Тема 6.3

Сутність, закономірності та нринцшш виховання і самовиховання ик особистісно-соціального явища

1. Сутність виховання. Особистісно-соціальна природа виховання.

2. Головні закономірності, принципи та суперечності виховного процесу.

3. Основні концепції виховання у зарубіжній педагогіці.

1. Сутність виховання. Особистісно-соціальна природа виховання

Виховання сприймається передусім серцем, а вже потім ро­зумом. Так вважає народна мудрість. Тому особливо важливим є “внутрішній”, а не “зовнішній” уплив на людину. Це вже підводить нас до розуміння феномена виховання як особистісно-соціального явища, а не лише соціального. Розрізняють “виховання” у широкому і вузькому розумінні. У широкому соціально-педагогічному зна­ченні — це виховання у гущі життя, у вузькому — планомірний і систематичний уплив дорослого на дитину і підлітка. Ці трактуван­ня “виховання” не можна вважати вичерпними. Вони неповні. Тому у найбільш вживаному педагогічному значенні — це спе­ціально організований процес цілеспрямованого формування особи­стості в умовах певної виховної системи, що зумовлена соціально- економічним розвитком суспільства, змінами в царині суспільних відносин, духовного простору суспільства, його культурологічної моделі. Виховання здійснюється у сім’ї, у школі (класним керівни­ком, усіма вчителями, дитячим колективом, однолітками), у по­зашкільній діяльності. Дитина зазнає позитивних і негативних, орга­нізованих і стихійних виховних упливів, засвоює соціальний досвід та інформацію, що забезпечує їй у дитячі роки повноцінний, у відповід­ності до віку, процес життєдіяльності. Варто при цьому, здійснюючи особистісно орієнтоване виховання, враховувати індивідуальні, пси­хологічні особливості і притаманний особистості рівень активності.

У сучасній педагогічній науці існує кілька визначень фсио-

— 63—

мена виховання, про що докладно велася мова у першому модулі підручника.

Теорія виховання тісно пов’язана з теорією навчання і освіти. Вони ґрунтуються на тій самій методолого-теоретичній основі і спря­мовані на здійснення завдань виховання, формування, соціалізації і розвитку особистості. Формування — це процес і результат ціле­спрямованих і стихійних упливів на особистість. Соціалізація — це процес і результат засвоєння особистісно-соціального досвіду, за­гальнолюдських і національних цінностей, норм поведінки. Розвиток

• низка кількісних і якісних, зовнішніх і внутрішніх змін, які харак­теризують рух індивідууму (людської істоти) від нижчих до вищих рівнів його життєдіяльності.

Крім цього, є інші визначення поняття виховання (А.М. Алексюка, О.В. Киричука, О.Я. Савченко, М.Д. Ярмаченка та інших педагогів). Вони мають право на існування і ними доцільно користуватися.

У посібнику з педагогіки за редакцією Ю.К. Бабанського виховання розуміється як процес формування свідомості та поведін­ки особистості школяра. В інших джерелах виховання трактується як процес цілеспрямованого формування особистості або як процес передачі досвіду старшого покоління підростаючому (М.І. Болдирєв, Т.О. Ільїна, Т.М. Мальковська, Г.І. Щукіната ін.). Ці визначення зво­дяться до розуміння виховання як спеціально організованої педаго­гічної діяльності. Проте сутність педагогічної діяльності у них не розкривається. Деякі вчені розглядають виховання як процес соціалі­зації особистості чи як процес розвитку індивідуальних якостей шко­ляра. Однак ці визначення мають право на існування лише за тієї умови, коли будуть доповнювати одне одного.

Включивши у характеристику поняття виховання термін “відносини”, оскільки воно відбувається на основі відносин, у які всту­пають усі суб’єкти виховання, приймаємо визначення виховання як спеціально організованого, цілеспрямованого, творчого про­цесу формування педагогічно доцільних, суб'єкт-суб’єктних, морально-естетичних виховуючих відносин для всебічного і гармонійного розвитку особистості кожного учня (А.М. Бой­ко). Іншими словами, це спеціально організований процес педагогіч­ної взаємодії (відносин) з метою виховання певних якостей особис­тості у відповідності до визначених завдань. А отже, виховання можна трактувати як пізнання закономірностей формування

— 64—

педагогічно доцільних, морально-естетичних Va/// суб'єктних відносин педагога і учнів. Підтвердженням правильності цього може служити філософсько-педагогічний висновок А.С. Макаренка, що саме відносини становлять істинний об’єкт нашої педагогічної роботи. Дещо пізніше прочитаємо у ЯЛ. Коломінського: виховання ... не що інше, як спеціально організована, міжособистісна взаємодія дорослих з дітьми й дітей між собою”. До такого визначення виховання приходять й інші сучасні вчені, педагоги і психологи.

