49. Диференційоване оподаткування країн в світі – передмова переходу до сталого розвитку.

50. Екологічний імператив та його виміри.

Екологічний імператив — це сукупність умов взаємодії суспільства та природи, порушення яких буде мати катастрофічні наслідки для людства. Він є усвідомленням об’єктивної необхідності рахуватись не просто з законами природи, а й з пред’явленими нам з її боку «технічними» умовами. Екологічний імператив виражає необхідність оцінювати наслідки будь-якої діяльності, пов’язаної з втручанням у природні процеси з точки зору загальних умов взаємовідносин суспільства та природи, збереження умов біологічного існування людини і вимагає виключення будь-якої можливості руйнації природних екосистем. Екологічний імператив – форма заборон та, поширених кожну людську діяльність. Має безумовним пріоритетом збереження живої природи, видової розмаїтості планети, захист довкілля від надмірного забруднення, несумісного з життям. Проблема екологічного імперативу вкрай багатопланова, забезпечення її подальшого розвитку цивілізації і всієї популяції людини вимагає глибокого розуміння змісту екологічного імперативу як вибору стратегії людства.

51. Посилення ролі основних груп населення.

Зараз наголошується на необхідність підвищення ролі жінок, молоді та дітей у забезпеченні сталого розвитку, посилення ролі корінного населення, співробітництва з неурядовими організаціями, місцевою владою, трудящими і профспілками, діловими і промисловими колами, науковими і технічними колами, і навіть про посилення ролі фермерів.

52. Національні екологічні політики та їх координація.

Метою національної екологічної політики є стабілізація і поліпшення стану навколишнього природного середовища України шляхом інтеграції екологічної політики до соціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров’я населення, впровадження екологічно збалансованої системи природокористування та збереження природних екосистем.

Основними принципами національної екологічної політики є:

- посилення ролі екологічного управління в системі державного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку;

- врахування екологічних наслідків під час прийняття управлінських рішень, при розробленні документів, які містять політичні та/або програмні засади державного, галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку;

- міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;

- запобігання надзвичайним ситуаціям природного і техногенного характеру, що передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах стратегічної екологічної оцінки, державної екологічної експертизи, а також державного моніторингу навколишнього природного середовища;

- забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;

- відповідальність нинішнього покоління за збереження довкілля на благо прийдешніх поколінь;

- доступність, достовірність та своєчасність отримання екологічної інформації.

Національна екологічна політика спрямована на досягнення таких стратегічних цілей:

1. Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості,

2. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки,

3. Досягнення безпечного для здоров’я людини стану навколишнього природного середовища,

4. Інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління,

5. Припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і формування екологічної мережі,

6. Забезпечення екологічно збалансованого природокористування,

7. Удосконалення регіональної екологічної політики.

53. До найважливіших передумов переходу на модель сталого розвитку належать:

— ефективне та екологобезпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти вищих показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано розв'язувати соціальні та ресурсо-екологічні проблеми розвитку суспільства;

— раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища — як найголовніших передумов забезпечення ресурсо-екологічної безпеки нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання у біосфері екологічної рівноваги, а отже, чистого і здорового довкілля;

— стабілізація демографічної ситуації та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім'ї;

— розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного розв'язання ресурсо-екологічних проблем і завдань сталого розвитку, підвищення його результативності та ефективності, застосування в національній економіці найновіших світових досягнень науково-технологічного і соціально-екологічного прогресу.

Необхідність якнайшвидшого подолання гострої ресурсо-екологічної кризи, всебічного оздоровлення навколишнього середовища, усунення причин екологічних катастроф потребує кардинального вдосконалення природокористування, економного витрачання природних ресурсів в усіх галузях і сферах виробництва. Від цього значною мірою залежать ефективність суспільного виробництва загалом, темпи економічного поступу і зростання життєвого рівня народу, а також обсяги нагромаджень фінансових ресурсів для розв'язання чергових соціально-економічних та екологічних проблем.

З другого боку, Україні вкрай потрібні широкомасштабна реконструкція та модернізація всієї застарілої і відсталої матеріально-технічної бази суспільного виробництва з урахуванням ресурсо-екологічних вимог, факторів, критеріїв, стандартів та обмежень. Усе це має здійснюватися на основі застосування екологобезпечних технологій, безвідхідних або маловідхідних замкнутих виробничих циклів, які дають можливість комплексно використовувати мінерально-сировинні ресурси та звести до мінімуму викиди забруднюючих речовин у довкілля або й повністю утилізовувати їх.

