2. Головні закономірності, принципи та суперечності виховного процесу

Виховання здійснюється не саме по собі, а через інші чинни­ки. Для розуміння сутності виховання вирішальне значення мають такі феномени, як “діяльність”, “спілкування” і “відносини”. У діяльності учень оволодіває знаннями і засобами створення мате­ріальних і духовних цінностей. У ній розвивається індивідуальність школяра, його здібності й творчі сили. Тому організація особистісно і суспільно корисної, різнобічної діяльності є змістом методики ви­ховного процесу, а вправи в особистісно й соціально значущій діяль­ності — основою формування щасливої, життєздатної людини. Ви­ховна діяльність мусить бути педагогічно керованою і особистісно спрямованою, як і педагогічне спілкування.

Спілкування с породженням погреб виховної комунікації, інтеракції, соціальної перцепції, без чого формування виховуючих сто­сунків неможливе. Важливе значення при цьому мають установки, цінності, мотиви, інтереси кожного із суб’єктів.

За допомогою діяльності і спілкування учень вступає у ба­гатопланові міжособистісні відносини, передусім виховні, навчальні, моральні (симпатії, любові, турботи, піклування тощо), естетичні, економічні, взаємної залежності і взаємної відповідальності та інші. Завдання вчителя полягає у формуванні педагогічно доцільних, виховуючих відносин з кожним учнем, гуманних взаємин у дитячому колективі, свідомого ставлення школярів до оточуючої дійсності, критичних самовідносин.

Отже, головним для розуміння суті виховання є феномен “відносини ”. Вони формуються у процесі діяльності і спілкування, від їх багатства залежить дійсне духовне багатство людини.

Тому завдання вчителя полягає у тому, щоб включити вихо­ванця у якнайбільшу кількість відносин (у класі — як учня; у будь- якій спільноті дітей — як члена колективу (факультативу, гуртка, клубу і т. ін.); у секції — як спортсмена). З цією метою організо­вується суспільно корисна діяльність школярів, учням даються постійні і тимчасові доручення, організовуються гуртки, фа­культативи, секції\ інші об'єднання і спільноти дітей, функціо­нують різні форми позакласної і позашкільної діяльності за інте­ресами молоді. Відносини пронизують усі сфери життя, діяльність і спілкування учня. Вони впливають на його успіхи у

- 72—

навчально-виховній діяльності, місце і статусу колективі, громилин ське обличчя, на його зв’язок з іншими людьми і самооцінку. І ому, виявляючи сутність виховного процесу в школі, ми з повним правом можемо говорити про те, що в ньому на основі досвіду різноманіт­них відносин відбувається формування всієї життєдіяльності моло­дої людини і складаються її багатопланові ставлення до людей, світу, праці, знань, формуються інтереси, позиція й установки на все жит­тя. Тому сутність виховання ми вбачаємо у пізнанні закономірнос­тей розвитку відносин дитини до людей, із зовнішнім світом і їх упли­ву на особистість, що формується. Виховуючі відносини науково об­ґрунтовані нами як педагогічна категорія, до цього відносини тради­ційно вважалися прерогативою філософії і психології¹. Це є вищим науковим рівнем у пізнанні сутності виховання.

У сучасних умовах, коли загальноосвітня школа перестала бути єдиною, з’явилися школи-ліцеї, школи-гімназії, ліцеї, гімназії, навчально-виховні комплекси, авторські школи тощо (рис. 6.3.2.1), значення виховуючих, суб’єкт-суб’єктних відносин зростає. Вони мусять пронизувати навчально-виховний процес і стати нормою сто­сунків „учитель — учень” у цього типу навчальних закладах. Тому вважаємо доцільним проведення конкурсів педагогів для роботи в них.

Рис. 6.3.2.1. Мережа навчальних закладів нового типу у Полтавській області

Організований виховний процес має свої закономірності. В кількості і трактуванні закономірностей виховання єдиного підходу ще не вироблено. Тому ми виділяємо три найголовніші, з якими погоджуються більшість дослідників виховного процесу.

Перша закономірність сформульована на основі нашого ро­

¹ Бойко А.Н. Теория и методика формирования воспитывающих отношений в общеобразовательной школе. — К., 1991. — С. 61.

— 73—

зуміння сутності виховання: чим педагогічно доцільніше організо­вана суспільно корисна діяльність вихованців і їхнє спілкуван­ня, тим активніше формуються їхні багатопланові відносини і ефективніше відбувається виховний процес.

У виховному процесі збагачується досвід діяльності, спілку­вання, відносин, які формують і “внутрішню сферу” особистості — її мотиви, інтереси, потреби, емоції, інтелект. Зовнішній уплив трансформується у внутрішню сферу школяра. І якщо виховний про­цес відповідає потребам дитини, якщо він викликає активність са­мого школяра, то відбувається трансформація мети в мотиви, уста­новки, орієнтації, а змісту, форм і методів—у його емоційно-вольо­ву, інтелектуальну сфери; виховання особистості відбувається знач­но легше, вільніше і швидше. Отже, чим значніший уплив виховно­го процесу на внутрішню сферу особистості (на основі суб’єкт- суб’єктної взаємодії), тим вищий його результат. У цьому по­лягає друга закономірність виховання.

У процесі виховання відбувається не лише інтелектуальний розвиток дитини, пов’язаний з мовленнєвими (вербальними) проце­сами. Розвиваються також його сенсорна, рухова сфери, що не завжди узгоджується між собою та з інтелектуальним розвитком. Тому ми нерідко буваємо свідками, коли учень, який легко і вільно оперує теоретичними знаннями, не вміє виконати елементарні фізичні вправи чи трудові операції або не відчуває краси оточуючого світу і навпаки. Тенденція нерівномірності розвитку дитини дослідже­на психологами Б.Г. Ананьєвим, Д.Б. Ельконіним, Г.С. Костюком. Прагнучи всебічного розвитку дитини, педагог у виховному процесі не може не враховувати цю тенденцію. На ній базується третя зако­номірність виховання. Чим цілеспрямованіше процес виховання спирається у комплексі своїх упливів на вербальні і сенсорно- рухові процеси вихованців, що лежать у основі їхньої свідомості і практичних дій, тим ефективніше здійснюється гармонійність духовного, морального, трудового і фізичного розвитку дітей.

Виховний процес будується на основі певної системи прин­ципів. До неї, у першу чергу, належать такі: суб’єктності; гуманізації і демократизації виховуючих стосунків; зв’язку виховання з життям; самостійного вибору; урахування особливостей конкретно-історич­ного періоду;, особистісної орієнтації у вихованні; самоактивності і самотворення особистості; опори на національно-культурні традиції; комплексного підходу до виховання; культуровідповідності й полікуль-

— 74—