7 Бойко

(“Північне товариство”) та “Руську правду” П. Пестеля (“Пів­денне товариство”). Характерною рисрю цих проектів були спільна мета — повалення самодержавства, скасування кріпосного пра­ва, демократизація суспільного ладу та спільний шлях досягнен­ня цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці документи мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй поміркованій “Конститу­ції” М. Муравйов обґрунтовував після перемоги воєнного пере­вороту встановлення конституційної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорно­морський зі столицею у К^євіта У^раїщький зі столицею у Хар­кові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. “Руська правда” П. Пестеля була ради- кальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошу­валася республікою; встановлювалася диктатура Хим.часовоф уря­ду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які до­сягай 20 років. Проте у розв’язанні національного питання “Руська правда” була консервативнішою, ніж “Конституція”, оскільки вона бачила майбутню Росію виключно як єдину, унітарну непо­дільну державу, визнаючи право на самовизначення лише за поль­ським народом. “Малоросія, — писав про майбутню⁷¹ долю Укра­їни П. Пестель, — ніколи не була і бути не може самостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм правом бути окремою дер­жавою”.

Водночас 5 “Південним товариством” в Україні діяла іде одна таємна організація — “Товариство об’єднаних слов’ян”, яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінсь­ким в Новограді-Волинському 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачсвський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними прог­рамними документами організації були “Правила об’єднаних слов’ян” та “Клятва об’єднаних слов’ян”. У цих творах сформу­льовані головні завдання революціонерів — боротьба за скасуван­ня кріпацтва, повалення самодержавства, подолання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства вді- ходили за межі однієї держави і висували ідею визволення всіх слов’янських народів з-під гніту самовладдя та утворення слов’ян­ського федеративного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сербія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле ?сі опозиційні сили, у вересні 1825 р. “Товариство об’єднаних слов’ян” об’єдналося з “Південним товариством” і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після тривалих дис­кусій “Південне” х? “Північне” товариства узгодили час спіль­ного виступу — літо 1826 р., тобто саме той період, кодр цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла

' свої корективи, у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захворів і помер у Таганрозі. Невизначеність у пи­танні про престолонаслідування у Росії підштовхнула револю­ціонерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. удень присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І члени .Північного товариства'організували у Петербурзі повстання. Відповідно до узгодженого революціонерами плану, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім’ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контролю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Іу^щфест до наррдів Росії, у якому повідомлялося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з самого по­чатку свого здійснення зазнав невдачі. Першим ударом було те, що сенатори рано-вранці присягнули імператорові Микрл.і Ь і роз’їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та

О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі сво­їми збройними формуваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенат­ській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерсь­кого полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіце- рами-революціонерами вже фактично нічого не вирішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного перевороту, другі — щоб шляхом де­монстрації примусити Миколу І піти на глибокі суспільні ре­форми, треті, будучи революційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне значення і служитиме прикладом для майбутніх по­колінь революціонерів. Такий різнобій у поглядам вносив певну дезорганізацію у лави повсталих, яка ще більше посщіилася че­рез відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скорис­тавшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти у повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становищ? та продовжити почин “Північного товариства”, 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Алостол та М. Бестужев-Рюмін підняли пов­стання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад І тис. солдаті§ та 19 офіцері?. Лідери виступу склали “Правос­лавний катехізис”, в основу якого були покладені головні декаб­ристські постулати — повалення самодержавства, скасування крі­посного права, встановлення демократичних порядків. Після то­го як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на

Білу Церкву. На жаль, повстанці діяли повідано, нерішуче, втра­чаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з’єднання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повернули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадковим — черщгівці розраховращ щ допдмдгу членів “Товариства об’єднаних слов’ян”. Проте вже наступного дня бі­ля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаючими сила-г ми царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана самодержавством, занурена у летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася заявити про' свою опозицій­ність. Слідчі справи жандармського управління свідчать про про­паганду реіюлюїііііних ідей у Харківському універсалах/ (1826— 1827 рр.) та про вільнодумство у Ніжинській гімназії вищих на­ук (1827—1830 pp.). Ці справи є переконливим доказом того, що, незважаючи на тиск та терор пануючого режиму, ідеї де­кабристів знайшли своїх прихильників, і революційна боротьба у суспільстві продовжувалася.

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революцій­них подій — у листопаді спалахнуло національно-визвольне пов­стання поляків проти режиму Російської імперії. Цей виступ був зумовлений активним наступом самодержавства на автономні пра­ва Королівства польського, що виявлялося у поширенні на поль­ську територію загальноімперських репресивно-поліцейських по-? рядків, запровадженні цензури, активній боротьбі з ліберальною польською опозицією та патріотичними організаціями тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Консти­туції Королівства Пдльськогд (1J15 p.).

