1. Сторонами трудового договору виступають роботодавець і найманий працівник. На стороні роботодавця стороною ви­ступає власник або уповноважений ним орган чи фізична особа (ст. 21 кЗпП).

У законодавстві України не вирішено однозначно пи­тання про форми власності. Конституція України передба­чає державну, комунальну і приватну власність (ст. 41). Згідно із Законом України "Про власність" в Україні є три фор­ми власності — державна, колективна і приватна.

Держава як власник реалізовує свої повноваження через відповідне міністерство, Фонд державного майна, які в свою чергу укладають трудові договори (контракти) з керівника­ми державних підприємств, установ, організацій. Керівник підприємства є органом, уповноваженим власником. З одного боку, він сам є найманим працівником, з іншого — керівник має право укладати трудові договори з працівниками і, та­ким чином, формувати трудовий колектив підприємства. Аналогічна модель найму використовується і в організаціях з комунальною власністю.

Довгі роки в радянському трудовому праві стороною трудового договору вважалося підприємство. При переході України до ринкової економіки в законодавство були вне­сені зміни і роботодавцем був визнаний власник. Цим поло­женням наше законодавство було приведене у відповідність з міжнародною практикою. Як відомо, в конвенціях і реко­мендаціях МОП для визначення наймача застосовується термін "підприємець", а в Німеччині і ряді інших країн — "роботодавець".

У проекті нового Трудового кодексу України передбаче­ний термін "роботодавець", під яким знову розуміється підприємство, установа, організація.

Якщо проаналізувати суть питання, то пошук роботодав­ця як сторони трудового договору — це пошук відповідаль­ного суб'єкта, тобто суб'єкта, відповідального за управління трудовим процесом, організацію праці, прибутковість підпри­ємства, відшкодування шкоди працівникові, заподіяної при виконанні трудових обов'язків. Нарешті, того, хто повинен забезпечити всі соціальні гарантії і виплати найманому пра­цівнику. Проблема ця не нова. У часи перебудови після прий­няття Закону СРСР "Про державне підприємство" великі надії в справі підйому виробництва покладалися на трудові колективи, був передбачений спеціальний орган — рада тру­дового колективу з такими широкими повноваженнями, що можна було б подумати: мова йде про власника. Особливо наочно це було видно в праві трудового колективу обирати керівника підприємства і керівників структурних підрозділів. Багато які керівники поплатилися кар'єрою, не будучи вибра­ними. Але таке положення проіснувало недовго. Права тру­дових колективів державних підприємств були згорнені. Декретом Кабінету Міністрів України №8-92 від 15 грудня 1992 p. було призупинено дію п. З ст. 15 Закону України "Про підприємства в Україні". І тільки після повного вику­пу підприємства трудовий колектив набуває права колек­тивного власника з правом найму робочої сили з усіма випли­ваючими юридичними наслідками.

Таким чином, якщо проаналізувати чинне законодавство з питання найму робочої сили — Закон України "Про підприємства в Україні (статті 15, 16, 17), КЗпП (статті 3, 21), Закон України "Про підприємництво" (ст. 9), Закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 19), Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" (ст. 23), — не залишається сумнівів в тому, що законодавець в особі роботодавця бачить власника, а не організаційно-право­ву форму господарювання, якою виступає підприємство, уста­нова, організація. Незважаючи на те, що в трудових відносинах функція власності може бути відділена від функції управлін­ня (див. Киселев И.Я. Цит. раб. — С. 51), головною, первин­ною ланкою у суспільному відношенні найманої праці висту­пає саме власник, який має широкий обсяг прав щодо найму, але в той же час є і головним зобов'язуючим суб'єктом.

Визнання під роботодавцем власника привносить елемент істини, суті цих відносин, крім того спрощує і юридичну тех­ніку. Немає необхідності перелічувати всі можливі форми підприємництва. Адже власником є і індивідуальний підприє­мець, який здійснює свою діяльність без створення юридич­ної особи, і будь-який громадянин, що використовує найману працю. Іншими словами, роботодавцем виступає власник як фізична особа або як носій прав юридичної особи. Визнаючи це остаточно, в законодавстві немає необхідності окремо ви­діляти на стороні роботодавця фізичну особу, як це зробле­но в даний час у ст. 21 КЗпП, бо фізична особа, що наймає працівника, вже є власником, оскільки володіє і розпоряджа­ється певними грошовими коштами для оплати праці найма­ного працівника.

Слід звернути увагу на те, що колективний власник — члени кооперативу, колективного сільськогосподарського під­приємства, селянського (фермерського) господарства, госпо­дарських товариств — реалізовує своє право власності через загальні збори співвласників, які обирають виконавчий орган (правління, виконавчу дирекцію). Надалі саме виконавчий орган укладає трудові договори і здійснює організаційні функції щодо управління працею всередині організації.

Труднощі в правозастосуванні виникають, коли самі влас­ники працюють на своїх підприємствах. Потрібно підкрес­лити, що вони не є найманими працівниками. Якщо найма­ний працівник працює на чужого, то власник працює на себе. І в цьому принципова різниця. Праця співвласників регу­люється ними самостійно у власних статутах. Причому вони самі для себе встановлюють робочий час, час відпочинку, по­рядок розподілу прибутку, оплату праці, дисциплінарну і матеріальну відповідальність. У ч. 2 ст. З КЗпП чітко перера­ховані ті гарантії, які повинні бути передбачені для співвлас­ників по законодавству про працю: це гарантії відносно зай­нятості, охорони праці, праці жінок, молоді, інвалідів.

Пленум Верховного Суду України своєю постановою № 15 від 25 травня 1998 p. доповнив постанову Пленуму №9 від 6 листопада 1992 p. пунктом 35, в якому вказав на відмічені відмінності в правовому регулюванні праці членів кооперати­вів, їх об'єднань, колективних сільськогосподарських підпри­ємств, селянських (фермерських) господарств і незастосуванні до них норм КЗпП з питань звільнення, переведень, притягнен­ня до дисциплінарної і матеріальної відповідальності. Лише у випадках, коли такі особливості не встановлені статутами або іншими внутрішньогосподарськими нормативно-правови­ми актами, застосовуються норми трудового законодавства.

Будь-який громадянин як фізична особа (ст. 21 КЗпП) має право використати найману працю і виступати робото­давцем, для цього не потрібно реєстрації його як підприємця.

У всіх випадках роботодавець зобов'язаний забезпечити найманому працівникові умови праці, їх безпеку, а також соціально-трудові гарантії, сплачувати за працівника стра­хові внески до фондів соціального страхування, передбаче­них законодавством, а у разі заподіяння шкоди працівни­кові при виконанні ним трудових обов'язків, в тому числі здоров'ю працівника, роботодавець несе майнову відпові­дальність перед працівником.

Роботодавець також несе майнову відповідальність пе­ред іншими фізичними та юридичними особами за шкоду, заподіяну його працівником при виконанні останнім трудо­вих обов'язків.

У свою чергу працівник несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну роботодавцю. Ці питання детальніше будуть розглянуті в розділі, присвяченому матеріальній відпо­відальності в трудовому праві.

Стороною трудового договору можуть виступати гро­мадські організації. Релігійна організація має право прийма­ти на роботу громадян, умови праці встановлюються за уго­дою між релігійною організацією і працівником і визнача­ються трудовим договором, який укладається у письмовій формі й підлягає обов'язковій реєстрації. У такому ж порядку реєструються умови оплати праці священнослужителів, цер­ковнослужителів та осіб, котрі працюють в релігійних органі­заціях на виборних посадах. На громадян, котрі працюють в релігійних організаціях за трудовим договором, поширюєть­ся трудове законодавство, соціальне страхування і забезпе­чення нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ і організацій (статті 25, 26, 27 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" від 23 квітня 1991 p. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. - №25. - Ст. 283).

Другою стороною трудового договору виступає найманий працівник. Ст. 21 КЗпП не містить терміна "найманий праців­ник", однак у більш сучасних законодавчих актах про працю цей термін застосовується. Більше того, саме визнання трудя­щого найманим працівником є відправним положенням для вироблення ринкової моделі трудового права, яке направлене значною своєю частиною на захист прав працівників у проце­сі здійснення найманої праці. У ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфлік­тів)" від 3 березня 1998 p. №137/98—ВР дано визначення "найманий працівник", під яким розуміється фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в уста­нові та організації, в їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю (Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №34. - Ст. 227).

За загальним правилом громадяни мають право уклада­ти трудові договори з 16 років (ст. 188 КЗпП). За згодою одного з батьків або особи, яка його замінює, можуть прийма­тися на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді для продуктивної праці допускається прийом на ро­боту учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних учи­лищ та вищих навчальних закладів першого та другого рівня акредитації для виконання легкої роботи, яка не завдає шко­ди здоров'ю і не порушує процес навчання, у вільний від навчання час по досягненню ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

На підприємствах повинен вестися облік працівників, що не досягли 18 років. Забороняється застосування праці осіб, молодших за 18 років, на шкідливих, небезпечних, підземних роботах, а також нічних, надурочних роботах і роботах у вихідні дні. Норми виробітку для неповнолітніх працівників встановлюються пропорційно скороченому робочому часу, а для молодих робітників — випускників шкіл, ПТУ, курсів і тих, хто пройшов навчання на підприємстві, — затверджу­ються знижені норми праці. Всі неповнолітні працівники при прийомі на роботу повинні пройти попередній медич­ний огляд.

За загальним правилом законодавство не містить макси­мальних обмежень віку при прийнятті на роботу. Навпаки, ст. 11 Закону України "Про основні засади соціального за­хисту ветеранів праці та інших осіб похилого віку" містить норму, згідно з якою забороняється відмова у прийнятті на роботу і звільнення з мотивів досягнення пенсійного віку. Однак для державних службовців встановлений максималь­ний вік перебування на службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок (ці обмеження не поширюються на осіб, які обрані на виборні посади відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"). При необхідності та у визначеному порядку цей строк може бути продовже­ний, але не більше ніж на 5 років. У виключних випадках після закінчення цього строку держслужбовці можуть бути залишені на державній службі на посадах радників або кон­сультантів за рішенням керівника відповідного державного органу (ст. 22 Закону України "Про державну службу").

Громадяни, визнані судом недієздатними, не мають права укладати трудові договори. Хоч трудове законодавство не містить такої норми, в цьому випадку потрібно керуватися загально цивілістичним принципом. У новому КЗпП повинна бути така норма.

