8. Закон суспільного відтворення

Суспільне відтворення – це економічний процес, в якому власне виробництво, розподіл, обмін та споживання постійно повторюються та відновлюються через результат виробництва – продукт, через відновлення ресурсів, з яких виробляється продукт, якщо ці ресурси є відновлювальними та залучення нових невідтворюванних ресурсів, а також через відновлення та розвиток форм і методів організації праці.

Види суспільного відтворення:

Просте– відновлення виробництва і спож. на кількісно та якісно незмінному рівні.

Звужене– відтворення виробництва та споживання в менших обсягах. Його спричиняють економічні кризи, політичні потрясіння, значні технологічні аварії, природні катастрофи, війни тощо. Звужене суспільне відтворення є явищем тимчасовим. (наприклад 90-ті роки ХХ століття в перехідній екомоміці України)

Розширене – це кількісне та якісне зростання обсягів виробництва і споживання.

Суспільне- це процес суспільного виробництва, який взято не як окремий одноразовий акт, а як постійно повторюваний процес.

Це суспільне виробництво, що перебуває в постійному процесі свого відновлення. Він охоплює всі фази й всі без винятку сторони суспільного виробництва. Але в цьому надзвичайно складному макроекономічному процесі виділяють три основні моменти:

- відтворення матеріальних благ;

- відтворення робочої сили;

- відтворення виробничих відносин.

Відтворення матеріальних благ є кінцевою метою функціонування суспільного виробництва, адже тільки через їх постійне виробництво стає можливим процес обміну речовин між людиною і природою. Цей процес є підґрунтям суспільного відтворення, відображає сутність останнього і не має аналогів щодо своєї складності. Його кінцевим наслідком є постійний процес споживання створених матеріальних благ і такий самий постійний процес відновлення всієї сукупності матеріальних благ для їх наступного споживання.

Відтворення виробничих відносин являє собою процес, кінцевим результатом якого, перш за все, є відновлення статус-кво основних суб'єктів цих відносин. Такими основними суб'єктами суспільного виробництва є з одного боку, власники засобів виробництва, а з іншого - власники робочої сили (наймані працівники). Сутність цього процесу полягає в тому, що кожен з цих суб'єктів виходить з процесу суспільного відтворення в тій якості, в якій він у нього вступив. Власники засобів виробництва не тільки залишаються власниками певної кількості об'єктивного фактора виробництва, а й збільшують його розміри. Власник же робочої сили кожного разу виходить з процесу суспільного виробництва тільки власником своєї робочої сили.

Матеріальним результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт. За своєю натурально-речовою формою він поданий матеріальними благами у вигляді певних речей і послугами, які теж є матеріальними, але не набувають речової форми.

14. Освіта як суб’єкт-суб'єктна взаємодія

Суб’єкт-суб’єктну взаємодію науковці визначають як «контакт двох суб’єктів навчально-виховного процесу з орієнтацією на досягнення встановленої мети в будь-якій формі (безпосередній, опосередкованій, тимчасовій, пролонгованій), що призводить до зміни поведінки, смислових новоутворень, характеру відносин; спільне прагнення вчителя та учня до наукового пізнання, осягнення філософії життя». Провідною ідеєю такої взаємодії є діалогічність, яка забезпечує суб’єкт-суб’єктні стосунки, що ґрунтуються на рівності позицій педагога й дитини, повазі та довірі.

Серед основних характеристик взаємодії дослідники виокремлюють:

1) предметність – наявність об’єкта або завдання, яке потребує спільного розв’язання;

2) ситуативність – просторово-часова конкретність, яка визначає інтенсивність, тривалість, нормованість і насиченість контакту;

3) рефлексивна неоднозначність – усвідомлений або неусвідомлений результат.

При організації взаємодії «вчитель – учень» виключно важливим є її спрямованість на:

поточні дії – спільний вибір найкращого способу організації навчального процесу (переведення на індивідуальний графік, екстернатну форму навчання);

розширення способів взаємодії зі світом – матеріальними об’єктами (розвиток сенсорних систем) та іншими людьми (оволодіння техніками й методиками продуктивної комунікації);

результат – перемогу в конкретному інтелектуальному заході (олімпіаді, турнірі, конкурсі тощо), досягнення визначеного рівня успішності.

Суб’єкт-суб’єктна взаємодія має бути організована на таких психолого-педагогічних засадах:

• формування взаємин на основі творчої співпраці;

• організація навчально-пізнавальної діяльності учня на основі його особистісної зацікавленості, з урахуванням індивідуальних інтересів і здібностей;

• превалювання ідеї подолання труднощів, досягнення мети у спільній діяльності педагога та учня;

• довільний вибір форм і методів діяльності, що сприяє розвитку творчого мислення, уміння критично оцінювати свої можливості та прагнення самостійно вирішувати все складніші завдання;

• розвиток системного, інтуїтивного мислення, уміння «згортати» і деталізувати інформацію;

• гуманістичний підхід до виховання, який передбачає абсолютне визнання гідності особистості, її права на вибір, власну думку, самостійний вчинок;

• створення розвивального педагогічного середовища.

Отже, серед визначених організаційно-педагогічних засад продуктивної суб’єкт-суб’єктної взаємодії «вчитель – учень» пріоритет мають: підготовленість педагогів до роботи з обдарованими учнями, розвивальна спрямованість освітнього середовища навчального закладу, ресурсне забезпечення (зокрема технологічне) навчального процесу.

15. Цілі в освіті

Освітні цілі - це свідомо визначені очікувані результати, яких прагне досягти дане суспільство, країна, держава за допомогою сформованої системи освіти в цілому в даний час і в найближчому майбутньому. Ці цілі соціально залежні від різних умов: від характеру суспільства, від державної освітньої політики, від рівня розвитку культури і всієї системи освіти і виховання в країні, від системи, головних цінностей. Цілі освітньої системи - це конкретний опис програми розвитку людини засобами освіти, опис системи знань, тих норм діяльності і відносин, якими повинен оволодіти учень після закінчення навчального закладу. Неодноразово робилися спроби представити таку програму у вигляді моделі випускника школи або вузу, у вигляді професіограми фахівця конкретного навчального закладу. У сучасних умовах при доборі цілей зазвичай враховуються як соціальний запит держави і суспільства, так і цілі окремої людини, що бажає отримати освіту в конкретному навчальному закладі, його інтереси та схильності. Цілі навчання конкретної навчальної дисципліни уточнюють і визначають цілі освіти сучасної людини як такі і мети конкретного освітнього закладу з урахуванням специфіки дисципліни, обсягу годин навчального курсу, вікових та Інших індивідуальних особливостей учнів. Як правило, цілі показують загальні стратегічні орієнтири та напрямки діяльності педагогів і учнів.

У спектрі провідних цілей освіти по відношенню до особистості учня можна виділити наступні:

• розкриття індивідуальних задатків особистості;

• прилучення учня до світової та національної культури через освоєння систематизованих основ наук і мистецтв;

• ціннісне виховання та розвиток світогляду як системи ціннісних орієнтацій і поглядів на світ, місце людини в ньому;

• фізична виховання;

• загальна та професійна підготовка до трудової діяльності;

• виведення особистості на рівень самовиховання і саморозвитку, сприйняття навчальної та професійної діяльності як творчості та основи моральної, етичної свободи.