3. Визначення розміру шкоди та порядок її відшкодування

Визначення розміру шкоди, заподіяної власнику або упов­новаженому ним органу, залежить від ступеня вини заподіювача шкоди, характеру виробничої діяльності підприємства.

Розмір шкоди, заподіяної підприємству, установі, організа­ції, визначається у відповідності до ст. 135-3 КЗпП за фактични­ми втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, вихо­дячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінно­стей з урахуванням ступеня зносу. Вартість майна визначається на день виявлення шкоди, а в разі зміни цін застосовуються ціни, які діяли в день прийняття рішення про відшкодування.

Ст. 135-3 КЗпП України передбачає можливість кратно­го обчислення розміру шкоди, заподіяної підприємству роз­краданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір. Кратний розмір обчислення застосовується при спри­чиненні шкоди при роботах з дорогоцінними металами, іно­земною валютою, крадіжкою і недостачею м'яса та м'ясопро­дуктів, втратою бібліотечних книг, музейних експонатів, інших цінностей згідно з Законом України "Про визначення роз­мірів збитків, завданих підприємству, установі, організації роз­краданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей" від 6 червня 1995 p. (Відомості Верховної Ради Україні. — 1995. — №22. — Ст. 173) і затвердженим постано­вою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 p. Поряд­ком визначення розміру збитків від розкрадання, недостачі, знищення (псування) матеріальних цінностей (із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 27 серпня 1996 p. №1009, від 20 січня 1997 p. №34 і від 15 грудня 1997 p. №1402) (Кодекс законів про працю Украї­ни з постатейними матеріалами // Бюлетень законодав­ства і юридичної практики України. — 1997. —№11—12. — С. 546-547).

Відшкодування шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середньомісячного заробітку, провадиться за роз­порядженням власника або уповноваженим ним органом, ке­рівниками підприємств, установ, організацій та їх заступни­ками — за розпорядженням вищестоячого в порядку підлег­лості органу шляхом відрахування із заробітної плати пра­цівника. Таке розпорядження має бути зроблено не пізніше 2 тижнів від дня виявлення шкоди і звернено до виконання не раніше 7 днів від дня повідомлення про це працівника. Якщо працівник не згодний з відрахуванням або його розмі­ром, трудовий спір за його заявою розглядається в КТС, а у разі незгоди з рішенням КТС — в суді. Працівник має пра­во відразу звернутися до суду.

У інших випадках відшкодування шкоди провадиться шляхом подання власником позову до районного (міського) суду. Такий позов може бути подано протягом одного року з дня виявлення заподіяної шкоди, а днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власникові стало відомо про на­явність шкоди. Днем виявлення шкоди, встановленої в ре­зультаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприєм­ства є день підписання відповідного акта або висновку.

Суд при визначенні розміру відшкодування враховує форму вини і конкретні обставини, за яких було заподіяно шкоду. Постановою Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 p. №14 передбачено, що зменшення розміру шкоди допустиме лише у виняткових випадках, коли підтверджено наявність конкретних обставин, які перешкоджали працівникові належним чином виконувати покладені на нього обов'язки (наприклад, відсутність нормальних умов збері­гання матеріальних цінностей, неналежна організація праці).

Зниження розміру відшкодування не допускається, якщо шкоду заподіяно злочинними діями працівника, скоєними з корисливою метою.

Розмір шкоди, заподіяної з вини декількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і меж матеріальної відповідальності. Солідарна мате­ріальна відповідальність застосовується лише за умови вста­новлення судом, що шкода підприємству, установі, організації заподіяна спільними умисними діями декількох працівників або працівника та інших осіб.

Білет№8

1. Отже, правовідносини - це найбільш значимі суспільні відносини, врегульовані правовими нормами, в яких учасники повязані між собою взаємними юридичними правами та обовязками, що охороняються державою.

До числа найважливіших ознак правовідносин, що відрізняють їх від інших відносин соціального характеру відносяться наступні.

1.  &nbsp Правовідносини завжди складаються на основі правових норм, що містяться в статтях нормативно-правових актів, що виступають в якості бази для виникнення і здійснення конкретних відносин між різними особами. Сторони правовідносин наділяються конкретними юридичними правами та обовязками, у загальній формі закріпленими в нормах права: їх поведінка будується відповідно до даних правами та обовязками. За допомогою правовідносин вимоги правових норм втілюються в життя.

