2 Гуревич п. Экзистенциализм Бубера іі Квинтэссенция: Философский альманах.

• М., 1992. —С. 377.

— 52—

ховання є постійним і вічним. Воно має особистісне і соціальне пні чення.

Таким чином, виховання покликане виконувати об’єктивну функцію взаємодії між поколіннями, забезпечувати людині в усі її вікові періоди повноцінну життєдіяльність і розвиток, поступове її становлення як суб’єкта певного конкретно історичного процесу, в т. ч. — безболісне входження та повну адаптацію до життя в пев­них соціально-економічних реаліях. У цьому полягає особистісна і соціальна функція феномена виховання. Воно складає внутрішню, го­ловну сутність і навчання, і освіти. Вони — його складові, звідки випливає, що єдність навчання і виховання, як провідний принцип ди­дактики, не може бути просто декларованим. Указана єдність по­винна будуватися на превалюванні виховання.

Слід підкреслити, що ефективність виховання знаходиться в прямій залежності від уміння самовиховання, визначається інтере­сами і потребами самотворення конкретної особистості, тобто її життєвою самоактивністю. Під самоактивністю особистості нами розуміється система змін під упливом передусім внутрішніх, влас­тивих їй суперечностей і потреб, а також змін, опосередковано зу­мовлених зовнішніми впливами. Отже, зміни відбуваються на біоло­гічному і соціальному рівнях формування особистості дитини. Вона як суб’єкт виховання є об’єктивною саморозвиваючою індивідуаль­ністю. Спадковість, вікові, психологічні та індивідуальні особливості, соціальне середовище, сама дитина, її потреби та інтереси, всі до­рослі є джерелом виховання, головним із них була і залишається ди­тина зі своїми специфічними особливостями і самоактивністю.

Все ж, оскільки система виховання функціонує і розвиваєть­ся в певному соціально-економічному, культурному і політичному середовищі, яке не може не мати впливу на формулювання мети виховання, від нього не тільки залежить соціально зумовлена мета, а й усі передумови її реалізації. Таким чином, з одного боку, мета, зміст, засоби виховання детермінуються рівнем і характером розвитку суспільства, а з іншого — виховання і освіта — це ті головні факто­ри, якими визначається суспільство. Ця залежність особливо яскра­во виявляється в умовах розбудови української державності і фор­мування громадянськості молоді. Отже, виховання в сучасних умо­вах все яскравіше виявляє свою особистісну і соціальну природу, потребує подальшого дослідження біологічних органічних переду мов, інших специфічних особливостей кожної дитини в котекс 11 ІКИ ного соціально-економічного середовища.

— 53—

Як бачимо, взаємодіють внутрішні природні сили людини, її самоактивність і соціальне середовище, на основі чого відбувається її розвиток. Виховання і навчання відіграють провідну роль стосовно цього розвитку. Таким чином, якістю виховання і навчання, самови­ховання і самоосвіти визначаються темпи зростання людини як осо­бистості, соціально-економічний розвиток суспільства.

Отже, виховання розуміється як цілісний процес взаємодії (відносин) дитини, яка має природні, психологічні, індивідуальні та вікові особливості, з певними елементами соціального середовища, що опосередковані її самоактивністю. Зі сказаного випливає, що ви­ховання об’єднує в спеціально організованій діяльності, спілкуванні і відносинах соціалізацію особистості і розвиток її індивідуальності.

Таким чином, соціалізація трактується нами як складова виховання. В сучасних умовах має місце відокремлення предметів загальної і соціальної педагогіки, яке ми вважаємо штучним. Вихо­вання в широкому розумінні включає поняття “соціалізація”. Згадай­мо положення А.С. Макаренка про те, що виховує кожен метр землі, розвиток цього узагальнення у творчості В.О. Сухомлинського, нау­кові висновки щодо цього Януша Корчака та інших педагогів. Отже, соціальний аспект виховання дуже широкий і достатньо науково об­ґрунтований. Він передусім полягає у нерозривному зв’язку вихо­вання з життям, його залежності від рівня цивілізаційного розвитку країни, наданні соціального захисту дитині, поєднанні потреб та інте­ресів особистості і держави. Проте в сучасних умовах соціалізація почала зводитися до соціальної допомоги, здійснення профілактики правопорушень серед неповнолітніх, педагогічної роботи з дітьми, які мають фізичні та інтелектуально-емоційні відхилення від норми тощо. Це питання переважно педагогічні, хоч їх ми стали відокрем­лювати і відносити до соціальної роботи.

