8 Бойко

\

нархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компро­місів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. І це не випадково, адже самовіддана робота у цих установах підштовхувала праців­ників земств до думки, що докорінна причина занедбаного ста­новища освіти, медицини тощо пояснюється насамперед вада­ми пануючої політичної системи. Найвпливовіщрю була лібе­ральна група земців Чернігівщини, яку очолювали визнані ліде­ри цієї течії — І. Петрункевич, О. Ліндфорс, І. Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Пол­тавському, Ці^нському та цшірх земствах. Основними фор­мами роботи лібералів наприкінці XIX ст. — початку XX ст. були створення опозиційної преси; скликання з’їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами встанов­лення у Росії конституційного ладу.

Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу. На заваді стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російсь­кої імперії, практичною відсутністю у ній “третього стану”; по­міркованість лозунгів, завдань і дій; активна боротьба проти “бюрократії” при абсолютно лояльному ставленні до самодер­жавства тощо.

НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ

Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була передвісником майбутніх реформ та модернізаці)', водночас спри­яла пожвавленню національного руху. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського то­вариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську гро­маду — культурно-освітню організацію, яка мала на меті спри­яти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, по­ширенню національної ідеї, формуванню національної свідо­мості. Саме на цих ідеях базувався перший в імперії українсь­кий часопис “Основа” (почав виходити з 1861 р. в Петербурзі), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко і весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади у Хар­кові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лщерами були представники но­вої хвилі української інтелігенції — В. Антонович, Т. Рильсь­кий, А. Свидницький, П. Житецький.

Антонович Володимир Боніфатійович (1834-1908} — Історик, археолог, етнограф, археограф. Народився у містечку Махнівці Бердичівського повіту Київської губернії (нині Житомирська обл.). Закінчив медичний (1855) та історично-філологічний (1860) фа­культети Київського університету. В 1863—1§80 — головний ре­дактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 — професор руської історії Київського університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця (з 1881), Активний учасник українського національно-визвольного руху, один з орга­нізаторів Київської громади. Антонович — автор багатьох праць, найвідоміші з яких: “Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648" (1863), “Дослідження про гайдамацтво за актами 1700— 1768” (1876), "Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії" (1885) та ін.

Після поразки польського повстання 1863—1864 рр. Ро­сійською імперією прокотилася хвиля реакцій. Навіть помір­кована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний валуевський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета цього указу цілком очевидна; не дати можливості українському ру­хові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сфе­ру впливу 2£тріотич^о настроєної частини національної еліти. Певною мірою царизму вдалося досягти поставленої мети; цісля валуєвського указу настає пауза у процесі національного від­родження.

Лише на початку 70-х років громадівський рух знову акти­візується. У київській “Старій громаді” у цей час сконцентру­валися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубин- ський та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — публіцист, істо­рик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політич­ний діяч, §втор понад 2 тис. таорів. Народився у дворянській ро­дині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доценгом, а з 1873 — штатним доцен­том. Очолював лі^е крило Київської громади. Внаслідок антиукра­їнських репресій у 1875 звільнений з університету. В 1876 емігру­вав за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, ви­давав перший український політичний журнал “Громада” (1878— 1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував “Женев­ський гурток” — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтрим­ки й у 1889 прийняв запрошення обійняти посаду професора ка­федри загальної історії Софійського університету. У Болгарії про­вів останні роки свого життя.

Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою гро­мади “Південно-Західного відділу Російського географічного то­вариства” археологію, етнографію, статистику, географію т§ істо­рію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програ­му, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої авіономії Україні.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 р., який забороняв друкування літерату­ри українською мовою у Російській імперії та ввіз її з-за кордо­ну. .Це остаточно підривало основи легальної культурницької ді­яльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878—1882 рр. М. Драгдманов у журналі “Громада”, який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи лежали:

— демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);

— федералізм (децентралізація, запровадження громадсь­кого самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської рес­публіки);

— європеїзм (зв’язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);

— культурництво (визвольна боротьба має вестися виключно просвітницькими фррмами та методами);

— еволюційність (прагматичне висуващія поміркованих ви­мог, підштовхування знизу реформаційного процесу).

Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтер­натив майбутнього суспільного, розвитку та вироблено різнома­нітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характер­но, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух дсновний акцент робив, голов­ним чинрм, на національне визролерня.

Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різщіх політич­них напрямів були притаманні малочисельність, неорганізова­ність, нечіткість програмних установок, слабкий зв’язок з маса­ми, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелерурьних сил, центра­ми осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх ма­сових рухів.

Соціально-економічний розвиток у пореформений період

Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не спри­яли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спро­бою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну ма­шину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи про­водилися згори, базові феодальні структури певною мірою збе­регли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, се­лянська община і самодержавство. В історичній літературі їх тра­диційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зов- чСІм не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що дод руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важли­ве коліщатко — кріпацтво.

Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соці.ально-ежондмічного становища різних регіо­нів України у складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійсню­вався водночас двома шляхами — прусським та американсь­ким. Якщо'прусський іщіях передбачав уповільни? вростандя поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфео­дальної експлуатації селянства, то .американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських гос­подарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної за­лежності, ліквідацій поміщицького землеволодіння.

У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регі­онах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селящін відробляр овоїм інвентарем та худобою на поміщиць­ких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя, завдяки розвитку цук­рової промисловості дещо випереджало за темпами економіч­ного розщітку Лівобережжя. На Півдні України, де. гальмуючий вплив залишків феодадізму був менш відчутним, набув поши­рення американський спосіб переходу до капіталізму — помі­щики створювали на базі своїх млєтків потужні агровиробниц- тва, що ґрунтувалися на використанні машин та від£ноуайм§- ній праці; заможні селяни формували товарні господарства фер­мерського типу.

Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична кон­куренція та перетворення землі на товар¹ стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині