6 Березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Че- хословаччину, окупувавши Богемію і Моравію і давши дозвіл на окупацію Угорщиною Карпатської України.

У ніч з ІЗ на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала воєнні операції в районі Мукачево, Прем’єр А. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській січі. Після зіткнень із чеськими військами під командуванням генерала Дрхала, що на­

магалися роззброїти карпатоукраїнські війська, Карпатська січ бере під контроль територію країни, хоча в цей час угорські війська вже захопили перші українські села: Підгіряни, Коль- чино і Коропець. За цих обставин А. Волошин через Хустське радіо проголошує самостійність Карпатської України, напра­вивши до Берліна телеграму, у якій зазначалося, що самостій­ність проголошується “під‘охороною Рейху”. У відповідь Ні­меччина не тільки відмовила у підтримці, а й порадила не чи­нити опору угорським військам. Характеризуючи позицію Бер­ліна, А. Волошин сказав, кореспонденту агентства “Рейтер”: “Німці ганебно нас обманули...”

У такій критичній ситуації 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив не- залежніст^Карпатської України, обрав президентом^. Волоши­на, прийняв конституційний закон із 8 статей, у якому законо­давчо закріплено синьо-жовтий прапор, герб, що містив тризуб, національний гімн “Ще не вмерла Україна”, українську мову бу­ло про/одощечо державною.

Увечері 15 березня угорці активізують свої наступальні дії. Карпатська січ, що перетворилася в національну армію, налі­чуючи у цей час в своїх лавах 10—12 тис. погано озброєних стріль­ців і чинить відчайдушний оцір ворогові, але після 5 днів запек­лих боїв територія Закарпаття була окупована. Ще три тижні три­вала партизанська війна. При захисті Карпатської України, за різними даними, загинуло від 2 до 6,5 тис. осіб.

Березневі події 1939 р. викликаєш замішаная у правлячих ко­лах західних держав. їхнє ставлення до цих подій не мало нічо"го спільного з намаганням хоч якось протидіяти фашистській агре­сії. Ось яку оцінку дають діям урядів країн Заходу французькі публіцисти Ж. Був’є і Ж. Гакон у книзі “Правда про 1939 рік”: “Голову, за що дорікали тоді Лондон і Париж щцц^м, була зовсім не агресія, як така, а її форми і методи, не загарбання Чехословаччини, а відмова від наміру створити “Велику Украї­ну”, що призвело б до війни між Німеччиною і Радянським Союзом. 16 березня .Німеччина дозволяє Угорщині анексувати Закарпатську Україну. Тільки після цього правлячі кола Англії заявляють про “віроломство” Гітлера, як висловився Чемберлен у промові в Бірмінгемі 17 березня 1939 року”¹.

18 березня 1939 р. з нотою, у якій засуджувалися дії Німеччи­ни та Угорлщщ, вистугщр СРОР- Дроте ця. заява булд лише дип­ломатичним жестом. Сталінське керівництво могло нарешті зітх­нути з полегшенням: Карпатська Україна не стала для Гітлера трампліном, а возз’єднання — приводом^цля стрибка на Радян­ську Україну.

■ Цит за: Україна і зарубіжний світ. — К., 1970. — С. 279.

Окрилений успіхами, Гітлер 3 квітня відцає таємний наказ. вермахту готуватися до нападу на Польщу. І знову спливає “ук­раїнська карта”. Збулося передбачення радника б.юро міністра закордонних справ Німеччини Клейста, який в березні 1939 р. прогнозував; “Гітлер, очевидно, пізніше має наміри знову ввести у німецьку гру українську карту, коли будуть здійснюватися ні­мецькі плани на Сході. Він думає, очевидно, що українці знову приєднаються до нас, так як за будь-яких обставин вони зале­жать від німецької допомоги”.

Уже в квітні 1939 р. у рерліні відбулася таємна зустріч лідерів української політичної еміграції та представників “третього рей­ху”. Згодом із членів ОУН та колишніх вояків Карпатської січі німці почали формувати групи підривної діяльності проти Поль­щі. З дією метою було, створено¹ цещрч спеціальної підготовки у таборах поблизу Відня, Брно, Брауншвейга, Ганновера, у Схід­ній Пруссії.