Також потрібно пам'ятати про те, що суд у певних ви­падках, притягуючи особу до кримінальної або адміністра­тивної відповідальності, може обмежити трудову право­здатність громадян у праві займати посади, пов'язані з пов­ною матеріальною відповідальністю, керівні посади, посади, пов'язані з обслуговуванням товарно-матеріальних ціннос­тей, лікарські, педагогічні.

2. Право на страйк, (ст. 44) — якісно нове для нашої країни право, яке тісно пов'язане з правом на працю. Зокрема, у ст. 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із врахуванням необхідності за­безпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав та свобод інших людей. Страйк — добровільна справа. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку. Заборона страйку можлива лише на підставі закону.

Відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється Законом України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Згідно із ст. 17 Закону страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об'єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу. Рішення про оголошення страйку на підприємстві приймається загальними зборами (конференцією) найманих працівників шляхом голосування і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників або делегатів конференції. Рекомендації щодо оголошення чи неоголошення галузевого або територіального страйку приймаються на галузевому або територіальному рівнях на конференції, зборах, пленумі чи іншому виборному органі представників найманих працівників та/або профспілок і надсилаються відповідним трудовим колективам чи профспілкам. Наймані працівники підприємств галузі чи адміністративно-територіальних одиниць самостійно приймають рішення про оголошення або неоголошення страйку на своєму підприємстві. Страйк вважається галузевим чи територіальним, якщо на підприємствах, на яких оголошено страйк, кількість працюючих становить більше половини загальної кількості працюючих відповідної галузі чи території. Орган (особа), який очолює страйк, зобов'язаний письмово попередити власника або уповноважений ним орган (представника) не пізніш як за 7 днів до початку страйку, а у разі прийняття рішення про страйк на безперервно діючому виробництві - за 15 днів. У разі проведення зборів, мітингів, пікетів за межами підприємства орган (особа), який очолює страйк, повинен повідомити про запланований захід місцевий орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування не пізніше ніж за 3 дні. Незаконними визнаються страйки, оголошені з вимогами про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини; з вимогами, що не відносяться до колективних трудових спорів; з порушенням формування вимог найманих працівників, профспілок, об'єднання профспілок чи уповноважених ними органів; у випадках, коли страйк оголошений до моменту виникнення колективного трудового спору (конфлікту); з порушенням порядку вирішення колективного трудового спору трудовим арбітражем; з порушенням порядку прийняття рішення про проведення страйку. Незаконними буде визнано страйки, розпочаті з порушенням найманими працівниками, профспілкою, об'єднанням профспілок чи уповноваженими ними органами вимог Закону про керівництво страйком; якщо страйки оголошені у випадках, за яких забороняється їх проведення; які оголошені та/ або проводяться під час здійснення примирних процедур, передбачених Законом. Із заявою про визнання страйку незаконним власник або уповноважений ним орган (представник) звертається до суду. Справа щодо цієї заяви повинна бути розглянута судом, включаючи строки підготовки справи до судового розгляду, не пізніш як у 7-денний строк. На відміну від раніше чинного Закону СРСР, в Законі України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" не визначена родова підсудність справ про визнання страйків незаконними. Зі змісту ст. 23 цього Закону випливає, що ця категорія справ підсудна районним (міським) судам. У судовій практиці постало питання, хто може бути відповідачем у справах про визнання страйків незаконними. В одних випадках вимога заявляється трудовому колективу, в інших - до страйкового комітету, до профспілкового органу. Видається, що в цьому випадку відповідачем має бути страйковий комітет або інший орган, який діє від імені трудового колективу, що має страйкувати. Рішення суду про визнання страйку незаконним зобов'язує учасників страйку прийняти рішення про припинення або відміну оголошеного страйку, а працівників розпочати роботу не пізніше наступної доби після дня вручення копії рішення суду органові (особі), що очолює страйк. Забороняється проведення страйку за умов, якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків. Згідно із ч. 3 ст. 35 Закону України від 8 лютого 1995 р. "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №12. - Ст. 81) персонал ядерних установ та об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами, не має права на страйк. Ст. 18 Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р. (Відомості Верховної Ради України. - 1994. - №51. - Ст. 446) передбачено, що припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім випадків, пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговування безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров'ю людини. Відповідно до ст. 22 Закону України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 року (Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №1. - Ст. 1) страйки на підприємствах електроенергетики забороняються у випадках, коли вони можуть призвести до порушення сталості об'єднаної електронної системи України або теплопостачання в осінньо-зимовий період. Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку. У разі оголошення надзвичайного стану Верховна Рада України або Президент України можуть заборонити проведення страйків на строк, що не перевищує 1 місяця. Подальша заборона має бути схвалена спільним актом Верховної Ради України і Президента України. У разі оголошення військового стану автоматично настає заборона проведення страйків до моменту його відміни. У випадках, коли проведення страйку загрожує життю і здоров'ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катастрофам, епідеміям та епізоотіям чи ліквідації їх наслідків, коли оголошений надзвичайний або військовий стан, а рекомендації Національної служби посередництва і примирення щодо вирішення колективного трудового спору (конфлікту) сторонами не враховано. Національна служба посередництва і примирення звертається із заявою про вирішення колективного трудового спору (конфлікту) відповідно до Верховного Суду Автономної Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів. Законом передбачені гарантії для працівників під час страйку. Участь працівників у страйку, за винятком страйків, визнаних судом незаконними, не розглядається як порушення трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності. За рішенням найманих працівників чи профспілки може бути створено страйковий фонд з добровільних внесків і пожертвувань. За працівниками, які не брали участі у страйку, але у зв'язку з його проведенням не мали можливості виконувати свої трудові обов'язки, зберігається заробітна плата у розмірах, не нижчих від установлених законодавством та колективним договором, укладеним на цьому підприємстві, як за час простою не з вини працівника.

3. Контракт (від лат. сontractus) — угода, що має законну силу, між двома і більше сторонами про вчинення чи невчинення певних дій. Контракт є синонімом поняття «договір», що застосовується в цивільних, господарських, сімейних та трудових відносинах

Контракт у трудовому праві за юридичною природою — це угода про працю; від звичайного трудового договору відрізняється тим, що:

— завжди укладається в письмовій формі;

— у ньому можуть установлюватися додаткові (крім тих, які зазначені в трудовому законодавстві) підстави щодо його розірвання;

— зазвичай має строковий характер;

— при його розірванні (відповідно до Положення про порядок укладення контракту при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170) можливе й відшкодування моральної шкоди;

— сфера його застосування визначається законами України.

Особливість контракту в його спеціальному цільовому призначенні як регулятора трудових відносин на ринку праці й робочої сили.

Як особлива форма трудового договору, контракт регулює не лише трудові, а й тісно пов’язані з ними інші суспільні відносини — соціально-побутові та економічні. Таким чином, порівняно з традиційним трудовим договором контракт охоплює ширше коло правовідносин.

Упровадження контрактної форми в трудових правовідносинах обумовлено прагненням роботодавців залучати до роботи найкваліфікованіших і творчо найактивніших працівників, а також захищати більшою мірою проти законодавства власні інтереси. Ця форма трудового договору дає можливість раціональніше регулювати чисельність та якісний склад персоналу, поліпшувати структуру зайнятості, в разі потреби додатково залучати кваліфікованих працівників зі сторони.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що контракт дає змогу максимально індивідуалізувати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її специфічним змістом: детально регламентувати права та обов’язки сторін, режим праці й відпочинку, соціально-побутові умови, форму й розмір винагороди за роботу та інші додаткові умови.

Частиною третьою статті 21 КЗпП контракт визначається як особлива форма трудового договору, в якому терміни його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (разом з матеріальною), умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання трудового договору, зокрема й довгострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Від контрактів слід відрізняти трудові договори, при укладенні яких законодавством передбачено обов’язкову письмову форму хоч би вони й передбачали термін дії, права, обов’язки і навіть відповідальність сторін. Зокрема, не поширюється правовий режим контракту на укладений в письмовій формі трудовий договір з працівниками, діяльність яких пов’язана з державною таємницею. Не підпадають під дію частини третьої статті 21 КЗпП також угоди між адміністрацією вищого навчального закладу державної форми власності та особами, підготовка яких здійснюється за державним замовленням, згідно з якими ці особи зобов’язуються після закінчення навчання і одержання відповідної кваліфікації відпрацювати за направленням у державному секторі економіки не менше трьох років (ст. 2 Указу Президента України «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів»).

Трудовий контракт, як і трудовий договір, — це вольовий двосторонній акт, угода двох суб’єктів, спрямована на виникнення трудових відносин. Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП сторонами трудового договору, а отже, і контракту є працівник і роботодавець.

Таким чином, однією стороною всіх видів трудових договорів незмінно виступає громадянин, що реалізує своє право на працю укладанням договору (ст. 2 КЗпП) і набуває статусу працівника. Працівник повинен особисто виконувати покладені на себе трудові обов’язки. Їх не можна здійснювати через представника.

Статус працівника як сторони контракту можуть набути громадяни, які досягли встановленого законом віку та за станом здоров’я можуть виконувати конкретну, визначену цим контрактом роботу. Законодавство спеціально не встановлює вік працівників, з якими можуть укладатися контракти, а отже, укладаючи контракт, слід керуватися вимогами щодо віку, встановленими законодавством для укладення звичайних трудових договорів.

Серед працівників, з якими відповідно до законів дозволяється укладати трудовий контракт, вирізняється особлива категорія працівників — керівники державних підприємств, з якими, на відміну від інших категорій працівників, законодавство передбачає укладення трудового контракту.

Другою стороною трудового контракту є роботодавець. Згідно зі статтею 21 КЗпП — це власник підприємства чи уповноважений ним орган або фізична особа. Працівник укладає трудовий контракт з власником тоді, коли власник безпосередньо управляє своїм майном. На укладення трудових договорів (контрактів) власник підприємства може уповноважувати відповідний орган. Скажімо, таким органом, уповноваженим державою як власником, є відповідний центральний орган виконавчої влади (міністерство, відомство), який укладає трудові контракти з керівниками підпорядкованих цьому органові підприємств. В інших випадках роботодавцем, а отже стороною контракту виступає саме підприємство, а керівник підприємства, укладаючи трудові договори (контракти) з працівниками цього підприємства, є лише його представником та діє від його імені.

