22) Психологія 17 ст

XVII століття стало епохою корінних змін у соціальному житті Західної Європи, століттям наукової революції і перемоги нового світогляду. Розпочинається період розвитку психології в рамках філософських вчень про свідомість.

Його провісником був Галілео Галілей (1564-1642), який учив, що природа є системою тіл, які рухаються і не володіють ніякими властивостями, крім геометричних та механічних. Усе, що відбувається у світі, варто пояснювати тільки цими матеріальними властивостями, тільки законами механіки. Переконання, що панувало століттями, у тім, що рухами природних тіл правлять безтілесні душі, було переборено. Цей новий погляд на світобудову зробив повний переворот у поясненні причин поведінки живих істот.

Появі першої психологічної теорії, що використовувала досягнення геометрії і нової механіки, наука завдячна французькому математику, природознавцю і філософу Рене Декарту (1596-1650). Він походив зі стародавньої французької родини й одержав гарну освіту. У колегії Де ла Флеш, яка була одним із кращих релігійних освітніх центрів, він вивчав грецьку і латинську мови, математику та філософію. У цей час він познайомився із вченням Августина, ідеї якого про інтроспекцію були згодом перероблені Декартом: релігійну рефлексію Августина Декарт перетворив у рефлексію суто світську, направлену на пізнання об'єктивних істин.

Закінчивши колегію, Декарт вивчає право, потім йде на військову службу. За час служби у військах йому удалося побувати в багатьох містах Голландії, Німеччини й інших країн і установити особисті зв'язки з видатними європейськими вченими того часу. У цей час він приходить до думки, що найбільш сприятливі умови для його наукових досліджень не у Франції, а в Нідерландах, куди він і переїжджає в 1629 р. Саме в цій країні він створює свої відомі твори.

У своїх дослідженнях Декарт орієнтувався на модель організму як механічно працюючої системи. Тим самим живе тіло, тобто обдароване і кероване душею, звільнялося від її впливу і втручання. Відтепер розходження між неорганічними й органічними тілами пояснювалось за критерієм віднесення останніх до об'єктів, що діють як прості технічні пристрої. У період, коли ці пристрої з усе більшою визначеністю затверджувалися в суспільному виробництві, далека від виробництва наукова думка пояснювала за їхнім образом і подобою функції організму.

Першим великим досягненням стало відкриття Вільямом Гарвеєм (1578-1657) кровообігу: серце стало своєрідною помпою, що перекачує рідину. Участі душі в цьому не було потрібно.

Інше досягнення належало Декарту. Він ввів поняття рефлексу (сам термін з'явився пізніше), що стало фундаментальним для фізіології і психології. Якщо Гарвей усунув душу з кола регуляторів внутрішніх органів, то Декарт наважився покінчити з нею на рівні зовнішньої, зверненої до навколишнього середовища роботи всього організму. Три сторіччя опісля П.Павлов, наслідуючи цю стратегію, розпорядився поставити погруддя Декарта в своїй лабораторії.

Тут ми знову стикаємося з принциповим для розуміння прогресу наукового знання питанням про співвідношення теорії і досліду (емпірії). Достовірне знання про побудову нервової системи і її функцій було в ті часи мізерним. Декарту ця система бачилася у формі «трубок», по яких проносяться легенькі повітряноподібні частки (він називав їх «тваринними парфумами»). За декартовою схемою зовнішній імпульс приводить ці «парфуми» у рух і заносить у мозок, звідки вони автоматично відбиваються до м'язів. Коли гарячий предмет обпалює руку, це спонукає людину її швидко відсмикнути: відбувається реакція, подібна до відбиття світлового променя від поверхні. Термін «рефлекс» і означав відбиття[4, c. 125-127].

Реакція м'язів - невід'ємний компонент поведінки. Тому декартова схема, незважаючи на її умоглядний характер, стала великим відкриттям у психології. Вона пояснила рефлекторну природу поведінки без звернення до душі як сили, яка рухає тілом.

Декарт сподівався, що згодом не тільки прості рухи (такі як захисна реакція руки на вогонь чи зіниці на світло), але й найскладніші рухи вдасться пояснити відкритою ним фізіологічною механікою. «Коли собака бачить куріпку, вона, природно, кидається до неї, а коли чує постріл - природно втікає. Але проте лягавих собак звичайно привчають до того, що вид куріпки змушував їх зупинитися, а звук пострілу - підбігати до куріпки». Таку перебудову поведінки Декарт передбачив у своїй схемі побудови тілесного механізму, що на відміну від звичайних автоматів, виступило як система, що навчає.

Вона діє за своїми законами і з «механічних» причин, їх знання дозволяє людям опановувати себе. «Тому що при певному старанні можна змінити рух мозку у тварин, позбавлених розуму, то очевидно, що це ще краще можна зробити у людей, і що люди навіть зі слабкою душею могли набути винятково необмеженої влади над своїми пристрастями», - писав Декарт. Не зусилля духу, а перебудова тіла на основі строго причинних законів його механіки забезпечить людині владу над власною природою, подібно тому як ці закони можуть зробити його володарем зовнішньої природи