54. Фінансові ресурси — це грошові фонди, які створюються в процесі розподілу, перерозподілу й використання валового внутрішнього продукту, що створюється упродовж певного часу в державі. Фінансові ресурси держави включають ті з них, що перебувають у розпорядженні органів державного управління, всіх видів і форм підприємницьких структур і населення У розпорядженні держави перебувають ресурси бюджетної системи й різних видів централізованих та децентралізованих фондів, а також державних фінансових інститутів (національного банку, державних страхових органів, державних кредитних установ). Інша частина фінансових ресурсів у державі знаходиться в розпорядженні господарських підприємств, установ і організацій різних форм власності та видів діяльності. Третя частина — у розпорядженні населення в формі вкладів, заощаджень і депозитів у банківській системі та в інших фінансових установах. Фінансові ресурси є матеріальними носіями фінансових відносин, що дає змогу виокремити фінанси із сукупності інших економічних категорій, жодна з яких не характеризується матеріальним носієм. Ця особливість характерна для фінансів будь-якої економічної системи, проте в кожній із них застосовуються різні форми й методи створення та використання фінансових ресурсів.

В 1992 році була підписана Декларація в Ріо-де-Жанейро щодо навколишнього середовища та розвитку ООН [1]. В даній події світового масштабу взяла участь і делегація від України. Принципи, що затверджені в Декларації, є рушійними й базовими для екологічно-економічної політики України. Проте з 1992 р. до 2001 р. процес імплементації норм Декларації Ріо-92 в Україні розвивався досить повільно і носив характер показових заходів, здійснених Українською владою для підтримки іміджу.

Реальні кроки щодо створення власної Концепції національної екологічної політики України починаються лише в 2002 році. Предтечею стає Національна доповідь України про стан виконання положень »Порядку денного на ХХІ століття» за десятирічний період (1992 – 2001 рр.) [2], яка засвідчила відсутність концепції і частковий характер виконаних заходів.

Основними проблемами, що мають бути вирішеними стали: - Затвердження основних засад державної екологічної політики України на період до 2020 року (додавались до закону); - Установлення завдання для Кабінету Міністрів України розробити та затвердити до 31 березня 2011 року Національний план дій з охорони навколишнього природного середовища.

55. До таких прав належать:

-все ширше запровадження у суспільну свідо­мість уявлення про те, що саме людина є первин­ним, головним суб'єктом права;

-дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;

-розповсюдження принципу правової рівності на все більше коло людей;

-збільшення «каталога» прав людини (як ре­зультат зростання їхніх потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості задово­лення деяких прав (тобто у ряді випадків права людини фіксуються у законодавстві «достроково», « випереджувально »;

-зростання кількості країн, які допускають наддержавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав людини.

Внаслідок того, що після Другої світової війни права людини- наст-уцрво переставали бути лише внутрішньою сгір&йоїо; держав, виникла, утверджується та набуває дедалі більшого поширення ідея ут­ворення нового міжнародного правового порядку. Серед найважливіших його рис слід відзначити такі:

-універсалізація концепції прав людини, по­ширення її на дедалі більшу кількість держав;

-поширення примату, верховенства норм мі­жнародного права щодо норм внутрішньодержав­ного законодавства з питань прав людини;

-об'єктивна поінформованість світової громад­ськості про стан дотримання прав людини у різних країнах;

-утворення і розгортання діяльності неурядо­вих (громадських та інших) організацій із захисту прав людини, їх державна підтримка;

-підвищення ефективності міжнародних конт­рольних механізмів щодо захисту прав людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала друга Всесвітня конференція з прав людини, орга­нізована ООН у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організа­ції 1968 р. в Тегерані). У Віденській конференції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вимагати їх, захищати їх», взяли участь деле­гації на чолі з міністрами закордонних справ май­же 140 держав, у тому числі й України.

Зазначені тенденції, гадаємо, повинні врахову­ватись при загальній оцінці стану законодавства су­часної України з питань прав людини і громадяни­на та при підготовці відповідних законодавчих про­позицій. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної цивілізованої, гуманної правової системи в Україні.

56. Економі́чне зроста́ння — зміна результатів функціонування економіки. Розрізняють екстенсивне й інтенсивне економічне зростання. Екстенсивний тип зростання, здійснюється шляхом збільшення обсягів залучених до процесу виробництва ресурсів. Інтенсивний тип — це такий, який здійснюється шляхом ефективнішого використання ресурсів на основі науково-технічного прогресу та кращих форм організації виробництва.

Макроекономічні фактори економічного зростання можуть бути поділені на три групи:

• фактори пропозиції;

• фактори попиту;

• фактори розподілу.

Фактори пропозиції включають:

• кількість і якість природних ресурсів;

• кількість і якість трудових ресурсів;

• обсяг основного капіталу (основні фонди);

Саме ці фактори визначають спроможність до економічного зростання. Але слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання по суті, для чого важливим є два наступних фактори.