Зміст контракту

Основні вимоги щодо змісту трудового контракту, що укладається із широким колом працівників, визначено в Положенні про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників. Залежно від категорії працівників, з якими укладається контракт, особливі вимоги щодо змісту трудового контракту містяться в спеціальних нормативних актах, зокрема, в Положенні про порядок укладання контрактів з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203, Положенні про порядок укладання або переукладання контракту з керівником виконавчого органу відкритого акціонерного товариства, холдингової компанії та державної акціонерної компанії, затвердженому наказом Фонду державного майна України від 5 квітня 2004 року № 662, Положенні про порядок укладання контракту з керівником державного підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління Міністерства промислової політики України, затвердженому наказом Міністерства промислової політики України від 3 вересня 2004 року № 175-Д, та інших.

Під час укладання трудового контракту, як і звичайного трудового договору, обов’язковою вважається домовленість про сам факт прийняття на роботу, про місце роботи, про встановлення трудової функції, про розмір оплати праці, про час початку роботи, про термін дії контракту.

Зазначені умови контракту проти звичайного трудового договору мають певні особливості.

Здебільшого початок роботи настає відразу ж після укладення трудового контракту. У разі виникнення усіляких життєвих обставин сторони можуть домовитись і про пізніший час початку роботи. Тобто контракт може певний час існувати без породження трудових відносин. Це можливо тоді, коли він, скажімо, укладається зі студентами, які ще навчаються, про те, що, закінчивши навчання у вищому навчальному закладі, випускник працюватиме в роботодавця, який оплачував його навчання.

Розрив між днем укладення контракту і днем, коли працівник стане до роботи, може бути спричинений також потребою оформити розірвання трудового договору за попередньою роботою.

Звернути увагу

Підписання сторонами контракту є правовою підставою для видання наказу (розпорядження) про прийняття працівника на роботу з дати, установленої в контракті за згодою сторін.

Контракт можна укладати на строк, який сторони зазвичай управі визначати самостійно. Тобто контракт може бути укладений як на визначений строк, установлений за погодженням сторін, так і на невизначений строк. Водночас для окремих категорій працівників законодавством прямо вказується строк, на який може бути укладено контракт. Зокрема, у пункті 3 Положення про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що перебуває в державній власності, мовиться, що контракт може бути укладений на строк від одного до п’яти років. Слід зазначити, що ця постанова поширилася й на інші категорії працівників, з якими відповідно до законів може укладатися трудовий контракт. Обмеження трудового контракту часовими рамками стали передбачати й інші нормативні акти. Зокрема, частиною 1 статті 39 Закону України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року № 2984-III передбачено, що власник (власники) вищого навчального закладу або уповноважений ним (ними) орган (особа) зобов’язаний (зобов’язана) призначити одну з рекомендованих кандидатур на посаду керівника вищого навчального закладу строком до п’яти років (для національного вищого навчального закладу — строком до семи років) на умовах контракту.

Однією з основних позицій контракту є оплата праці. Пункт 11 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників передбачає, що умови оплати праці й матеріального забезпечення працівників, з якими укладено контракт, визначаються угодою сторін. Розмір виплат не може бути меншим, аніж це передбачено чинним законодавством, угодами й колективним договором, і залежить від виконання умов контракту. У контракті можуть визначатися й умови підвищення або зниження обумовленого сторонами розміру оплати праці, встановлюватися додаткові надбавки й виплати, премії й винагороди при підбитті підсумків роботи за рік або за інший період, участь у розподілі прибутку підприємства, (якщо це не передбачено чинним законодавством або їхніми статутами) або громадянина-підприємця, що є роботодавцем.

До контракту, крім основних, зазвичай включаються і додаткові (факультативні) умови. До таких умов належать, скажімо, домовленість про: надання працівникові службового транспортного засобу, роботу за сумісництвом, випробовування при прийнятті на роботу, встановлення неповного робочого часу, перепідготовку, навчання інших професій (спеціальностей), підвищення кваліфікації, надання додаткової відпустки, режим робочого часу й час відпочинку, додаткові, попри ті, що передбачені законодавством і колективним договором, обов’язки та взаємна відповідальність сторін, додаткові, тих попри ті, які встановлені законодавством, підстави припинення та розірвання контракту тощо. У контракті також можуть обумовлюватися й соціально-побутові умови, скажімо, забезпечення житлом чи поліпшення житлових умов, продаж акцій за номінальною вартістю, встановлення доплат до соціальних допомог, захист від інфляційних процесів тощо.

Контракт повинен містити зобов’язання роботодавця щодо компенсації моральної та матеріальної шкоди, заподіяної працівникові у випадку дострокового розірвання контракту за ініціативою:

— працівника — в разі невиконання чи неналежного виконання роботодавцем зобов’язань, передбачених контрактом;

— роботодавця — в разі, коли підстави розірвання контракту не передбачені чинним законодавством чи контрактом.

При цьому бажано, щоб були визначені не тільки розміри моральної та матеріальної шкоди, а й обов’язковість їх збільшення (наприклад, на коефіцієнт фактичного підвищення заробітної плати відповідно до рішень уряду).

У контракті можуть бути передбачені й інші пільги та компенсації, не встановлені чинним законодавством, за рахунок коштів роботодавця, а також встановлено додаткові гарантії працівникові на випадок дострокового припинення контракту з незалежних від працівника причин.

Тобто контракт може містити будь-які факультативні умови, що не суперечать чинному законодавству та спрямовані на стимулювання продуктивності праці, створення належного виробничого побуту, забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, соціально-побутових запитів працівників та їх родин, та інші умови, потрібні для виконання прийнятих сторонами зобов’язань, з урахуванням специфіки виробництва й фінансових можливостей підприємства.

Звернути увагу

Контрактом не можуть передбачатися умови, що стосуються змін порядку вирішення індивідуальних трудових спорів і застосування стосовно працівника повної матеріальної відповідальності.

Умови контракту, які погіршують становище працівників проти законодавства України про працю, колективних договорів (угод) відповідно до статті 9 КЗпП, є недійсними. Але роботодавець у межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів відповідно до статті 91 КЗпП може встановлювати додаткові проти законодавства трудові і соціально-побутові пільги для працівників.

Змінювати умови контракту сторони можуть лише за взаємною домовленістю. Роботодавець не має права вимагати від працівника виконувати роботу, не передбачену контрактом (ст. 31 КЗпП). Не можна також без згоди працівника переводити його на роботу, не обумовлену контрактом (частина перша ст. 32 КЗпП). Якщо згода є, до контракту вносяться відповідні зміни і доповнення, які оформлюють так само, як і контракт.

Роботодавець зобов’язаний забезпечувати конфіденційність умов контракту. Особи, які за посадовими обов’язками мають доступ до інформації, що міститься в контракті, не мають права її розголошувати. Вимоги конфіденційності не поширюються на умови контракту, що регулюються чинним законодавством, та щодо органів, які контролюють їх додержання.

Правові підстави застосування контрактної форми трудового договору

Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про застосування контрактної форми трудового договору з керівником підприємства, що є в державній власності» від19 березня 1993 року № 203. Відповідно до цієї постанови контракти з керівниками підприємств, що є у державній власності, укладають міністерства, інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи виконавчої влади, у віданні яких перебувають ці підприємства, за погодженням з Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією відповідно до номенклатурних груп, до яких вони належать за показниками, затвердженими згідно з додатком № 2 цієї постанови.

У цій постанові також зазначено, що з керівниками підприємств, раніше обраними чи призначеними на посаду, також укладаються або переукладаються контракти. У разі відмови міністерства або іншого підвідомчого Кабінету Міністрів України органу виконавчої влади укласти контракт з керівником підприємства, трудовий договір розривається на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. У разі відмови керівника підприємства укласти контракт трудовий договір з ним припиняється на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП.

Згаданою постановою затверджено Положення про порядок укладання контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, а також рекомендовано місцевим органам виконавчої влади при укладанні контрактів з керівниками підприємств, що є у комунальній власності, застосовувати порядок, передбачений положенням цієї постанови.

Слід зазначити, що постановою Кабінету Міністрів України «Про конкурсний відбір керівників суб’єктів господарювання державного сектора економіки, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» від 1 квітня 2005 року № 234 встановлено, що керівники суб’єктів господарювання державного сектора економіки, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, призначаються (обираються) на посаду за результатами конкурсного відбору, проведеного відповідно до порядку, затвердженого вказаною постановою:

— міністрами, керівниками інших органів виконавчої влади, до сфери управління яких належать підприємства, у разі, коли підприємства діють на основі лише державної власності, з укладенням відповідного контракту;

— вищим органом підприємства у разі, коли державна частка у його статутному фонді перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність підприємства, з укладенням відповідного контракту з особою, уповноваженою вищим органом.

Крім керівників підприємств, трудовий контракт може укладатися і з іншими категоріями працівників. Загальноправовою підставою для застосування контракту є стаття 21 КЗпП.

Кабінет Міністрів України постановою «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» затвердив Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників. Міністерство праці України наказом «Про затвердження Типової форми контракту з працівником» затвердило типову форму контракту з працівником. Крім цього, окремими міністерствами та відомствами, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування видано відомчі нормативні акти, якими затверджувалися форми контрактів та відповідні положення про їх застосування практично у всіх галузях економіки України.

Частина третя статті 21 КЗпП встановлює: «Сфера застосування контракту визначається законами України». Це суттєво звузило сферу укладення контракту. Міністерство праці і соціальної політики України у листі від 6 травня 2000 року № 06/2-4/66 виклало перелік законів, якими дозволяється укладати трудовий договір як контракт і зазначило, що власник або уповноважений ним орган може вимагати від працівника, який працює за безстроковим договором, укласти контракт лише в тому разі, якщо він належить до категорії працівників, які згідно із законами України працюють за контрактом. Укладення контракту у випадках, не передбачених законами України, не допускається, оскільки це знижує рівень соціальної захищеності працівників і суперечить вимогам Конвенції Міжнародної організації праці (МОП) № 158 (1982 року), ратифікованої Україною 4 лютого 1994 року.

