Оцінювальна функція світогляду пов’язана з тим, що всі явища довкілля людина оцінює на основі власних поглядів і переко­нань або, інакше кажучи, залежно від свого світогляду Наприклад, становище трудящих до 1917 р. дослідники оцінюють по-різному. На підставі різних поглядів одні з них вважають, що Росія була в розквіті і людям добре жилося. Інші, навпаки, доводять протилежне — що держава була відсталою і народ жив у бідності.

Звертаючись до розкриття поняття світогляду, слід пам’ятати, що воно використовується в різних науках. Кожна наука акцентує увагу переважно на тих сторонах терміна “світогляд”, які складають предмет її дослідження. Так, у розділі філософії гносеології (теорії пізнання) світогляд трактується як відображення об’єктивної дійсності в свідомості людини. З цього боку він є особливою формою пізнання. Але, незважаючи на те, що світогляд має загальну з пізнанням гносеологічну природу, він не зводиться до системи знань. Наукова істина як продукт пізнання характеризується перш за все об’єктивністю, тобто її зміст не залежить ні від суб’єкту, ні від людини. Світогляд включає в себе знання, виражає ставлення суб’єкта, що пізнає, до світу. Він несе на собі відбиток суб’єктивізму, пов’язаний з інтересами, потребами, установками, досвідом суб’єкта. Тому світогляд — сукупність уявлень суб’єкта про своє місце в оточуючій дійсності. Ці уявлення формуються на основі знань і життєвого досвіду

Суб’єктивний бік світогляду є предметом вивчення психо­логії і педагогіки, оскільки його можна вважати найскладнішим соціально-психолого-особистісним утворенням, що має великий уплив на розвиток і поведінку людини. Тому формування світогляду в повній мірі здійснюється за допомогою самовиховання і самороз­витку особистості.

3. Історичні та філософські основи світогляду

У жодній країні світу немає як виховання, так і світогляду „взагалі”. Вони мають конкретно історичну національно- державну форму. Тому доцільно говорити про формування націо­нального світогляду.

Національний світогляд — це система історично зумов­лених знань, поглядів, переконань, ідеалів, які відображено у фольк­лорі, міфології, національній психології і характері певного народу, його культурно-історичних традиціях. Практика свідчить, що загально­

— 200—

людські цінності засвоюються у єдності з національною кучі* турою. Так, наприклад, знання перлин національного мисісцтші допомагає глибше розуміти пісенні, музичні, танцювальні жанри смію вого національного фольклору, у якому відображено культурі ю-істо ричний шлях народу; допомагає збагнути менталітет народу, його неповторність; пізнати закони розвитку природи і суспільства. Ос­кільки не тільки знання є основою формування світогляду, а й пере­конання та ідеали, то ефективність їх формування зростає в разі опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди. Вони містять у собі ви­сокі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, норми поведінки), збага­чені тисячолітнім досвідом мудрості народу.

Неоціненне виховне значення мають народні філософські ідеї про безмежність світу, вічність життя та його постійне оновлення, циклічність природних явищ, про Сонце як джерело життя, Землю як годувальницю всього живого, які змістовно розкриті в унікальній праці класика української літератури І. Нечуя-Левицького „Світо­гляд українського народу”. Вперше автор зробив системний огляд і аналіз української методології, що є основою національного укра­їнського світогляду.

Історично першою формою світогляду був міфологічний світогляд, що характерно для докласових і ранньокласових суспільств. Міфи не тільки розповідали про виникнення та долю світу і всього, що оточувало людину, а і обґрунтовували і виправдовували існуючий спосіб життя людей (їх взаємини, звичаї тощо), регулювали їхню поведінку. Міфологічним формам світогляду притаманний ант­ропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими, оду­хотворення їх. У міфах знаходили відбиття і моральні, й естетичні бачення людей.

Становлення класового суспільства призвело до розпаду світогляду, що спирався на міф. Особливе світоглядне навантажен­ня бере на себе релігія і філософія. Релігія є лише пізньою та зрілою формою людства. У релігійній свідомості долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладаються основи проб­лематики. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протистав­ляється їй. Світ роздвоюється на духовний і тілесний, земний і не­бесний, природний і надприродний, до того ж земний світ починає розглядатися як наслідок надприродного. У релігії виникає зовсім інший світ, недоступний органам чуття і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Отже, релігія в значній мірі звер­

— 201—

тається до емоційною сторони людського існування і базується, пе­редусім, па вірі в ті чи інші догми. Релігія — це особлива форма свідомості, центральним стрижнем якої є віра в Бога—Творця всього навколишнього світу. Давні римляни в слово „релігія” вкладали та­кий зміст: „знову збирати”, „повторно відвідувати”, „ще раз вдивля­тися”, „добровільність”, „усвідомлення вини”. У кінцевому варіанті слово „релігія” набуло значення — „зв’язок з Богом”. Між науковим і релігійним світоглядами, як і між наукою і релігією, не може бути суперечностей. Ось вислови видатних учених з цього приводу:

• „Чим більше розширюється поле науки, тим численніши­ми і переконливішими стають докази того, що існує творча і могут­ня Мудрість”

(Гегель);

„Справжній природодослідник не може заперечувати Бога, бо хто так глибоко, як він, зазирає до Божої майстерні і має нагоду подивляти вічну Премудрість, той мусить покірно прихилити коліна перед діяльністю найвищого Духа” (Медлер);

„Усяке ґрунтовне дослідження природи закінчується визнанням існування Бога” (Ерстед);