Розділ 1 природно-заповідні території україни – гарант охорони біорізноманіття

1.1. Етапи розвитку заповідної справи в Україні

Природні об'єкти особливої охорони існували ще у слов'ян-язичників. Вони замінювали нашим пращурам храми та створювалися з метою поклоніння своїм богам, і одночасно виконували функцію охорони та відновлення тваринного та рослинного світу.

В XI ст., у період розквіту Київської Русі князями створювалися заповідні території в місцях князівських полювань для охорони й відновлення чисельності цінних мисливських тварин. Так, при князюванні Володимира Мономаха були створені заповідні території під Києвом - урочище «Соколиний Ріг», «Звіринець», де охоронялися бобри й лосі. За часів князя Володимира Волинського було заповідано Біловезьку Пущу.

У 1889 р. землевласник Ф.Е Фальц-Фейн у своєму маєтку «Асканія-Нова» надав двом ділянкам цілинного степу заповідного режиму. Крім того тут були створені зоопарк, дендропарк (1887) та природничий музей (1890).

Професор Московського університету Г.О.Кожевніков (1908) першим обґрунтував наукову ідею створення заповідників. Він писав: « Не надо ничего устранять, ничего добавлять, ничего улучшать. Надо предоставить природу самой себе й наблюдать результаты...»

Однією з форм заповідних об'єктів до 1917 р. були приватні дендропарки та парки навколо садиб і дворянських маєтків. Всього до революції 1917 р. їх нараховувалось близько 150.

Після революції 1917 р. заповідна справа в Україні набуває нових рис. У 1918 р. за ініціативою Першого президента Всеукраїнської Академії наук Володимира Вернадського створюється наукова біостанція, на базі якої пізніше було створено заповідник «Тористе». У 1919 р. був створений заповідник «Конча-Заспа».

З 1926 по 1929 роки в розвитку заповідної справи в Україні був досить сприятливий період, так званий «заповідний Ренесанс». 16 червня 1926 р. ВУЦИК і РНК УРСР затвердили перший в Радянській Україні нормативний акт щодо заповідних територій та їх статусу. На кінець 1927 р. в Україні було 6 державних заповідників.

З початку 30-х років XX ст. в Україні почало зменшуватися фінансування на природоохоронні заходи, розпочалися гоніння на відомих вчених – природоохоронців. Тому площі заповідників скорочувались, їх передавали до радгоспів або зовсім закривали.

Розвиток заповідного фонду здійснювався і на території Західної України (з розвалом Австро-Угорської імперії Станіславщина і Львівщина відійшли до Польщі, Закарпаття - до Чехословаччини, а Буковина - до Румунії). У 1927-1939 рр. був створений резерват «Чорногора» (147,5 га). У 1931 р. степова ділянка «Макітра» площею 4 га у с. Острівець (Покуття) була викуплена Польською лігою охорони природи на зібрані учнями гроші.

На 01.01.1941 р. на території України було 9 природно-заповідних об'єктів республіканського значення площею 43426,4 га.

В роки Другої світової війни заповідні об'єкти України дуже постраждали. Багато з них були знищені, на окупованій території були вирубані цінні лісові ділянки, пограбовані колекції тварин та рослин.

У післявоєнні роки спостерігалось пожвавлення заповідного руху. Після визволення України під німецької окупації в 1944 р. були відновлені такі заповідники як Кримський, Канівський, Асканія-Нова. 6 червня 1946 року було затверджено перше в Україні «Положення про державні заповідники і пам'ятки природи». Згідно цієї постанови створюється заповідники республіканського значення . Велику роль у розвитку заповідної справи в Україні також відіграла урядова постанова «Про охорону природи на території Української РСР» (1949). На 01.01.1951 р. в Україні діяли 12 державних заповідників республіканського значення площею 543 834 га.

У 1951 р. в СРСР почався черговий розгром заповідників. 29 серпня 1951 р. Й.В. Сталін підписав постанову «Про заповідники», згідно з якою було передбачено закрити 88 заповідників різного рівня (в тому числі 19 - в Україні). Але з часом рух за створення природно-заповідних об'єктів поступово відновився.

З 1962-1964 рр. в СРСР знову розпочався черговий погром заповідників. В цей період площі заповідників скорочувались, в заповіднику «Асканія-Нова» було розорано 6200 га. На початок 1965 р. в Україні збереглося лише два природні заповідники - Чорноморський (площа суші 9421 га) та Український степовий. («Михайлівська цілина» - 202.4 га, «Стрільцівський степ» - 460.6 га, «Хомутівський степ» - 1026 га, «Кам'яні могили» - 404 га).

Починаючи з 1964 р. в УРСР відбулося пожвавлення і певний розвиток заповідної справи. Були прийняті Постанови, розширювались заповідники. Також створений Комітет з охорони природи (Держкомприроди УРСР) при Раді міністрів УРСР. В 1968 році були створені 4 нових заповідники: «Поліський» (19932 га), «Луганський» (988 га), «Карпатський» (12672 га), відновлено «Канівський» (1035 га).

В період 70-80-х років XX ст. на території УРСР створювались природно-заповідні об'єкти й інших категорій. У 1974 р. було затверджено 98 заказників республіканського значення, у 1978 р. -16, у 1980 - 35.

У 1980 р. був створений перший національний природний парк в Україні – «Карпатський» (47,3 тис. га). В 1981 році в Україні нараховувалось 9 заповідників і один національний парк ( загальна площа 167311.6 га).

У 1983 р. з урахуванням нагромадженого досвіду в розвитку заповідної справи Урядом республіки була затверджена класифікація територій та об'єктів природно-заповідного фонду Української РСР.

У 1984 році в Парижі рішенням бюро Міжвідомчої координаційної Ради програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера» було затверджено в ранзі біосферних заповідників два найстаріших заповідники України – «Асканія-Нова» і «Чорноморський».

Отже, тривалий процес становлення заповідної справи на території сучасної України включав у себе як періоди розквіту, так і періоди занепаду та деградації.