Абвер на чолі з адміралом Канарісом налагодив контакт з ОУН ще у 1938 р. і передбачав, що метою дій українських угру­повань буде підготовка населення Західної України до масового виступу проти польських властей. Подібний виступ, з одного бо­ку, суттєво міг би дестабілізувати внутрішнє становище у Поль­щі, з інщого, — <^іужщи певним виправданням німецької агресії, що планувалася. З усією відвертістю про суть цього німецького плану розповів журналістові радник бюро міністра закордонних ’ справ Німеччини Клейст 2 травня 1939 р. Він, зокрема, зазначив: “Ідеальним було б, якби конфлікт з Польщею це був відкрито викликаний з боку Німеччини. Зараз ми у Берліні вивчаємо пи­тання про використання українців у цій справі... Здійснивши... підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстарня. Із Чехословаччини і Карпатської України ми напра­вили б"одразу,ж великі партії зброї та боєпрщтасів, а таісож пос­лали б добре навчені військовій справі загони січовиків... Вогни­ще пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для широкомасштабного воєнного втручання. Весь цей проект зуст­річає у Берліні лише одне застереження Це — можлива реакція Радянського Союзу”.

Гітлер чудово розумів, що СРСР, маючи власні інтереси у Західній Україні, ні в якому разі не допустить, щоб цей вигідний стратегічний пладдарм бур зайнятий німецькими військами і та­ким чином перетворився у засіб постійного тиску на Радянський Союз. Розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії, керівництво “третього рейху”, очевидно, вирі­шило, .іцо настав час для такого альянсу з СРСР, який вже давно уявлявся Гітлеру у вигляді тимчасового “содезу для. війни”.

Спочатку напередодні остаточної ліквідації Чехословацької держави та окупації Карпатської України угорськими військами

із*

німецька преса раптово припиняє публікацію антирадянських ста­тей, Геббельс категорично забороняє газетам друкувати матеріа­ли про українське питання і вміщрати мапу України. Цей жест було помічено у Москві, і вже 10 березня 1939 p., виступаючи-на Will з’їзді ВКП(б), Сталін зазначив, що невщухаюча галаслива кампанія на Заході навколо “українського питання” має на меті “розлютити Радянський Союз проти Німеччини, отруїти атмос­феру і спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав”. Далі він застерігав: “Звичайно, цілком можливо, що у Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Ра­дянську Україну, до комашки, тобто до так званої Карпатської України. І якщо справді є такі навіженї, можна не сумніватися, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних соро­чок для таких божевільних”.

Проте вся тональність виступу, зроблені акценти свідчать про реальність зближення з німецькою стороною. Тому після угорської окупації Карпатської України, що була здійснена при сприянні Німеччини, радянське керівництво робить крок у від­повідь — на початку травня В. Молотов змінює на посаді нарко­ма закордонних справ антифашистськи настроєного М. Литви- нова. Згодом розпочинається серія взаємних зондувальних спроб налагодження відносин, у хрді яких Берлін дотримувався такти­ки “улещення, загрози і попередження”, тобто тактики поступок і тиску. Під час цих дипломатичних маневрів “українське питан­ня” відігравало не останню роль. Так, у травні 1939 р. статс- секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер заявив радянському повіреному в справах у Берліні Г. Астахову про можливість поліпшити радянсько-німецькі відносини, наголо­сивши, що “відмовившись від Закарпатської України”, Німеччи­на усунула привід для війни.

Вже в червні, коли терміни нападу на Польщу дедалі більше наближалися, позиція німецької сторони стає жорсткішою. У цей час статс-секретар Міністерства закордонних справ Німеччини Вайцзекер відповідно до особистої інструкції Гітлера ставить ра­дянську сторону .перед альтернативою: “Ви можете бути або на­шими друзями, або нашими ворогами...” У керівних колах Ра­дянського Союзу вважали міжнародне становище своєї країни несприятливим для конфлікту з нацистською Німеччиною, що значною мірою і зумовило зближення між Берліном та Москвою. Проте поступатися с. о ми інтересами СРСР не збирався. Вже у завершальній фазі переговорів з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом ввечері 22 серпня 1939 р. радянське керівництво висунуло вимоги про визнання інтересів СРСР на Балтиці, у Південно-Східній Європі, а також про дід мову Гітлера від планів типу “Великої України”. І лише задоволення цих ви­мог відкрило шлях до укладення договору. 23 серпня 1939 р. Мо-

лотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол, який м'£хив положення, іцо стфсу^а/шся укра­їнських земель; “У разі територіально-політичного перевлашту­вання областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР приблизно буде проходити по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну”. Тобто, відмова рейху рід претензій щодо України набула форми розмежування “сфер інтересів”.

