1919 Р, польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками.

За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних влад­них структур* Уряд С Голуборича склав свої повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Україн­ської Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Пет- рушевича.

Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) — державний і по- літичний діяч, один із керівників української революції 1917—1920. Народивря в сім’ї священику у м. Бузьку на Львівідищ. Освіту здо­був в Академічній гімназії у Львові і на правничому факультеті Львів- ського університету, Доктор права, У 1907—1918 — посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917—1918 — го­лова Українського парламентського представництва, 3 1910 — де­путат галицького сейму. У 1914—1918 — член Головної Українсь­кої Ради та Загальної Української Ради, 19 жовтня 1918 як прези­дент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР.

4 січня 1919 обраний президентом Західноукраїнської Національ­ної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919 Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петру­шевича зі свого складу. Політичні суперечності, що виникли між С, Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змуси­ли останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 Петру­шевич очолив т.зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою яко­го стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатич­ними засобами. 15 березня 1923 р/сля рішення Р§іди послів Антанти про передання Гзличини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльність, У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радяно- фільства, однац: після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.

Начальним вождем було призначене генерала О, Грекова.'Са­ме під його командуванням УГА провело Чортківську офензиву (7—28 червня 1919 р.) — широкомасштабну настурал.ьну опера­цію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було від­войовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визво­лення Львова, Проте цей визвольний похід поглинув останні си­ли УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення між­народного тиску, перегрупування польських сил та призначення командуючим польськими військами у Галичині Ю. Пілсудсько- го тощо стали основними причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. Під потужний ударами воро££і дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її фор­мування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.

Отже, зумовлені Церщою світовою війною революційні про­цеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська На­родна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особли­во Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнарод­

ним невизнанням тощо. За цих обставин об’єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз’єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об’єднувалися, не мали достатньої кількості держа­вотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, нез­важаючи на відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль за власного територією.

Політика радянської влади в Україні 1919 р.

1919 р. увійшов в історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала від­мова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січцр 1919 р. держава, що стверджувала­ся в Україні радянськими штиками, одержала нову назву — Укра­їнська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїз­дом до Харкова зазнав зра^них змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, що дало змо­гу загасити конфлікт між Г. П’ятаковим та Артемом (Ф. Сер- гєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, україн­ський уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.

Умови громадянської війни та революційна ідеологія накла­ли помітний відбірок на формувань та організацію радянської державної структури. Ради існували переважно у губернських міс­тах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади — військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені у підтримці народ­них мас, робили ставку на диктаторські органи управлінця і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам. На¹- віть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під конт­ролем ревкомів", які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення у кандидати на багатопартійній основі, контролювали процес виборів тощо.

Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цемен­тували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію викону­вали і комітети бідноти, які активно створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчи- сленнішу верству суспільства — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.

Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 р,, коли III Всеукраїнський з’їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРр. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу “диктатури пролетаріату”. Цен­тральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визна­чив здійсрення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокла- мувалися скасування приватної власності, влада робітничого кла­су, свобода слова, зібрань і союзів тільки для'трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему рад робітни­чих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з’їзд Рад, Всеукраїнський Цен­тральний Виконавши Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.

У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція ра­дянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах фомддянської війци. Врешті-решт 1 червня утворюється “воєн­но-політичний союз” формально незалежних України, Латвії, Лит­ви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських рес­публік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об’єднання під керівництвом вищих органів РСФРР зброй­них сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, коміса­ріатів праці.

За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Кон­ституцій УСРР, а й вся мрдель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав наз­ву “воєнного комунізму”. Його складовими частинами були:

— націоналізація всіх підприємств;

— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, зап­ровадження карткової системи розподілу продуктів;

— мілітаризація народного господарства, встановлення дер­жавного контролю за виробництвом, запровадження загальної тру­дової повинності;

— введення продовольчої розкладки.

“Воєнний комуцрн” — це модель державної^ регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір виму­шених, тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на прак­тиці стала, спробою переходу до нового суспільного ладу. Своє­рідним стрижнем політики “воєнного*'комунізму” була продром- кладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікова­ного цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі “лишки” зерна та інших продуктів. Спочатку розміри “лишків”

щізна^алися реальними потребами сім’ї та фактичною наявніс­тю у неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави у хлібі, В одному з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губ^сомам партії, цицічро заярлялося: лишки — це не те, що насправді залишилося у селянському господарстві, надміру пот­реб сім’ї, а те, що потрібно у нього взяти.

Продрозкладка була одним з елементів встащівлення продо­вольчої диктатури, що виявилася¹¹¹ у запровадженні монополії на торгівлю хлібом’ штучному утриманні твердих цін, створенні ко­мітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібоза- ^: готівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких заго­нів, що налічувади у своїх лавах 1500 осіб).

Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на ріб, як на товар, а на хліботоргівлю, як на умову стабільного функціонування седя£- ських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії тра­диційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося се­лянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголо­шених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК “Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного зем­леробства”. Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянсь­ких господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та про­тест з боку селянських мас.

Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського ру­ху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького ство­рення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), (Орловським та іщшми селя­ни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гні­ву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких вис­тупів, то в червні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голо­ва Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітці 1919"р. удиркотррному листі до всіх надзвичайних комі­сій України, що замість “широкої підтримки населення ми зна­ходимо майже одну ненависть ocтaнньoro...”^,. Піднявшись на Ки­ївщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдов­зі охопила всю територію УСРР.

Своєрідним піком антибільшовицьких повстань ртав виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор’єва. У своєму універсалі (9 травня 1919 р.) він закликав український народ: “Бери шіаду в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура