Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов’язаних із процесом лібералізації у сфері держав­ного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але де­централізація. Тому відновлений згодом централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрокра­тичний централізм.

Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957 р.)

групою осіб на чолі з Маленковим, ^агаровичем і Молотовим була дішцена спроба усунути його з поста першого секретаря. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістив­ся у партійні структури, а. влавд ще більше рконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.

У 1961 р. на XXII з’їзді КПРС була прийнята третя програма пдртії — програма побудови комунізму. Комущ^тщцрй роман­тизм і пов’язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували у суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову прог­раму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі .за .комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.

Водночас були й інші вияви суспільної активності, що ви­ходили за рам.ки .ідеологічних установок системи. Так, у жовтні

1959 р. спалахнуло і було придушене півторатисячне повстання робітників" “Казахської Магнітки”; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація у Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворущендя у Кривому Розі та Одесі. З’яви­лися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у середи­ні 50-х років. У цей час в республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні “переділці груци”, .організовані за принци­пом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням після- сталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Гене­тично пов’язані з ОУН— УПА, ці групи здебільшого орієнтували­ся на збройний, шлях боротьби за незалежність України.

У 1958 р. в м!¹ Івано-Франківську КДБ викрив групу україн­ської молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою “Об’єднана партія визволення України”. У 1961 р. було засуджену організацію “Український національний комітет”, яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська, ходорівська, коломийська, стрийсь- ка та інші групи.

Одну з дерших <уіро£ переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності'здійснила ірупа Левка Лук’яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). “Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за ндціорад^ну свободу, — пис^р лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а “натхненне словр з віро.ю в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних коло­ніальних народів над імперією”. Проте вже 1961 р. цю малочи- сельну організацію було викрито і за рішенням Львівського облас­

ного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув’язнення — від 10 до 15 років.

Боротьба за незалежність України-стал^ основною метою кіль­ку опозиційних об’єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та ін. У цей період в дисидентсько­му русі активну участь беруть Ю. Б'адзьо, І. Гель, М. і Б, Гори­ні, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українсь­ких дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівнздо, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріж­жя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.

Отже, суть кардинальних"змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає у лібералізації рсього суспільного жчття. Ця лі­бералізація виявилася у припиненні кампанії проти націоналіз­му; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабі­літації жертв сталінських репресій; зростанні українського фак­тора в державному та громадському житті; розширенні ррав рес­публіки в економічній, фінансорщ та юридичній сферах; активі­зації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.

У 1953—1964 рр. в суспільному житті за інерцією продовжу­вали розквітати комуністичний романтизм та соціальна міфоло­гія. Водночас лібералізація створила фунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони бу­ли факторами і симптомами нестабільності системи, яка перебу­вала у цей час у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти у наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.

Соціально-економічний розвиток України

У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ро­лей у єдиному господарчому механізмі країни. Вона перетвори­лася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кіль­кістю виробництва чавуну на душу населення Україна випереди­ла всі капіталістичні держави світу. За видобутком вуцдля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в

Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тен­денції, які набували рис хронічності. По-перше, це помітне від­ставання від провідних капіталістичних країн у якісних показни­ках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зни­ження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні ви­робництвом. Проте, крім цього, необхідно було вирішити ще два завдання: нагодувати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх видів озброєнь.

Оскільки достатніх фінансових та матеріальних ресурсів для одночасного вирішення цих завдань не було, командно-адмініс­тративна система вирішувала цю прдблему в традиційному для себе стилі”: визначила головне серед вказаних завдань та відпо­відну систему пріоритетів. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала ра­дикальних реформ усього процесу сільськогосподарського вироб­ництву. Початок реформування було покладено на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. На пріоритетність вирі­шення цього завдання вказує той факт, що за 12 років (1953— 1964 рр.) відбулося 1] пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарства. Слід зазначите, що домінування пріоритетності над пропорційністю та раціональ­ністю у розвиткові народного господарства, як правило, призво­дило до серйозних деформацій та диспропорцій. Проте це в пер­спективі. У середині ж 50-х років сільське господарство саме зай- ДЯКИ пріоритетності ЙОГО розвитку вперше за ДО_ВГІ РО.ІСИ стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954—1958 рр. порівняно з поперед­ньою п’ятирічкою зросла на 35,3%. Вагому роль у цьому відігра­ли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайнос­ті. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр.¹ майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м’яса — більш як у два рази, молока — втричі.

