1 Тис., “оновлені” практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та срср.

Не уникла репресій і партія. Внаслідок “чисток” кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266 281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки ря­дові комуністи, а й керірники КП(б)У. З 11 членів Політбюро ЦК, обраних на пленумі після XIII з’їзду КП(б)У 1937 р., загину­ли 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кан­дидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у чле­ни ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з’їзд, реп­ресовані 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром були оголошені “ворогами народу”. До червня 1938 р, було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна у ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з’їзду КПРС було названо “нікчемною лю­диною з курячим кругозором, у моральному відношенні букваль­но виродком”, заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: “Мені

сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слід­чий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги наро­ду... Я вважав, що виконую доручення партії”.

Погрозами, моральним тиском, фізичним ц^силляу вибива­лися такі “зізнання”. Ось як характеризує ситуацію, що" склалася в Україні 1938 р., відомий історик Р. Конквест у книзі “Великий терор”: “Терор був настільки загальним і настільки “скорост­рільним”, що законні органи ^лади фактично розпали^. В укра­їнському ЦК не було більше' кворуму; не існрало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з’яв­лялись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав пов­ну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично зав­мерла”. Проте прес репресивного тиску на суспільство не пос­лаблювався. “Ворогів ми пощипали чимало, — заявив щ IV Ки­ївській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазна­ватися нам, особливо працівникам України,... не можна...”—

Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тільки зни­щити будь-яку дпозиціїо, не тільки.црщцецщи сусгульсхву вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою XIII з’їзд КП(б)У висунув гасло: “До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — по­літичної безпечності, підняти рево юційну пильність”. Внаслі­док цього, у різці інстанції і “компетентні органи” мутним пото­ком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Атмосфера у суспільстві була гнітюча. Відчуваючи наростаю­чий тиск тоталітарного режиму, люди' намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні ба­чили вихід у доносах, інші — у підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситу­ацій. Виступаючи на XVIII з’їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розцовідад про одну з них; “Деякі члени раріїі для ого, .щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних уста­нов. Ось довідка, видана одному громадянину: “Тов. (ім’ярек) за станом свого здоров’я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей- Райпсих'Жовт. р-ну м. Києва (підпис)”. А з вершини піраміди влади лунала цинічно- оптимістична фраза: “Жити стало краще, жити стало веселіше”.

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, в 20—30-х рдка>^ свідчать утвердження комуністичндї форуд тоталітарної ідеології; монополізація рлади буіьщориць- кою партією, усунення з політичної арени інших політичних пар­тій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержав-

лення суспільства, блокування державо^) розвитку громадянсь­кого суспільства; встановлення партійно-державним апаратом мо­нопольного контролю над економічною сферою, зміцнення цен­тралізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули у 20—30-х роках різнщх форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття “шкідницьких органщадій” та ін.), були важливою умовою функціонування то­талітарного режщу, оскільки вощі у політичній сфері придушу­вали опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, дава­ли змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних про­цесів; в економічній сфері — сприяли цідтримац^ю основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою ро­бочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, проставляли¹ його верстви одну .одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шлях'ом’перманентних пошуків во­рога (ето не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

РОЗДІЛ

/С І (

ТИ , ^л/

11

13 Західноукраїнські землі в

20—30-х роках

Українські землі у складі Польщі

v3.15-L9.-p, дід польською окупацією опинилися 125,7 тис. км² земель Східної Галичини та Західної Волині, що становиломай- же третину усієї площі тодішньої Польської держаіш/Відповідно до~данйх перепису 1931 р., на"цій території проживало 8,9 мл_н. осіб, в тдму числі 5,6 млн. українців та 2,2 млн. поляків. Все пе стало для Польщі не тільки новим джерелом сигювини. лешевої робочої сили та ринками збуту, воно зумовило появу і загострен- шГнйзки зовнішніх і внутрішніх проблем. шо~суттєво дестабілі­зувало ситуацію в країні.

