35. Історія створення гімну "Ще не вмерла Україна".

Державним гімном України є пісня «Ще не вмерла України ні Слава, ні Воля», слова Павла Чубинського, музика Михайла Вербицького. Офіційно «Музична редакція» державного гімну була прийнята Верховною радою України 15 січня 1992 року; слова гімну були затверджені «законом про Гімн України» 6 березня 2003 року.

Михайло Вербицький належить до тієї плеяди українських композиторів, які заклали підвалини нової композиторської школи, що увійшла в історію нашої музики під назвою “перемишльської”.

Створення українсько гімну бере початок з осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна». Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об’єднаних у Громаду сталося миттєво. Проте, вже 20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша П.Чубинського у львівському журналі “Мета”, 1863, № 4.

Отримавши поширення на Західній Україні патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами – 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році. У 1917-1920 “Ще не вмерла Україна” як єдиний державний гімн законодавче не був затверджений, використовувалися інші гімни. 15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон “Про Державний гімн України”, запропонований президентом Леонідом Кучмою. Законопроектом пропонувалося затвердити як Державний гімн Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». У той же час перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента Л.Кучми, була змінена і звучить «Ще не вмерла України і слава, і воля».

Цей закон підтримали 334 народних депутати, проти висловилися 46 з 433, що зареєструвалися для голосування. Не брали участі в голосуванні фракції Соцпартії і Компартії.

З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М.Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

36. Творчість м.В. Гоголя та її роль для розвитку української культури.

Мабуть, не безпідставно найдискусійнішою постаттю української літератури наших часів є її «блудний син» Микола Гоголь – великий прозаїк та драматург, представник російської літератури, праправнук полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя (якого згодом зобразив в образі Тараса Бульби в однойменній повісті).

У 1828 р. М. Гоголь переїжджає до Петербурга, де в 1829 р. публікує свій перший твір – поему «Ганц Кюхельгартен». Через рік у журналі «Отечестинние записки» з’являється повість «Басаврюк, або вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Його твори, пройняті ліризмом та любов’ю автора до зображуваного, неминуче справляли враження на читача, захоплювали його уяву.

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов’язаний з драматургією і ознаменувався в історії театру соціальною комедією «Ревізор» (1836 р.). Невдовзі після прем’єри п’єси М.Гоголь подорожує Німеччиною, Швейцарією, Францією, Італією. Повернувшись з Італії до Москви, він називає Рим батьківщиною своєї душі. А ще згодом письменник зізнається: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская…»

У 1842 р. з’являється на світ Гоголева знаменита поема-роман «Мертві душі» – твір, який одночасно наблизив і віддалив М. Гоголя від його російських шанувальників. У численних обурених голосах, які зринали в Росії після виходу «Мертвих душ», було чимало таких, які згадали Гоголеві його малоросійство. Контраст у зображенні України та Росії у творчості письменника не міг залишитися непоміченим. К. С. Аксаков у листі 1842 р. писав: «…кажуть: «Гоголь не любить Росію; подивіться, яка чудова Малоросія і яка Росія»; додають: «Зауважте, що сама природа Росії не помилувана і погода все мокра й брудна». Олександр Пушкін після знайомства з «Мертвими душами» з похмурим виразом обличчя вимовив: «Боже, якою сумною є наша Росія!»

Літературознавець В. Розанов, визнаючи за Гоголем талант надзвичайного масштабу, вважав письменника злим генієм Росії, котрий, зобразивши росіян і їхню батьківщину у кривому дзеркалі, зачарував їх, примусивши повірити в істинність зображення.

У підвищеній чутливості до критики «Мертвих душ», у постійних наріканнях на неправильне розуміння твору вбачається підсвідоме прагнення Гоголя виправдатися перед росіянами за «вади» свого художнього зору, який бачить лише темні сторони російської дійсності.

Привертає увагу і те, що в захоплених і критичних оцінках Гоголя в російському літературознавстві поширені такі визначення, як «незвичайний геній», «незрозумілий геній», «загадковий геній». Вищезгаданий опонент Гоголя В. Розанов писав: «Незрозумілий він весь, як людина, з його болісним блуканням з країни в країну; з прагненням тікати з рідної землі, молитвою, аскетизмом, поїздкою до Єрусалима, спаленням другого тому «Мертвих душ». Шанувальник Гоголя В. Набоков починає есе про нього словами «Микола Гоголь – найнезвичайніший поет і прозаїк, яких будь-коли народжувала Росія».

Вибір Гоголя зіграв подвійну роль у його житті та творчості. З одного боку, він сприяв повному розкриттю письменника як геніального майстра художнього слова. З іншого, – трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті, яка наступила внаслідок важкої недуги у 1852 році у Москві.

Микола Васильович Гоголь залишив помітний слід як в українській, так і в російській літературах, і дискусії щодо його літературної приналежності ще довго не вщухатимуть як серед літературознавців, так й поміж простих шанувальників слова. І не даремно. Адже не щодня народжуються генії, які здатні збагатити літературну спадщину не лише свого, але й сусіднього народу