усіх суспільних умов розвитку, заперечення педагогічних шімої і навіть дисципліни. Це викликало на сторінках преси малопро/іукі иш 11, але гострі дискусії, в яких протиставлялися “педагогічне керівниціію\ “педагогічна організація” і “співробітництво”. На наш погляд, протиставлення цих понять здатне лише загальмувати теорію і прак­тику виховання, бо педагогічне керівництво й організація є необхід­ним етапом, важливим кроком до співробітництва дорослих і дітей.

Розгляд проблеми співробітництва на якісно новому рівні можливий лише у руслі дослідження теорії і методики формування виховуючих відносин. Співробітництво — це не якась нова ідеальна педагогіка, а високий рівень розвитку виховуючих взає­мин педагогів і дітей.

3. Рівні виховуючих відносин і шляхи їх формування

Обґрунтовуючи рівні взаємодії, ми далекі від того, щоб зво­дити в абсолют поняття “рівність” (учня і педагога) і “повна свобо­да” (дітей), особливо як умов і основи підходу до особистості. Тому, вивчаючи теоретико-методичні основи взаємин учителів і школярів, ми розглядаємо три рівні взаємодії з урахуванням діалектики наступ­ності, не в статичному, а в динамічному плані, не ізолюючи співро­бітництво від співпідпорядкування і співтворчості, і тим більше, не протиставляючи їх.

Співпідпорядкування — це відносини, побудовані на стро­гому дотриманні нормативних прав і обов’язків учасників на­вчально-виховного процесу. Воно є основою співробітництва і співтворчості у діяльності більшості педагогів, проте у зв’язку з по­вільним виконанням завдань модернізації школи, низькою культурою і моральним нігілізмом деяких суб’єктів виховання, недостатнім рівнем підготовки педагогічних кадрів нерідко призводить до дефор­мації і заморожування поступального розвитку шкільних відносин. Співпідпорядкування у такому випадку перетворюється у взаємо­дію на елементарному рівні інформаційного зв’язку, при якому вчи­тель виступає суб’єктом, а учень, зазвичай, лише об’єктом спільної діяльності. Тому відносини на рівні співпідпорядкування не є повною мірою виховуючими з погляду цілей і результатів виховання.

Співробітництво — це взаємодія, відносини_у які спира­ються на співпідпорядкування, однак учитель і учень об’єднані як рівноправні партнери спільним діалогом і діяльністю, іщт мованими на диференційовано-колективні форми роботи. И и и и

— 141—

обоє — суб’єкти навчально-виховного процесу. У взаєминах суб’єктів, — писав C.JT. Рубінштейн, — немає ніякого принципового привілею у мого приватного “Я”. Тому відносини між ними зворотні. Стан кожного партнера — задоволеність учителя й успіх учня — це їхнє спільне досягнення. Відмінність співробітництва від співпідпо­рядкування — його набагато розвинутіша діалогічність. Проте без монологічної спрямованості вчителя на формування свідомої дис­ципліни, порядку, основних моральних норм, без переконання і ви­могливості, поєднаних з повагою до дитини, співробітництво було б неможливим. У цьому—його наступність із співпідпорядкуванням. Взаємодія при співробітництві будується на взаємоповазі, взаємо- інтересі, взаємодовір’ї. Великої питомої ваги у діяльності вчителя набувають: 1) доброзичливість, терпляче переконування;

2. особистий приклад; 3) організація самостійної роботи; 4) довір’я;

4. поетапний уплив; 6) порада; 7) прохання; 8) гумор; 9) захоплення перспективою, відкритість; 10) любов до предмета та інші прийоми. Співробітництво забезпечує добре ставлення учнів до школи і вчителя, турботу дітей одне про одного, формування свідомого ставлення до навчання і сприйняття навколишньої дійсності, тобто позитивні властивості й якості особистості, індивідуальну спрямованість на саморозвиток, критичні самовідносини.

Найвищим рівнем взаємодії вчителя і школярів у процесі формування виховуючих стосунків є співтворчість. Вона включає в себе співпідпорядкування і співробітництво, при якому суб’єкти об’єднані творчим діалогом-пошуком нового у змісті та засобах навчання і виховання, з метою активного саморозвитку та самовираження особистості кожної дитини, а також виявлення всіх потенційних можливостей учителя.

Для педагога й учнів характерні не тільки професійні, ділові взаємини, а й глибока особистісна увага один до одного. Це забез­печує дружні, сердечні прив’язаності між суб’єктами виховання не­рідко на все життя. Яскравим прикладом співтворчості є відносини, що складалися в колективах, якими керував А.С. Макаренко. На досягнення такого рівня спрямовуються вся майстерність, інтелект, поведінка, воля, емоції, моральні норми й естетичні почуття вчителя. Він використовує прийоми морального вибору, подвійного результа­ту, організації успіху, ласкавого дорікання, заохочення тощо.

Співтворчість і співробітництво на ґрунті гуманних і високо­моральних відносин стають людиноутворюючим процесом. Вони

— 142—

потребують таких специфічних для учителя рис, як комунікабельнії 1ь, відвертість, співпереживання, співчуття, співучасть, “інстинкт спм патії”, емпатії, уміння поставити себе в становище іншого, палаю дити зворотний зв’язок, передбачити результат, а також захопленість, гуманізм.

Гуманізм учителя — це, передусім, добросовісна праця, повага і віра в кожну особистість, увага, допомога, співчуття й співпе­реживання в труднощах людського становлення, об’єктивність в оцінці своїх дій і дій учня, виключно вдумливий, самокритичний аналіз усієї діяльності, особливо у випадку здійснення учнем правопорушення, вміння звинувачувати себе і дивитися на те, що відбувається, очима своїх учнів. Виховуючі відносини неможливі без гуманної, мораль­но-естетичної спрямованості всієї діяльності вчителя. Разом з тим, не можна не враховувати того, що вчитель працює нині у надзвичай­но важких умовах. Все, що відбувається в суспільстві, знаходить пряме відбиття на шкільних взаєминах.

У монографії А.М. Бойко “Теорія та методика формування виховуючих відносин у загальноосвітній школі” обґрунтовані 8 позитивних моделей виховуючих відносин учителів і учнів. Образно вони визначені так: “Оптиміст”, “Об’єктивіст”, “Ерудит”, “Затійник”, “Талант”, “Умілець”, “Артист”, “Душа”¹. В.О. Кан-Каликом абстраговані 8 негативних моделей спілкування педагогів і учнів на уроках: “Монблан”, “Китайська стіна”, “Локатор”, “Я сам”, “Робот”, “Гамлет”, “Друг”, “Тетеря”. Аналіз позитивних моделей дозволить учителю обрати якусь із них для наслідування, а знання негативних потрібні для того, щоб не допускати подібного у своїй діяльності.

Для забезпечення педагогічно доцільних взаємин з учнями, ефективності своєї діяльності педагоги мусять постійно займатися самоосвітою, впроваджувати дослідження педагогічної науки в прак­тику. Процес упровадження нового може бути в діяльності одного вчителя чи всього педагогічного колективу (рис. 6.6.3.1).

¹ Докладніше із специфікою позитивних моделей спілкування можна ознайомт мої у монографіі: Бойко А.М. Теория и методика воспитывающих отношений н общеобразовательной школе. — К., 1991. — 267 с. (С. 111-116.).

— 143—