Офіційна польська політика в українському питанні пройшла У своєму розвитку КІЇЇЬКЯ етапів: ■ *

і етап — ‘‘невизначеності” (1919—1923 рр.). Суть невизначе- ності полягала в тому, що з погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася~спір- ною. Кожна із сторін намагалася відстояти свої інтереси. Поль­ські власті йшли шляхом поступок і обіцянок. На Паризькій мир­ній конференцій^# червня 1919 р.) Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню" авто­номію. 1 іольськаІшнститущя (і/ верезня 1921 р.) гарантувала право”українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від іь вересня ґ922"'рТ' надавав самоврядування трьом галицьким "воєводствам: Львівсь­кому, Су^ніславському і Тернопільському. І хоуа всі ці закони, гарантії і права так і залишилися на паперів все ж вони'стали вагомими аргументами пш час остаточного вирішення долі за­хідноукраїнських земель радою послів великих держав.

Українці Галичини намагалися відстояти свої позиції шля­хом рішучмдій„ демонстрацією.активності. Так, вони відмовля­лися визнати уряд Польської держави своїм законним урядом, бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р., застосо-

вували тактику терору і саботажу. Проте у більшості випадків відчай і приреченість лежали в основі цієї активності українців Східної Галичини.

1922—1923jpp. політичний рейтинг східногалиць- КОІ^'раїнськоХбуржу азіГдуже впавЛЦе в середині 1922 р. поль- ськелосольство у Ватикані обгрунтувало безпер^ективцютьпро- никнення католицизму на слов’янський Схід за допомогою гре- ко-католицьшьцеркви. Це призвело до зміни політики Папи ТГТія XI щодо східногалицького питання і до фактичної відмови від подальшої підтримки А. Шептицького та уряду ЗУНР.

Шептицький Андрей (1865-1944) - громадсько-політичний ді­яч,, просвітник, митрополит Української греко-католицької церкви (з 31 жовтня 1901), архієпископ, доктор теології. Освіту здобув у Краківському університеті т§ Краківській єзуїтській семінарії. Зас­новник Українського національного музею у Львові (1905), Бо­гословського наукового товариства (1923), теологічних журна­лів. У церковному житті — прихильник екуменізму. Шептицький послідовно боровся за ідею незалежної України, підтримував ті політичні сили на західних землях, які відстоювали їхній автоном­ний статус у 1900—1920. Під час нацистської окупації — почесний голова української Національної Ради, відкрито виступав проти ма­совою винищення євреїв. Підтримуючи змагання ОУН—УПА за не­залежність України, водночас не приймав крайнощів (терору, сабо­тажу тощо). Похований у соборі Св. Юра у Львові.

У цей період змінює_щщенти у своїй політиці й Англія, Так, на початку 1923 р. англійський уряд за поступки, які йому зроби­ла Франція на Близькому Сході (зокрема, в районі Мосулу — мосульська нафта), погодився на анексію Східної Галичини Поль­щею — союзницею Франції,

ІІІі>£резня 1923 р. у Парй»а_зібралася рада послів великих держав — Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визна­ла суверенітет Польщі над Східною Галичиною,

II етап - “тиску*41923—1926 рр.^ У цей період ітри владі у Польщі перебували народові демократи (ендеки),_які_в українсь- кому питанні відстоювали “інкорпорацій.ну” програму. Суть цієї програми полягала в тому, щоб окупувати західні землі України, "Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі, а потім шляхом примусової асиміляції поневолених на- родів створити однонапіональну польську державу.

Економічна політика ендеків в українських землях адала на меті гальмування розвитку “східних кресів” і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших власне польських зе­мель.

. Уряд офіційно поділив країну на дві господарські території; Польщу⁷^’, до якої входили корінні польські землі, і Польщу що складалася переважно із захоплених українських та бі-

лоруських земель. Дешевими кредитами та державцем замов- ‘ леннями промисловий розвиток Польщі “А” підтримувався і сти­мулювався, в українських же землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Так, 1924 р. три галицькі бан­ки, що перебували у підпорядкуванні місцевих органів управлін­ня, розпорядженням президента Польщі було об’єднано в один “Банк крайового господарства”, який під контролем Варшави фактично став інструментом економічного закабалення західно­українських земель.

