2 Азаров ю.П. “Не подняться тебе, старик”: Роман-исследоиатк- / Послесл. Т.М. Афанасьевой. — м.: Молодая гвардия, 1989. - с. 9-10

— 113—

2. Взаємозв’язок феноменів особистості і колективу

Стрижневим аспектом виховного впливу колективу на осо­бистість є необхідність сприяти формуванню і підтримці дієвих ме­ханізмів самовиховання особистості кожного вихованця, заохочення активного ставлення особистості до власного статусу і позиції у ко­лективі. Адже не є таємницею той факт, що в умовах стихійної люд­ської взаємодії шанс на успішний розвиток одержують тільки особи­стості, які від природи мають певні високо розвинені особливості (як-то: добру пам’ять, кмітливість, винахідливість, аналітичний ро­зум, лідерські якості й ін.), які, так би мовити, “проб’ються”. При цьому вони можуть прийти до асоціальних цінностей, тому що висо­кий рівень особистісного розвитку ще не гарантує гуманістичну спря­мованість особистості. Якщо ж педагог ставить за мету всебічний і гармонійний розвиток кожної ввіреної йому дитини, її успішне вход­ження в людське суспільство, щоб розвивалися всі діти, то він має орієнтуватися на розвиток моральних цінностей у вихованців, їх емо­ційної ідентифікації, на створення в колективі демократичних добро­зичливих відносин, що передбачає розвиток самоврядування, тобто він повинен опікуватися створенням і розвитком колективу.

Водночас, варто звернути увагу на особистісно орієнтовану концепцію В. Серікова: в освітньому процесі людина повинна воло­діти досвідом “бути особистістю”, тобто досвідом виконання спе­цифічних особистісних функцій. Тут знову звертаємося до колективу, бо в колективі найбільш яскраво виявляється індивідуальність кож­ного учня. Тому вихователь особливу увагу мусить приділяти фор­муванню в колективі виховуючих відносин, які А. Макаренко назвав “істинним об’єктом педагогічної роботи.”

Подальший розвиток теорії виховуючих відносин у колективі знайшов своє відображення в дослідженнях А. Бойко. Нею доведе­но, що характером відносин, які складаються між учителем і учнем, детермінуються стосунки у дитячому колективі, ставлення учнів до оточуючої дійсності, самовідносини школярів. Отже, обґрунтовуючи рівні, типи і види відносин, їх суб’єкт-суб’єктний морально-есте­тичний характер, вона підкреслює провідну роль вихователя, його професійно-педагогічної компетентності, а відтак його когнітивної бази, особистісних якостей, культури. У процесі спілкування осо­бистість прагне до самоактуалізації власних можливостей, самови­раження власної індивідуальності, до самоствердження. Забезпечен­ня цих глибинних особистісних процесів є умовою встановлення і

— 114—

розвитку гуманних міжособистісних і колективних в'заємонідікн ми

Останнім часом інтерес до проблеми дослідження ро'шптку особистості в колективі різко підвищився. При вивченні цієї проблс ми використовуються різні методи: соціометрія, анкетування, співбе­сіди, психологічні дослідження, тестування тощо. Особливо широкої популярності здобув соціометричний метод, що дає можливість виз­начити статус і позицію особистості в мікрогрупі та колективі. Ре­зультати цих досліджень учителі широко використовують в практичній діяльності. Зусилля педагогів спрямовуються на те, щоб учень міг якнайповніше визначитися, виявити всі свої здібності і таланти. Для цього його вчать здійснювати самоаналіз становища в колективі, прагнути до самовдосконалення.

Особливу занепокоєність викликають мікрогрупи в колективі, що можуть бути спрямовані як позитивно, так і негативно. Саме останні проявляють зарозумілість, егоїзм, зосередження суто на влас­них інтересах. Сюди, як правило, входять “важкі” діти, потрапляють і талановиті, здібні — вони потребують особливої педагогічної ува­ги. Ефективність виховних упливів залежить від ставлення дітей до вихователя і колективу.

Отже, в контексті аспекту проблеми особистості і колективу особливо актуальним є питання ставлення особистості до колек­тиву. Педагог-дослідник І.Т. Огородников розрізняє такі його види:

1. активно-позитивне: зовнішнє ставлення особистості адекват­не внутрішньому; учень підкоряється колективу, бореться за його честь; 2) активно-негативне: зовнішнє ставлення особистості до колективу неадекватне внутрішньому; школяр не виконує вимог, ігно­рує їх, чинить опір виховним діям (це ставлення виявляється рідко, але потребує дуже кропіткої виховної роботи); 3) пасивно-позитив­не: на тлі бажання учня виконувати всі вимоги колективу, він не вірить у власні сили і не прикладає зусиль для здійснення свого бажання; 4) пасивно-негативне (байдуже): інтереси школяра не співпада­ють з інтересами колективу.

У взаємодії особистості і колективу в сучасних умовах модернізації виховання варто відмовитися:

• від положення про те, що колектив є єдиним інструмен­том виховання;

• від твердження, що лише в колективі особистість може найяскравіше себе виявити;