Риси характеру, що склалися раніше: типові реакції на зовнішні обставини

V

Індивідуально психологічні особливості: тип вищої нервової діяльності, темперамент, успадковані здібності,

►тенційні можливості /

Внутрішня позиція: ставлення особистості до інших, до самої себе

Спрямованість: домінуючі цілі, інтереси, потреби, що зумовлюють мотивацію лій

Установка: очікування від ситуації, вчителя, оточуючих людей, характерні для даної особистості

Рис. 6.3.1.1. Внутрішні умови розвитку особистості

Таким чином, у дослідженні і практичному здійсненні вихо­вання провідним є відносницько-діяльнісний методологічний підхід. Він дозволяє акцентувати увагу, поряд з діяльністю, на особистості учня і вчителя, їх взаємодії, відносинах, спілкуванні. На основі суб’єкт-суб’єктних відносин учитель організовує діяльність учнів, в якій би він став активним суб’єктом пізнання, власного виховання й розвитку. Поряд з цим виховання, як особистісно-соціальний фе­номен, потребує цілісного, культурологічного й аксіологічного підходів.

У практичній діяльності вчителя сукупність названих підходів забезпечує особистісно-соціальний характер виховання, для забез­печення якого необхідна особистісно орієнтована діяльність. Це доз­воляє розглядати кожну дитину як унікальність і неповторність у своїй суб’єктності, вимагає визнання її гідності, інтелектуальності і мо­ральної свободи на основі природовідповідності сутнісних сил, са­морозвитку здібностей, самовизначення і самореалізації творчого потенціалу.

На основі цього, виховання як особистісно-соціальний фе­номен забезпечує досягнення особистісно привабливих і водночас соціально значущих цілей як умови реалізації потреби в самостверд­женні задля блага народу, невід’ємною частиною якого є особистість кожного громадянина України.

— 67—

Отже, в умовах подальшої розбудови української державності реальною теоретико-методологічною основою виховання як осо­бистісно-соціального явища є людина, її культура, ціннісні уявлення, ідеологія незалежної держави України, зорієнтована на національно- культурні і загальнолюдські цінності, добробут і щастя кожного гро­мадянина. Важливого значення набуває усвідомлення гармонії між досягненням особистістю індивідуальної свободи, щастя й її соціальною відповідальністю.

Новим є: 1) визнання людини як найвищої цінності, як мети і сенсу виховання; 2) національно-культурний зміст виховання, звер­нення до своїх національних коренів, традицій, золотого фонду етно- педагогіки; 3) перенесення акцентів з інформації на особистість ди­тини; 4) здійснення морально-естетичного, громадянського вихован­ня, формування здорового способу життя, економічної підготовки, розвитку мотивації до праці, бізнесу, підприємництва; 5) подолання національного нігілізму, заідеологізованості процесу виховання, де­вальвації національних і загальнолюдських цінностей; 6) забезпечення культури міжетнічних відносин, злагоди в суспільстві, національної самосвідомості і правосвідомості; 7) повернення підростаючому поколінню несправедливо втрачених, заборонених і забутих імен діячів рідної української культури. У цьому полягає головне у змісті вихов­ного процесу в сучасних умовах.

Виховання і навчання — єдиний процес, вони діалектично по- в’язані і взаємозумовлені. Проте виховання має свою специфіку:

1. Виховання — це процес, результати якого відстрочені у

часі.

2. Виховний процес має поетапний характер і залежить від віку, психологічних та індивідуальних особливостей учня, його само- активності.

3. Його відрізняє концентризм змісту виховного процесу, ме­тодів, форм і видів діяльності.

4. Характеризує складність, динамічність і суперечність, за­лежність від самовиховання школяра.

5. Багатофакторність організованих і стихійних виховних

упливів.

6. Виховний процес потребує цілеспрямованої спеціально організованої суб’єкт-суб’єктної взаємодії: вчитель — учень; бать­ки — учень; дитячий колектив — учень; учень — учень; учень — соціум тощо.

А.С. Макаренко підкреслював, що “виховання цс ироцо соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, ямпщл, але перш за все і більш за все — люди. Із них на першому місці батьки і педагоги. З усім складним світом оточуючої дійсності ди­тина входить у безкінечне число відносин, кожні з яких неодмінно розвиваються, переплітаються з іншими відносинами, ускладнюють­ся фізичним і моральним зростанням самої дитини... Увесь цей „хаос” не піддається начебто ніякому обліку, проте він створює в кожен даний момент певні зміни в особистості дитини. Спрямувати цей розвиток і керувати ним — завдання вихователя...”¹. У такому ро­зумінні сутності виховання для нас особливо важливою є єдність у кожному людському індивідові біологічного і соціального. Для розуміння суті виховання недопустимо протиставляти особистісне і соціальне, тобто природу людини і суспільство. Отже, з позицій педагогіки школи надзвичайно важливим є усвідомлення єдності біологічного і соціального факторів у розвитку особистості дитини. Кожна дитина входить в систему відносин на основі своїх особистісних фізіологічних та індивідуальних особливостей, тому першочергового значення у вихованні набуває особистісний фактор.