Звернути увагу

Порушення вимог щодо законодавчого визначення сфери застосування контракту може бути підставою для визнання відповідно до статті 9 КЗпП недійсними умов праці за контрактом, які погіршують становище працівника проти законодавства України, а також є підставою для притягнення осіб, яким надано право приймати на роботу, до адміністративної відповідальності згідно зі статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Тепер в Україні діє понад п’ятьдесят нормативних актів, що встановлюють коло працівників, з якими можуть бути укладені контракти. Перелік законів, якими дозволено застосовувати контрактну форму трудового договору, та підзаконних актів, що регулюють ці питання, викладено в журналі «Довідник кадровика» № 1 за 2008 рік.

Загальний порядок укладення та розірвання трудового контракту

Порядок укладення трудового контракту — це встановлена чинним законодавством процедура подання працівником потрібних документів, узгодження умов контракту, його підписання та оформлення. Працевлаштовуючись за контрактом, працівник подає той самий пакет документів, що й за звичайним трудовим договором.

Питання укладення контрактів з керівниками підприємств, що є у державній власності, врегульовано спеціальними нормативними актами, зокрема, це Положення про порядок укладення контракту з керівниками підприємств загальнодержавної власності при прийнятті на роботу; Типова форма контракту з керівником підприємства, що є у загальнодержавній власності, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 року № 597, тощо.

Контракт може бути укладений як при прийнятті на роботу, так і згодом. Типову форму контракту затверджено наказом Міністерства праці України від 15 квітня 1994 року № 23 (ця Типова форма не поширюється на керівників підприємств державної форми власності) (див. додаток).

Звернути увагу

Запроваджуючи контрактну форму трудового договору з раніше прийнятими працівниками, слід видати наказ відповідно до частини третьої статті 32 КЗпП, ознайомивши з ним відповідних працівників не пізніше як за два місяці до укладення контракту, оскільки це тягне зміну істотних умов праці.

Якщо працівник, з яким згідно із законом обов’язково укладають контракт, не погоджується на його укладення, він підлягає звільненню за пунктом 6 статті 36 КЗпП як такий, що відмовився від продовження роботи в зв’язку зі змінами істотних умов праці. У разі відмови власника від укладення контракту з працівником трудовий договір з ним припиняється за пунктом 1 статті 40 КЗпП.

Трудовий контракт може бути припинено з підстав, передбачених трудовим законодавством, а також з підстав, передбачених безпосередньо контрактом.

Оскільки контракт має строковий характер, то однією з основних підстав його припинення є закінчення строку (п. 2 ст. 36 КЗпП). За два місяці до закінчення строку чинності контракту за угодою сторін його може бути продовжено або укладено на новий строк (п. 24 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників). Слід зазначити, що коли по закінченні строку дії контракту його належним чином не переоформлено (продовжено чи переукладено), а трудові відносини тривають і жодна зі сторін не вимагає їх припинення, контракт, як і інший строковий трудовий договір, трансформується в звичайний безстроковий трудовий договір, а не в контракт на новий термін.

Достроково контракт може бути припинено:

— за угодою сторін (п. 1 ст. 36 КЗпП). Незалежно від кого надійшла ініціатива про дострокове припинення контракту, головне, щоб сторони досягли угоди. Така угода може бути усною чи письмовою. В ній сторонами можуть бути визначені конкретні умови, за яких може бути припинено контракт;

— з ініціативи працівника. Як зазначено в пункті 23 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, контракт підлягає розірванню достроково на вимогу працівника в разі його хвороби або інвалідності, які перешкоджають виконанню роботи за контрактом, порушення роботодавцем законодавства про працю, невиконання чи неналежного виконання роботодавцем зобов’язань, передбачених контрактом, та з інших поважних причин. Звільнення працівника в цьому разі провадиться відповідно до статті 39 КЗпП;

— з ініціативи роботодавця. У цьому випадку підставами можуть бути: незадовільні результати випробування при прийнятті на роботу (ст. 28 КЗпП); загальні підстави, зазначені в статті 40 КЗпП; додаткові підстави розірвання трудового контракту з ініціативи роботодавця з окремими категоріями працівників за певних умов (ст. 41 КЗпП);

— з ініціативи третіх осіб, які не є сторонами контракту. Суб’єктами такої ініціативи можуть бути:

- військовий комісаріат у разі призову або вступу працівника на військову службу чи направлення його на альтернативну (невійськову) службу (п. 3 ст. 36 КЗпП);

- виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник). На вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати контракт з керівником підприємства, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV (ст. 45 КЗпП);

- батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю. Відповідно до статті 199 КЗпП ці особи мають право вимагати розірвання трудового договору, зокрема й строкового, а отже, й контракту з неповнолітнім, коли продовження його чинності загрожує здоров’ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси;

— з інших підстав, передбачених трудовим законодавством для трудових договорів.

У разі невиконання або неналежного виконання сторонами зобов’язань, передбачених у контракті, відповідно до пункту 22 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників контракт може бути достроково розірвано з попередженням відповідної сторони за два тижні.

У разі розірвання контракту з підстав, передбачених законодавством, звільнення провадиться з посиланням на відповідну норму закону, а якщо контракт розривається з ініціативи роботодавця з підстав, установлених у контракті, але не передбачених чинним законодавством, звільнення провадиться за пунктом 8 статті 36 КЗпП, з урахуванням гарантій, установлених чинним законодавством і контрактом.

Підставою для дострокового припинення контракту (не зазначена в чинному трудовому законодавстві, а отже, може бути передбачена контрактом) — це фізична смерть працівника або роботодавця — фізичної особи, а також оголошення їх в судовому порядку померлими чи визнання безвісно відсутніми.

Спори між сторонами контракту розглядаються в установленому чинним законодавством порядку.

Крім загального порядку укладення та розірвання трудових контрактів, встановленого Положенням про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, для окремих категорій працівників законодавством передбачено певні особливості (див. журнал «Довідник кадровика» №12 за 2007 рік і № 3 і 4 за 2008 рік).

Білет № 25

1. Змістом трудового договору є умови, що визначаються безпосередньо сторонами, які його укладають, і виражають взаємні права та обов'язки цих сторін. При цьому обов'язковою вимогою є те, що вказані в трудовому договорі основні умови щодо трудової діяльності, такі як розмір заробітної плати, тривалість відпустки, тривалість робочого часу, не повинні погіршувати становища працівника, визначеного законодавчими та нормативними актами (мається на увазі встановлений державою мінімальний розмір заробітної плати, максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпустки). В разі порушення вказаних вимог законодавства такі умови трудового договору згідно ст.9 КЗпП визнаються недійсними. Трудовий договір повинен містити умови, які є 060-в 'язковими: підтвердження волевиявлення сторін щодо укладення трудового договору (заява, наказ, розпорядження); вказівку на професію, спеціальність, кваліфікацію чи посаду працівника, що визначить коло його обов'язків і повноважень, детально регламентованих робочими та посадовими інструкціями, технологічними картками та іншими нормативними актами. Необхідність визначення трудової функції працівника в трудовому договорі обумовлена пов'язаними з нею правомочностями, такими як розмір посадового окладу чи тарифної ставки, тривалість відпустки, об'єм його повноважень і т. ін.; дату початку виконання роботи, що є початком трудових правовідносин. Відсутність в трудовому договорі вищезазначених умов дозволяє вважати такий договір не укладеним. Що ж стосується додаткових умов трудового договору, то вони можуть вноситись до нього за погодженням сторін; але якщо вже вони складають зміст трудового договору, то є обов'язковими для виконання, і невиконання їх є підставою для трудового спору та захисту інтересів постраждалої сторони (за умови, що вони не суперечать діючому законодавству). До додаткових умов трудового договору відносять, наприклад, строк дії трудового договору, встановлення випробного строку при прийомі на роботу з метою перевірки відповідності працівника роботі чи посаді, надання житла, додаткове соціальне забезпечення та обслуговування, деякі інші пільги працівникам. Трудові договори класифікують залежно від порядку укладення, строку дії, форми договору. Стосовно порядку укладення він може укладатися як в усній, так і в письмовій формі, хоча письмова форма укладення є переважною, а в нижче вказаних випадках — обов'язковою: 1) коли працівник наполягає на такому порядку укладення трудового договору; при укладенні контракту; при укладенні трудового договору з неповнолітніми; при організованому наборі робітників та в інших передбачених законом випадках. І письмовий, і усний порядок укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Але якщо навіть такий наказ чи розпорядження не було видано, то трудовий договір вважається укладеним, якщо працівника фактично було допущено до роботи уповноваженою на це службовою особою. Обов'язковим є письмовий порядок укладення трудового договору для працівників, діяльність яких пов'язана з державною таємницею. Залежно від строку, на який він укладається, трудовий договір відповідно до ст. 21 КЗпП може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; строковим — строк його дії обумовлюється сторонами або залежить від часу і тривалості виконання певної роботи. Переважно трудові договори укладаються на невизначений строк. При оформленні ж строкового трудового договору це обов'язково повинно бути зазначене в наказі чи розпорядженні про прийняття працівника на таку роботу (вказується конкретний строк тимчасової роботи), а працівник попереджається про прийняття на роботу на таких умовах. Трудовий договір про тимчасову роботу укладається з працівниками на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників — до чотирьох місяців. Для таких працівників не встановлюється випробний термін і трудовий договір, укладений з ними, автоматично перетворюється в безстроковий, якщо після закінчення строку тимчасової роботи жодна із сторін не вимагає припинення трудових відносин. Крім загальних підстав припинення трудового договору з тимчасовим працівником він може бути припинений також у випадках: призупинення роботи підприємства (установи, організації) на строк більше одного тижня з причин виробничого характеру; за умови невиконання тимчасовим працівником обов'язків, покладених на нього трудовим договором; у випадку нез'явлення його на роботу протягом більше як два тижні підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. В останньому випадку місце роботи може зберігатись за тимчасовим працівником внаслідок втрати ним працездатності через трудове каліцтво або професійне захворювання, але не більше ніж до закінчення строку роботи за договором. Тимчасові працівники мають право на розірвання трудового договору, попередивши про це власника або уповноважений ним орган за три дні. Сезонними вважаються роботи, які за природними та кліматичними умовами виконуються не весь рік, а протягом певного періоду, що не перевищує шість місяців. Порядок організації сезонних робіт регулюється Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 квітня 1998 року, а список сезонних робіт і сезонних галузей затверджений постановою Кабінету Міністрів від 28 березня 1998 року. Трудові договори про сумісництво укладаються, коли працівник крім основної роботи у вільний від неї час береться регулярно виконувати іншу оплачувану роботу за наймом на тому ж чи іншому підприємстві, в установі, організації. Оформлення на роботу за сумісництвом на іншому підприємстві здійснюється з пред'явленням паспорта громадянина і трудова книжка йому як працівникові на цьому підприємстві не оформляється. Порядок оформлення і умови роботи за сумісництвом регулюються Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затвердженим наказом Міністерства праці, Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України від 28.06.93 р. № 43. На відміну від роботи за сумісництвом, яка оформляється укладенням різних трудових договорів, суміщення професій (посад) — це виконання працівником з його згоди протягом робочого дня крім основної, обумовленої трудовим договором роботи на тому ж підприємстві за іншою спеціальністю, професією, посадою. Суміщення професій можливе за умови недостатнього завантаження чи зайнятості працівника на основній роботі, що дає можливість йому виконувати додаткову роботу протягом робочого дня чи робочої зміни з відповідною її оплатою в рамках одного трудового договору. Особливістю укладення трудового договору про надомну роботу є те, що він, як правило, укладається в письмовій формі і передбачає виконання працівником роботи особисто із матеріалів і за допомогою засобів власника, але робоче місце виділяє не власник, а сам працівник-надомник організує собі його вдома. На надомників, як і звичайних працівників, заводяться трудові книжки, але строк їх заведення, а також внесення записів про оформлення на роботу проводиться після здачі першого виконаного завдання. Переважне право на укладення трудового договору про роботу на дому надається таким категоріям працівників: жінкам, які мають дітей віком до 15 років; інвалідам і пенсіонерам; особам, які досягли пенсійного віку, але пенсії не отримують; особам, які доглядають за інвалідами або членами сім'ї, що довго хворіють; особам зі зниженою працездатністю, яким рекомендована праця в надомних умовах; особам, зайнятим на сезонних роботах (в міжсезонний період), а також тим, хто навчається в навчальних закладах з відривом від виробництва; особам, які не можуть бути зайняті безпосередньо на виробництві в даній місцевості, наприклад в районах і місцевостях, де є вільні трудові ресурси. Різновидом трудового договору є контракт. Прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладення з ними контракту може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Виключно на підставі контракту встановлюються трудові відносини з керівниками підприємств державної та комунальної форми власності, керівниками, науковими, творчими та іншими співробітниками національного закладу ( установи) України (Закон України «Про підприєм­ства в Україні», Положення про національний заклад (установу) України, затверджене Указом Президента України від 16 червня 1995 року). Контрактна форма договору застосовується також у разі прийняття громадянина на військову службу (Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року), до трудових відносин, що виникають у центрах сертифікатних аукціонів (Положення про центри сертифікатних аукціонів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 1995 року № 144). Нарівні з трудовим договором правомірним є застосування контракту для оформлення трудових відносин педагогічних та науково-педагогічних працівників (Закон України «Про освіту»). Отже, застосування контракту як різновиду трудового договору можливе в різних галузях, оскільки воно не заборонене законом. Але обов'язковим воно є тільки в тих випадках, коли законодавством визнана лише така форма закріплення трудових відносин. Особливістю контракту є його строковий характер, письмовий порядок укладення, обов'язкова наявність основних та додаткових зобов'язань сторін: їх права, обов'язки та відповідальність; умови оплати та організації праці; підстави припинення та розірвання контракту; соціально-побутові умови, необхідні для виконання взятих сторонами зобов'язань. Контракт укладається в двох примірниках, що мають однакову юридичну силу, і зберігається у кожної із сторін. Трудові договори можуть відрізнятися специфікою змісту залежно від галузі застосування: державна служба, праця в сільському господарстві та ін.

2. Гарантійні виплати — це суми, що зберігають працівникові заробітну плату (повністю або частково) за час, коли він з поважних причин, передбачених законом, звільняється від виконання трудових обов'язків і за ним зберігається місце роботи. Гарантійні доплати — це суми, які виплачуються понад заробітну плату працівникові при скороченні робочого часу або переведенні на іншу роботу у встановлених законом випадках. Ці виплати не є заробітною платою, але тісно з нею пов'язані: 1) здійснюються з фонду оплати праці; 2) розмір їх, як правило, порівнюється з тими самими показниками, що і заробітна плата. До основних гарантійних виплат належать: 1) виплати працівникам за час виконання державних або громадських обов'язків (ст. 119 КЗпП); 2) виплати при переїзді на роботу в іншу місцевість (ст. 120КЗпП); 3) виплати при службових відрядженнях (ст. 121 КЗпП, постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 p. № 663 "Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон" (із змінами і доповненнями); 4) виплати за час підвищення кваліфікації з відривом від виробництва (ст. 122 КЗпП, постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 695 "Про гарантії і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва"); 5) виплати за час перебування в медичному закладі на обстеженні (ст. 123 КЗпП);

6) виплати донорам (ст. 124 КЗпП, ст. 9 Закону України від 23 червня 1995 р. "Про донорство крові та її компонентів"); 7) виплати працівникам — авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій (ст. 126 КЗпП); 8) виплати за участь у колективних переговорах і підготовці проекту колективного договору або угоди (ст. 12 Закону України "Про колективні договори і угоди"); 9) виплати незалежним посередникам, членам примирних комісій і трудових арбітражів під час роботи в примирних органах, тобто за участь у вирішенні колективного трудового спору (ст. 14 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)"). Гарантійні доплати виплачуються працівникові у разі зниження заробітку. До основних видів гарантійних доплат належать: доплати неповнолітнім працівникам (ст. 194 КЗпП); доплати при переведенні працівника на іншу роботу і переміщенні (при переведенні на іншу нижчеоплачувану роботу і переміщенні — ст. 114 КЗпП, при переведенні на легшу роботу вагіт них жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, — ст. 178 КЗпП) та в інших випадках. Компенсаційні виплати — це суми, які виплачуються працівникам понад оплату за працю для компенсації витрат, пов'язаних з виконанням ними своїх трудових обов'язків, а також єи трат у зв'язку з переїздом при прийнятті на роботу в іншу місцевість. До основних видів компенсаційних виплат належать такі:

виплати при переїзді на роботу в іншу місцевість (ст. 120 КЗпП, постанова Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. № 255 "Про гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість"); витрати на відрядження при направленні в службове відрядження (ст. 121 КЗпП, постанова Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663 "Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон"); компенсація за зношування інструментів, що належать працівникам (ст. 125 КЗпП); виплати при призові на військову службу або проходженні військових зборів (статті 21, 29 Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу"); виплати при направленні для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва (постанова Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. №695 "Про гаранти і компенсації для працівників, які направляються для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання іншим професіям з відривом від виробництва"); компенсація витрат за використання особистих легкових автомобілів для службових поїздок; компенсація окремим категоріям працівників бюджетних установ і організацій витрат на проїзд у пасажирському транс порті у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків та ін.

3. У зв'язку з активними міграційними процесами, діяльністю спільних підприємств значного поширення набула практика укладення трудових договорів з іноземними громадянами. При працевлаштуванні іноземних громадян потрібно мати на увазі, що згідно зі ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" іноземці мають такі ж права і свободи та несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та іншими законами України, а також міжнародними договорами України (див. гл. 5). Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028, із змінами від 17 травня 2002 р. № 649, передбачає, що дозвіл на працевлаштування оформляється іноземному громадянинові або особі без громадянства, які мають намір займатися в Україні трудовою діяльністю, за умови, що в країні (регіоні) відсутні працівники, які можуть виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл видається Державним центром зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України або, за його дорученням, центрами зайнятості Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, для робіт на підприємстві, в установі, організації, які запросили іноземця на певну посаду (за фахом). Це положення поширюється також на іноземців, які направлені закордонним роботодавцем в Україну для виконання певного обсягу робіт або послуг на основі контрактів, укладених між українськими й іноземними суб'єктами господарської діяльності. Дозвіл на працевлаштування не потрібний іноземним громадянам, які постійно проживають в Україні, та іншим іноземцям у випадках, передбачених законами та міжнародними договорами України. Дозвіл, як правило, видається на період до одного року. Цей термін може бути продовжено, для чого роботодавцю слід звернутися до відповідного центру зайнятості не пізніше ніж за місяць до закінчення попереднього терміну дії перебування в Україні.

Дострокове розірвання контракту з роботодавцем, зазначеним у дозволі на працевлаштування, з його ініціативи, а також з ініціативи або з вини іноземця, встановлення факту повідомлення ними неправдивих відомостей у документах на отримання дозволу, визнання особи згідно із законодавством небажаною для перебування в Україні тягне за собою анулювання дозволу на працевлаштування. Про дострокове розірвання контракту роботодавець протягом трьох робочих днів повинен повідомити відповідний центр зайнятості, Держкомкордон та орган внутрішніх справ. Якщо іноземець не став до роботи у передбачений контрактом термін з причин, що згідно із законодавством не є поважними, роботодавець протягом трьох робочих днів повинен письмово повідомити про це відповідний центр зайнятості, Держкомкордон та орган внутрішніх справ. В такому разі іноземець підлягає видворенню з України у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1995 р. № 1074 "Про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію". Відмова у видачі дозволу на працевлаштування може бути оскаржена до Державного центру зайнятості або до суду. У межах СНД держави уклали низку угод з питань трудового і соціального забезпечення. Так, 15 квітня 1994 р. 12 держав-учасниць, у тому числі Україна, підписали Угоду про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігран-тів. Угодою передбачено, що порядок працевлаштування працівників-мігрантів, які постійно проживають на території сторони виїзду і на законних підставах займаються оплачуваною діяльністю в країні працевлаштування, встановлює сторона працевлаштування, виходячи з чинного на її території законодавства. При цьому кожна зі сторін визнає (без легалізації) дипломи, посвідчення про освіту, документи про присвоєння звань, розряду, кваліфікації та інші необхідні документи і завірений у встановленому порядку на території сторони виїзду переклад їх державною або російською мовами. Трудова діяльність працівника оформляється трудовим договором (контрактом), який вручається працівникові до виїзду на роботу. У трудовому договорі (контракті) мають міститися всі основні реквізити роботодавця і працівника, професійні вимоги до працівника, відомості про зміст роботи, умови праці та її оплату, тривалість робочого дня і відпочинку, умови мешкання, а також термін дії трудового договору, умови його розірвання, порядок відшкодування транспортних витрат. Якщо трудовий договір розірвано у зв'язку з ліквідацією або реорганізацією підприємства (установи, організації), скороченням чисельності або штату працівників, то на працівника-мігранта поширюються всі пільги і компенсації відповідно до законодавства сторони працевлаштування. У такому випадку працівник підлягає поверненню у сторону виїзду за рахунок коштів роботодавця. Трудовий договір (контракт) не може передаватися від одного роботодавця (наймача) до іншого.

Трудящі-мігранти мають право на соціальне страхування і соціальне забезпечення (крім пенсійного, яке регулюється спеціальною Угодою в рамках СНД від 13 березня 1992 р. і двосторонніми угодами) за законодавством сторони працевлаштування. Трудовий стаж, у тому числі на пільгових умовах і за спеціальністю, взаємно визнається сторонами. У разі остаточного виїзду трудящого-мігранта з сторони працевлаштування роботодавець (наймач) видає йому довідку або інший документ, який містить дані про тривалість роботи і заробітну плату помісячно. У разі смерті працівника роботодавець (наймач) організовує перевезення тіла й особистого майна померлого на територію сторони виїзду, несе всі пов'язані з цим витрати, інформує дипломатичне або консульське представництво цієї сторони з наданням матеріалів про факт смерті (Людина і праця: Інформаційний бюлетень Міністерства праці та соціальної політики України. — 1995. — №8). Подібного роду двосторонні угоди Україна уклала з Російською Федерацією, Республікою Білорусь, Республікою Молдовою та іншими державами.

Білет № 26

1. Відповідно до статті 26 Кодексу законів про працю України, адміністрація підприємства (організації, установи) може встановлювати кандидатові випробування з метою перевірки відповідності робітника або службовця роботі, яка йому доручається. При цьому важливо не тільки правильно застосовувати норми законодавства щодо випробування, а й належним чином його оформлювати. А отже, потрібно знати, у яких випадках та на який термін встановлюється випробовування, як оформлюється звільнення працівника при незадовільному результаті випробування тощо.

Застосування випробування

Призначення випробування не залежить від кваліфікації і досвіду працівника. Його встановлюють, аби визначити придатність до виконання конкретної роботи. Адже адміністрація підприємства повинна бути впевнена, що наймає справді професіонала. До певних категорій працівників випробування застосовувати не можна. Наприклад, при прийнятті на роботу в іншу місцевість, при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію випробування не застосовують (ст. 26 КЗпП). Так само закон не дозволяє призначати випробування:

• особам, які не досягли вісімнадцяти років;

• молодим робітникам після закінчення професійних навчально-виховних закладів;

• молодим спеціалістам після закінчення вищих навчальних закладів (які працевлаштовуються на підставі направлення на роботу);

• особам, звільненим у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;

• інвалідам, направленим на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до статті 5 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці робітників та службовців, зайнятих на сезонних роботах» № 310-09 від 24 вересня 1974 р. та статті 4 Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про умови праці тимчасових робітників та службовців» № 311-09 від 24 вересня 1974 р. випробування не встановлюється при прийнятті на роботу сезонних і тимчасових працівників.

Також випробування не можна встановлювати особам, що влаштовуються на роботу за конкурсом, на виборні посади, і керівникам, обраним на посаду.

На практиці деякі організації встановлюють випробування для працівників, що за рішенням адміністрації переводяться на вищу посаду. Це суперечить трудовому законодавству, адже випробування може застосовуватися лише при прийнятті на роботу.

Тривалість випробування

Відповідно до статті 27 КЗпП строк випробування при прийнятті на роботу не може перевищувати трьох місяців. При цьому закон не забороняє встановлювати менший строк випробування або взагалі не встановлювати його.

В окремих випадках випробування може тривати шість місяців. Для встановлення працівникові такого строку випробування необхідна згода профспілкового комітету. Якщо ж такої згоди немає або в організації не існує профспілкового органу, то встановлення строку випробування понад три місяці є незаконним і може бути оскаржене працівником у суді.

Однак, відповідно до статті 18 Закону «Про державну службу» № 3723-XII від 16 грудня 1993 р., при прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців. А відповідно до Закону «Про державну податкову службу в Україні» № 509-XII від 4 грудня 1990 р. при прийнятті на роботу посадових осіб державної податкової служби може бути встановлено випробувальний термін від шести місяців до одного року. При цьому згода профспілкового комітету не потрібна.

Для робітників строк випробування не може перевищувати одного місяця.

Слід пам’ятати, що до строку випробування не включаються періоди:

• тимчасової непрацездатності;

• перебування в короткостроковій відпустці без збереження заробітної плати;

• перебування у відпустці у зв’язку з навчанням;

• інші періоди відсутності працівника на робочому місці з поважних причин.

Отже, слід виходити з реально відпрацьованого часу і не враховувати дні, в які працівник був відсутній на роботі з поважних причин. Однак загальна тривалість випробування не має перевищувати строку, визначеного у трудовому договорі та наказі про прийняття на роботу.

Як правильно оформити прийняття на роботу з випробуванням

Встановлюючи випробування, адміністрація організації зобов’язана відобразити це як у трудовому договорі, так і в наказі про прийняття на роботу. Причому працівник своїм підписом має підтвердити факт ознайомлення з цими документами.

Слід зауважити, що наказ про прийняття на роботу оформлюється на підставі трудового договору. Тому якщо договір, наприклад, не містить пункту про випробування і його строк, а в наказі такий пункт є, то керуватися доведеться договором. А отже, працівник вважатиметься таким, що не проходить випробування, і звільнення його за статтею 28 КЗпП буде порушенням трудового законодавства.

На деяких підприємствах існує практика прийняття на роботу на підставі лише наказу, тобто без укладення трудового договору чи контракту. Законодавство це дозволяє, звісно, якщо не йдеться про окремі категорії працівників, для яких письмова форма трудового договору чи контракту є обов’язковою. У такому разі адміністрація підприємства повинна чітко обумовити призначення строку випробування безпосередньо в наказі про прийняття на роботу. Зміст наказу має бути таким:

ПРИЙНЯТИ: БОЙКО Катерину Григорівну на посаду перекладача з 26 квітня 2004 року з посадовим окладом 550 гривень з двомісячним строком випробування.

Відповідний запис робиться у трудовій книжці працівника: Прийнята на посаду перекладача.

Оскільки у період випробування на працівників поширюється законодавство про працю, роботодавець повинен виконати визначені законом обов’язки:

• роз’яснити працівникові його права та обов’язки і поінформувати про умови праці, наявність на робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров’я, права на пільги та компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства та колективного договору;

• ознайомити з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;

• надати робоче місце, забезпечити працівника необхідними для роботи засобами;

• проінструктувати з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної безпеки.

Факт ознайомлення працівник знову ж підтверджує своїм підписом.

При прийнятті на роботу з випробуванням це особливо важливо. Факт ознайомлення працівника, що не витримав випробування, із трудовими обов’язками матиме значення для підтвердження невідповідності його роботі, що доручається. Добре, коли для посади, на яку приймають нового працівника, розроблено посадову інструкцію. У цьому разі його права та обов’язки чітко зафіксовані в письмовій формі, і він своїм підписом підтверджує, що з посадовими обов’язками ознайомлений (підпис та дата ознайомлення ставляться на останньому аркуші посадової інструкції).

При застосуванні статті 28 КЗпП можуть виникнути деякі труднощі. У зв’язку з цим доцільно чітко фіксувати моменти, коли працівник не справляється з дорученою йому роботою. Службової записки безпосереднього керівника або усного зауваження з приводу якості виконаної роботи недостатньо. Найкраще, що можна зробити, — це скласти відповідний акт (протокол). У ньому потрібно, по-перше, зафіксувати сам факт того, що працівник не впорався зі своїми посадовими обов’язками або не належним чином поставився до них, і, по-друге, обов’язково вказати конкретні претензії. Крім того, необхідно мати письмові пояснення працівника про причини допущених ним порушень.

Як ми вже зазначали, у період випробування на працівника повною мірою поширюється трудове законодавство. Отже, не допускається встановлення будь-яких обмежень його прав і погіршення становища порівняно з іншими працівниками.

Робота працівника оплачується відповідно до загальних норм і розцінок або окладів. Самі працівники дотримуються правил внутрішнього розпорядку, на них поширюються встановлені трудовим законодавством пільги. Відразу ж варто сказати і про те, що в період випробування працівника може бути звільнено на загальних підставах, передбачених КЗпП. Також працівник, прийнятий на роботу з випробуванням, може розірвати трудовий договір за власним бажанням у загальному порядку, попередивши про це роботодавця за два тижні.

Відповідність працівника виконуваній роботі

Іноді доволі складно оцінити ділові якості і те, наскільки працівник справляється з дорученою йому роботою. Насамперед труднощі бувають пов’язані зі специфікою виконуваної роботи, а також зі сферою діяльності.

Так, у виробничій сфері, де є конкретний упредметнений результат, можна чітко визначити, наскільки якісно виконується робота. Якщо є недоліки, то неважко з’ясувати, з чим вони пов’язані: з технологічними особливостями виробництва чи з відсутністю у працівника достатньої кваліфікації.

У сфері послуг можна взяти до уваги кількість претензій клієнтів до якості надання тієї чи іншої послуги (наприклад, у кафе, — кількість записів зі скаргами на конкретного працівника у книзі скарг та пропозицій).

Коли ж ідеться про інтелектуальну сферу, то упредметненого результату праці нема. Отже, дати які-небудь загальні рекомендації досить складно. На мій погляд, тут потрібно аналізувати:

• якість виконання доручень керівника;

• дотримання термінів виконання завдань;

• виконання загального обсягу запропонованої роботи;

• відповідність працівника професійно-кваліфікаційним вимогам.

Результат випробування

По закінченні випробування видавати спеціальний наказ (розпорядження) про остаточне прийняття особи, що пройшла випробування, не потрібно.

Але якщо в останній день строку випробування адміністрація підприємства не повідомила працівника про те, що він не витримав випробування, і той продовжує працювати бодай один день, звільнення його як такого, що не витримав випробування, вважається порушенням трудового законодавства. Розірвання трудового договору після закінчення строку випробування допускається тільки на загальних підставах.

Звільнення працівника, який не витримав випробування

Якщо результат випробування виявиться незадовільним, то безпосередній керівник працівника повинен направити в адміністрацію відповідну заяву, додавши до неї підтверджуючі документи.

Щоб уникнути суб’єктивізму з боку керівника, остаточне рішення про невідповідність працівника дорученій роботі краще приймати колегіально, спеціальною комісією.

Звільнення з ініціативи роботодавця у зв’язку з незадовільними результатами випробування згідно з КЗпП, проводиться за спрощеною схемою, тобто порядок розриву трудового договору з ініціативи власника підприємства або уповноваженого ним органу у цьому випадку не застосовується, згода профспілкового комітету не потрібна.

При звільненні до трудової книжки вноситься такий запис: Звільнена у зв’язку з незадовільними результатами випробування, ст. 28 КЗпП України.

При незадовільному результаті випробування працівник може бути звільнений тільки як такий, що не витримав випробування. Іноді працівника звільняють у зв’язку з закінченням строку трудового договору (п. 2 ст. 36 КЗпП) або у зв’язку з виявленою невідповідністю займаній посаді або виконуваній роботі (п. 2. ст. 40 КЗпП). Однак звільнення на таких підставах є порушенням трудового законодавства.

Лаконічне формулювання у статті 28 КЗпП підстави для звільнення ускладнює застосування цієї норми на практиці, коли прийнятий з випробуванням працівник дійсно не справляється зі своєю роботою. Крім того, у цій статті є застереження, відповідно до якого звільнення з роботи на зазначеній підставі може бути оскаржене в суді. При цьому суди вимагають від підприємств підтвердження факту невідповідності працівника дорученій роботі, незважаючи на відсутність законодавчого врегулювання порядку звільнення за результатами випробування. У більшості випадків підприємство не готове надати таке підтвердження. Судова практика свідчить, що позови про поновлення на роботі осіб, звільнених за частиною 2 статті 28 КЗпП, як правило, задовольняються.

Типові помилки, які можуть спричинити оскарження звільнення в суді

• Якщо при прийнятті на роботу працівникові «забули» роз’яснити його права та обов’язки або роботодавець не виконав інших своїх обов’язків, працівник, звільнений як такий, що не витримав випробування, може оскаржити звільнення у суді й вимагати поновлення на роботі з компенсацією заробітної плати за час «вимушеного відпочинку».

• Якщо працівника звільнено з роботи як такого, що не витримав випробування, але при цьому встановлення випробування не обумовлено в наказі, а за наявності трудового договору — і в договорі, звільнений має всі підстави подавати позов про поновлення на роботі.

• Якщо працівника в останній день строку випробування не попереджено про те, що він не витримав випробування, і він наступного дня вийшов на роботу, звільнення його за статтею 28 КЗпП є порушенням трудового законодавства.

• Якщо при незадовільному результаті випробування працівника звільняють не за статтею 28 КЗпП, таке звільнення може бути оскаржене.

Роботодавцям не слід перебільшувати силу статті 28 КЗпП та легковажити необхідними формальностями в роботі з кадрами. Про всяк випадок не зашкодить бути готовими до появи на підприємстві працівника, що володіє тільки одним умінням — позиватися. Адже за неофіційними даними 90% трудових спорів у наших судах вирішуються не на користь роботодавця.

Керівникам відділів кадрів потрібно уважно ставитися до працівників, прийнятих на роботу з випробуванням. Своєчасно брати з них пояснювальні записки при невиконанні або неналежному виконанні ними того чи іншого завдання.

Проте не слід забувати, що строк випробування — це період, коли не тільки підприємство придивляється до роботи нового працівника, а й працівник придивляється до роботи на новому підприємстві. І чи захоче кваліфікований працівник залишитись у вас, залежить від колективу та керівництва, які повинні створити умови, за яких адаптація нового співробітника пройде успішно і він зможе повністю розкрити свої професійні та особисті якості.

2. Працівник має право на оплату праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших причин, передбачених чинним законодавством причини, які мали місце з вини працівника.

Гарантії і права на оплату праці. Закон "Про оплату праці" забороняє будь-яке зниження розмірів оплати праці працівника залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань та з інших причин. Стаття 22 зазначеного Закону вказує на те, що суб'єкти організації опла­ти праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами. При укладанні працівником трудового договору (контракту) роботодавець доводить до відома працівника умови оплати праці, розміри, порядок і строки виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися відрахування у випадках, передбачених законодавством. Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення роботодавець повинен повідомити працівника не пізніш як за 2 місяці до їх запровадження або зміни. Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості. Забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своею заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством. Забороняються відрахування із заробітної плати, метою яких є пряма чи непряма сплата працівником роботодавцю чи будь-якому посередникові за одержання або збереження роботи. Відомості про оплату праці працівника надаються будь-яким органам чи особам лише у випадках, передбачених законодавством, або за згодою чи на вимогу працівника. За порушення законодавства про оплату праці винні особи притягаються до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної та кримінальної відповідальності згідно з законодавством.

В період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чин­ним законодавством. Індексація заробітної плати здійснюється відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. в редакції Закону від 6 лютого 2003 р. "Про індексацію грошових доходів населения" та Порядку проведения індексації грошових доходів населения, затв. постановок) Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 p. № 1078. Компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством. Така компенсація здійснюється згідно з Законном України від 19 жовтня 2000 р. "Про компенса­цию громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".

Порядок виплати заробітної плати. Заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується у гро­шових знаках, шо мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов'язань і розписок або у будь-якій іншій формі забороняється. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені у колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. За особистою письмовою згодою працівника заробітна плата може виплачуватись через банк, поштовими переказами на вказаний ним рахунок чи адресу з обов'язковою оплатою послуг за рахунок роботодавця. Закон передбачає можливість виплати частково заробітної плати натурою. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 p. № 244 визначено Перелік товарів, не дозволених для виплати заробітної плати натурою. При кожній виплаті заробітної плати роботодавець повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провалиться оплата праці: загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; розміри і підстави відрахувань із заробітної плати; сума заробітної плати, що належить до виплати. Роботодавець зобов'язаний забезпечити достовірний облік виконуваної працівником роботи і бухгалтерский облік витрат на оплату праці у встановленому порядку. Інструкція зі статистики заробітної плати затверджена наказом Держкомстату України від 13 січня 2004 р. № 5.

Обмеження відрахувань із заробітної плати. Чинне трудове законодавство України досить жорстке у питаниях відрахувань із заробітної плати, що обумовлено соціальним характером норм цієї галузі. Аналіз відрахувань із заробітної плати працівника дає підстави говорити про них, як про класичний приклад матеріальних заходів захисту у трудовому праві. Юридична відповідальність тут відсутня, бо відсутній такий елемент, як додаткове обтяження, а поверненню підлягають лише ті суми, які були отримані працівником незаконно або через чиюсь неуважність.

Стаття 25 Закону "Про оплату праці" встановлює ряд обмежень щодо відрахувань із заробітної плати. Роботодавець не має права на власний розсуд проводити відрахування із заробітної плати працівників. По-перше, відрахування можуть провадитися тільки у випадках, передбачених законодавством. Зокрема, відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості роботодавцю провалиться у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 ч. 2 ст. 127 КЗпП. По-друге, при кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати 20%, а у випадках, передбачених законодавством, - 50% заробітної плати, що належить до виплати працівникам. Обмеження, що названі вище, не поширюються на відрахування із заробітної плати при відбуванні покарання у вигляді виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У цих випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати 70%. Не допускаються відрахування з вихідної допомоги, компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством не звертається стягнення.

Для вірного застосування норм трудового права про відрахування із заробітної плати важливими є не тільки підстави для застосування цього різновиду заходів захисту, а й особливості їх реалізації. Очевидною в законі є соціальна сутність цих заходів захисту, навіть за умови, що вони застосовуються до працівників. Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 127 КЗпП наказ (розпорядження) роботодавця на відрахування із заробітної плати має бути видано не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу або погашения заборгованості. Якщо цей строк пропущений, роботодавець втрачає право на відрахування відповідних сум у безспірному порядку і стягує їх через суд. При цьому для визначення строків позовної давності підлягає застосуванню за аналогією норма ч. 3 ст. 233 КЗпП, де йдеться про річний термін звернення до суду за захистом прав роботодавця. Аналогічно стягуються грошові суми й у тих випадках, коли працівник оскаржує підстави або розмір відрахування для погашения авансу, виданого на службові відрядження, службові переведения або на господарські потреби. Якщо ж авансовий звіт був затверджений, то будь-які суми стягуються з працівника тільки в су­довому порядку і за умови, що знайдено зловживання з його сторони.

Повернення роботодавцеві зайво виплачених працівникові грошових сум безпосередньо залежить від дій як працівника, так і роботодавця. Зайві грошові суми, виплачені працівникові внаслідок рахункової помилки, можуть бути відраховані в місячний строк, обчислюваний з дня виплати неправильно нарахованої суми, незалежно від інших стягнень. Закінчення місячного терміну означав, що ці суми стягуються тільки в судовому порядку. У тих же випадках, коли переплата відбулася не через рахункові помилки, а через які-небудь інші причини (наприклад, у зв'язку з неправильним застосуванням роботодавцем правил про оплату праці, помилкове застосування закону чи положения про преміювання), виплачена працівникові заробітна плата не може бути стягнута. Зворотне стягнення надмірно виплачених працівникові грошових сум у результаті зловживань з його боку передбачено у ст. 239 КЗпП. Стягнення проводиться у випадках, коли переплата стала результатом зловживань з боку працівника, зокрема, коли виплати проведено на підставі наданих ним неправдивих відомостей або підроблених документів (фальсифікації, підтирання в документах, дописки тощо).

3. У трудовому законодавстві робота за сумісництвом та суміщення професій (посад) — два різних поняття. На практиці їх часто плутають. У чому саме полягають відмінності між роботою за сумісництвом і суміщенням професій, як нараховується заробітна плата, надаються відпустки тощо, читайте у статті.

У трудовому законодавстві робота за сумісництвом та суміщення професій (посад) — два різних поняття. На практиці їх часто плутають. Відрізняються вони між собою тривалістю робочого часу і оплатою праці.

