1. Цивільні, преторські і натуральні (природні) зобов’язання. Цивільні зобов’язання (obligationes civiles) були різновидом зобов’язальних правовідносин, що користувалися позовним захистом. Позовний захист таких зобов’язань був заснований на законах, що належали у більшості випадків до джерел національного цивільного права Стародавнього Риму (jus civil). Будь-які зобов’язальні відносини в ті часи були суворо підкорені закону, основою виконання зобов’язання була в першу чергу належна поведінка боржника. Протягом всього класичного періоду обов’язок вести себе певним чином, що належав боржнику і право вимоги, що належало кредитору було основою для позову щодо захисту цивільного зобов’язання.

В Інституціях Юстиніана зазначено, що «головний поділ всіх зобов’язань розділяється на два їх види: вони або цивільні, або преторські. Цивільні це ті, які встановлені законами чи, у крайньому випадку, затверджені цивільним правом. Преторські це ті, які встановлені преторською юрисдикцією. Останні називаються ще гонорарними». Таким чином, преторські зобов’язання (honorariae) відрізняються від цивільних тільки тим, що вони виникли пізніше цивільних на підставі джерел, створених преторською діяльністю і захищалися преторськими позовами. Вони не були вже так суворо підкорені закону як цивільні і претори створювали позови для їх захисту та регулювання.

Особливої уваги заслуговують натуральні зобов’язання (naturales), що являли собою спеціальний вид зобов’язання, оскільки не були захищені нормами права. Вони не могли стати предметом судового розгляду за цивільними та преторськими позовами. Основним правовим наслідком натуральних зобов’язань була добровільна виплата боргу боржником. Тобто можна сказати, що такі зобов’язання виникали внаслідок фактичного стану речей. Наприклад, раб, який за приписами цивільного права не міг бути ні кредитором ні боржником, ні позивачем ні відповідачем, за волею господаря отримував функції управління майном господаря і фактично вступав у ті чи інші зобов’язальні відносини. В інтересах таких господарів коло дієздатності рабів та інших підвладних осіб було збільшене, що сприяло появі натуральних зобов’язань. Таким чином, слід зауважити, що натуральні зобов’язання виникали серед певного кола осіб. Суб’єктами таких зобов’язань були підвладні особи та їх господар. А в кінці класичного періоду натуральними визнаються зобов’язання, що були укладені неповнолітніми без участі опікуна.

2. Альтернативні, факультативні і родові зобов’язання. Особливості предметів зобов’язань чи ситуації, яка може виникнути в процесі дії зобов’язального правовідношення, обумовили необхідність поділу зобов’язань на альтернативні і родові. У тих випадках, коли у сторін є підстави для сумніву щодо збереження цілісності предмету зобов’язання або можливості виконання зобов’язання сторони можуть наперед обумовити (передбачити) альтернативні варіанти його виконання. Наприклад, сторонами може бути встановлено, що при неможливості передати визначену річ в рахунок виконання зобов’язання, ця річ може бути замінена іншою також наперед визначеною річчю. Таким чином, сутність альтернативного зобов’язання полягає у тому, що його предметом є декілька можливих варіантів надання виконання зобов’язання, яке повинно припинятися із отриманням кредитором одного з них. У тих випадках, коли втрачено декілька предметів, що можуть бути використані для задоволення вимог кредитора, використовується той предмет, що залишився у цілісності і є одним із альтернативних варіантів виконання зобов’язання.

У тих випадках, коли неможливість виконання одного з альтернативних варіантів виконання зобов’язання ставала неможливою з вини боржника, то кредитор мав можливість обрати прийнятний для нього варіант виконання: вимагати того виконання, яке залишилося можливим або вимагати інший варіант виконання.

У тих випадках, коли у договорі спеціально не обумовлювалася особа, що мала можливість вибору альтернативного варіанту виконання, це право належало боржнику, який мав право змінювати рішення аж до самого виконання. Тому в альтернативному зобов’язанні до моменту його виконання не було відомо, що буде його предметом.

