3. Антиінфляційна політика та її основні напрямки. Головні наслідки інфляції.

Інфляція – зростання загального рівня цін.

Стагфляція — це інфляція, що супроводжується стагнацією виробництва й одночасно зростанням рівня цін і безробіття.

Дефляція — загальне зниження середнього рівня цін в економіці.

Рівень інфляції можна обчислити за допомогою індексу цін:

Індекс цін поточного року = ціна споживчого кошика поточного року * 100%

ціна споживчого кошика базового року

Споживчий кошик — фіксований набір товарів і послуг, які споживаються середньостатистичним громадянином.

Швидкість зростання цін, або темп інфляції розраховують:

Темп інфляції = І_пот. – І_баз. * 100%

І_баз.

І_пот. — індекс цін поточного року;

І_баз. — індекс цін базового року.

Економічні наслідки інфляції:

– інфляція руйнує нормальні господарські зв’язки, посилює диспропорції в економіці;

– капітали переливаються з виробництв у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція;

– порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи, підриваються стимули до нагромадження грошей;

– поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється бартер;

– інфляція негативно впливає на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни.

Соціальні наслідки інфляції:

– знижує життєвий рівень усіх верств населення;

– знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах тощо;

– посилює безробіття і соціальну напругу в суспільстві.

Для боротьби з інфляцією держава проводить антиінфляційну політику, яка передбачає:

– зростання виробництва і насичення ринку товарами;

– структурна та конверсійна перебудова економіки;

– обмеження емісії грошей;

– скорочення дефіциту державного бюджету;

– стимулювання нагромаджень та інвестицій;

– проведення обґрунтованої кредитної та податкової політики;

– приватизація, розвиток підприємництва;

– збільшення безготівкового обігу;

– скорочення ставок податків;

– регулювання валютного курсу;

– ослаблення інфляційних очікувань;

– проведення грошової реформи конфіскаційного типу.

Більшість країн сьогодні не терплять довго від високих темпів інфляції. Вони навчилися проводити ефективну антиінфляційну політику. Інфляцію як макроекономічне явище не можна подолати раз і назавжди урядом певної країни, оскільки на неї впливають і зовнішньоекономічні чинники. Антиінфляційні заходи можуть впливати лише на відкриту інфляцію. В загальній економічній теорії склалися два основних напрямки антиінфляційної політики: кейнсіанський і монетаристський.

Кейнсіанський підхід передбачає необхідність створення державою ефективного попиту шляхом збільшення державних замовлень приватним фірмам. В результаті мультиплікаційного ефекту економіка виходить із стану рецесії (депресії). Паралельно створюються умови для дешевого кредиту, що теж збільшує інвестиційний попит. Але ціною кейнсіанської політики є зростання державного дефіциту і, відповідно, боргу.

На думку монетаристів інфляція це виключно грошовий феномен, результат неадекватного втручання держави в економічну сферу Вони пропонують багато заходів, але, перш за все, жорстке обмеження грошової маси і заходи по зменшенню сукупного попиту.

Розділяються думки економістів щодо стратегії протистояння інфляції. Одні вважають, що до інфляції треба пристосуватися, навчитися жити в умовах інфляції, обмежуючи її вплив на економіку. Засоби адаптивної політики зводяться до поступового обмеження пропозиції грошей, індексації грошових доходів, стабілізації інфляційних очікувань тощо. Прихильники іншої стратегії вбачають в інфляції чисте зло для економіки, якому треба протистояти за допомогою будь-яких можливих макроекономічних заходів. Активна політика передбачає різке скорочення пропозиції грошей (в умовах гіперінфляції – і грошову реформу), заборону емісійного фінансування державного бюджету.

Дуже важливе значення має визначення оптимального темпу інфляції. На думку провідного монетариста Мілтона Фрідмена оптимальний темп інфляції має дорівнювати значенню реальної процентної ставки взятому зі знаком “мінус”. Якщо річний відсоток складає 10 % річних, то річний темп інфляції має бути не вище 10 %. Таку думку пояснюють тим, що населення повинно мати певні вигоди від використання грошей, мінімізувати альтернативні втрати від зберігання грошей. Будь-яке зростання інфляції заставить власників грошей скорочувати касові залишки, віддаляючи ситуацію від оптимальної.

В реальній практиці завжди існує вибір в економічній політиці. Але завжди слід співставляти темпи приросту ВВП, рівень безробіття і темпи інфляції, тому що ці показники дуже тісно взаємопов’язані.