41. Спостереження і експеримент, модель і моделювання.

Моделювання – це вивчення об’єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу.

Моделювання – це опосередкований метод наукового дослідження об’єктів, коли безпосереднє вивчення їх з певних причин неможливе, ускладнене чи недоцільне. Матеріальні моделі – це об’єкти (тіла, процеси), що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Спостереження – це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв’язків досліджуваного об’єкта в природніх умовах. Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача – що спостерігати на які явища звертати особливу увагу: по-друге у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису.

Експеримент – це метод емпіричного рівня наукового пізнання, коли явища навчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими н

обхідне для встановлення закономірних зв’язків між явищами.

42. Аналіз та синтез як методи наукового пізнання.

Аналіз – процес поділу у думці або фактично предмета на складові частини (сторони ознаки, властивості відношення) з метою всебічного вивчення цих частин і предмета як цілого.

Синтез – процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в роз*єднаних у процесі аналізу. Аналіз та синтез діалектично взаємообумовлені методи наукового дослідження. Вони відіграють важливу роль на всіх етапах наукового пізнання. В орераціях меслення, аналіз та синтез виступають, як логічні прийоми мислення, що здійснюються за допомогою абстрактних понять. Поділ цілого на складові частини, дозволяє виявити будову предмета, що досліджується, його структуру, зв’язки між окремими складовими, відділити суттєве від не суттєвого, складне звести до простого. Однією із форм аналізу є класифікація предметів і явищ . Аналіз явища у процесі розвитку дозволяє встановити різні етапи цього процесу , виявити суперечливі тенденції . Мета аналізу –пізнання частин як елементів складного цілого. Синтез доповнює аналіз і перебуває з ним у нерозривній єзності.

43. Індукція та дедукція, як методи наукового пізнання.

Дедукція- процес виведення висновку що гарантовано слідує, якщо вихідні припущення істинні та висновок на підставі з чинним. Висновок повинен базуватись винятково на основі попередньо наведених доказів та не повинен базуватись винятково на основі попередньо наведених доказів та не повинен містити нової інформації про предмет, що досліджується. Дедукція була вперше описана у працях давньогрецьких філософів: Арістотель. Процес виведення дедуктивно вірний тоді і лише тоді, коли з точки зору логіки за умови вірності вихідних припущень висновки також вірні, або логвчнп неможливі хибні висновки за вірних припущень. Дедуктивний- заснований на дедукції, дедуктивний метод- спосіб дослідження, при якому окремі положення.

У логіці використовуються 2 загальних методи отримання висновків: дедукція і індукція. Головною відмінністю індукції є те, що для її застосування не вимагається знати усі факти до того як зробити умовивід.На практиці неможливо все з*ясувати перед тим як зробити умовивід, дедукція не має широкого застосування у реальному світі , крім математики і природних наук, які використовують математичні методи. Індукція оперує набором неповних фактів і на їх основі робить висновок який слідує, не даючи жодних гарантій щодо його істинності . Незважаючи на те індукція дає можливість набувати нові знання які не є очевидним при розгляді вихідних тверджень.

Індукція- процес судження, який досягає висновку, що при наявному стані знань є напевно істинний але не гарантує його. Індуктивний висновок може бути спростований або узагальнений при наявності додаткових фактів. Інакше, Індукція полягає у формулюванні закону, ґрунтуючись на обмеженому об*ємі спостережень. Прикладами індуктивних висновків є наприклад

«Цей лебідь білий» - «Всі лебеді білі».

46.