Отже, ліквідацією Карпатської України Гітлер досягав трьох важливих для себе тактичних цщей; ще цщщще прив’янув £ до антикомінтернівського пакта Угорщину; забезпечував нейтралі­тет Польщі; певною мірою заспокоював СРСР, створюючи пере­думови для подальшого зближення.

Цакт Мо ото.ва—Рі§.бе{£Грогр і таємний протокол до. ньдгд, будучи актом свавільного поділу Європи на “сфери інтересів” між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв’язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни. Водночас він суав і своєрідною точкою відліку процесу “збир у - ня” українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керів­ництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частино^ більш загальних пданів уфезцрчещс? західних кордонів СРСР, засобом нейтралізації планів типу “Великої України”, фор­мою поширення свого впливу в західному напрямку,

Входження західноукраїнських земель до складу СРСР

1 вересня 1939 р. німецькі війська перейшли кордони Поль­щі, що засвідчмо про початок Другої світової війни. За цих обставин СРСР, незважаючи на домовленість, не поспішав зі всту­пом у війну, не активізував він своїх дій і після звернення 3 ве­ресня Ріббентропа, у якому той цікавився, чи не бажає Радянсь­кий Союз зайняту територію, щ<? входить у сферу його інтересів. Зайнявши вичікувальну позицію, Сталін намагався перекласти всю відповідальність за агресію проти Польщі на Гітлера. Ця де­монстративна пасивність радянської сторони зумовлювала на­ростаючу невизначеність в “українському питанні”. Успішний дла Берліна розвиток воєнних подій у Польщі робить його пози­цію жорсткішою, і німецька дипломатія вдається до певного тис­ку. Так, у телеграмі послу в Москві Шуленбургу 15 вересня 1939 р. Ріббентроп висловив призначену для Сталіна думку: “Якщо не розпореться російська інтервенція, неминуче постаре питання про те, чи не утвориться в районі, що лежить на схід від німець­кої зони впливу, політична пустка. Оскільки ми, зі свого боку, не

маємо намдав здійснювати будь-які політичні чи адміністра­тивні дії на цих територіях, крім того, що Є необхідним для воєнних операцій, то без такої інтервенції Радянського уряду тут можливе утворення'нових держав”, І це були не просто сло­ва, адже ще 11 вересня 1939 р. абвер не покидала думка про повстання українців у Галичину а 12 вересня високопоставлені керівники вермахту (Кейтель, Йодль, Канаріс, Лщоузен) і Р|б- бентроп'вели мову про можливість одного з варіантів поділу Поль­щі і створення західноукраїнської держави. Одразу ж після цього у Відні Канаріс мав зустріч з головою проводу українських наці- онагіістт за кордоном А. {Пальником, у ході якої говорив йому про можливість чи скоріше, імовірність незалежності Західної ("Галицької”) України.

Мельник Андрій (1890—1964) — діяч українського національно- визвольного руху. У 1914—1916 — командир сотні УСС у складі австрійської армії Потрапив до російського полону, звідки у 1917 втік У роки української революції — організатор Січових стрільців, начальник штабу Осадного корпусу, начальник штабу Дійової армії УНР (1919). Соратник С. Коновальця, один із засновників УВО та ОУН. У 1924—1928 — політичний в’язень польських тюрем. У1938 після смерті Коновальця очолив ОУН. Після розколу ОУН (1940) очолив її помірковане крило, т зв. ОУН М. У 1941 був ізольований щлерівцями, у січні—жовтні 1944 перебував у концтаборі Заксен гаузен. У 1959 висунув ідею заснування Українського світового конгресу і Всесвітнього союзу українців Помер у Люксембурзі.

Мельник настільки повірив Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду.

