5. Теорія і практика особистісно-соціального виховання людини у педагогічній творчості в.О. Сухомлинського

Найяскравішим і найбільш послідовним теоретиком і прак­тиком особистісно-соціального виховання постає український педа- гог-гуманіст, мислитель В.О. Сухомлинський. Його ідеалом була особистість високої духовності й разом із цим земна, реальна, орга­

— 56—

нічно “вписана” в соціально-моральні засади буття свого народу і країни. В.О. Сухомлинський першим здійснив обґрунтування ро \у міння дитини в педагогічному процесі як суб’єкта і мети виховання, довів необхідність забезпечення для цього суб’єкт-суб’єктних, пе­дагогічно доцільних, морально-естетичних взаємин педагогів і дітей, соціальну потребу виховання громадянина країни.

В численних монографіях і статтях видатний педагог обґрун­тував невіддільність школи від суспільства, стверджував, широко ілюструючи конкретними прикладами з досвіду виховної роботи школи і сім’ї, що вчителі і батьки повинні як вогню боятися егоїзму, ідейної порожнечі, індиферентності своїх вихованців, завжди пам’я­тати, що найбільшим громадянським обов’язком підлітків, юнаків і дівчат є їхня відповідальність перед Батьківщиною. Школярі повинні почувати себе не тільки учнями, а й юними громадянами держави, зобов’язаними віддавати суспільству свою трудову енергію. Без цього, писав В.О. Сухомлинський, засвоювані вихованцями знання залишаються мертвим, байдужим до світоглядних ідей вантажем. Отже, держава — для людини, але й людина мусить бути відданим громадянином саме цієї держави.

Видатний педагог першим заявив усьому світові, що кожна дитина талановита, неповторна унікальність, і навіки залишив нам найважливішу заповідь: “Поважай учня!”. Слід наголосити, що в цих словах яскравий приклад злиття особистісного і соціального підходів. Він учив поважати в дитині особистість і члена суспільства. Це тверд­ження в такому розумінні видатний педагог пристрасно обстоював і творчо розвивав усе життя, в умовах авторитарного режиму і далекої від толерантності педагогіки, що можна трактувати як громадянсь­кий подвиг.

Розв’язуючи теоретичні і практичні питання виховання,

В.О. Сухомлинський приходить до узагальнення, що майстерність і мистецтво виховання полягають у вмінні педагога відкрити перед кожним, отже, і перед найпосереднішим, найважчим вихованцем, ті сфери розвитку його духу, де він зможе досягти вершин, виявити себе, заявити про своє “Я”, черпати сили з джерела людської гідності, почувати себе не обділеним, а духовно багатим. У цьому він вбачай соціальний обов’язок учителя.

Разом з цим, видатний педагог підкреслював: потрібно, щоП школа і сім’я відкривали перед вихованцями всі можливості, що жни лять могутнє почуття любові до Вітчизни. Тому важливою ( праця для людей, для колективу, для суспільства, в якій підлітки, юнаки і

— 57—

дівчата почувають себе громадянами і борцями, що становить най­важливіше джерело виховання і самовиховання.

Навчання він учив розглядати як активне ідейне, громадян­ське життя учнів, вияв їх самоактивності. Він обстоював думку про гармонійність поглядів дитини на життя, на природу, на суспільство, на саму себе. Тому писав: “Навчання — це лише одна з пелюсток тієї квітки, що називається вихованням у широкому розумінні цього поняття. У вихованні, — застерігав він, — немає головного і друго­рядного, як немає головної пелюстки серед багатьох пелюсток, що творять красу квітки. У вихованні все головне — і уроки, і розвиток різнобічних інтересів дітей поза уроком, і взаємовідносини вихованців у колективі”¹. У цій праці В.О. Сухомлинський підкреслює, що вихо­вання має особистісне і соціальне значення, воно здійснюється шля­хом постійного духовного спілкування вчителя і дитини. Робить вис­новок, наслідуючи К.Д. Ушинського, що виховання — це людино­знавство.

Він вважав, що без щирої, невдаваної і водночас мудрої, ос­мисленої любові і поваги до дітей немає й уміння виховувати їх. Любов до дітей і культуру вчителя розглядав як взаємозалежні поняття. “Що було найголовнішим у моєму житті? Без роздумів відповідаю: лю­бов до дітей”². Щоб виховати громадянина, обґрунтовано доводить він в теорії і на практиці, “потрібно знати кожен порух юної душі”, вміти дорожити дитячим довір’ям, бути втіленням добра і справед­ливості. Адже кожна дитина — унікальний світ, який потребує від вихователя використання в сприятливих соціальних умовах не стан­дартного, а особливого педагогічного “ключика”.

Разом з цим, підкреслюючи значення соціального, він, уза­гальнюючи думки про формування громадянина, писав, що нелегкі роздуми над гострими і пекучими проблемами виховання привели його на тридцять четвертому році педагогічної роботи до висновку: трудність виховання ... полягає якраз у тому, що дитину мало вчать бачити, розуміти, відчувати себе як частинку колективу, суспільства, народу.

Цей виведений із практики і науково обґрунтований висновок переконливо свідчить, що В.О. Сухомлинський один із плеяди націо­

¹ Сухомлинський В. О. Школа радості 11 Вибрані твори: В 5 тт. — Т. З. — К., 1997. — С. 13.