2. Учасники правовідносин наділяються взаємними юридичними правами та обовязками. Якщо один субєкт правовiдносин наділений правом, то на іншого покладається юридичний обовязок. Так, за договором купівлі-продажу покупець має право вимагати від продавця річ належної якості, а продавець зобовязаний згідно з законом виконати його вимоги.

3. Правовідносини завжди носять індивідуально-вольовий характеру. З одного боку, вони виникають на основі правових норм, які є продуктом свідомо-вольової діяльності людей (правотворческих органів). З іншого боку, учасники правовідносин реалізують передбачені нормами права і обовязки також за допомогою своїх вольових, свідомих дій.

4. Правовідносини охороняються державою, а в необхідних випадках - примусово їм забезпечуються. Держава, гарантуючи можливість реалізації різних юридичних норм, що створює необхідні економічних, політичні, соціальні та інші умови для цього. Якщо ж порушуються субєктивні права і залишаються нереалізованими належні обовязки учасників правовідносин, держава приймає примусові заходи до їхнього забезпечення.

Всі види правовідносин можуть бути класифіковані по різних підставах.

По функціях, які виконують правові норми, які лежать в основі тих чи інших правовідносин, вони можуть бути поділені на:

• регулятивні, що виникають у сфері регулювання позитивних різних явищ суспільного життя - сімейних, фінансових, майнових і т. д.;

• охоронні, що виникають у процесі припинення і запобігання протиправної поведінки у сфері кримінально-правового регулювання, а також повязані із застосуванням відносно учасників суспільних відносин інших видів юридичної відповідальності - адміністративної, дисциплінарної і т. д.

За галузями права виділяють наступні види правовідносин:

• адміністративно-правові;

• цивільно-правові;

• державно-правові;

• сімейно-правові;

• кримінально-правові;

• фінансово-правові;

Цивільно-процесуальні •;

• кримінально-процесуальних;

• та інші види правовідносин.

Структура правовідносин - це внутрішня його будівлю, складається з взаємоповязаних між собою елементів і визначає його форму, зміст та значення.

Вона складається з чотирьох необхідних елементів: субєкта правовідносин, обєкта правовідносин, субєктивного права одних учасників правовідносин та юридичної обовязки інших його учасників.

1.  &nbsp Субєкти правовідносин - це їх учасники; у відповідності з нормами права вони є носіями юридичних субєктивних прав і обовязків і можуть їх реалізовувати.

2. Обєкт правовідносини - це категорія, яка визначає точку програми громадських відносин. Фактично обєктом правовідносин виступає те, на що впливають дані субєктивні права та юридичні обовязки. У даному випадку обєкт правовідносини сумірний з обєктом норм права. Обєктом їх впливу і в тому й в іншому випадку є вольове поводження людей. Правовідносини конкретизує загальні права та обовязки, передбачені нормою права, стосовно до індивідуальних субєктам. По суті справи обєктом правовідносин є фактична поведінка його учасників. У відповідності до змісту субєктивного права і юридичним обовязком правовідносини учасники будують своє поводження. Воно здійснюється з метою задоволення різноманітних законних інтересів суспільства, держави, особистості. Наприклад, обєктом трудових правовідносин буде поводження його учасників, повязане зі здійсненням працівником його трудової функції та забезпеченням гарантій працівника з боку роботодавця. Обєктом кримінально-процесуальних відносин виступають дії учасників процесу щодо попереднього розслідування і судовому розгляду кримінальних справ і т. д.

3. Субєктивне право - міра можливого дозволеного і охороняється державою поведінки учасника суспільних відносин, що забезпечує його можливість по власний розсуд задовольняти ті інтереси, що передбачені обєктивних правом.

Субєктивним це право називається тому, що тільки від волі залежить субєкта, як їм розпорядитися.

Правовідносини як форма фактичного суспільних відносин складається з взаємоповязаних прав і обовязків субєктів. Права одних членів суспільства задовольняються через обовязки інших. В одному випадку субєкти суспільних відносин наділяються правами, в іншому вони мають обовязки. Цим досягається взаємне задоволення різних інтересів суспільства і його окремих індивідів.

Обсяг і межі субєктивних прав і обовязків у загальному вигляді визначаються нормами права. У правовідносинах вони конкретизуються по до персональних субєктам.

4. Юридична обовязок - міра належної поведінки учасника суспільних відносин, що здійснюється в інтересах уповноваженої субєкта, що забезпечується державою.