Стимульована польською колоніальною політикою, нароста­юча тенденція екоШмічноТОЖнеТщуЗахідноіТкраїни дедалібіль- ше набуває рис катастрофічності: на чодаи воєводства — Дьвів- ське, Станїславське, Тернопільське і Волинське — припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промисло­вих підприємств і 9,8% робітників.

Штучне стримування промислового розвитку Західної Укра­їни не дало можливості вилучити з аграрного сектора краю знач­ної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і таким чином пом’якшити проблеми села, що задиха- лося від аграрного перенаселення і безземелля. У 1^21 р. питома вага малоземельних, напівпролетарських селянських господарств площею до 5 га становила у Західній Україні 81,1%, а в Цент­ральній Польщі — 53,7%.

Становище в аграрному секторі українських земель усклад­нювалося ще й тим, цщ цольський уряд у ць^му регіоні надав кращі землі, вилучені внаслідок парцеляції поміщицьких маєт­ків, у розпорядження так званих осадників. Осадники мали спри­яти асиміляції українського населення і, в разі потреби, викону­вати каральні функції. Протягом 191,9—1929 рр. 77 тис, осадни­ків отримали в Західній Україні понад 600 тис. га з£млі.

Польські урядові кола намагалися витравити самі поняття “Україна”, “українець”. Українське населення “східних кресів” вони називали “русинами”, а всю територію іменували — Східна ОДалопольщина. “Не_має ніякого українського народу, — цинічно заявляв міщ£ір польського уряду С. Графський, — український народ — вигадка комуністів" з пропагандистською метою”. Ще далі пішла урядова газета “Слово польське”. Вона стверджувала* ніби в українців “відсутня всяка організаційність і державний інстинкт, відсутня будь-яка юридична і взагалі розумова культу­ра, необхідна для того, щоб управляти власною державою”.

Сигналом до активної полонізації українських земель став закон вщ 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мо­вою на території Польщі є польська мова. Офіційна влада взяла курс на Ліквідацію української школи: якщц в 1911—1912 нав­чальному році у Східній Галичині було 2418 українських шкіл, то в 1922—1923 — вже 1859, а в 1926—1927 — лише 845.

У травні 1926 р. Ю. Пілсуцський здійснює державний пере­ворот, внаслідок якого в Польщі був установлений режим, відо­мий під назвою “санації”.

III етап — “пошу?у компромісу” (1926—1937 рр.). Прийшов­ши до влади, Ю. Пілсуцський виношує плани відновлення Поль­щі “від моря до моря”. Підготовка до широкомасштабних зов­нішніх акцій вимагала стабілізації внутрішнього становища в кра­їні, зокрема, на території національних меншин. Цим і поясню­ється зщна акцентів офіційної полщіки в українському питанні. На_змінулолітиці тиску приходить гнучкіша політика певних пос­тупок, пошуку компромісів (іноді імітації поступок і компромі­сів) з метою створення у поневоленого населення ілюзії ліквіда- ції національного гніту. “Інкорпораційна” політика ендеків ви­тісняється “федералїстичною” програмою пілсудчиків, відомою в 20—30-х роках як доктрина польського прометеїзму. Суть но- вого курсу полягала у державній асиміляції національних мен­шин і у відмові від національної асиміляції (денаціоналізації), особливо мовної, шляхом примусу. Для здійснення цієї програ­ми при міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеці­альний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Полиці почапи діяти Національний комітет і Бю­ро національної політики.

Значні позики “санаційного” уряду Українському банкові у Луиьку, банку “Народний кредит”, Центральному союзу коопера­торів та іншим фінансовим та господарським об’єднанням укра­їнської буржуазії, здійснені протягом 1928—1930 рр., значною мі­рою сприяли'тому, що найчисленніша українська партія УНДО у жовтні 1935 р. бере курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Лідер УНДО

В. Мудрий був обраний одним з.п’яти віце-м^ршагош сейму. Вий­шли на волю більшість в’дзнів-укращдів з концтабору в Березі-Кар- тузькій. Нові фінансові позики одержали українські економічні уста­нови, зокрема, банк “Дністер”, “Українська ощадниця” тощо.