Так і не дочекавшись повідомлень про падіння Варшави чи про втечу польського урдоу зд кордон, Сталін віддає щказ роз­почати воєнні дії проти Польщі. 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли польський кордон. У ноті, врученій напере­додні польському послу в Москві В. Гжибовському, було вказано на дві причина збройної акції СРС.Р проти Польщі: 1. “Віддана сама на себе і залишена без керівництва, Польща перетворилася у зручне поле для усяких випадковостей і несподіванок, які мо­жуть створити загрозу для СРСР”, 2. “Радянський зряд не може також байдуже ставитися до того, що єдинокровні українці та білоруси, 5цсі проживають на території Польщі, кинухі напризво­ляще, залишилися беззахисними”, (Спочатку планувалося зазна­чити, що останнім загрожує Німеччина, але під тиском Берліна це формулювання було вилучено з остаточного варіанту).

До складу Українського фронту, з?рй вів бойові дії проти Цоль- щі, входило 28 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 10 танкових бригад, 7 артилерійських полків Резерву головного командуван­ня Війська, що перебували у розпорядженні командуючого фрон­том С. Тимошенка (начальник штабу М. Ватутін), вели наступ

трьома напрямками; 1) на Рівне—Луцьк—Ковель, 2) на Терно­піль—-Львів—Перемишль; 3) на Стрий—Дрогобич. Вже протягом першого дня воєнних дій радянські війська .просунулися на захід на 70—100 км, зайнявши Рівне,- Дубно, Збараж, Тернопіль, Чор- тків. Йдучи швидким темпом і маючи наказ “не допускати пря­мих фронтових дій, діяти шляхом обходу з флангів, оточення і розкладу польської армії”, Черрощ армія все ж не встигала зай­няти до приходу німців усі території, що входили до радянської "сфери інтересів”. Так, зокрема, сталося з Дрогобичем, Стриєм та іншими населеними пунктами та^риторіями, які були зайня­ті німця.ми вже 17—18 вересщі. Логічно постало питання роз­межування. 22 вересня К. Ворошилов і військовий аташе Ні­меччини у Москві Кьостріг узгодили демаркаційну лінію для військ двох сторін, що відповідала умовам таємного протоколу від 23 серрня. Внаслідок д^ого німецькі війська мусили залиши­ти землі між Бугом і Віслою.

Пщ час розмежування між радянськими і німецькими війсь­ками сутичок майже не бу о. Однак сталося збройне зіткнення поблизу містечка Винники (у райорі Льрова), внаслідок якого були жертви з обох сторін. Характерно, що після цього інциден­ту командування німецького гірськострілецького полку, який брав участь у сутичці, попросило пробачення. На цьому етапі війни Гітлер сваритися зі Сталіним не хотів.

28 вересня 1939 р". був підписаний радянсько-німерьк$й до­говір про дружбу і кордони. Згідно з домовленістю, кордон прой­шов по так званій “лінії Керзона”. Переважна більшість терито­рії Західної України увійшла у межі СРСР. Проте, бажаючи до­моглися контролю над Литвою, Сталін н? наполягав на приєд­нанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини і Підляшшя. Тому ці українські етнічні території (майже 16 тис. км² з 1,2 млн. населення) опинилися під німецькою окупацією. Та Сталін був задоволений, про що свідчить його “тріумфальний” підпис (дов­жиною 58 сантиметрів) на карщ-додатку до тексту протощгіу.

Радянсько-німецьке співробітництво, розпочате договором про ненапад, Гітлер дуже влучно назвав “шлюбом за розрахун­ком”. Є серйозні підстави вважати, що таким воно було і для р,адянського керівництва, оскільки рринципові моменти процесу “збирання” українських земель під крило СРСР вирішувалися саме на німецько-радянській дипломатичній кухні. 23 червня

1940 р,, на другий день після офіційної капітуляції Франції і під­писання перемир’я у Комл’єні, Молотов у зверненні до німець­кої сторони зазначив, що “вирішення бессарабського ританц# не терпить більше зволікань”, піднімав він також питання і про Буковину.