Повстання розпочалося у Варшаві після того, як члени війсь­кового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац намісника великого князя Кос­тянтина Павловича. Захоплення міського арсеналу та озброєння міських жителів зробило цей виступ масовим. Незабаром повстан­ці настільки контролювали ситуацію, що обрали Націон&гщщй уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вирватися із орбіти Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло: “За вашу і нашу свободу” й звернулися по допомогу до народів Дитви, Білорусії та України.

Намагаючись поширити полум’я повстання на українські зем­лі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавале­рійський корпус генерала Ю. Дверницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українсь­кого цаселення були марними. Це і не дивно, адже поляки обсто­

ювали збереження кріпосного прара та дривЬ еїв шляхти, ідо не влаштовувало українське селянство, до'того ж землі Правобе­режжя не отримували автономії, а включалися до польської дер­жави, в чому не буда зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цього було замало. Зазнавши нищівної по­разки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польсь­кий. коррус перейшов австрійський кордон, і у Галичині був роззброєний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Вор- целя на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, які складалися переважно з польської шляхти.

Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, царські вій­ська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила розвиток польського визвольного руху. Уникащчр репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціонерів виїхало за кор­дон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні течії — консервативна, „лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо консерватори вистуцали за відновлення Польської дер­жави як монархії, збереження кріпосного права' та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, скасування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічників А. Чарторий- ського була зосереджена переважно у дипломатичній сфері (по­шуки підтримки з боку західних держав) та теоретичній (роз­робка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з національного питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачало­ся трансформувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Польщі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та поло­жень Гадяцької угоди'1658 р.

Діяльність демократичного табору мала більш радикальний ха­рактер і концентрувалася переважно у площині практичної рево­люційної боротьби. Одним з головних осередків демократів була таємна організація “Молода Польща”, що перебувала у Швейца­рії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підготувати повстання проти царського самодержавства у Польщі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію “Співдружність польського народу”, яка до­сить іувидко почала розростатися і 1835—1837 рр. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Пра­вобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст, розгортався У руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Дина­

міка селянського руху віддзеркалює зростання активності народ­них мас. Проте ця а^тидність не набула організованих форм, бу­ла локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямуван­ня. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести сус­пільство із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та тра­дицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності па­нуючому режимові ліберальної еліти. Головною вадою масон- ськрго pyjcy у це$ заснула його замкнец ть; концентрація зу­силь переважно у рамках лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створила таємці товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою (“Конституція” М. Му- равйова, “Руська Правда” П. Пестеля). Однак вузька соціаль­на база, недостатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змрги їм реалі­зувати свої задумі. Польський рух розвивався переважно у на­ціональному руслі й мав на меті відновлення національної не­залежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати анти- імперські сили. Хоча польські революціонери формально про­голосили гасло “За вашу і нашу свободу”, на практиці вони не сприяли його радлізації: fit йшдр на поступки у соціцшьному питанні — скасуванні кріпосного права для українських се­лян, і в національному — наданні автономії Правобережній Україні.

Національне відродження в Україні. Кирило-. Мефодіївське товариство

Сучасні історики виділяють у розвитку націоиад^щіх рухів Східної ^вропи ури етапи, які умовно можна назвати фольк­лорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та по­літичним. На першому фольклорно-етнографічному етапі неве­личкі групи вчених з метою підтвердження самобутності влас­ного народу збирають та вивчають історичні документи, етног­рафічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом другого літе­ратурного, або ж культурницького етапу, є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті. Третій, політичний етап характеризується фд&шим організаційним згуртуванням національних сил, поя­вою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомлен­ням національних інтересів, активною боротьбою за національ­

не визволення.¹ Національно-культурні процеси в Україні впи­суються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинаєть­ся національно-культурне відродження. Суть цього процесу по­лягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, куль­турної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Від­родження пов’язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у поперед­ні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліхи, СВІДфМИХ суспільних сул, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах.жиггя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв’язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — рочатку XIX ст. помїщо зріс інтерес до націонащ>н£Ї історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, ство­ренні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Руднцдь- кий, “...туга за безповоротно втраченим славним козацьким ми­нулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму”². Справді, історичні сту­дії другої половини XVIII ст. хибують певним дилетантизмом, оскільки базувались на аматорському збиранні, колекціонуван­ні, осмисленні та описі історичних старогрітно^тей. Характер­ними рисами історичних творів цієї доби (“Зібрання історич­ного” (1770 р.) С. Лукомського, “Короткого літопису Малої Ро­сії” (1777 р.) В. Рубана, “Літописного повіствування про Малу Росію” (1785—1786 рр.) О. Рігельмана) були описовість, компі­лятивність, некритичне ставленця до джеред тощ<}. Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимудом вистуцав і прагматичний інтерес, Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних доку­ментальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полечка та інші почали активно зблрати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з’явилося багато істо-

'Див.: Субтельний О. Україна: історія. — К., 199!. — С.20І. ²Лисяк-Руднииький І. Історичні есе. — К , 1994. — Т. 1. — С. 173.