Виховання як особистісне явище має свої характерис­тики: 1) його сенсом, суб’єктом і метою виступає особистість ди­тини; 2) вона є центральною фігурою, головною дійовою особою ви­ховного процесу; 3) виховання педагогічно доцільно організовує жит­тєдіяльність особистості в усьому багатстві її суб’єктності; 4) учень у роки свого дитинства, отроцтва і юності не лише готується до життя, а живе, тому зводити виховання до соціалізації—це звужувати творчі горизонти людини, узагальнювати уявлення про щастя і сенс люд­ського буття; 5) виховання неможливе без вивчення психологічних, індивідуальних, вікових особливостей особистості певної дитини. ГІри цьому вчитель не тільки фіксує суму якостей, потреб, прагнень і галь­мівних факторів, він сприймає учня цілісно, що дає змогу виховате­леві будувати відносини з ним на рівні співробітництва і співтвор­чості; 6) виховання здійснюється на основі суб’єкт—суб’єктних відно­син, які визначаються знаннями, культурою, педагогічно доцільною емоційно-вольовою сферою та поведінкою передусім двох голов­них суб’єктів — учителя й учня; 7) виховання у процесі співробіт­ництва та співтворчості спрямовується на самоактивність дитини,

¹ Макаренко А. С. Педагогические сочинения: В 8 тт. — Т. 4. — М., 1984. — С. 20.

• 69—

тобто завданням і критерієм діяльності вихователя є організація її „саморуху”, неперервного самовдосконалення особистості, її само­творення упродовж усього життя; 8) загальними критеріями виховання виступають соціально значуща діяльність і морально- етичні цінності особистості.

Говорячи про відносини, А.С. Макаренко підкреслює їх ускладнення індивідуальним фізичним і моральним розвитком го­ловного суб’єкта виховного процесу — дитини. Інший суб’єкт — педагог, керує розвитком особистості дитини, включаючи її у вихо­вуючі відносини.

Разом з цим, фізичне і духовне формування людини пов’яза­не з конкретними історичними умовами, суспільною структурою і економічною ситуацією. Нині воно здійснюється в умовах модерні­зації національної школи, її демократизації, орієнтації на особистість дитини, опори на національно-культурні традиції, гуманізації всієї системи шкільних взаємин. Саме цим визначається виховання сьо­годні.

Варто підкреслити, що виховання розглядається як педаго­гічний процес, який здійснюється в певному освітньо-культурному середовищі, що служить розвитку, самовизначенню і самореалізації людини. У зв’язку з цим для учителя важливим є: 1) усвідомлення учня як суб’єкта не лише педагогічного процесу, а й усього життя;

2. надання в здійсненні соціалізації і культурної ідентифікації школяра педагогічної допомоги і підтримки; 3) усвідомлення себе як посе­редника між учнем і культурою (загальнолюдською і національною); 4) здатність надавати педагогічну допомогу і підтримку з усіх проблем становлення особистості, особливо в індивідуальному ціннісному самовизначенні; 5) розуміння виховання як процесу, го­ловними факторами якого виступають: особистісний сенс, діалог, співробітництво і співтворчість його учасників.

/ Виховання як соціальний феномен необхідне для забез­печення життєдіяльності людини і функціонування суспільства. Воно здійснюється у певних конкретно-історичних умовах, завдяки спеціально організованим, педагогічно доцільним виховуючим взає­минам на основі певних соціальних відносин і способу життя сус­пільства. Одним із критеріїв виховання є відповідність власти­востей і якостей особистості вимогам життя у певних соціально-історичних умовах. Отже, особливо важливо те, настільки повно і життєздатно дитина може адаптуватися у конкретному суспільстві, відповідати йому.

— 70—

Виховання як соціальне явище характеризується шани ми основними рисами: 1) є категорією вічною і безкінечною, ґю зародилося воно з появою людського суспільства і буде існувати, поки будуть люди і функціонуватиме саме суспільство; 2) освіта і навчання — складові виховання; 3) воно виникло із практичної по­треби організувати життя дитини з часу її народження, дати об’єктивне уявлення про добро і зло, а також пристосувати до оточуючого се­редовища, до життя в певному суспільстві; 4) виховання зумовлене характером і організацією життя суспільства, тому відтворює суспільні трансформації, суперечності свого часу, забезпечує сус­пільний прогрес і наступність поколінь; 5) воно здійснюється в про­цесі залучення дітей старшим поколінням до певних відносин через систему спілкування і соціально значущу діяльність; 6) ці відносини будуть виховуючими, якщо спрямовуватимуться на досягнення со­ціально і особистісно необхідної мети; 7) саме соціально детерміно­вані, педагогічно доцільні, суб’єкт-суб’єктні морально-естетичні взаємини “вчитель — учень” є метою і засобом виховання.

Розглядаючи виховання як соціальне явище, ми водночас підкреслюємо його біологічний, особистісний характер, бо „своєю плоттю, кров’ю і мозком ми належимо природі і знаходимося в ній”, маємо свої особливості, дані нам від природи.

За довгі десятиліття авторитаризму в духовному житті сус­пільства склалася неправильна уява про вирішальне значення со­ціального фактора у вихованні. Формуючись як особистість, людина не перестає бути природною істотою, тому виховання обумовлене оптимальною єдністю перш за все індивідуального, особистісного і, звичайно, соціального. Абсолютизація соціального призводила до штампування “середньої людини”, її нівелювання як особистості. Разом з цим необхідно пам’ятати, що перебільшена увага до інди­відуального може викликати загрозу формування відірваної від жит­тя, нежиттєздатної людини.

Таким чином, в основі виховання і розвитку лежить відкри­та, об’єктивно і закономірно взаємодіюча система. Ефективність виховання залежить від спадковості, середовища і активності осо­бистості, особистісної орієнтації в процесі його здійснення.