Виховання — особистісно-соціальний феномен. Відмежуван­ня його від держави і суспільства, в якому воно функціонує, є швидко минущим, шкідливим для країни і формування особистості явищем. Негативною ознакою сьогодення стали спроби втиснути виховання в навчальні програми, звести до навчання і освіти, підмінити гума­нітаризацією, що є його умовою; обмежити самовихованням, що є його метою і критерієм; навіть ліквідувати як самостійний вид діяль­ності і педагогічну категорію, сприймати як синонім насилля тощо. І вчені, і практики не повинні байдуже реагувати на прагнення підпо­рядкувати одвічні педагогічні категорії іншим наукам — філософії,

— 54—

психології, соціології, політології. Тим більше цього не можна допус кати в наш час демократизації суспільства, потрібно сприяти тому, щоб педагогіка якнайповніше виконувала свою інтегруючу роль серед наук про людину. В цьому полягає одна із найпрогресивніших тенденцій сьогодення. Якщо С.Й. Гессен у 20-ті роки XX ст. визначав педаго­гіку як прикладну філософію, а історію педагогіки — як “розвиток філософської думки”, то у 50-ті роки XX ст. Дж. Дьюї, філософ, роз­глядав філософію як “теорію виховання у її загальній формі”. Сьо­годні зустрічається і те, й інше. В нашій країні престиж педагогіки неадекватний її суспільному і особистісному значенню. В зв’язку з цим виникає гостра потреба подальшої розробки її методологічних засад із урахуванням сучасного етапу суспільного розвитку.

Отже, виховання як особистісно-соціальний феномен необ­хідне для забезпечення життєдіяльності людини й організованого функціонування суспільства. Воно здійснюється у певних конкрет­но-історичних умовах, на основі розуміння дитини як унікальності і неповторності, завдяки спеціально організованим, педагогічно до­цільним виховуючим взаєминам дітей і дорослих, з урахуванням пев­них суспільних уявлень про людину і способи життя суспільства.

Таким чином, не заперечуючи наукового висновку Б.Т. Ли- хачова, що в основі виховання і розвитку — відкрита, об’єктивно і закономірно взаємодіюча система “дитина — її внутрішні природні сили — соціальне середовище”, вважаємо доцільним ввести замість ланки “внутрішні природні сили” поняття “самоактивність”, оскіль­ки самоактивність є тією ланкою, що об’єднує поняття “дитина” і “соціальне середовище”, атермін “внутрішні природні сили” співвідно­ситься лише з поняттям “дитина”. Отже, об’єктивно і закономірно взаємодіюча система, що лежить в основі виховання — це “дитина

• її самоактивність — соціальне середовище”. Ефективність вихо­вання залежить від спадковості, середовища і самоактивності осо­бистості, воно є особистісно-соціальним явищем. Поняття „вихо­вання” в широкому розумінні ототожнюється з поняттям „соціаліза­ція” або включає його.

Подаємо у вигляді таблиці наш погляд на взаємозалежиість категорій „виховання”, „навчання”, „соціалізація” (табл. 6.2.4.1).

У наш час, коли зароджується нова теорія людини і суспіль ства, твориться нова система правил і норм культурного спів ієну вання народів і держав, найбільш адекватною світовим людино творчим процесам є концепція особистісно-соціального іишшлішм

— 55—

Наукова дисципліна	Мета	Діяльність	Засоби	Результат
Теорія виховання	Виховання та самовиховання особистості	Набуття певних якостей. Самовдоско­налення і самотворення впродовж життя	Виховний процес на основі суб'єкт- суб'єктних відносин, спілкування і діяльності, самовиховання	Виховання, розвиток
Теорія навчання	Освіта та самоосвіта особистості	Одержання знань, умінь і навичок, їх постійне поновлення й оновлення впродовж життя	Навчальний процес на основі суб'єкт- суб'єктних відносин, спілкування і діяльності, самоосвіта	Навчання, розвиток
Теорія соціалізації	Соціалізація особистості	Постійне засвоєння соціального досвіду	Соціальні процеси, самоаналіз	Соціалізація
і Виховання в широкому розумінні	Формування громадянина. підготовка професіонала, їхня соціалізація	Набуття певних якостей, засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду	Навчально- виховний процес, соціальні процеси, шкільна й навколишня взаємодія, особисті інтеракції, самотворення	Всебічне виховання, належний культурний рівень, підготовле­ність до життя, соціалізація