Політика поступок українській буржуазії, як і вся програма державної асиміляції," використовувалася “санаційною”, владою недовго. Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставинна особливо, побоюючись позиції Німеччини в україн­ському питанні, польський уряд 1937 р. різко змінює акценти у своїй національній політиці, фактично повертаючись до ендець- кої доктрини однонаціональної польської держави.

Цілком очевидно, що, незважаючи на постійне коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах суттю цього курсу залишалася асиміляція українсько­го населещ^. Це зумовлювало певну опозиційність українців поль­ському режимові. Опозиційність виявлялася як у легальних, так і в нелегальних формах боротьби за свої права.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незва­жаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офі­ційні канали в інститутах державної влади. Певне, саме тому вже

1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, що представля­ла дуже широкий політичний спектр, Це — ^країнсі ке народ- но-демократичне об’єднання (УНДО), яке утворилося 1925 p., — по суті, ліберальна партія. Лідери — Д. Левицький, В. Мудрий,

С. Баран, О. Луцький. Програма — конституційна демократі^ та незалежність Україну, Українська соціал-радикальна партія (УСРП), що утворилася 1926 p., — соціалістична партія. Ліде­ри — Л. Бачинський, І. Макух. Програма — обмеження приват­ної власності, незалежність України. Комуністична партія Захід- вдї України (КПЗУ) утворилася 1919 p., а з 1923 р. цдча^а "нази­ватися КПЗУ. Лідери — И. Крілик, Р. Кузьма. Програма — про­ти соціальних та національних утисків, за об’єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленніши- ми і найвпливовішими. На протилежному полісі церебурали по­літичні об’єднання типу Української католицької партії,'які були слабкими і схилялися до співпраці з польським урядом.

. Українські партії небезуспішно боролися за місця у польсь- кому парламенті іякшо у. лист,опалі 1927 рІлредставництво-Укра- їнців у сеймі .складалося"3^25 послів! 6 сенаторів, то у л ящ і і 1'93ЇЇр7воно зросло до 50 послів Гй сенаторів. І хоча єдності серед українських парламентарів не було, вони, як правило, дот­римувалися однієї з трьох орієнтацій (пропольської, прорадян- ської та самостійницької), все ж українське парламентське пред­ставництво було важливим і впливовим фактором політичного життя, незважати на яке польський уряд не міг.

В економіці протидія офіційній лінії на гальмування роз­витку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. У .цей час, як відзначає О. Субтел^ний, відбулося розширен­ня функцій кооперативів, “кооперативний РУХ став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту”. Очевидно, саме тому в умовах жорсткого економічного тиску інтен­сивно розвивається українська кооперація. Так, якщо 1921 р. у. Галичині було 580 кооперативів, то 1928 р. — 2500, а 1939 р. — майже 4000.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська інтеліген­ція заснувала У Львові таємнйіГУкраінськии університет (1921— 1925~ррГУІНасштаби діяльності цього пщпільнбгоі'сучасники-наз- вали його “катакомбним”), навчального закладу вражають, У пе- ргсцґСГОго піднесення він мав три факультети'Сфтласофський, прав­ничий та медичний) і 15 кафедру Майже 1500 студентів навчалися пщ керівництвом 54 професорів. Основним центром національної культури в західноукраїнських землях було у 20—30-х роках Нау­