Фактори попиту: для реалізації зростаючого виробничого потенціалу в економіці треба забезпечити повне використання збільшених обсягів всіх ресурсів. А це потребує збільшення рівня сукупних витрат, тобто сукупного попиту.

Фактори розподілу: здатність до нарощування виробництва недостатня для розширення загального випуску продукції. Необхідним є також розподіл зростаючих обсягів ресурсів з метою отримання максимальної кількості корисної продукції.

Зауважимо, що фактори пропозиції і попиту взаємопов'язані. Наприклад, безробіття уповільнює темпи нагромадження капіталу, зменшує витрати на дослідження. І навпаки, низькі темпи впровадження нововведень та інвестицій можуть стати головною причиною безробіття.

57. Для формування пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки

Кабінет Міністрів України із залученням Національної академії наук

України, національних галузевих академій наук, центральних органів

виконавчої влади розробляє і здійснює державну цільову програму

прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку

України відповідно до Закону України "Про державні цільові

програми".

Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, підготовлені згідно з державною цільовою програмою прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України, обговорюються науковою громадськістю і за рішенням Кабінету Міністрів України подаються до Верховної Ради України для корегування пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, До кожного з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки Кабінетом Міністрів України подаються такі матеріали: - обґрунтування необхідності прийняття пріоритетного напряму, очікувані результати та їх вплив на економіку України; оцінка науково-технічного потенціалу та наукових шкіл, які будуть задіяні в реалізації пріоритетного напряму, оцінка існуючих об'єктів права інтелектуальної власності та наукових результатів, що будуть покладені в основу реалізації пріоритетного напряму; пропозиції до пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок, визначення фахівців та базових наукових установ, що мають здійснювати науково-технічний супровід пріоритетного напряму; концепція реалізації пріоритетного напряму та оцінка фінансових, матеріально-технічних ресурсів, які мають бути залучені для його реалізації.

Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки затверджуються Верховною Радою України шляхом внесення змін до статті .

Реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки забезпечується шляхом розроблення та виконання за визначеними пріоритетними тематичними напрямами наукових досліджень і науково-технічних розробок державних цільових програм, державного замовлення на науково-технічну продукцію, підготовку наукових кадрів, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення наукових досліджень і науково-технічних розробок.

Перелік пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок формується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері науки, за участю інших заінтересованих центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук на основі результатів державної цільової програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку України і затверджується Кабінетом Міністрів України протягом шести місяців з дня набрання чинності статтею 3 цього Закону.

Перелік пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок за результатами їх реалізації може корегуватися протягом терміну дії пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

Корегування пріоритетних тематичних напрямів наукових досліджень і науково-технічних розробок здійснює Кабінет Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері науки.

Обсяги коштів, що спрямовуються на реалізацію кожного з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, щорічно визначаються законом про Державний бюджет України.

58. Науково обгрунтоване формування організаційних структур управління - актуальне завдання сучасного етапу адаптації господарюючих суб'єктів до ринкової економіки. У нових умовах необхідно широко використовувати принципи і методи проектування організації управління на основі системного підходу.

При розробки принципів і методики проектування структури як застиглого набору органів, відповідних кожної спеціалізованої функції управління. Воно передусім включає систему цілей і їх розподіл між різними ланками. Сюди відноситься склад підрозділів, які перебувають у певних зв'язках і відносинах між собою; розподіл відповідальності. Важливими елементами структури управління є комунікації, потоки інформації та документообіг в організації. Організаційна структура-це поведінкова система, це люди та їх групи, постійно вступають у різні взаємини для вирішення спільних завдань. Така багатосторонність організаційного механізму несумісна з використанням будь-яких однозначних методів - яких формальних, або неформальних. Петомк необхідне поєднання наукових метедов і птінціпов формування структур (системного підходу) з великою експертно - аналітичної роботою, вивченням отечесівенного та зарубіжного досвіду. В основу всієї методології проектування структур має бути покладено спочатку - цілі, а потім - механізм їх досягнення. Системність самого подходоа до формування структури виявляється в наступному: a) Не випускати з уваги ні одну з управлінських завдань, без вирішення яких реалізація цілей виявиться не повною; b) Виявити та взаимоувязать приминительно до цих завдань всю систему функції, прав і відповідальності по вертикалі упрвленія - від генерального директора підприємства до майстра дільниці; c) Іследовать та організаційно оформити всі зв'язки і відносини по горизонталі управління; d) Забезпечити органічне поєднання вертикалі та горизонталі управління.

59. Індустріа́льне суспі́льство — суспільство, в якому закінчено процес створення великої, технічно розвиненої промисловості (як основи і провідного сектора економіки) та відповідних соціальних і політичних структур; етап розвитку суспільства, коли основна маса населення зайнята на заводах і фабриках (в індустрії).