Враховуючи те, що педагогічні відносини детермінуються всім багатством особистісних і соціальних відносин, то розвиток поглядів на виховання через поняття відносин є закономірним ступе­нем у поступальному русі педагогічної думки. Таким чином, чим педагогічно доцільнішими є відносини вчителів і учнів, тим краще самопочуття дитини в школі, тим вищих результатів у навчанні і ви­хованні вона досягає. Мабуть, у зв’язку з цим В.О. Сухомлинський розглядав навчання і виховання як світ складних людських стосунків.

Отже, педагог і учень — це суб’єкти виховного процесу. Центральною особистістю, метою і сенсом виховання є дитина. Зав­дання вчителя — організовуючи процес виховання, спрямувати свої зусилля на самовиховання, тобто організувати “саморух” людської особистості від нижчих до вищих ступенів її розвитку і життєдіяль­ності. Для цього передусім необхідно розвивати у дитини здатність самостійно трансформувати зовнішні виховні впливи в усвідомлене внутрішнє їх сприйняття. Таким чином, самовиховання — це усві­домлена і цілеспрямована діяльність учня з метою самостійного пошуку і засвоєння певних знань, формування у себе бажаних якостей, рис, форм поведінки, системи ставлень до людей і світу.

Самовиховання передбачає: 1) постійний самоаналіз і само­оцінку, на що вказував Г. Сковорода, коли закликав „Пізнай себе!”; 2) визначення конкретної мети і завдань щодо удосконалення влас­них якостей; 3) розробка програми і плану діяльності; 4) постійний самоконтроль і кореляція плану діяльності; 5) використання широко­го спектру методів і прийомів самовиховання: самопереконування, самонаказування, самонагадування, самопереключення, самозаохо- чення, самонавіювання, самопокарання, самооцінка.

У контексті прийнятого нами визначення виховання потрібно підкреслити, що активна, педагогічно доцільна взаємодія (відноси­ни) дитини, як індивіда з певними біологічними, індивідуальними, ніко-

— 65—

вими особливостями, і оточуючого соціального середовища, яка спря­мовується дорослими, є головним фактором розвитку і виховання. При цьому виховання відіграє провідну роль у розвитку, бо воно виз­начає його темпи і рівень, обсяги і глибину. Отже, виховання харак­теризується нами як конкретно-історичний, особистісно-соціальний, складний і суперечливий процес організації життєдіяльності дитини, в г. ч. включення її (всього підростаючого покоління) в широкі со­ціальні відносини, тобто — життя суспільства.

Виховання як особистісно-соціальний феномен набуває особливої актуальності у наші дні, в умовах подальшої розбудови суверенної, незалежної України, в якій людина й її виховання стає основною, пріоритетною сферою соціального, економічного, духов­ного і культурного розвитку суспільства. Разом з тим слід підкрес­лити, що зміст виховання як соціального явища визначається культурою, в якій дістає відображення історично визначений рівень розвитку суспільства і людини, народжується й утверд­жується людський сенс буття. У логіці нашої концепції важливо на­голосити, що головним культурним здобутком має бути тип осо­бистості,, по можливості, всебічно розвинений, з високим мораль­ним потенціалом, що забезпечує йому не лише вміння пристосува­тися і адаптуватися, а й усвідомити і знайти своє місце у трудовій, творчій діяльності, в особистому житті, бути творцем свого щастя. Це і є загальною метою виховання, яка досягається спільними факторами: 1) матеріально-економічним базисом суспільства; 2) системою освіти і виховання; 3) середовищем, школою, сім’єю; 4) широкою мережею загальнокультурних, наукових, художніх упливів, засобів масової інформації; 5) власною самоактивністю особистості. Пам’ятаймо, що у процесі виховання дитина є центром, навколо яко­го, як планети навколо сонця, обертаються всі педагогічні системи, технології, вчителі й учені.

З психології ви знаєте, що педагогічний уплив завжди транс­формується через „внутрішні умови особистості”. Відомий педагог М.Ю. Красовицький яскраво показав „внутрішні умови” на схемі (рис. 6.3.1.1).

Проте „внутрішні умови” (термін Г.С. Костюка) є в основно­му наслідком складної взаємодії названих вище факторів на фоні успадкованих дитиною рис.