Сходження від абстрактного до конкретного, метод вивчення дійсності, суть якого впослідовному переході від абстрактних і однобічних уявлень про неї до усе більш конкретного її відтворення в теоретичному мисленні. Як конструктивний принцип цей метод був вперше використаний Гегелем для побудови своєї філософської системи в цілому і для розгортання її самостійних і цілісних частин. Для обгрунтування такої дороги дослідження Гегель розробив нове теоретичне уявлення про співвідношення категорій абстрактного і конкретного. Тлумачивши принцип Ст від а до до; Гегель, у дусі характерного для нього панлогізма, онтологізує його, тобто перетворює на самостійну, таку, що має своє особливе існування, суть – в саморозвитку, самореалізацію світового духу, абсолютної ідеї. Маркс здолавши онтологіям і неологізм Гегелівського розуміння принципу Ст від а до до; додав йому матеріалістичний характер. Цей принцип був реалізований Марксом при аналізі буржуазного економічної системи в(капіталі). Методологічну основу Марксового аналізу склало виділення товару як елементарна (клітинка) і вихідна абстракція, на якій будується дослідження.

47.

Кількість – в Арістотелівській логіці друга з 10 категорій (класів, розрядів, які спрощують процес розумового визначення будь-якої речі), побічна обставина матеріальних речей за допомогою якої вони поширюються в просторі, вимірюються якоюсь математичною нормою і здатні бути поділеними на окремі частини. Кількість відповідає на запитання «скільки (цього є там)?», наприклад: 1,2,3, декілька, четвертина, фунт.

В Арістотелівській логіці якість – одна з десяти категорій, які Арістотель поділив всі речі реальності. Як одна з таких категорій якість – це побічна обставина, за допомогою якої річ є якогось типу чи виду; побічна обставина, що вказує якою є річ (її змістовні якості та форми) і як річ діє (її можливості та навики); побічна обставина, котра є зовнішньою оцінюючою формою. Відповідає на запитання: «якого ґатунку ця річ?». Наприклад: солодка, зелена, щаслива, хоробра.

Міра – філософська категорія, яка відображає єдність якості і кількості об’єкта; встановлює межу, за якою зміна кількості тягне за собою зміну якості об’єкта.

Становлення – перехід від одної визначеності буття до другої. Всі існуючі явища являються встановленими, я його буття є встановленням.

48.

Категорії явища і сутності – це є філософські категорії, що відображають загальні необхідні сторони всіх об’єктів і процесів в світі. Суть сукупності глибинних зв’язків, відносин і внутрішніх законів, що визначають основні риси і тенденції розвитку матеріальної системи. Явище , конкретні події, властивості або процеси, що виражають зовнішні сторони дійсності і представляючі форму вияви і виявлення деякої суті.

Категорії суті і явища завжди нерозривно пов’язані між собою.

Пізнання суті дає можливість виділити підмінний об’єктивний зміст явища від його видимості, усунути елементи спотворення і суб’єктивності дослідження. У взаємодії суті і явища виявляється діалектика єдності і різноманіття. Суть завжди більш стійка ніж конкретне явище, але зрештою і суті всіх системі процесів в світі також змінюються відповідно до загальних діалектичних законів розвитку матерії.

49.

Категорія суперечності – є абсолютним визначенням сутності.

Сутність сама суперечлива, але суперечності бувають різні. Діалектика вивчає про центральну роль суперечності у пізнанні, зовсім не заперечуючи закону формальної логіки.

Сутність діалектичної суперечності6 одна сторона взаємодії доповнює іншу і не може існувати без неї.

Конкретне поняття містять в собі суперечливості в одному і тому ж самому відношенні. Протилежності виключають одна одну й через те саме містять у собі одна одну.

Суперечливість для того, щоб стати основою сутності, повинна втілитися у певній єдності

Специфічний характер розв’язання суперечності:

1) розв’язання, що породжує основу;

2)розв’язання суперечить між основою і засновою

Отже, суперечливе – це відношення «основи до заснови»

53.

У цілому – якесь тіло, а в частині – будь які частини цього тіла. Ціле = сумі частин, ціле і є сумою частин. Частини – складові елементи цілого.

Істинно ціле – це не якась сукупність частин і не взаємодія частин, а процес продовження і творення себе, як цілого. Істинне є ціле, але ціле є тільки сутність, що завершується через свій розвиток.

Діалектика цілого і частин полягає в тому, що істинному цілому, тільки одна з частин складає сутність всіх інших частин, тільки вона у своєму розвитку створює свої інші частини як форми свого власного існування.

54.

Категорія «причина і наслідок» проявляється через причинність – генетичний зв'язок між одним станом видів і форм матерії в процесах їх руху і розвитку. Слід зазначити, що категорія «причина і наслідок» більше відноситься до діалектики, яка розглядає явища в процесі їх розвитку.

Виникнення будь-яких об’єктів і систем і зміни їх властивостей в часі мають свої підстави в попередніх станах матерії; ці підстави називають причинами, а викликані ними зміни – наслідками.

Сущність причинностей – народження причиною наслідку; наслідок , визначаючись причиною, здійснює зворотній вплив на неї. Причинність об’єктивна і всезагальна.

Діалекттичний матеріалізм заперечує ідеалістичне трактування причинності як суб’єктивної, «впорядковуючої» категорії пізнання або як прояв «об’єктивного духу» , «ідеї». На основі причинностей організовуються матеріально-практична діяльність людини, виробляються наукові прогнози.

55.

Категорії цілісності забезпечують нам цілісність погляду на будь-яку матеріальну і духовну систему явищ, тобто дають можливість синтезу.

Існує 2-а розуміння загального: традиційне, формально-логічне розуміння загального як абстрактно-загального .

Однаковість речей, речей і діалектичне розуміння загального як єдності різноманітного,здійснюваного за допомогою особливого.

Загальне за Гегелем: «щось загальне, що протистоїть одиничному й особливому»

Загальне виступає – і в початкових стадіях, і в розвинутому стані предмета – як особливе, що збирає ці елементи в єдину систему.

Особливе – праця – це загальне(субстанція) усієї соціальної форми руху матерії.

Історія(розвиток взагалі) і є переходом одиничного через особливе в загальне.

56.

Заперечення – знищення, подолання, заміна старого новим, попереднього наступним у процесі поступального розвитку. Те, що своєю появою, самим фактом свого існування заперечує що-небудь, свідчить про його неспроможність.

Заперечення охоплює триєдиний процес: деструкції (руйнування, подолання, тощо) попереднього, кумуляції (часткове збереження, спадкоємність, наступність) і конструкції(формування, творення нового)

57.

Розвиток – необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. Тільки одночасна наявність всіх трьох зазначених властивостей виділяє процеси розвитку серед інших змін:

Оборотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

Відсутність закономірностей характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;

При відсутності спрямованості зміни не можуть накопичуватись, і тому процес втрачає характерної для розвитку єдиної , внутрішньо взаємозалежної лінії.

У результаті розвитку виникає новий якісний стан об’єкта, що виступає як зміна його складу або структури(тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів або зв’язків)

Під розвитком зазвичай розуміють:

Збільшення складності системи;

Покращення пристосування до зовнішніх умов(наприклад, розвиток організму)

Збільшення масштабів явища(наприклад, розвиток шкідливої звички, стихійного лиха);

Кількісний ріст економіки і якісне покращення її структури;

Соціальний прогрес

Варіанти

Поява нових елементів

Поява нових об’єктів , диференціація.

Характеристики

Якісні зміни, перехід від одного стану до іншого( наглядно – действенное, наглядно – образное,абстрактно – логическое )

Незворотність розвитку. Розвиток передбачає стабільність (абсолютна постійність , стабільність регулярних явищ, збереження індивідуальних відмінностей).

Специфічність об’єкта розвиток(психіка і свідомість або людина і в системі його соціальних відносин)

Закономірність

Нерівномірність і гетерохронність:

Нерівномірність- різні психічні функції, властивості і утворення розвиваються нерівномірно.

Гетерохронність- асинхронність фаз розвитку окремих органів і функцій.

Нестійкість розвитку: розвиток завжди проходить через нестійкі періоди(виражається в кризах розвитку )

Сензитивність розвитку: Синзетивний період розвитку – період завищенної сприйняття психічних функцій до зовнішньої дії.

Кумулятивність: результат розвитку попередньої стадії, включається в наступне.

Дивергентність – конвергентність.

Дивергенція – завищенна різноманітність в процесі психічного розвитку.

Конвергенція – його згортання, посилення виборності.