Різке піднесення сільськогосподарського виробництва булЬ зумовлене сукупною дією низки факторів:

1. Посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у си­нільному виробництві. Протягом 1952—1958 рр. закупівельні ці­ни на зерно зросли майже у 7 разів, на картоплю — у 8, на про­дукти тваринництва — у 5,5 раза. -

2. Створення умов для розвитку особистого господарства кол­госпників (зниження податків, тверді суми оподаткування відпо­відно до розмірів присадибних ділянок та ін.).

3. Здійснення переходу (хоча і непослідовного) від жорсткого планування до поєднаная централізованого планування з госпо­дарською самостійністю колгоспів та радгоспів.

4. Зміцнення матеріально-технічної бази сільського господар­ству. Якщо 1951 р. для забезпечення МТ£ УРСР тракторами та іншими машинами держава витратила 686 млн. крб., то 1957 р. — 1678 млн. крб., тобто у 2,4 раза більше. Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і радгоспів — протягом 1951—

1960 рр. капіталовкладення держави у сід^ське господарство рес­публіки зросло у 6 разів порівняно з роками четвертої п’ятирічки.

5. Поліпшення якісного складу керівників сільськогосподар­ського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу осріту мали лрще 3%, середню спеціальну — 19%, то 1960 р. 65,5% керівників колгоспів мали вищу та середню спе­ціальну освіту.

Позитивну роль відіграли також і застосування нових техно­логій, і заохочення використання зарубіжного досвіду, і отри­мання колгоспниками паспортів та ін.

У 1958 р. Україною прокотився золотий дощ державних на­город: республіку та її 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно зрання Героя Соціа­лістичної Праці. Це був рік дріумфу та ейфорії. Безумовно, по­рівняно з попереднім періодом успіхи у розвитку сільського гос­подарства були. Проте вони були б ще вагомішими та тривалі­шими, якби офіційна політика була послідовнішою. Візьмемо, для прикладу, лище один аспект — еволюцію державної політи­ки щодо особистих підсобних господарств. Після смерті Сталі­на — певне послаблення податкового пресу, відміна обов’язко­вих поставок державі тощо. Та вже 1955 р, у два рази зменшено розміри присадибного господарства; 1956 р. встановлено гро­шовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а вліт­ку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Ще 1956 р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні, вважаючи, ідо особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 рр. поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників в Україні скоротилося на 14%, поголів’я свиней — на 20%, а овець і кіз — на 53%.

Об’єктивна необхідність кардинальних змін в економіці та невпинне зростання у процесі реформ суб’єктивного фактора (на­самперед впливу самого Хрущова) зумовили появу волюнтарист-

ських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики чіт­ко визначилися щонайменше .три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.

Першою надпроірамою стало освоєння цілинних земель. Її було започатковано н? лкртн^во-березневому (1954 р.) Пленумі ЦК КПРС. Її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28—30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагому частину матері­альних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 р. на цілину було відп­равлено першу групу українських механізаторів. Тільки 1954— 1956 рр. за комсомольски ци путівками з ресрубріки на постійру роботу в цілинні райони виїхало 80 тисяч осіб. Склад трудових колективів радгоспів, що утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з переселенців з України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 хис. тракторів та. інших сільськогосподарських машин, виго­товлених на підприємствах України.

Економічна виправданість та ефективність ставки на осво-

• єння цілинних земель неоднозначно оцінювалася як на рівні пла­нів, так і на рівні одержаних результатів. Так, Молотов ца.ррота- вагу Хрущову вважав за доцільніше вкласти кошти у піднесення сільського господарства Центральної нечорноземної сйуги Росії та України. Неоднозначна оцінка наслідків освоєння цілинних земель й істориками. Поряд з традиційною позитивною оцінкою, цих процесів ірнує думка, що освоєння цілини зашкодило пере­ходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Іеторик- аграрник І. Русинов переконаний, що приріст врожайності зерна по СРСР навіть на 1 ц з га був би рівнозначним результату осво­єння цілини¹.

Деякі історики вважають, що непідготовлений марш-кіщж на цілинні землі поглинув ресурси, які могли бути використані для зміцнення сільського господарства у вже освоєних районах, та призвів до зростання загальних втрат урожаю зернових до 30—40 і більше млр. тонн щ рік, тобто У 1,5—2 рази більше того, що дали власне цілинні землі². Цілком очевидно, що реалізація цієї програми вичерпувала з України ресурси і суттєво послаб­лювала сільське господарство республіки.

Другою наяпрограмою стало роспіщне і невиправдане роз­ширення площ посівів кукурудзи та інших “диво-культур”. Уже в червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов

'Див.'. Аксютин Ю.В., Волобуев О.В. XX съезд КПСС: новации и догмы. — М., 1991. — С. 146.