ричних творів^(статей, записок, мемуарів, листуванню) присвяче­них діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, ком­пілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про по­яву двох важливих прогресивних тенденцій — розширення дже­рельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі оче­виднішою ставала думка про те, що український народ має власну історій? та самобутню культуру. Копітка праця істориків-амато- рів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій поло­вині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіїрали значну роль у про­цесі формування історичної й національної, самосвідомості укра­їнського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” ано­німного автора та працю Д. Бантиш-Каменського “Історія Ма­лої Росії”.

“кторш Русів” — твір, що з’явився на рубежі сторіч і трива­лий час поширювався у рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою пра­цею, фахівці називають її “політичним памфлетом”, написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам „Козаччини, Хмель­ниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору ле­жать ідеї автономізму, республіканізму, протесту проти націо­нального поневолення. Намагаючись обгрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тіль­ки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсь­ко-литовська доба — це час розвою української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як віль­ний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під прово­дом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.

“Історія Русів” — це "перша своєрідна політична історія Укра­їни. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскра­вістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотиз­мом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документаль­на обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числ^і загиблих тощо). Безу­мовно, у цьому творі надзвичайно багато суб’єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися у хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому наро­дові. Не випадково, критично оцінюючи “Історію Русів”, Д. До­рошенко зазначав, що ця праця “прислужилася дуже мало нау-

ковому дослідженню українського минулого, але допомогла про­будженню національної думки.”¹.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила сії 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некри­тичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаючи на ці вади, праця Д, Бантиш- Каменського стала кроком вперед у розвитку української істо­ріографії/ “Історія Малої Росії” — фактично о^еРШД часштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана на широ­кій джерельній базі із використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив, як про “справжнього історика, а не поверхового оповідача чи пере­писувача”.

Безумовно, Д. Бантиш-Каменський не був радикалом і схи­лявся до консервативних, монархічних позицій, але він не за­мовчував (а в подальших виданнях навіть розширював) сюжетів, пов’язаних з політично© авцоноодєю Укради, Для розвитку на­ціонального відродження важливо також те, що “Історія Малої Росії”, в якій була створена хай не зовсім досконала ! послідов­на, але ж панорамна та систематизована картина самобутньої укра­їнської історії, з’явилася саме в той час, коли побачили світ пер­ші томи “Истории государства Российского” М. Карамзіна, про­сякнуті ідеями великодержавдості.

Поява праць з історії України стимулювала посилення ціка­вості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів привело до виділення етноірафії, фольклористики та > о іюзнрства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. в.и ходом у світ в Петербурзі “Опису весільних українських просто- * народних обрядів” Г. Калиновського було фактично започатко­вано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фолькло­ристики став М. Цертелєв, який видав збірку “Опыт собрания старинных малороссийских песней” (1819 р.). Опубліковані у книзі думи та пісні він назвав “мізерними уламками колись розкішно­го будинку”, Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбут­ній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав цілу серію збірок українського фольклору; “Малоросійські пісні” (1827 р.), “Українські народні пісні” (1834 р.), “Збірник україцських пісень” (1849 р.).

На початку XIX ст. з’явилася і перша ластівка українського мовознавства — друкована граматика української мови — “Грам матика малорусского наречия” (1818 р.) О. Павловського. В^к-

'Цит. за: Історія Русів. — КГ, 1991. — С. 18—19.

ливе значення для розгортання процесу національного відрод­ження мав вихід у світ і 823 р. словника української мови, скла­деного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна части­на інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, Вва­жала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобущьою системою світобачення, способом са­мовираження окремої наці]}, засобам виз^ачед^я раціональної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на укра­їнську мову був видатний харківський славіст І. Срезневський. У 18^4 р._він опублікував статтю “Взгляд на памятники украин- ской народной'словесности”, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала твор­чої» не тільки родощі^альнщ<2. української літератури І. Кот­ляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, ге­ніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалі­зували художній потенціал української мови, розширили діапа­зон її вживання, урізн9М§нітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.

Вже перша збірка його поезій “Кобзар” (1840 р.) продемонс­трувала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразе­ологічних можливостей української мови. Поет на практиці до­вів, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точцрму формулюва.щуо дуі^и, а зна;щь чо$е бути надійним фундаментом для створення літературних'творів світо­вого рівня у різних жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко син­тезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній. консолідації народу України.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних мож­ливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обсто­юванні його права на вільний суверенний розвиток.