Серйозність намірів радянського керівництва була підтверд­жена 26 червня 1940 р. заявою дб уряду Румунії про необхідність

мирного вирішення питання про повернення Радянському Сою­зу Бессарабії, а також про передачу йому Північної Буковини, населеної .переважно українцями. Вимогу передачі цієї території СРСР обгрунтовувалася також тим, що ще у листопаді 1918 р. народне віче Буковини, прийняло рішення щодо возз’єднання з Радянською Україною,

Німеччина, побоюючись того, ,що у разі виникнення радян­сько-румунського збройного конфлікту вона може позбутися ру­мунських поставок продовольства, фуражу і особливо нафти, по­радила уряду Румунії піти на поступку. При цьому Берлін запев­нив, що ця “доступка” буде ^а-щ тимчасовий характер (як сказав Гітлер, “Віддайте, я скоро поверну!”) і що Німеччина допоможе не тільки повернути втрачену територію, а й завоювати нові. Піз­ніше Антонеску визнавар, що у розмові з ним Гітлер запевняв: за “допомогу у війні Румунія зможе окупувати радянську територію аж до Дніпра”.

28 червня 1940 р. румунський уряд заявив про свою згоду передати Радянському Союзу Бессарабію і Північну Буковину. І вже 2 серпня 194$ р. Вер^ощіа, Рада СРСР вирішила .включи­ти Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР, а з решти Бессарабії і колишньої Молдавської Автономної PCP 15 серпня 1940 р. створено Молдавську PCP. Ще раніше, 1939 р. рішення Установчих Ндооднцх зборів Західної Україну про возз’єднання Західної України з УРСР було затверджене Верхов­ними Радами СРСР (1 листопада) і УРСР (14 листопада). Завдя­ки цьому населення України збільшилося на 8809 тис. осіб і на середину 1941 р. становило 41 657 тис., а територія розширилася до 565 тис. кмг. Процес консолідації української нації вступав, у завершальний етап. Однак досі серед істориків немає єдності в оцінці суті та характеру цього процесу, і тому різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу УРСР напередодні Другої свдової вцїни: “анексія” (Д. Боффа), "включення” (Н. Верт), “формальне інкорпоруван­ня, назване “возз’єднанням” (А. Жуковський, О. Субтельний), “возз’єднання, що носило характер акції окупаційного типу” (С. Кульчицький).

Безперечно, yiç процес, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися у складі УРСР не одномірний, а навпаки — багатоп­лановий. При його розгляді та аналізі слід мати на увазі той факт, що хоча було здійснено етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формальнр ув$пцш.до скдаду УРСР, фактично на практи­ці відбулася інкорпорація, тобто “входження до складу” СРСР. Передування рішення Верховної Ради Радянського Союзу про возз’єднаная аналогічному рішенню Верховної ради України під- рердарє цю думку. Тому розбіжності у термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами дослідників до вирішен­

ня принципово важливої проблеми; у складі якої держави — Укра­їни чи Радянського Союзу — фактично опинилися західноукра­їнські землі.

Модель суспільно-економічних перетворень у новостворених західних областях України була майже однаковою. Її суттю §ула активна радянізація. 2 цілому зміни, що відбувалися, мали супе­речливий характер. З одного боку, експропріація маєтків польсь­ких землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами; українізація системи народної освіти, державних уста­нов, судочинства; роліпшення медичного обслуговування, особ­ливо на селі; націоналізація промислових підприємств; ліквідація безробіття та ін. З іншого — руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеної місцевою українською інтелігенцією (пе­рестали функціонувати всі колишні українські парту, а також куль­турні установи, зокрема, “Просвіта”, Наукове товариство імені Шевченка тощо); насильницька колективізація; антицерковні акції; репресії проти так званих “буржуазних спеціалістів”; масові де­портації населенню (із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, що становило майже 10% населення).

Однак, попри всю неоднозначність та суперечливість політи­ки сталінського режиму в західноукраїнських землях, більшість істориків дійшли висновку, що возз’єднання українців у межах однієї державної структури вперше за багато століть було над­звичайно визначною подією, важливим кроком у розв’язанні укра­їнського питання. “Об’єднання всіх українських етнічних тери­торій мало глибокий психологічний і культурний вплив на розді­лених до того ч^су українців. — підкреслює канадський історик українського походження' О. Герус. — Інтеграція й" асиміляція західних українців у радянську систему з їхньою відмінною полі­тичною, культурною та релігійною спадщиною виявилася, всу­переч волі режиму, процесом двобічним. У той час як західні українці піддавалися систематичній комунізації, східні, або ра­дянські українці відкривали ідеали й цінності своїх західних спів­вітчизників”¹.

