2 Там само. — с. 221.

3 Макаренко а.С Книга для родителей // Педагогические сочинения: в 8 гг. — т. 5. — м., 1984. —с. 14.

до кращого майбутнього”¹. У цьому вбачав результативність сжмї новаторської системи виховання. А.С. Макаренку вдалося синтсчу вати прогресивні ідеї гуманістичної і раціональної педагогіки і на цій основі теоретично обґрунтувати соціально-особистісний підхід до виховання, трансформувати його в методичну технологію, втілити в його реалізацію не лише власну енергію й енергію однодумців- вихователів, а й енергію соціальної системи, перевірити й одержати високу ефективність результатів у практиці. Соціально-особистісний підхід превалював довгий час, але з різною часткою врахування осо­бистісного аспекту у вихованні.

За понад 70 років застою і авторитаризму в духовному житті суспільства це привело до неправильного уявлення про вирішальну роль соціального фактора у вихованні особистості. Проте, формую­чись як особистість, людина є здатною до саморозвитку на основі природних сил і стимулів. Безумовні рефлекси і природні потреби сприяють поступовому вираженню задатків і здібностей. В діяль­ності виявляються нахили та інтереси, спадкові генетичні особли­вості впливають на мотиви, темперамент і поведінку.

Таким чином, абсолютизація соціального призводила до штампування середньої стереотипної людини, нівелювання її як особистості. У свою чергу, коли ми відкинули марксистське розуміння соціальної сутності людини, виникла загроза формування відірваної від соціуму, нежиттєздатної особистості. Отже, все це дозволяє дійти висновку, що виховання зумовлене об’єктивною єдністю передусім біологічного, індивідуального і соціального, значущого для особистості і суспільства, в якому функціонують різні типи навчальних закладів і розвивається педагогічна наука.

4. Особистісна і соціальна природа виховання

На зміну соціально-особистісному прийшло особистісно орієнтоване виховання, детерміноване можливостями і потребами людини, її якостями і властивостями, що призвело до зміни парадигми виховання, її оновлення. У нетрадиційній гуманістичній парадигмі виховання в постіндустріальний період розвитку суспільства чітко виявляються пріоритети дитини, розуміння її як суб’єкта і мети ви­ховання, забезпечення з цією метою в навчально-виховних закла­

¹ Фролов А.А. Наследие А.С. Макаренко: Исследования. —Н. Новгород, 2002.

• С. 53.

— 51—

дах суб’єкт-суб’єктних, педагогічно доцільних, морально-естетич­них взаємин дітей і педагогів на рівні співробітництва і співтворчості¹.

Особистісно орієнтоване виховання здійснюється на основі найповнішого врахування спадкових, індивідуальних, психологічних і вікових особливостей дитини з використанням сучасних інновацій­них та інформаційних технологій, спрямованих не лише на форму­вання певних якостей чи засвоєння знань, а передусім — на розви­ток цілісної особистості дитини. Як провідні визначаємо такі принци­пи особистісно орієнтованого виховання: природовідповідності, суб’єктності, диференціації, індивідуалізації, варіативності, особисті­сного вибору. Особистісно орієнтоване виховання потребує відповід­ної діяльності вчителя. Педагогічна діяльність свідомо спрямовується на виховання підростаючого покоління. Це є спеціально організована професійна педагогічна діяльність з метою прискорення і поглиблен­ня виховання. Якщо взяти до уваги положення А.С. Макаренка „Ви­ховує все — люди, речі, явища..то спеціально організована вихо­вуюча діяльність — складова виховання в широкому його розумінні. Коли ми будемо мати на увазі виховання у навчальному закладі як спеціально організований процес, то в такому випадку „виховання” і „педагогічна діяльність” виступають поняттями тотожними. Для здійснення особистісно-соціального виховання педагогічна діяльність мусить бути особистісно орієнтованою.

Слід зазначити, що в цьому питанні не припиняються наукові пошуки. На увагу заслуговує один із сучасних підходів у вихованні, що, у відповідності до концепції М. Бубера “Я і Ти ”, вказує шлях, який веде за межі індивідуалізму і колективізму. Вчений-філософ намагається означити третє рішення, пізнання якого повинно допо­могти людському роду знову знайти справжнє “Я” особистості і зас­нувати справжню спільноту. М. Бубер доводить, що основним буде не індивід і не колектив, а людина у взаємозв’язку з іншою людиною, що, як він вважає, має бути підґрунтям нової спільноти². Ці ідеї, на наш погляд, заслуговують на розвиток.

Виховання є всевизначальною категорією педагогіки, її ро­довим, вихідним поняттям. Воно виникло з появою людини й існува­тиме доти, поки буде потреба в передачі соціального й особистісно­го досвіду, становленні всебічно розвиненої особистості. Отже, ви­

¹ Бойко А.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації: Навчально- методичний посібник. — К., 1996. — С. 15.