кове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові, До його складу входило понад 200 науковців, серед яких були історики І, Крил яке- зич, С. Томашівський, літературознавці М Возняк. К, Студинсь- кий, археолог Я Пастернак, фольклорист і музикознавець Ф. Ко- лесса. Таєний Украідоусий університет і НТШ були не тільки осередками збереження і розвитку української культури, а й цент­рами формування нової генерації національної еліти.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнсь­ких землях була греко-катоЛицька церква, яка І939 р. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не б_уло_єяності і в церковних справах. Тут чітко визначилося протистояння митрополита А. Шептицького, якщ намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою, сприяючи цим процесові асиміляції українців. Шептидький рішуче засудив колонізаційну політику щодо греко-католицької деркви на Во­лині, де поляки хотіли запровадити “нови обжондик” (новий обряд) — суміш українського і польського обрядів, а зазнавши поразки, почали конфісковувати церковні землі й руйнувати храми (зніццено майже 200 церков). Протести митрополита у Рцдоі, звер­нення до Ліги Націй зупинили вандалізм польських властей. Дот­римуючись центристських позицій, Шептицький енергійно вис­тупає проти кампанії пацифікації, підтримує політику нормалі­зації, засуджує екстремізм ОУН і виступи комуністів.

Коли туск польського уррду ставав нестерпним, -відповідна реакція українського населення Дедалі більше починала виходи­ти за межі легальних, мирних форм обстоювіання власних інтере­сів і прав, набираючи характеру революційного, а подекуди — і екстремістського,

_3 рокулз. рік мідній робітничий рух; якщо 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то 1934—1939 рр. — 1118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян, За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тер­нопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 ти­сячі антидержавних політичних виступів, з яких 160 селянських заворушень супроводжувалися сутичками з місцевими властями і поліцією. Відповіддю дольського_уряду_.була. кампанія пацифі­кації (“умиротворення”) — придушення виступів за допомогою поліції~та Тпйськ, Під час екзекуцій селян примушували вигуку- ватиТ^Хай живе маршал Пілсудський!” або співати “Єще Поль­ська не згінела”. Жорстоким репресіям було піддано жителів 800 сіл, 1739 осіб було заарештовано.

Послідов,на асиміляторська політика польських властей, фак­тична відсутність єдності українських політичних сил щговхали частину української молоді до застосування більш радикальних

форм боротьби. У січні 1929 р. У Відні було створено Організа­цію Українських Націоналістів (ОУН). Її лідером став Є. Коно­валець, а основним ідеологом довгий час був Д. Донцов, який обстоював український інтегральний націоналізм.

Коновалець Євген (1891—1938) — військовий і політичний діяч. Навчався у Львівському університеті, активно працював в “Акаде­мічній громаді”, Студентському союзі, бур секретарем львівської філії "Просвіти”. Представляв студентську молодь у ЦК Українсь­кої національно-демократичної партії. У 1910 був під судом за участь у боротьбі за створення українського університету у Льво­ві. Під час Першої світової війни в австро-угорській армії, напри­кінці квітня 1915 потрапив у російський полон. У 1917 таємно при­був з Царицина до Києва. Співорганізвтор Галицько-Буковинсько- го куреня Січових стрільців, з січня 1918 — беззмінний командир формації Січових стрільців. Під час антигетьманського повстання 20 листопада 1918 — начальник Осадного корпусу, що наступав на Киш. В Армії УНР — командир дивізії, корпусу, армійської групи; полковник Армії УНР. Після саморозпуску Січових стріль­ців 6 грудня 1919 Коновалець перебував у польському таборі для інтернованих у Луцьку. З 1922 — на еміграції. Ініціатор створення УВО (1921) та ОУН (1929), перший голова її Проводу. Вбитий у Роттердамі агентом НКВС. Автор првці "Причини до історії україн­ської революції".

Напередодні Другої світової війни ця організація налічувала в своїх лавах 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу та теро­ру щодо влади, ОУЦ нздіадалася стимулювати в українському суспільстві стан “постійного революційного бродіння”, “підтри­мати і розвинути постійний дух протесту проти властей’¹. На це і були спрямовані на початку 30-х років сотні актів саботажу, де­сятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша а ія — вбив­ство 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифі­кацію).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах страте- пчна мета (асиміляція українців) фактичноТгегзмІНювалася, Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин модифікаціям та ви­дозмінам піддавалася лише тактична лінія, що суттєво впливало на темпи, засоби і методи досягнення поставленої мети.

