9.Розвиток літописання та літератури в Київській Русі.

Винятковим явищем давньоруської культури було, на думку дослідників, літописання, що не мало аналогів у літературі середньовічної Європи того часу. Основу літописання Київської Русі становить «Повість временних літ», укладена Нестором у Києво-Печерському монастирі близько 1130 року. Повість розповідає, звідки «пішла Руська земля, хто в Києві перший став князювати й звідки Руська земля стала бути». Джерелом написання цього твору критики називають Біблію, візантійські хроніки, князівські архіви, народні перекази та легенди. У літо писі поетично та емоційно мовиться про події в Київській Русі, стосунки ;« іншими державами, походи князів, народні звичаї. Ідеться в «Повісті» і про історію інших країн світу, що цінним у відтворенні хронології подій. «Повість временних літ» уміщено в Лаврентіївському та Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївськнм літопис зберігся в єдиному списку, написаному ченцем Лаврентієм у 1377 році. Іпатіївський літопис належить до початку XV ст. Він містить низку зводів південноруського літписання, зокрема Київський 1198 й Галицько-Волинський XIII ст. Близьким до Лаврентіївського є І'лдзивилівський літопис, який був укладений на початку XIII ст. Ідейно близьким до літописів є літературні твори «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання Володимира Мономаха», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» тощо. Більшість мовознавців дотримуються думки, що східні слов'яни мали дві літературно-писемні мови: давньоруську й церковнослов'янську, а розмовляли спорідненими протоукраїнськими, протобілоруськими, проторосійськими, племінними діалектами, які пізніше лягли в основу національних мов східнослов'янських народів.«Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому втілено патріотичну ідею незалежності Київської Русі, прославлено її видатних політичних та культурних діячів — Володимира, Ольгу, Ярослава Мудрого. Дослідники вважають, що митрополитові Іларіону належать ще кілька богословсько-догматичних творів: «Ісповіданіє віри», «Молитва», «Слово к брату столпнику» та інші. Значний інтерес в історії давньоруської літератури становить ораторсько-учительська проза, яскравими представниками якої в XII ст. були Климент Смолятич та Кирило Туровський. Климент Смолятич є автором декількох «Слів», серед яких варто виділити «Послання» до смоленського священика Фоми. Цей твір написаний в епістолярному жанрі', автор звинувачує адресата в невігластві та із запалом відстоює своє право на титул «філософа». У «Посланні» Климент Смолятич, аргументуючи свою позицію, посилається не тільки на отців церкви, а й на Арісто-теля, Гомера, Платона. Це є свідчен¬ням того, що освічені люди Київської Русі були знайомі з творами антич¬них авторів. Кирило Туровський — ви¬датний майстер урочистого красно¬мовства другої половини XII ст. Він був церковним діячем, єпископом у місті Турові (теперішня Білорусь). Популярність йому принесли повчання, урочисті слова, молитви. Сучасники Кирила Туровського писали про нього: «Златоуст, паче всіх воссі-явший нам на Русі». Перу Кирила Туровського належать «Притча о че-ловіческой душі і о тілі», « К Василію ігумену Печерскому», вісім похваль¬них «Слів», присвячених христи-янським святам, близько ЗО молитов і два канони. Твори Кирила Туровсь-кого відзначаються, на думку крити¬ків, натхненністю, поетичною схви-льованістю. У них багато реалістич¬ного. Наприклад, у притчі про людську душу й тіло (або про сліпця й ку¬льгавого) гостро викривається діян¬ня ростовського єпископа Федора, а можливо й князя Андрія Боголюбського. Притча написана між 1160-1169 pp., на «злобу дня».