2 Яворсъка т.Х. Основи педагогіки: Навчальний посібник. — Одеса, 2002. — с. 162.

3 Бех ід. Виховання підростаючої особистості на засадах нової методології // Педагогіка і психологія. — 1999. — № 3. — с. 12.

4 Бойко а.М. Оновлена парадигма виховання: шляхи реалізації: Навчально- методичний посібник — к., 1996. — с. 88.

— 89—

діяльності є її зміст, форми, методи і прийоми. У вузькому розумінні, тобто власне засоби виховання — це предмети, види діяльності, які використовуються у виховній роботі, все те, за допомогою чого здійснюється цілеспрямований процес виховання. До матеріальних засобів виховання відносимо книги, кінофільми, телепередачі тощо. Засобами виховання також є праця, слово вчителя, педагогічно доцільні діяльність, спілкування, відносини.

Сучасна особистісно-гуманістична парадигма передбачає встановлення виховуючих відносин на рівнях співробітництва і співтворчості. Тому прийоми і засоби виховання мусять бути спря­мованими на культивування цінності людини, усвідомлення дитини як мети і сенсу виховання, задоволення її потреб і запитів, самоакту- алізації особистості, досвіду свободи, вміння вибору і самостверд­ження в житті.

За К.Д. Ушинським, слово рідної мови є великим педагогом, адже “засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови, — і засвоює легко й швидко, за два-три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання” (“Рідне слово”).

Важливо пам’ятати, що всебічне знання учня, опора на позитивне в ньому, врахування громадської думки, використання колективу як суб’єкта виховання забезпечить більш високий вихов­ний ефект. Методи і прийоми вимагають найрізноманітнішої інстру- ментовки, мажору й оптимізму вчителя, професійного самовдос­коналення — від копіювання до творчості у педагогічній діяльності.

2. До історії розвитку методів виховання

Метод виховання в етнопедагогіці — народно-педа­гогічна категорія, яка почала складатися задовго до перетворення педагогіки в традиційну галузь науки. Серед усіх виховних методів народна педагогіка на перше місце поставила ті, які сприяють на­громадженню практичного життєвого досвіду дитини. Це сам ук­лад эюиття та діяльності дітей, вправи і привчання, дотримання режиму праці та відпочинку; виконання доручень і обов'язків, ігри та забави. Реалізація цих методів вимагає застосування ціло­го комплексу різноманітних прийомів. Наприклад, вправи і привчан­ня реалізуються через вимоги (у формі цікавої розповіді, мудрої по­ради, афоризму, заповіді, іноді —наказу чи погрози), показу (у формі

— 90—

демонстрування наочного зразка), тренування, нагадування (пері дкі» в жартівливій формі), контролю й самоконтролю¹.

Народ відводить значну роль виховній силі слова, тому ипж ливими вважає такі методи, як розповідь, приклад, бесіда, po j 'нс- нення, наставляння, інформування, порада, дискусія. У практиці народного виховання виробилася розгалужена система різноманіт­них стимулюючих методів: орієнтація на очікувану радість, зма­гання, напучування, навіювання, заохочення і покарання².

Вимогу в народі розуміють як побажання або прохання, ви­словлене так, що не припускає заперечень. Неабиякою популярністю користується навіювання. Вираження цього методу в народній пе­дагогіці досить своєрідне й оригінальне, не обходиться тут без фан­тазії, гумористичних моментів, елементів казковості: “Не говори про людину погано, бо в роду буде каліка”, “Не руйнуй пташиних гнізд, бо осліпнеш”. Найпоширеніші види заохочення — схвалення вчин­ку, похвала, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Пока­рання у практиці народної педагогіки зустрічаються найбільш часто у вигляді зауваження, репліки, осуду. Існує метод природних наслідків (насмітив — прибери, образив — попроси вибачення) та покарання, яке виявляється в обмеженні прав дитини (позбавлення права на розвагу, наказ стати в куток). Спостерігається залякуван­ня (циганами, розбійниками, відьмами, домовиками). З українського народознавства до засобів нарощення духовно-інтелектуального потенціалу доцільно віднести: ритуал, обрядове дійство, пісню, слово, символ, міф, ремесло, прикмети, що акумулюють у собі позитивне явище, сприяють соціалізації індивіда, його самоствердженню³.

Народна педагогіка відводить велику роль самовихованню, обгрунтовуючи методи самовиховання: самокритику, самопере- конування, самонавіювання, емоційне уявне перенесення себе в становище іншої людини (емпатію).

Українська педагогічна теорія та практика розвивалися, всо­туючи в себе здобутки народної педагогіки. Один із найперших ди­дактичних посібників “Повчання Володимира Мономаха дітям” відводить значне місце прикладу старших, особливо батьків, у вихо­ванні молоді.

У навчальному процесі Києво-Могилянської академії широ-

¹ Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. — К,: Рад. шк., 1985. — С. 63-65.