Відповіддю населення західноукраїнських земель на асимі­ляторський державний курс стала активна лротидія, шо вияви - лася у різних формах та широкому_£Щектрі засобів боротьби за свої праваГНайвпливовішими чинниками, які забезпечили укра­їнському народові збереження національних ознак, були легаль­ні партії, українське представництво у додьському сеймі — легі­тимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний

рух —' знаряддя самоврядування та економічного самозахисту: таємний Український університет та НТШ — осередки збере­ження і розвитку української культури, формування нової гене­рації національної еліти; іреко-католицька церква — духовний посередник між владою і українським народі; робітничий та селянський рух, — що були не тільки виявами невдоволення ши­роких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можли­востей протидії антинародній політиці; ОУН — фактор, який дес- та£ітзо_ву.ва_в в утрішню ситуацію у Польській державі ха підт­римував' у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність.

Українські землі у складі Румунії

За офіційною статистикою. 1920 о. на території Еумунїї про­живало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення). Основними місцями їхнього -зосередження були Північна Буко­вина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бес- сарабїи—

Колоніальна експлуатація українських земель вела до дегра­дації господарства. На Буковині за 1922—1929 рр. було закрито 85Тцдприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, ізмаїльського та Ренійського прртів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення ста­новили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Щвнічній ^укрвині до 1935 р. скоро­тилася наполовину, а в Аккерманському та Ізмаїльському по­вітах — більш ніж на чверть.

Не кращою була і ситуація у сільському господарстві. Внас­лідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських воло- діць_в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. На початку “реформи” орендна плата за гектар була встановлена у розмірі 1160 лей, незабаром вона зросла до 2 тис. лей. Це спричи­нило хвилю розорень. Тільки в Аккерманському повіті з 26 567 наділених землею селян понад 48% дуже швидко її позбулися

Ці ж роцеси були, характерними і для Північної Буковини. Грабіжницька колоніальна політика вела до катастрофи. У квітні

1932 р., виступаючи на засіданні румунського парламенту, мі­ністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що “сі ське населення Буковини перебуває під загрозою голод­ної смерті”.

Не випадково серед місцевих селян того часу ходило україн­ське прислів’я: “Були ліберали — подушки забрали, прийшли

цараністи — нема чого їсти”. 22 роки, проведені українцями під владою Румунії, історики поділяють на три періоди: 1918— 1928 рр. і 1937—1940 рр. — періоди реакції, 1928—1937 рр. — перірд відносної лібералізації. У перший період реакції у провін- ції запроваджується воєнний стан, українські землі активно роз- даються офіцерам румунської армії (як у Польщі осадникам). За даними'депутата румунського парламенту якубеску, на травень

1925 р. особливо багато офіцерів королівської армії осіло в Аккер­манському повіті. У цей час будь-який виступ проти властей жор­стоко придушується, як це було з Татарбунарсьрі&і повстанням 1924 р., у якому взяло участь 6 тис. осіб. Йде активна румунізація краю: закрито усі українські школи, переслідується українська церква, до 1Ь>27 р. Ьуковина втрачає автономію, якою володіла, перебуваючи під владою Австрії.

^Період 1928—1937 рр. позначений відносною лібералізацією. Однак-хронологічні рамки цього періоду варто дещо звузити. Справді, період 1929—1933 рр. був часом кризи, нестабільності влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення^иколоніального ярма на українських землях. Проте під впливом революційних подій у цей час прем’єр-міністр Ру­мунії Вайда-Воєвод 1933 р. заявив: “Необхідно врятувати країну, переступивши через усі зедсони, через усі порядки, через усі кон­ституції. Нехай буде диктатура, але країну необхідно врятувати”.

