1948 Р. — 1762,1949 р. — 6098,1950 р. — 7190 (колгоспи об’єдну­вали за одними джерелами 93%, за іншими — 98% селянських господарств).

На початку 50-х років суцільна колективізація у західноукра­їнських землях була в основному завершена. І хоча 5 високий трибуу і в офіційних державних та партійних роеуановах неод­норазово наголошувалося на необхідності дотримуватися прин­ципів поступовості та добровільності, застерігалося проти над­мірної поспішності, на практиці домінували форсовані темпи і примус. Ситуація ускладнювалася і тим, що колективізація здій­снювалася без врахування місцевої специфіки, особливостей мен­талітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звич­ними методами здійснення соціалістичних перетворень.стали тиск, терор, масові репресії, депортації населення.

Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західно­українського населення, радянська влада повела активну бороть­бу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка бу­ла одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності УГКЦ пос­тупово перетворилася на традиційного посередника між україн­цями і офіційною владою, духовну опору і'натхненника націо­нально-визвольної боротьби, зв’язуючу ланку між західноукраїн­ським регіоном і Заходом. Вона була впливовою, широкорозга- луженою структуро^. До встановлення радянської влади у Захід­ній Україні греко-католицька церква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, Духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн, віруючих.

Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита

А. Шеорщького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відно­вив Заходу і Сходу, що поступово переросло у “холодну війну”. Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимам і уникну­ти кровопролиття у східноукраїнському регіоні, наступник Шеп- тицького митрополит Й. Сліпий надсилає у грудні 1944 р. до Мос­кви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради у спра­вах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник держав­ної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі’представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого “До духовенства і віруючих”, де містилися закли­ки до бандерівців “вернутися з неправильного шляху”; пере­дали 120 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один з представників греко-католиків все ж зауважив, що у західному регіоні будь-які зміни необхідно “робити обережно”. Не брсающі вступати у кон- фцікі; з УГКІІ під чає війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.

Проте вже в середині березня 1945 р. з’являється детальна інструкція ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: “Со всеми адрропри^тиями со£лас?н И. Оталин”. Діїрчи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заарештували всіх українських гре- ко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, роз­громлено митрополію та єпархіальні управління. Проведено ареш­ти серед мфнахів, монашок та духовенства — порад 2 тис. осіб.

При сприянні НКВС була створена ініціативна група, до скла­ду якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мель­ник, А. Пельвецький, що мала на меті розрив унії з Римом та возз’єднання греко-католицької церкви з російською православ­ною церквою. 8—10 березня 1946 р. “ініціативна груца” сющкала Собор у Львові у храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 свяще­ників і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брес­тська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква “возз’єднувалася” з російською православною церквою.

За таким самим сценарієм розгорталися події і р Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьому ж році було вчинено замах (влашто­вано автокатастрофу) на мукачівського українського єпископа Г. Ромжу, якого, пізніше отруїли в лікарні. Після, ц^ого закрили усі греко-католицькі церкви у Мукачівській єпархії, засудили до різних строків ув’язнення 50 священиків. Наслідком усіх цих акцій було урочисте проголошеная у серпні 1949 р. Московським пат­ріархатом “добровільного возз’єднання мукачівської єпархії з ро­сійською православною церквою”-

Ліквідація Української греко-католицької церкви була час­тиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану* і зміцненню радянської влади в західноукраїнських зенлях. Ця ліквідація ехала моредивою через ослаблення у повоєнний період греко-католицької церкви; за­гострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло у “хо­лодну щйну”, смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.

Отже, ругь повоєнний суспільних деретворерь у західних областях України полягала у продовженні та завершенні соціа-ї лістичної перебудови “возз’єднаних” земель. Шляхом активної¹ “радянізації” планувалося відтіснити “старе” (звичаї, релігію, орга-' ніз^цію праці, суспільні структуру, лідерів та ін.) і ствердити “но­ве” з метою “органічного” приєднання цього регіону до складу СРСР.

Боротьба ОУН—УПА з радянською репресивною •, машиною

Ліквідація греко-католицької церкви, насильницька колек­тивізація, масові депортації викликали опір діям влади з боку місцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і, ударного силою цього опрру стали формування УП£. Її діяль­ність у'повоєнний період умовно можна поділити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичною лінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946 рр.) було відкрите протисто­яння великих з’єднань, ар’єргардні бої, то на другому (1947— 1950 рр.) пдчинад дерева&ати підпільна боротьба, удари невели­ких бойових груп, затухаюча активність.

Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вва­жало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основ­не завдання воно вбачало у тому, щоб не дати змоги радянській щіаді швидко закріпитися у західноукраїнському регіоні. На цьо­му етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значку територію — майже 150 тис. км², на якій намагалися створити альтернативні радянським Органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у сврєму складі кавалє;' рійсьіу уа артилерійські частини. Активність УПА була ще до­сить високою: так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207^: збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шо­сейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповіді сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких¹ було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У криваво¹¹ му протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячкіюький), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу ;УШч Кремінь — заступник командувача УПА-”Захід” та ін. Такі втрати

вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з’єднання діляться на малі групи, які принципово уника­ють фронтальних §оїв, првертаються до типово партизанських форм ^орот^би (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.).

Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада прийг має рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої поля­гала у демобілізації частини повстанців, відправці повної кіль­кості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвит- риваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН— УПА, у цей час розпочався перехід “вії?форм широкої повстанської бо­ротьби до фррм боротьби глибоко підпільної”.

Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-аме­риканську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р, переходять до тактики партизанської війни невеликими група­ми, широкої підпільної боро^би, саботажу, антирадянської про­паганди, індивідуальних терористичних акцій проти представни­ків правлячого режиму. ~ ~

У сучасній історичній літературі зустрічається згадка про те, що завершення віцну ОУН-б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: “Домагатися, щоб ні одне село не визнало радян­ської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянсіку владу, були знищені. Не залякувати, а фізично* знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина¹— нічого страшного в цьому немає”¹. За офіційними даними оунів- ці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких за­гинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників держав­них та охорощшх оргащр, місцевих, житедір. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасш­табних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, про­вокації стали нормою поведінки сгіецвійськ у Західній Україні, Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично за­кінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до се­редину 50-х років.

Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, ство­рення альтернативних радянським органам влади національнО-