З альтернативними зобов’язаннями дуже тісно пов’язані так звані факультативні зобов’язання (facultas solutionis). У факультативних зобов’язаннях допускається заміна предмету виконання зобов’язання. Зазначені зобов’язання передбачають, що боржник повинен запропонувати на заміну втраченого предмету зовсім інший предмет. Однак, слід зауважити, що сутність факультативного зобов’язання полягає у тому, що предметом зазначеного зобов’язання є тільки одна річ (одне виконання), але у разі неможливості передачі основного предмету виконання зобов’язання боржник має можливість запропонувати надання іншого, що не означає повної заміни предмету зобов’язання. Таку можливість боржника можна розглядати як пільгу, однак її застосування здійснюється лише за дозволом кредитора (позивача), що, як правило, обумовлюється договором. Таким чином, при втраті предмету зобов’язання його виконання не зосереджується на факультативному предметі, неможливість виконання зобов’язання припиняє його існування, а можливість застосування факультативного варіанту залежить від волі кредитора.

Якщо предметом виконання зобов’язання є родові речі (genus), що є взаємозамінюваними, то таке зобов’язання є родовим. Речі, визначені родовими ознаками вимірюються вагою, кількістю та іншим шляхом із врахуванням їх якості і є легко замінюваними при їх втраті як предмету зобов’язання. Саме тому при родовому зобов’язанні виключена ситуація, при якій неможливе виконання зобов’язання. Римське право користувалося принципом, який відзначав: «родові речі ніколи не гинуть». У тих випадках, коли річ родова, але не може бути замінена, то зобов’язання не може вважатися родовим. Наприклад, певна кількість борошна, що зроблене із пшениці, вирощеної на конкретній території в конкретно визначений рік. Родові речі, таким чином, могли перетворюватися в індивідуально визначені і змінювали сутність зобов’язального правовідношення. Такі зобов’язання припинялися внаслідок природньої загибелі речі, що була предметом зобов’язання. В той час як родові зобов’язання не припинялися внаслідок природньої загибелі певної кількості речей, що була приготована для погашення зобов’язання. У таких випадках зобов’язання боржника не припинялися і він повинен був передати кредитору втрачену кількість інших речей обумовленої або середньої якості.

Римське право оперувало таким поняттям як «невизначений предмет зобов’язання», що означало наявність у зобов’язанні вказівки про предмет, але відсутність його, наприклад, якісних чи інших характеристик. Невизначеність кількісних та якісних характеристик предмету зобов’язання не впливало на його дійсність і надавало сторонам, претору можливості конкретизувати їх в процесі виконання зобов’язання або в процесі судового захисту.

3. Подільні і неподільні зобов’язання. Подільними вважалися зобов’язання, коли їх предмет можна було розділити на частини без завдання йому шкоди та зменшення його цінності. Як правило, предметом подільного зобов’язання виступала подільна річ і за таких її властивостей виконання зобов’язання на користь кількох кредиторів не викликало складнощів та не зачіпало інтереси кредиторів: предмет зобов’язання поділявся на необхідну кількість частин, кожна з яких перетворювалася в окремий предмет виконання зобов’язання. Неподільні зобов’язання мали своїм предметом неподільну річ, яка не давала можливості безперешкодного виконання зобов’язання. Це обумовило виникнення необхідності правового регулювання відносин, пов’язаних із використанням декількома кредиторами неподільного предмету виконання зобов’язання, а також інших відносин, що пов’язані із множинністю осіб на тій чи іншій стороні зобов’язання.

У тих випадках, коли предмет зобов’язання був подільним учасники такого зобов’язання, як правило, несли часткову відповідальність. Відбувався поділ зобов’язання та відповідальності за його невиконання на кількість його учасників. Застосування часткової відповідальності здійснювалося у тих випадках, коли законом чи договором не було передбачено інше. У тих випадках, коли предмет зобов’язання був неподільним, а на стороні боржників чи кредиторів виступало по декілька осіб, боржники визнавалися солідарними боржниками, а кредитори, відповідно, солідарними кредиторами, кожний з яких міг або самостійно виконати зобов’язання у повному обсязі (те що стосується боржників), або мав право пред’являти вимоги щодо виконання зобов’язання у повному обсязі (те що стосується кредиторів).

Солідарність у зобов’язальних відносинах могла бути активною (при множинності кредиторів, коли кожен з них мав однакову можливість вимагати від боржника виконання зобов’язання на свою користь) та пасивною (при множинності боржників, коли з кожного з них можна було вимагати виконання зобов’язання). Таким чином, при активній солідарності зобов’язання повністю припинялося, якщо боржники здійснили виконання зобов’язання у повному обсязі, що було, наприклад, прийняте одним із трьох наявних кредиторів. При пасивній солідарності зобов’язання повністю припинялося, якщо один серед, наприклад, трьох боржників здійснив виконання зобов’язання у повному обсязі, що було прийняте кредитором. Такий вид солідарності можна називати вибірковою (елективна солідарність). Римське право також знало і інші види солідарності, що, наприклад, передбачали можливість виникнення солідарної відповідальності лише на пасивній стороні, коли кожен з боржників відповідав (виконував зобов’язання) у повному обсязі і виконання зобов’язання одним із них не звільняло від його виконання інших боржників (кумулятивна солідарність).

Отже, солідарні зобов’язання можна розділити на декілька груп, поділ на які залежить від способу встановлення зобов’язання та особливостей його предмету:

1) Якщо предметом зобов’язання із множинністю осіб була неподільна річ, то солідарні зобов’язання виникали вже із самого факту виникнення такого зобов’язання. Спеціальної угоди про виникнення солідарної вибіркової відповідальності римське право не вимагало. В таких випадках будь-хто із кредиторів мав право отримати цілу річ, а будь-хто із боржників повинен був виконати весь обсяг зобов’язання. Від вибору кредиторів (елективна солідарність) залежало, хто із боржників буде надавати виконання зобов’язання і коли зобов’язання виконувалося певним (обраним кредитором) боржником, всі інші боржники звільнялися від зобов’язання.

2) Солідарні зобов’язання могли виникати на підставі домовленості між сторонами, в результаті одностороннього правочину та шляхом іншого волевиявлення сторін зобов’язання. Такі солідарні зобов’язання у римському праві отримали назву корреальних зобов’язань. Солідарність встановлювалася у результаті домовленості сторін при укладенні контрактів bonae fidei, за волевиявленням спадкодавця (коли він встановлював обов’язок особистого виконання зобов’язання кількома спадкоємцями або встановлював обов’язок виконання зобов’язання одним боржником на користь декількох кредиторів), в результаті так званої корреальної стипуляції, коли її зміст вказував на те, що у зобов’язанні повинні прийняти участь декілька кредиторів або декілька боржників. Таким чином, стипуляція укладалася або між одним кредитором і декількома боржниками, або між декількома кредиторами і одним боржником. Слід відзначити, що предметом корреальних солідарних зобов’язань могли бути як неподільні, так і подільні речі.

В активних корреальних зобов’язаннях (декілька кредиторів) особа кредитора, що мала можливість прийняти від боржника виконання зобов’язання визначалася угодою між кредиторами або за власною ініціативою могла витребувати від обраного боржника виконання зобов’язання у повному обсязі. При отриманні боргу одним із декількох наявних кредиторів відносини між ними могли регулюватися приписами про договірне об’єднання (договір товариства) (societas); приписами про випадкове об’єднання (communio); приписами про відносини між спадкоємцями чи про відносини між суб’єктом влади і уповноваженою особою (mandatum) тощо. Таким чином, відносини між солідарними боржниками або солідарними кредиторами являли собою відносини, що були цілком незалежними від солідарного зобов’язання, а наявність солідарності не уповноважувала, наприклад, боржника, що виконав зобов’язання за інших боржників, на регресний порядок відшкодування витраченого, так само як і на кредитора, що отримав виконання зобов’язання на свою користь, не покладався обов’язок розділити предмет виконання серед інших кредиторів.

В пасивних корреальних зобов’язаннях (декілька боржників) виплата боргу обраним сторонами способом діяла у відношенні всіх боржників. Виконання зобов’язання, що стосувалося лише однієї особи, не розглядалися римським правом як виконання сукупного корреального зобов’язання.

Норми римського права передбачали випадки, коли борги солідарних боржників могли припинятися і без виплати боргу обраним боржником. Такі випадки звільнення від боргів були пов’язані із особливостями судового процесу класичного періоду, що допускав здійснення консумаційної дії. Консумаційна дія являла собою частину судового процесу на його початку, коли відбувалося припинення старих зобов’язальних відносин і виникнення нових відносин (condemnari oportere), що передбачали зобов’язання сторін чекати рішення суду і виконувати його вирок. Таким чином, солідарне зобов’язання припинялося у результаті виникнення судового процесу (litis contestatio), що міг встановлюватися будь-яким кредитором проти будь-кого з боржників в конкретному зобов’язанні, в результаті чого при активній солідарності інші кредитори втрачають право вимоги, а при пасивній солідарності інші боржники звільняються від виконання зобов’язання. Відносини, що виникали в подальшому після припинення зобов’язання шляхом консумаційної дії, також можна вважати зобов’язальними, але в них до вироку суду не було відомо хто буде виголошений боржником і які, можливо, зміни відбудуться стосовно предмету зобов’язання.

З часом Юстиніаном була скасована консумаційна дія і надана можливість кредиторам поступово судитися зі всіма боржниками, поки не буде отримане повне виконання зобов’язання. Надання зазначеної можливості було обумовлене встановленням права «beneficium divisionis» за яким боржник у судовому процесі мав змогу вимагати від кредитора ведення спору відносно всіх боржників і від кожного із них вимагав лише виконання конкретної частини зобов’язання. Крім того боржник, який повернув борг за інших боржників мав право вимагати від них виконання зобов’язання щодо повернення боргу вже на його користь. А встановлений у класичному римському праві так званий позов «beneficium cedenedarum actionum» надавав право боржникам, що виплатили весь обсяг солідарного зобов’язання, вимагати від кредиторів скасування всіх позовів, які вони могли висувати проти боржників. Після таких змін корреальні солідарні зобов’язання практично втратили своє значення. Таким чином, пасивне солідарне зобов’язання за реформою Юстиніана припинялося не в результаті поглинання позовом зобов’язання, а в результаті фактичного виконання зобов’язання (solutio).

У пасивних корреальних зобов’язаннях (декілька боржників) відносини між боржником, що виконав корреальне зобов’язання та іншими боржниками могли регулюватися приписами про договірне об’єднання (договор товариства) (societas ), приписами про випадкове об’єднання (communio) та іншими приписами норм римського права.

Істотною для будь-якого солідарного зобов’язання була вимога про ідентичність виконання зобов’язання всіма боржниками (idem debitum), змінюватися могли тільки умови виконання зобов’язання, місце та строки виконання тощо.

3) Зобов’язання, що виникали внаслідок неправомірних дій кількох осіб чи стосувалися кількох осіб, вважалися окремим різновидом солідарних зобов’язань. Це були не правові, як правило, кумулятивні зобов’язання, які виникали внаслідок заподіяння шкоди кільком особам або кількома заподіювачами шкоди (в основному такі зобов’язання виникали в результаті правопорушень, які заподіювали шкоду особистим речам римських громадян). При таких солідарних зобов’язаннях, які ще можна назвати деліктними солідарними зобов’язаннями, кожний боржник повинен був виплатити всю загальну суму штрафу (poena privata) встановленого за певну протиправну дію. Таке відшкодування надавалося кожній особі, якій було заподіяно збитків, а виплата відшкодування лише одним боржником не припиняла зобов’язання. Тому можна говорити про те, що відшкодування у деліктних солідарних зобов’язаннях так би мовити помножувалося на кількість правопорушників (заподіювачів шкоди (боржників)) або на кількість постраждалих осіб (кредиторів) і мало своєю метою не тільки компенсацію збитків а й покарання винуватих осіб.

4. Одноразові, постійні та сукцесивні зобов’язання. Одноразовими слід вважати зобов’язання, в яких виконання передбачало здійснення лише однієї дії чи утримання від певної дії. Постійним, в свою чергу, можна вважати зобов’язання, які зобов’язували боржника постійно виконувати певні дії чи утримуватися від виконання певних дій. При сукцесивних зобов’язаннях боржник повинен був виконувати зобов’язання шляхом здійснення певних дій, утримання від здійснення тих чи інших дій та допускалися інші форми поведінки боржника, що були частиною виконання зобов’язання. При цьому сукупність всіх зазначених різновидів виконання повинна була відповідати обсягу всього зобов’язання. Таким чином, при сукцесивних зобов’язаннях боржник виконував зобов’язання частинами чи повністю (шляхом здійснення всіх необхідних дій), таке виконання могло тривати у часі, а могло бути виконане одразу у повному обсязі.

5. Каузальні і абстрактні зобов’язання. Казуальні зобов’язання передбачали наявність мети заради якої укладався договір і, відповідно, виникало зобов’язання. Разом з цим мета зобов’язання виступала тією матеріальною підставою, що обумовлювала його виникнення. Мета (causa) у римському праві розглядалася як своєрідна (нетрадиційна) юридична підстава виникнення зобов’язання; якщо мета, на досягнення якої розраховували сторони зобов’язання була законною, то таке зобов’язання могло існувати, якщо мета зобов’язання визнавалася протизаконною, то таке зобов’язання не мало права на існування.

При укладенні того чи іншого договору особа може мати не одну мету, а декілька, наприклад, купуючи певну річ для власних потреб, покупець у майбутньому збирається її продати. Тут можна спостерігати не одну мету, а дві: перша полягає у придбанні речі для власного використання, друга, – у майбутньому відчуженні речі шляхом продажу. Для права мала значення лише одна найближча мета заради якої укладався договір, яку слід відрізняти від мотиву виникнення зобов’язання, під яким, в свою чергу, слід розуміти будь-яке внутрішнє та особисте спонукання особи до укладення угоди.

Каузальні зобов’язання повинні були відповідати вимогам законності щодо наявної мети та її взаємозв’язку із предметом, суб’єктами зобов’язання, основним змістом тощо і тільки після встановлення такої відповідності зобов’язання могло існувати та підлягало виконанню. Наприклад, римське право вважало дарування між подружжям недійсною угодою; визнавалося недійсним прийняття одним із подружжя зобов’язання по відношенню до іншого. В даному випадку спільність майна подружжя або його належність голові сім’ї виключала досягнення мети, обумовленої договором. Крім цього обидві сторони зобов’язання повинні були чітко обговорювати мету зобов’язання. Якщо після укладення договору виявлялося, що кожна із сторін має різні мотивні підстави виникнення зобов’язання, то таке зобов’язання могло бути визнане недійсним. Наприклад, якщо одна сторона надавала гроші з метою їх подарувати, а друга приймала ці гроші із наміром отримати позичку, то при такій невідповідності у каузальності договір не міг вважатися укладеним і зобов’язання не виникало. Таким чином, залежність зобов’язань від наявності та законності «causa» породжували виникнення так званих каузальних зобов’язань.

На відміну від каузальних абстрактні зобов’язання не вимагали наявності мети. Одним із перших позакаузальних зобов’язань у римському праві вважається стипуляція. Стипуляцією є словесний усний договір, який укладається шляхом запитання кредитора і надання відповіді боржником, що співпадає із поставленим запитанням кредитора. Наприклад, зобов’язання могло виникати на підставі адресованого боржнику запитання кредитора: «Чи зобов’язуєшся передати мені свій будинок?» і відповіді: «Так, зобов’язуюсь».

Як бачимо, що при виникненні зобов’язання внаслідок стипуляції римське право не вимагало позначення мети, тобто зміст стипуляції не дає можливості зрозуміти на якій підставі боржник повинен передати кредитору свій будинок, а значить і не містить «каузи». У зв’язку з тим, що позакаузальні зобов’язання виникали без вказування мотивних підстав їх виникнення, ми називаємо їх абстрактними зобов’язаннями.

Розвиток права з часом призвів до того, що стипуляція у зв’язку із зловживанням кредиторами правами боржників у певних випадках перетворилася у каузальне зобов’язання. А окремі каузальні зобов’язання перестали мати таку суттєву залежності від «каузи». Наприклад, у зобов’язаннях про передачу речі, заповідач міг свій будинок заповісти особі за те, що вона врятувала йому життя. Пізніше могло з’ясуватися, що особа на користь якої складено заповіт не рятувала заповідачу життя, однак заповідальне розпорядження не втрачало у зв’язку з цим юридичної сили.

Суперечності у визначенні каузи з часом також перестали бути підставою для визнання зобов’язання неукладеним або недійсним. Таким чином, каузальні зобов’язання у більшості випадків втратили своє значення і перетворилися в абстрактні.

6. Зобов’язання суворого права та доброї совісті. Зобов’язання могли встановлюватися згідно із приписами стародавнього римського цивільного права (jus strictum) або за приписами преторського права (jus aeguum). Зобов’язальні відносини, що регулювалися римським цивільним правом базувалися на, так званих, нормах суворого права і це були зобов’язання суворого права (stricti juris), зобов’язання, що регулювалися преторським правом, засновувалися у більшості випадків на нормах доброї совісті і вважалися зобов’язаннями доброї совісті (bonae fidei).

При виникненні найдавнішої форми зобов’язань суддя при розгляді справи повинен був встановити факт укладення тієї чи іншої угоди та з’ясувати основний зміст вимоги кредитора. З’ясування вимоги кредитора зводилося в основному до встановлення у грошовому еквіваленті вартості предмету зобов’язання. Якщо суддя приходив до висновку, що кредитор дійсно мав право вимоги відносно боржника, то він проголошував відповідний, спеціально призначений для таких випадків позов, і наказував боржнику задовольнити вимоги кредитора. Якщо суддя приходив до висновку, що вимоги кредитора є безпідставними, то він відхиляв такий позов, позов відхилявся навіть у тому випадку, коли з’ясовувалося, що боржник дійсно заборгував кредиторові, але кредитор вимагає суму, що є більшою від суми дійсного боргу. Окрім того, суддею могло бути встановлено, що за нормами діючого права (суворого права) не існує позову, що міг би відповідати вимогам кредитора і тоді позовна вимога також відхилялася, а зобов’язання вважалося не існуючим. Виникнення зобов’язання при дії позовів та норм суворого права цілком залежало від букви закону і не допускалося навіть дрібного відхилення від їх змісту. Зобов’язання суворого права з часом перестали бути настільки формалізованими, однак ще не допускали свободи дії та можливості вільного тлумачення зобов’язальних, як правило, договірних відносин, це були зобов’язання stricti juris. Вказані зобов’язання передбачали обов’язок судді встановити факт виникнення зобов’язання, встановити його предмет та з’ясувати ціну. Якщо суддя приходив до висновку, що в цілому вимога кредитора не безпідставна, але він вимагає більше, ніж справжня сума боргу, то зобов’язання вже не припинялося, позов не відхилявся і суддя мав право зменшити ціну зобов’язання.

Зобов’язання доброї совісті (bonae fidei) суттєво відрізнялися від зобов’язань суворого права. При розгляді справ римські магістрати та претори насамперед враховували не вказівки закону, а потреби економічного та цивільного обігу, а також потреби та бажання учасників зобов’язань, в результаті чого здійснювали вільне, в деякій мірі суб’єктивне, тлумачення правових норм. Такий порядок вирішення справ та регулювання зобов’язальних правовідносин призвів до поступового зникнення формалізму та суворості стародавнього права. Гнучкість регулювання зобов’язань доброї совісті полягала у застосуванні саме до них принципу bonae fidei, коли рішення по справах базувалися не на волі сторін зобов’язання, але в кожному конкретному випадку здійснювалося дослідження сутності зобов’язання, справжніх намірів сторін та їх цивільних (приватних) інтересів. Претори та судді в процесі розгляду справи обов’язково з’ясовували, чи була сторонами досягнута правова мета, що обумовлювалася змістом зобов’язання, чи є зобов’язання правомірним, перевіряли зобов’язання на відсутність в ньому омани, помилки тощо. Крім цього на суддю покладався обов’язок продовжити розгляд справи, якщо цього вимагали сторони і доводили, що не всі питання є з’ясованими.

7.3. Підстави та джерела виникнення зобов’язань

Особливістю будь-яких правовідносин, в тому числі і зобов’язальних, є їх виникнення на підставі юридичних фактів, які закріплені у відповідних правових приписах і породжують різні форми зобов’язальних відносин (договірних, позадоговірних тощо), що виступають джерелами зобов’язань. За допомогою такої конструкції як юридичні факти здійснюється функціонування правових норм та виникнення, зміна і припинення правовідносин.

Юридичний факт (facta juridica) можна визначити як будь-яке явище, що має юридичне значення у зв’язку із закріпленням його у нормах права, яке призводить до виникнення, зміни та припинення зобов’язальних та інших правовідносин. Юридичний факт є тією правовою категорією, яка притаманна не тільки зобов’язальним правовідносинам, а і будь-яким іншим. Однак розглядати зобов’язання без підстав їх виникнення було б недоцільним, оскільки сутність зобов’язання, його внутрішній зміст, динаміка багато в чому залежить від особливостей та різновидів тих юридичних фактів на підставі яких вони виникають, змінюються та припиняються. Юридичні факти, які виступали підставою виникнення відносин володіння та власності називають речовоправовими, а юридичні факти, що утворювали зобов’язальні відносини, називають особистоправовими.

Традиційно юридичні факти поділяються на два основні види: події та дії.

Події (facta naturalia) – це явища зовнішнього світу (обумовлені, як правило, законами природи та всесвіту тощо), які не залежать від волі людей (настання певного строку, стихійні лиха, зміна речей під впливом законів природи тощо). На підставі подій зобов’язання виникали у тих випадках, коли такий факт як юридичний був встановлений законом. Дії (акти) (facta humana) - це свідоме діяння людини у певній сфері суспільної та іншої діяльності (укладення договору, дарування речі, заподіяння шкоди тощо). Події та дії виступали тими правовими підставами, що встановлювали зв’язок між кредитором і боржником у зобов’язанні.

Зобов’язання могли виникати як на підставі юридичних фактів – подій, так і на підставі юридичних фактів – дій. Виходячи із правової природи зобов’язальних відносин у Стародавньому Римі, зобов’язання виникали, як правило, із юридичних фактів дій, які могли бути як правомірними, так і неправомірними.

Правомірні дії є тими діяннями, що спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків) і призводять до того результату, що відповідає волі особи. Правомірні дії називаються правочинами, і їх сутність полягає у визнанні правовими приписами волевиявлення суб’єкта зобов’язання. Правочини поділяли на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Якщо права і обов’язки у зобов’язанні виникали у однієї із сторін зобов’язання (або у однієї сторони виникали лише права, а у іншої лише обов’язки) і для їх встановлення достатньо було волевиявлення однієї сторони, то це були односторонні правочини (negotia juridica unilateralia). Якщо права і обов’язки у зобов’язанні виникали у двох сторін зобов’язання і для їх встановлення вимагалася воля також обох сторін, то це були двосторонні правочини (negotia bilateralia). Якщо права і обов’язки у зобов’язанні виникали у всіх сторін зобов’язання і для їх встановлення вимагалося волевиявлення не менше трьох осіб, то це були багатосторонні правочини (negotia multilateralia).

Односторонні правочини не передбачали укладення угоди між двома сторонами, але здійснення правової дії однією особою (стороною зобов’язання) могло породжувати певні права та обов’язки щодо іншої особи (другої сторони зобов’язання). Прикладом одностороннього правочину є заповіт, який складений однією особою, а інша особа – спадкоємець за заповітом, стає власником майна незалежно від своєї волі. Двосторонні правочини є найбільш розповсюдженим видом юридичних фактів-дій, що є підставами виникнення зобов’язань. Двосторонній правочин визначається кількістю сторін у зобов’язанні, у такому правочині сторонами виступають боржник і кредитор, а кількість учасників на кожній стороні зобов’язання може бути більшою. Прикладом двостороннього правочину є договір (договір купівлі-продажу, позики, зберігання, найму тощо). Багатосторонні правочини передбачали необхідність узгодження волевиявлення всіх учасників зобов’язання. Сутність такого узгодження передбачає досягнення згоди по всіх умовах зобов’язання всіма учасниками. Прикладом багатостороннього правочину є договір товариства.

Двосторонні та багатосторонні правові акти також мали назву договорів (contractus). Вони породжували взаємні права та обов’язки у обох сторін зобов’язання. Окрім взаємного волевиявлення, для їх укладення вимагалася наявність правоздатності та дієздатності у сторін зобов’язання; здійснення вираження волі повинно відбуватися у встановленій законом формі та у визначений законом спосіб; вимагалася наявність предмета зобов’язання тощо.

Неправомірні дії є тими діяннями, які, як правило, суперечать волі майбутніх учасників зобов’язання та визнаються неправомірними приписами правових норм. Неправомірна дія тягне за собою погіршення правової ситуації не тільки для особи, яка її скоїла, а і для інших суб’єктів права. Якщо неправомірні діяння приватної особи стосуються порушення інтересів держави, то саме держава і займається припиненням неправомірних дій правопорушника та ліквідацією їх негативних наслідків. Зазначені правопорушення мають публічний характер і мають назву кримінальних правопорушень (crimina). Правопорушення у приватній сфері мали назву цивільних правопорушень (delicta). Отже, неправомірні дії можна поділити на два види: 1) приватні порушення; 2) публічні проступки та злочини. Нас цікавлять саме приватні правопорушення, тобто ті, що порушують договірні відносини або норми приватного права. Приватне правопорушення, як неправомірна дія-акт, що порушує договір, називається договірним приватним правопорушен­ням (наприклад, відмова від уплати оренд­ної плати, не передання за договором купівлі-продажу предмету договору тощо). Приватне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не перебуває у до­говірних відносинах, називається позадоговірним (де­ліктним) приватним правопорушенням (наприклад, заподіяння майнової шкоди однією особою іншій особі, які не перебували одна з одною у договірних відносинах тощо).

Досліджуючи праці римських юристів слід звернути увагу, що джерелами виникнення зобов’язань в основному вважалися контракти та делікти. Зобов’язання на підставі договорів (контрактів) передбачали досягнення узгодженого сторонами правового результату. Зобов’язання на підставі деліктів передбачали перш за все здійснення покарання правопорушника, стягнення з нього штрафу, відшкодування збитків тощо. У зв’язку з цим зобов’язання із договорів переходили у спадок, а деліктні зобов’язання у більшості випадків спадкоємцям не передавалися.

З часом, римські юристи почали помічати, що договори та правопорушення не є вичерпними підставами виникнення зобов’язань. Виникали випадки, коли зобов’язання дійсно виникало, однак підстави його виникнення не можна було визнати ні договором, ні правопорушенням. У працях Гая зустрічається поділ джерел зобов’язань на договори, делікти та інші способи, що обумовлені різноманітними причинами. В Інституціях Юстиніана визначено, що «зобов’язання виникають або із договору, або із квазі-договору, або із делікту, або із квазі-делікту». Всі підстави виникнення зобов’язань, що були певним чином прив’язані до договору, але виникали не із договору римські юристи назвали зобов’язаннями ніби із договору (квазі-договору), відповідно, всі підстави виникнення зобов’язань, що були пов’язані із правопорушеннями, але виникали не із правопорушень, стали називаться зобов’язаннями ніби із делікту (квазі-делікту).