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичаинии стан, а протягом і!ш—1935 рр. румунський пар­ламент прииняв кілька реакційних законів, в тому числі про ре­організацію. і зміїщ£нря поліції та сигуранци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації (“Залізна гвардія”,.'що діяла з 1935 р. під демагогічним гаслом “Все для батьківщини!”, націонал-християнська партія та ін.), Встановлену у лютому 1938 р. фактичної особистої, диктатури Кароля II тільки фіксувало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні Формування:

ПСомуністична партія Буковини. Утворилася 1918 р.; з

1926 р. — складова частина Комуністичної парти Румунії. Ліде­ри — С. Канюк' В.Гаврилюк, Ф. Стасюкта ін. Боролася за возз’єд­нання з/Радянською Україною,

2. Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер —

В. Зал озецький- Виступала за “органічну” роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927—1938 рр.) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. “Революційний”, або*¹націоналістичний табір-Сформував- ся в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і

студентство (спортивне товариство “Мазепа”, студентське това­риство “Залізняк); але мав і певну підтримку у селянства. Ліде­ри — 0. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українсько­му питанні Ьули форсована, жорстка асиміляція, ктжгшальна

експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти,

Українські землі у складі Чехословаччини

Після розвалу Австро-Угореької імперії гостро постало пи- тання про маТібуТОсГ долю "Закарпаття.-У червні 1913ГБ. на базі тіТраІйтських-ОРганізапій,вихідців із Закарпаття, булоутворено Американську Наротшу РадуТкарпатських русинів, яр очолив ГГЖатковин, Незабаром на засіданні Ради в ГомстедГбуло вису­нуто гриальтернативні варіанти вирішення карпатськогопитан­ня^- 1) надання повної незалежності карпатським русинам; 2) об'єд ­нання^ галицькими і буковинськими українцями • 3) одержання автономії. _

-23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за дорадою президента СшА В. Вільсона, приєдналися до емігрантської організації “Се­редньоєвропейська демократична унія”, що представляла 10 млн, емігрантів^ колишньої Австро-Угорщини. За русинами було, виз- нано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вщ>шен£прцедча£и русинські земнії до Чехословацькі рес­публіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонсщш_мирг. ним_договором (червень 1920 р.), згідно з яким до Чехословаччи­ни приєднувалося Закарпаття під назвою “Підкарпатська Русь”. Відповідно д<} договору, вона мала одержати найширшу автоно­мію. Значною мірою ці рішення так і залишилися на папері.

Чеська буржуазія підкорила собі економіку Закарпаття, фак­тично перетворивши цей край у аграрно-сировинний придаток економічно високорозвинутих чеських земель. Територія “Під­карпатської "Русі” становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше' ніж у Чехії та Моравії. Край був своєрідним зразком катастрофічного відставання і застою: питома вага промисловості в економіці ста­новила лише 2%, тобто за показниками екондш’ціого розви ку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст., коли тільки розпочи­нався промисловий переворот.

.Про кризовий стан сільського господарства свідчить той факт, що майже 90% селянських господарств краю потрапило у борго­

ву кабалу до банків та лихварів. Цей процес зумовили не тільки висока орендна плата, а й численні штрафи та податки, розміри останніх за десятиріччя (1919—1929 рр.) збільшилися у 13 разів.

Зрозуміло, такий державний курс неодноразово викликав опір з боку народних мас, і за неповні два десятиріччя свого пануван- - ня чеські власті були змушені 91 раз наказувати стріляти у робіт­ників і селян.

Водночас варто зазначити що позиція властей Чехословач- чини на українських землях у суспільно-політичній та культур­ній сферах була поміркованішою і виваженїшою, ніж у Польщі та Румунії. Про це свідчить існування в 30-х роках у Закарпатті майже 30 політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток. Зростання кількості початко­вих шкіл (з 19^4 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімна­зій — з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися у цих школах мовою на власний вибір. У цей час вільно діяли різні українські громадські організації: “Просвіта”, “Асоціація укра­їнських ущстелів”, “Пласт” тощо.

Чехізанія йшла й.у Закарпатті. Так за 20 років панування у цьому кпаї чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чееький філіал при українських та угорських школах, про­те чехізація була порівняно м’якою.

От :рні риси польської моделі панування в україн-

сьюіхг ильницька асиміляція, штучне стримування еко-

номічног67особдиво_промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тошоі були в пом’якшеному вигляді прита- манні внутрішній політиці Чехословаччини в українському пи-

РОЗДШ