Між тим “медовий місяць” радянсько-німецького “шлюбу за розрахунком” підходив до кінця. 18 грудня 1940 р. Гітлер підпи­сує директиву^« 21 (план “Барбаросса”) — план нападу на СРСР, основна ідея якого була висловлена ще п’ятнадцять, років тому у “Майн кампф”; “Коли ми говоримо сьогодні про придбання но­вих земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації...”

*Цит. за; Ковалюк В.Р. Культурологічні та духовні аспекти “радя- нізації” Західної України (вересень 1939—червень 1941) //Укр. іст. жур­нал. - 1993. - № 2-3. - С. 14-15.

Отже, наприкінці 30-х — на початку 40-х років було здійсне­но етнічне возз’єднання і західноукраїнські землі формально увій­шли до складу УРСР, фактично ж на практиці відбулася інкор­порація цих територій, тобто їх “входження” до складу СРСР. Об’єднання вперше за багато століть у межах однієї держави біль­шості українських етнічних теритррій, незважаючи на неодноз­начність" і суперечливість політики сталінського режиму в захід­ноукраїнських землях, було визначною подією, важливим кро­ком у розв’язанні українського питання.

Напад Німеччини н£ СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 рр.

22 чернвня 1941 р. після сигналу “Дортмунд” фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані у мобільні угруповання “Північ”, “Центр” і “Південь” німецькі армії швидко прооралися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромле­но, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ₇ що перебрали у західних ^кругах. Уже 16 липня Гітлер ставав питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непід­готовленість до війни, неза§ерщ£кість процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Ра­дянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордо­нах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського'ко- мандного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керів­ництва толю.

Український напрямок для Гітлера бр одним із головних, і це чітко виявлялося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня

1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, ідо наступ на столицю України — “брздос_ередн_є стратегічне ждання”

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами, еко­номічними — захоплення України суттєво підривало військово- промисловий потенціал СРСР і забезпечрало Німеччину ресур­сами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Ра­дянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7. сталі — 48,9%); воєн­ними — окупація України не тільки створювала вигідний плац­дарм для подальшої експансії, а й давала змогу “нейтралізувати”

Крим, який Гітлер називав “радянським авіаносцем для нане­сення ударів по румунських нафторозробках”; морально-політич­ними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на між­народній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зне­віру в перемогу у Червоній армії.

На території України групі німецьких армій “Південь”, якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1;1,4, але значно цоступалися у техніці: у радянських части­нах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Черво­ної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Ки­єва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Півден­но-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загро­зою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Лікві­дувавши під Уманню двД оточені радянські армії, німецькі бро­ньовані “юііщі” замкнулися у кільце під Полтавою. Внаслідок цього у полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. ко­мандирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Коман­дуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бур- мистенко та група генералів загинули при спробі вирватися, із ворожого кільця.

Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як “най­більшу битву в світовій історії”. Проте деякі з німецьких генера­лів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважа­ючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів “топтатися на місці” війська фон Бока на цент-' ральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона .Оде­си, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани “Бліцкригу”, створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонрав план операції на весну і початок літа 1942 р. Го­ловна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, на­копичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же напо­

лягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, під­креслюючи: “Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять перщ^ми”. Операції наміуі^іи у Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. “Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ді­лянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального щт^бу Ç. .Щтеменко, — загрожувало бідою: уаші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслід­ком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль”.

Неприємності почалися з того, inq після трьох невдалих спроб (у лютдму—квітщ 1942 р.) прорвати оборону ніщщі, Кримс^щй фронт змушений був перейти до оборони. Уже 8 травня перейш­ло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал- лейтенантом” Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Кер­ченського півострова. Це значно ускладнило становище захис­ників Севастополя. За час його цонад ^-місячної оборони BOpçr щратщі щйже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фа­шистами,

Катасдрофічною поразкою завершився і початий 12 травня