Субєктивному праву одного субєкта правовідносин завжди відповідає встановлена нормативно-правовим актом обовязок іншого субєкта, що реалізується з метою задоволення інтересів уповноваженої особи.

Зміст юридичного обовязку виражається в необхідності здійснювати активні позитивні дії на користь інших учасників правовідносин і утриматися від дій, заборонених нормами права.

2. Надурочна робота та чергування

Надурочними роботами вважаються роботи понад вста­новлену тривалість робочого дня (статті 52, 53 і 61 КЗпП). Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення їх можливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і ст. 62 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні ро­боти тільки у таких виняткових випадках:

1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, ви­робничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) при проведенні громадське необхідних робіт по водо-, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспор­ту, зв'язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслі­док непередбачених обставин чи випадкової затримки з тех­нічних умов виробництва не могла бути закінчена в нор­мальний робочий час, коли припинення її може привести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх ви­кликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4) при необхідності виконання вантажно-розвантажу­вальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправ­лення і призначення;

5) для продовження роботи при нез'явленні працівни­ка, який заступає на зміну, коли робота не допускає перерви;

в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобо­в'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником, оскільки забороняється залучення працівника до роботи протягом двох змін підряд.

Законодавством встановлені й інші випадки застосуван­ня надурочних робіт. Так, у п. 15 Положення про порядок та умови проходження служби в митних органах, затвердже­ного постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1993 p., вказується на службову необхідність як підставу для застосування надурочних робіт.

Забороняється залучати до надурочних робіт:

— вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до З років;

— осіб, молодших 18 років;

— працівників, які навчаються в загальноосвітніх шко­лах і професійно-технічних училищах без відриву від ви­робництва, в дні занять.

Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дити­ну-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можли­ве лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медич­ним рекомендаціям (ст. 63 КЗпП).

Для проведення надурочних робіт необхідна згода проф­кому і видання наказу (розпорядження) власником.

Надурочна робота компенсується підвищеною оплатою (див. ст. 106 КЗпП).

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кож­ного працівника 4 годин протягом 2 днів підряд і 120 годин на рік.

Необхідно розрізняти надурочну роботу і ненормований робочий день. До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу — лише ті, професії і посади яких містять­ся в списку, що є додатком до колективного договору підпри­ємства, установи, організації. Якщо стосовно надурочних робіт встановлені граничні норми їх застосування протягом ка­лендарного року, то подібне правило не встановлене віднос­но ненормованого робочого дня. Власнику лише забороняється систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу. Надурочні роботи виконуються у виняткових випад­ках, які носять характер заздалегідь непередбачених і не-планованих ситуацій, перелік яких є вичерпним та міститься в ст. 62 КЗпП, а роботи понад нормальну тривалість робочо­го часу — в режимі ненормованого робочого дня проводять­ся у міру виробничої необхідності.

Надурочні роботи компенсуються підвищеною оплатою, а ненормований робочий час компенсується наданням щоріч­ної додаткової відпустки.

Як бачимо, законодавством України про працю надуроч­ною вважається лише робота, до виконання якої власник або уповноважений ним орган залучає працівників у винятко­вих випадках, передбачених законодавством і ч. З ст. 62 КЗпП. Тобто якщо працівник добровільно бажає працювати понад встановлену тривалість робочого дня, така робота не вважаєть­ся надурочною і не оплачується. Між тим на Заході правове регулювання надурочної роботи є більш гнучким і ефектив­ним. Надурочна робота, як правило, носить добровільний ха­рактер і лише у випадках, передбачених законом, є обов'язко­вою. У деяких країнах встановлено, що надурочна робота обо­в'язкова, якщо інше не обумовлено у колективному договорі.

Є країни, де тривалість надурочної роботи не обмежується для всіх працівників (федеральне законодавство США, Да­нія) або для дорослих робітників-чоловіків (Великобрита­нія, Японія). Хоча у більшості західних країн надурочні ро­боти допускаються в межах максимуму, встановленого у за­коні. Надурочні роботи компенсуються, як правило, підви­щеною оплатою (у відсотках до основної тарифної ставки), однак в деяких країнах (Франція, ФРН, Італія, Данія, Швей­царія та деяких інших) законом або колективним договором встановлено, що за певними умовами надурочні роботи мо­жуть бути компенсовані відгулом (Киселев И.Я. Цит. раб. — С. 112-113).