Індустріальне суспільство - стадія історичного розвитку людства, якій властиве домінування промислового виробництва над аграрним, кількісне переважання міського населення над сільським; високий рівень промислового виробництва характеризується його механізацією та автоматизацією, використанням досягнень науковотехнічного прогресу, що зумовлює великі якісні зміни і в інших сферах суспільного життя - соціально-побутовій, політичній, культурно-духовній.

У Західній Європі перехід від аграрного до індустріального суспільства відбувся внаслідок промислової революції, що почалася в 18 ст. у Великобританії. Основною технологією, яка спричинила такі зміни була парова машина, що дозволила організувати масове виробництво.

Елвін Тофлер виділяє такі характерні для індустріального суспільства риси:

• стандартизація;

• концентрація;

• централізація;

• синхронізація;

Для індустріального суспільства характерні різке зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, неймовірний в попередні епохи; бурхливий розвиток науки і техніки, засобів комунікації, винахід газет, радіо і телебачення; різке розширення можливостей пропаганди; різке зростання населення, збільшення тривалості його життя; значне підвищення рівня життя в порівнянні з попередніми епохами; різке підвищення мобільності населення; складне поділ праці не тільки в рамках окремих країн, але і в міжнародному масштабі; централізовану державу; згладжування горизонтальної диференціації населення (поділ його на касти, стани, класи) і зростання вертикальної диференціації (розподіл суспільства на нації, "світи", регіони).

60. Забезпечення сталого розвитку, особливо його екологічної складової, однаково важливе як для розвинутих країн, так і для країн, що розвиваються. Різниця лише в розподілі тягаря заподіяної шкоди навколишньому середовищу. Вважається, що північні країни відповідальні за переважну більшість наслідків екодеструктивного впливу своєї діяльності у світі і саме вони першочергово повинні і мають можливість здійснювати заходи направлені на захист навколишнього середовища, зокрема зменшення викидів парникових газів або тих, що стоншують озоновий екран планети. Такі країни мають більше прагнути та намагатися досягти сталого екологічного розвитку та вести за собою південні країни. Останні ж більшою мірою спричинюють ерозію ґрунтів, вирубування лісів, забруднення води та інші негативні наслідки для природного середовища, що пояснюється більшою залежністю перехідних економік таких країн від природних ресурсів, особливо відновлюваних [1]. За даними першого глобального системного аналізу екологічних наслідків, заподіяних країнами з різним рівнем доходу («Оцінка екосистем на порозі тисячоліття»), проведеного Світовим Банком та ООН, екологічні збитки завдані країнам, що розвиваються, найбагатшими націями світу сягають більше ніж 1,8 трлн.дол., що складає  сумарний борг так званих країн третього світу. Розрахунки проводилися для країн з високим, середнім та низьким рівнем доходу з 1961 року по 2000 рік, відповідно до них збиток від викидів парникових газів у країнах з низьким рівнем доходу склав 740млн.дол., коли країни з високим рівнем доходу завдали збитку в розмірі 2,3трлн.дол. [2].

Згідно Міжнародної конференції з фінансування розвитку серед джерел фінансового забезпечення сталого розвитку виділяють [3]:

• внутрішні фінансові ресурси;

• міжнародні фінансові ресурси;

• міжнародне співробітництво для розвитку;

• міжнародна валютна система.

Фінансові ресурси внутрішнього походження включають національні державні та приватні інвестиції, впровадження податків та реформ спрямованих на акумуляцію коштів або ж їх вивільнення з подальшим вкладанням у заходи спрямовані на забезпечення сталого розвитку, надання субсидій та пільг суб’єктам, які враховують у своїй діяльності екологічний фактор, що у свою чергу сприяє зменшенню негативного впливу на навколишнє природне середовище. Одним з найпоширеніших інструментів, виконуючих як фіскальну так і компенсаційну функцію, є екологічне оподаткування. В основі екологізації податкових систем різних країн лежить ідея екологічного податку Пігу, а сам механізм оподаткування з метою захисту навколишнього природного середовища кожна країна розробляла самостійно. Найбільш успішно екологічне оподаткування впроваджене в країнах Північної Європи (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Нідерланди) та в США. Так, у 2002 році в Ірландії було введено податок на пластикові пакети в розмірі 0,15 євро, які до цього надавалися безкоштовно під час здіснення покупки. В результаті впродовж наступних двох з половиною років використання таких пакетів скоротилося на 90% і був очевидним пов’язаний з цим  ефект у вигляді скорочення сміття на вулицях. При цьому витрати на адміністрування цього податку були порівняно мізерними: складали лише 3% від отриманих доходів [4].

.