У середині 40-х років ХЇХ ст. скЯшщ$і умови,.що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу укра­їнського національного відродження на якісно вищий етап.

Після Віденського конгресу (вересень 1814 р. — травздь 1815 р.) Європа всю першу половину ^ст- вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції, які вимагали від­новлення і зміцнення монархічних режимів та прихильниками

республіканських форм правління і демократичних конститу­цій. Своєрідною кульмінацією цього протистояння стали ре­волюції 1848—1849 рр., що прокотилися Францією, Німеччи- но}о, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільного розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західн<}£вро- пейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга", ідеї християнського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у своє­му творі “Книги польського народу та книги польського піліг- рімства” створив корцепцію польського месіанства. Крім но­вих ідей, одна за одною з’являється низка моделей таємних організацій, що борються за соціальне та національне визво­лення — карбонарії — в Італії, “Молода Європа” — у Швейца­рії, декабристи — у Росії та ін.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Ува­ров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, праврслав’я, народності. Цоява пропагандистського гасла “народності” означала не що інше як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. У цьому контексті й слід оціню­вати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві українсь­кої політичної організації — Кирилф-Мефодіївського товарис­тва (братства). Це об’єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним виявом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таємна органі­зація виникла під впливом загострення протистояння у Євро­пі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформу­валася на основі передових західноєвропейських філософсь­ких систем та ідей польського романтизму; організаційно згур­тувалася, наслідуючи приклад європейських таємних органі­зацій; стала своєрідною реакцією українського народу на по­силення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївсщсоготовариства були В. рі- лозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посдда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товарис­тва активну участь брав і Т. Шевченко^ Основні програмні поло­ження"цієї організації сформульовані у “Крщі буття українсько­го народу” і “Статуті Слов’янського братства св. Курида і Мефо- дія”. Характерною рисою цього об’єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товаристро назване на честь відомих слов’янських просвітителів,

православних святих Щирила й Мефодія, і сама форма організа­ції була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіїв- ців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується іде^ обстоювання загальнолюдських ціннос­тей — справедливості, свободи, рщнр^ті і братерства.

“Книга буття українського народу” — це° синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба вра­хувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної феде­рації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у сус­пільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досяг­нення рівності у правах на розвиток національної мови, культу­ри та освіти всіма слов’янськими народами; 5) поступове поши­рення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відроджен­ня та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впли­вом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіан­ська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант “месіаніз­му”: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав ста­ти скривджений, поневолений, але нескорений український на­род. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об’єднувача усіх слов’янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусі­ях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та полі­фонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. _Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських ^а християнських — М. Костомаров.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-полі­тичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольк­лорист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гім­назію (1833), /^р^івський університет (1836). У 1844 отримаа сту­пінь магістра історичних наук, у 1844—1845 ачителював, у 1846— 1847 — ад'юнкт-професор Київського університету. Один із зас­новників та ідейний рровідник і^ирило-Мефодіївськдго братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема “Кни­ги буття українського народу". В 1847 був заарештований у справі боатства, в 1847—1848 — в’язень Петрдпавлівської фортеці, а 1848—1855 — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 і до кінця життя займався науковою діяльністю.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності у поглядах були знач­ними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерсь- кий, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і мето­дів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. пісщі доносу студента О. Петрова Кирило- Мефодіщське товариство було викрите і розгромлене. Малочи­сельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культур­ницький та пропагандистський характер діяльності створила ілю­зію у офіційної влади на початку слідства, що Кирило- Мефоді- ївсусе товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: -“Общество было не более как ученый бред трех моло­дых людей”. Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та до­кументів братства діаметрально зміни/іи думку властей, дкі врешті- решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, праг­нення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду пот­рапили у засланая.

Отже; наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні роз­горнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи., етног­рафічні експонати, фольклорні пам’ятки, На цьому ґрунті роби­лися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії Украї­ни. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжит­ку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові спри­яли поява першої друкованої граматики та словника українсь­кої мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка українська література, яка не тільки зба­гачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на Початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національ­ної свідомості, сррияли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фак­тично поклала початок переходу від культурницького до полі­тичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової щетини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського наррду в сучасному світово­му історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївсько­го товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світо­

вого досвіду і, спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український грунт, сформулювали основні постулати україн­ського націоналкою відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті захід­ноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перек­роєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унас­лідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імрерії після першого (1772 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі ві­дійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Констан­тинопольської конвенції (1775 р.) під владою австрійського імпе­ратора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрій­ської монархії під владдю Угорського королівства перебувала ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці