Методи соціальної екології

Соціальна екологія, як і більшість наук, використовує кілька груп методів. Їх можна класифікувати за ступенем спільності та масштабами об’єктів застосування. Згідно з такою класифікацією їх можна розподілити на:

1) всезагальні методи пізнання, тобто гносеологічні та методологічні настанови, на які орієнтується наука в цілому. До них відносять метафізичний та діалектичний методи;

2) загальнонаукові, які застосовуються багатьма науками (методи спостереження, індукції та дедукції, синтезу та аналізу і т.п.);

3) специфічно наукові – використовуються в рамках дослідження конкретного об’єкта пізнання.

Для соціальної екології, як інтегральної науки, специфічно-науковими виступає ряд загальнонаукових методів, використання яких має специфічний або виключно необхідний характер. Такими методами є: системний, комплексний, соціально-екологічного моделювання та соціально-екологічного прогнозування.

Ці методи можна умовно розподілити на дві основні групи – ті, що переважно використовує теоретична соціоекологія, і ті, які використовує прикладна.

У першу чергу, як метод фундаментальних соціально-екологічних досліджень необхідно розглянути системний метод, або як іноді його називають системний підхід або вимога. Він є адекватним теорії, яка відображає функціонування та розвиток такої складної системи, як «суспільство-природа».

Започаткований в 1928 році Людвігом фон Берталанфі в рамках біологічних наук, системний підхід став сьогодні парадигмою науки взагалі. Основними поняттями цього підходу є система, елемент та структура. Система визначається як сукупність елементів, що взаємодіють між собою, формуючи певну цілісну єдність. Зв’язки між елементами в системі сильніші, ніж поза нею.

Системний підхід пронизує більшість екологічних досліджень, оскільки будь-який об’єкт екології – це система або її частина. Адже в природі все тісно взаємозв’язано.

Одним з найважливіших досягнень системного підходу є встановлення ієрархії рівнів організації живих систем та емерджентного характеру між ними. Так, організм зумовлює властивості популяції, а популяція – біоценозу. Проте, системний підхід показав, що у разі об’єднання певної кількості елементів, їхня організація змінюється, і властивості системи вже не є сумою властивостей елементів, система стає якісно новою. Наприклад: сукупність особин одного виду на однорідній території складають систему, що називається – популяція. І ця система (популяція) має такі властивості, що не притаманні жодній особині в цій популяції. Це нові властивості: народжуваність, смертність, еміграція, імміграція, щільність, темп росту, приріст та ін.. Цей перехід від одної до іншої непередбачуваної якості визначають терміном «емерджентність». На основі такого підходу було сформовано принципи рівнів організації живого.

Ще на початку ХХ ст. біологи вважали, що тільки організм – основна і первинна форма організації живого, а все, що над організмом, не має цілісності. Системний підхід по-новому поставив цю проблему і показав, що жива матерія існує у вигляді різних рівнів організації. На сьогодні науковці виділяють до 20 рівнів організації матерії: кварк, елементарна частинка, атом, молекула, протоплазма, клітина, тканина, орган, система органів, організм, популяція, угрупування, екосистема, біосфера, Земля, планети, Сонячна система, Галактика, Група галактик, Всесвіт.

Чим же визначається така його виключна важливість? На кожній вищій до попередньої сходинці в природі виявляється дія нових закономірностей, які не можна отримати простим сумуванням її окремих ланок Кожній, більш високорозвиненій системі притаманні нові, так звані «системні» риси, що притаманні і всім її ланкам, саме як ланкам системи. Ці риси зникають, як тільки ланка, якій вони були притаманні, виділяється з існуючої цілісності. Отже, співтовариство підкоряється дії власних законів, які неможливо зрозуміти, навіть знаючи до найменших дрібниць кожен з елементів даного співтовариства. Неможливо зрозуміти закономірності розвитку системи «суспільство – природа» навіть знаючи досконало закони розвитку суспільства і природи, оскільки вона підкоряється дії власних системних законів. Соціальна екологія розглядає природні об’єкти не самі по собі, а з позиції їх взаємовідносин з людиною, суспільством, як елементи оточуючого середовища, а суспільство, людська діяльність в ній беруться не самі по собі, а лише у їх взаємодії з природою.

Не менш важливим для теоретичної соціоекології є і комплексний метод (комплексний підхід, вимога). Його значущість визначається комплексним характером досліджень об’єкта даної науки. В сучасній науковій літературі багато авторів під комплексним дослідженням розуміють вивчення 6агатоякісного об’єкта із застосуванням методів та засобів з інших, іноді не пов’язаних між собою наукових дисциплін. Досить розповсюдженою є також точка зору, згідно з якою комплексний підхід нерозривно пов’язаний з міждисциплінарністю, і коли говорять про комплексний підхід то, як правило, мають на увазі взаємодію різноманітних дисциплін в ході наукового дослідження. Також важливо пам’ятати, що кожна з проблем, яка вивчається соціальною екологією, може бути представлена як сукупність проблем і її вирішення вимагає вирішення всього комплексу питань.

Методи соціально-екологічного моделювання та прогнозування мають виняткову значущість для прикладної соціоекології.

Найбільш перспективним шляхом в аналізі процесів взаємодії суспільства та природи є напрямок, що використовує як інструмент дослідження моделі об’єкта, що вивчається. Як вважають історики науки, вперше систематично поняття «модель» почало застосовуватися у зв’язку зі створенням неевклідових геометрій, коли постала проблема представлення таких просторових систем, які було важко на той час продемонструвати натурно. Моделювання в сучасному науковому пізнанні – це процес створення моделей, що використовуються як засіб відображення складних систем, безпосереднє вивчення яких ускладнене або практично неможливе на даному етапі розвитку знань та технічних можливостей, або постановка натурного експерименту для отримання необхідних знань пов’язана зі значним ризиком.

Модель об’єкта може бути або його копією, або відображати його певні властивості, саме, ті, які цікавлять дослідника. Модель виступає як специфічна, якісно своєрідна форма і, одночасно, як засіб наукового пізнання.

Моделі застосовуються практично в усіх галузях сучасного пізнання і це породжує надзвичайну їх різноманітність. Моделі можуть бути статистичними і динамічними, грубими і точними, безперервними і дискретними, дослідницькими і демонстраційними, навчальними, прогностичними, натурними, аналітичними, аналоговими, символічними і т. д. Усіх їх об’єднує головне призначення – замінити в процесі отримання інформації сам об’єкт.

За О.С. Степановським моделі поділяються на:

1. матеріальні (предметні, фізичні);

2. ідеальні (уявні, математичні, графічні, імітаційні).

За ступенем охоплення території цей вчений поділяє їх на:

1. глобальні;

2. регіональні;

3. локальні.

Властивості моделі:

1) модель – це збільшена (наприклад модель клітини) або зменшена (глобус) копія об’єкта;

2) модель може сповільнити досліджувані процеси, що відзначаються високою швидкістю протікання, або прискорити повільне протікання;

3) модель спрощує реальний процес, що дає змогу зосередити увагу на сутності процесу.

За Г.О. Бачинським та М.М. Моісеєвим є такі типи моделювання:

1. системне – це подача об’єктів різної природи у вигляді систем, що складаються із взаємопов’язаних елементів;

2. імітаційне – це процес конструювання моделі та постановки в ній експериментів з метою оцінити поведінку системи та оцінити різноманітні стратегії, що забезпечують функціонування даної системи. Саме імітаційне моделювання є найкращим інструментом дослідження складних систем у соціоекології (соціоекосистем). Оскільки саме цей тип моделювання дає можливість розглянути більшу кількість альтернативних варіантів, точніше спрогнозувати наслідки прийняття тих чи інших управлінських рішень.

Моделювання соціально-екологічних процесів розвивалось одразу в декількох напрямках:

• створення моделей колообігу окремих елементів (вуглекислого газу, кисню тощо);

• створення окремих локальних чи регіональних систем;

• створення комплексних глобальних моделей розвитку (Біосфера –2, Світ –2, Гея –3 і т.д.)

Головною метою соціально-екологічного моделювання є отримання максимально адекватної інформації про взаємодію суспільства та природи, яка б могла бути покладена в основу управління розвитком соціоекосистем.

Завдання соціально-екологічного моделювання:

1. виявити структуру соціоекосистем та закономірності їх функціонування, особливості взаємодії їх природних та соціально-економічних компонентів;

2. визначити основні параметри динамічної рівноваги та оптимального стану соціоекосистеми;

3. встановити міру наближення соціоекосистем до граничної межі, за якою починаються незворотні процеси їх розпаду;

4. прогнозувати розвиток соціоекосистем при різноманітних стратегіях антропогенного впливу;

5. визначити оптимальну функціональну структуру досліджуваної соціоекосистеми, що забезпечує оптимальний режим природокористування;

6. вибрати оптимальну стратегію соціально-економічного розвитку досліджуваних соціоекосистем;

7. сприяти оптимізації управління розвитком соціекосистем, прийняттю максимально адекватних управлінських рішень.

Соціально-екологічне прогнозування – це метод побудови прогнозу, тобто вірогіднісного знання про явища майбутнього, а також про способи їх досягнення, чи, навпаки, про можливі шляхи запобігання тим чи іншим негативним наслідкам. Це отримане в рамках соціально-екологічної теорії вірогіднісне знання про майбутні характеристики і стани соціоекосистем, а також виявлені оціночним шляхом умови досягнення бажаного стану цих систем.

Головна мета – визначення можливих варіантів розвитку взаємовідносин суспільства і природи та засобів досягнення гармонії у системі «суспільство – природа».

Напрямки прогнозування:

1. пошуковий – виходить з наявної ситуації у взаємовідносинах суспільства та природи і відслідковує можливі шляхи розвитку майбутнього стану соціекосистем;

2. нормативний – веде назад від нормативно оцінених майбутніх станів системи «суспільство – природа» до сучасних дій по досягненню бажаних результатів і передбачає визначення необхідних механізмів для їх реалізації.

Типи прогнозів за часом:

• короткотермінові (1 рік);

• середньотермінові (до 5 років);

• довготермінові (на 10 і більше років);

• наддовготермінові (на 50 і більше років).

За просторовим критерієм:

• глобальні;

• регіональні;

• локальні.