Сумісництво — це виконання працівником, крім основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому чи на іншому підприємстві, в установі, організації чи у громадянина по найму. Тобто працівник не може одночасно (наприклад, з 9-ї до 18-ї год.) виконувати роботу за основним місцем роботи і за сумісництвом.

Законодавством передбачено, що тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4 год. на день і повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу. Саме тому працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу (ст. 102¹ КЗпП, ст. 19 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР). Отже, буде неправомірним, якщо за відпрацьовані 4 год. нарахувати заробітну плату як за 8-годинний робочий день.

Відповідно до частини другої статті 21 КЗпП працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Ця норма закону дає змогу працівникам, крім основного трудового договору, укладати трудові договори про роботу за сумісництвом.

У сфері недержавної форми власності робота за сумісництвом не регламентується. Основною нормою є стаття 21 КЗпП, якою встановлено право на таку роботу. Тут обмеження на роботу за сумісництвом можуть бути встановлені колективним договором, а також трудовим договором, який є для працівника основним. Частина друга статті 21 КЗпП не обмежує сумісництво ні за кількістю трудових договорів про роботу за сумісництвом, які може укласти працівник, ні за тривалістю робочого часу роботи, яку працівник поєднує з основною. Однак це не означає, що підприємства можуть без обмежень укладати трудові договори про роботу за сумісництвом, а працівники мають право працювати за сумісництвом хоч би й у десяти місцях.

Обмеження щодо роботи за сумісництвом усе ж таки встановлено, однак не нормами трудового права, а опосередковано. Так, виконана працівником робота має відображатися в документах первинного обліку. Це, наприклад, відрядні наряди (при відрядній формі оплати праці) і табелі обліку робочого часу (при почасовій формі оплати праці). При цьому табелі обліку робочого часу мають відповідати графікам виходу на роботу. Якщо табелі обліку робочого часу відповідають графікам, а разом — дійсності, робота за сумісництвом може оплачуватися без будь-яких обмежень. Якщо ж такої відповідності немає, органи державної податкової служби не без підстав можуть поставити під сумнів правильність віднесення заробітної плати, виплаченої працівнику-суміснику, на валові витрати платника податку на прибуток.

Робота за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій регулюється постановою Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 3 квітня 1993 року № 245 і Положенням про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, затвердженим наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43.

При прийнятті на роботу за сумісництвом працівник зобов’язаний пред’явити роботодавцеві паспорт, оскільки його трудова книжка зберігається за місцем основної роботи. Якщо робота потребує спеціальних знань, роботодавець вправі вимагати пред’явлення диплому чи іншого документа, що підтверджує наявність відповідної освіти чи професійної підготовки. Надання дозволу чи будь-якого іншого документа з основного місця роботи при прийнятті на роботу за сумісництвом не потрібне.

Згідно з пунктом 2.14 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, запис відомостей про роботу за сумісництвом провадиться за бажанням працівника і зазначається у трудовій книжці окремим рядком.

Працівник може бути переведений на постійну роботу на тому самому підприємстві. При цьому оформлюється наказ, наприклад такого змісту:

Працівники-сумісники мають право на відпустку нарівні з іншими працівниками. Відпустка на роботі за сумісництвом надається одночасно з відпусткою за основним місцем роботи. Оплата відпустки чи виплата компенсації за невикористану відпустку провадиться сумісникам відповідно до чинного законодавства.

Щорічна основна відпустка сумісникам повинна бути надана такої самої тривалості, як і іншим працівникам відповідної професії, що працюють повний робочий день, і оплачена відповідно до законодавства. При наданні сумісникам щорічної додаткової відпустки за роботу зі шкідливими і важкими умовами праці та щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці (ст. 7, 8 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР) слід враховувати, що ці відпустки надаються залежно від тривалості часу зайнятості працівника в таких умовах.

Суміщення професій (посад) — це виконання працівником поряд зі своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією, посадою (у межах робочого часу за основним місцем роботи).

Суміщення професій (посад) передбачає, що суміщувана посада (робоче місце за відповідною професією) є у штатному розписі, але не заповнена, тобто залишається вакантною. Якщо вакансія відсутня, встановити доплату за суміщення неможливо.

У частині, що не суперечить чинному законодавству України, на підставі Постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12 вересня 1991 року № 1545-XII зберігають чинність:

• постанова Ради Міністрів СРСР «Про порядок і умови суміщення професій (посад)» від 4 грудня 1981 року № 1145;

• Інструкція Держкомпраці, Мінфіну СРСР і ВЦРПС «Про порядок і умови суміщення професій (посад)» від 14 травня 1982 року № 53-ВЛ (щодо застосування цієї постанови);

• роз’яснення Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС «Про порядок оплати тимчасового заступництва» від 29 грудня 1965 року № 30/39.

Вказані акти Союзу РСР втратили в Україні чинність щодо обмежень на суміщення професій (посад), порядку введення суміщення і оплати праці, виконуваної у порядку суміщення або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника, оскільки частиною першою статті 21 КЗпП встановлено, що виконувана робота визначається угодою між працівником і роботодавцем, а розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника відповідно до частини другої статті 105 КЗпП встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

Розміри доплат за суміщення посад або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються підприємствами самостійно в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими угодами (ст. 15 Закону України «Про оплату праці»).

Додатком 3 до Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об’єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб’єднаннями на 2004–2005 роки від 19 квітня 2004 року, норми якої на сьогодні є чинними до укладення нової генеральної угоди і обов’язковими для всіх суб’єктів, які належать до сфери її чинності, встановлено, що:

• за суміщення професій (посад) доплати одному працівникові не обмежуються максимальними розмірами і визначаються наявністю економії за тарифними ставками і окладами суміщуваних посад працівників;

• за розширення зони обслуговування або збільшення обсягу робіт доплати одному працівникові не обмежуються максимальними розмірами і визначаються наявністю економії за тарифними ставками і окладами, які могли б виплачуватися за умови дотримання нормативної чисельності працівників;

• за виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника здійснюють доплату у розмірі до 100% тарифної ставки (окладу) відсутнього працівника.

Розміри доплат за суміщення професій (посад), за виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника, за розширення зони обслуговування або збільшення обсягу виконуваних робіт для працівників установ, закладів і організацій бюджетної сфери встановлюються на умовах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» від 30 серпня 2002 року № 1298, а саме: у розмірі до 50% посадового окладу (тарифної ставки) відсутнього працівника.

Доручення працівникові додаткових обов’язків у порядку суміщення професій, розширення зони обслуговування, виконання обов’язків відсутнього працівника оформляється наказом по підприємству, в якому встановлюються конкретні обсяги додатково виконуваних робіт, а також розміри доплат:

Ця доплата може бути розподілена між кількома працівниками залежно від обсягу додатково виконуваних робіт (обов’язків).

Відповідно до зазначеного умови встановлення доплат, їх розміри й порядок виплати за суміщення посад або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника мають бути визначені підприємством самостійно у колективному договорі з дотриманням норм генеральної та галузевої угод.

Білет №27

1. Процедура ж оформлення трудових договір між роботодавцем та працівником розкривається в ст. 24 КЗпП. Дана стаття передбачає укладення трудового договору, як правило, у письмовій формі. Звичною після формулювання правила є зазначення на виняток з цього правила. У частині першій ст. 24 КЗпП законодавець обрав інший варіант: після викладу правила він перелічив випадки, коли воно є обов'язковим, а саме:

• при організованому наборі працівників;

• при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я;

• при укладенні контракту;

• у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 

• при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу);

• при укладенні трудового договору з фізичною особою;

• в інших випадках, передбачених законодавством України.

• У зв’язку з таким викладенням своєї позиції законодавця, саме правило щодо укладення трудового договору в письмовій формі втратило ознаку обов'язковості.

При розробці проекту Трудового Кодексу, законодавець пішов іншим шляхом. В п.1 ст. 41 проекту Трудового договору законодавець чітко визначив, що  трудовий договір укладається в письмовій формі у двох примірниках, які мають однакову юридичну силу. Зміни до трудового договору оформлюються в такому самому порядку.

Однак порушення цього правила не може вплинути на трудові відносини, що вже виникли. Дана норма значно полегшує життя роботодавцеві, оскільки не виникає необхідності переоформлювати трудові відносини з усіма працівниками.

Трудове законодавство встановлює єдині вимоги щодо порядку укладення трудового договору. Передбачено, зокрема, що при укладенні трудового договору роботодавець має право вимагати від особи, що наймається на роботу, трудову книжку і документ, який посвідчує особу. Якщо така особа поступає на роботу вперше, і вона не має трудової книжки, то необхідно подати довідку з місця проживання. Міські жителі подають довідки з житлово-експлуатаційної організації, а мешканці сільських населених пунктів — довідки з сільрад. Особи, звільнені зі Збройних Сил, подають при вступі на роботу військовий квиток. Стаття 25 КЗпП України забороняє при укладенні трудового договору вимагати від осіб, які поступають на роботу, документи, подання яких не передбачено законодавством. Тому не можна вимагати відомості про партійну, національну приналежність, а також про походження особи та щодо місця її реєстрації.

Разом з тим законодавство передбачає подання додаткових документів у тих випадках, коли зайняття посади чи виконання певної роботи вимагає відповідної освіти або кваліфікації. Наприклад, диплома про освіту, посвідчення водія тощо. Стаття 24 КЗпП України забороняє укладати трудовий договір з громадянином, якому запропонована робота, що згідно з медичним висновком протипоказана за станом здоров'я.

За загальним правилом особи, молодші 18 років, приймаються на роботу після обов'язкового медичного огляду. Існує перелік категорій працівників, які також можуть бути прийняті на роботу лише після попереднього медичного огляду. Такі медичні огляди при прийнятті на роботу проводяться з метою встановлення фізичної і психофізіологічної придатності осіб до роботи за конкретно визначеною професією, спеціальністю, посадою, для запобігання захворюванням і нещасним випадкам, виявлення захворювань, які становлять загрозу зараження працівників і продукції, що випускається.

Однак законодавством України можуть як виняток встановлюватися певні обмеження при прийнятті на роботу деяких осіб.

Зокрема, роботодавець вправі запроваджувати обмеження щодо спільної роботи осіб, які є близькими родичами чи свояками, на одному і тому ж підприємстві. Таке обмеження може встановлюватись лише за умови, що родичі у зв'язку з виконанням трудових обов'язків безпосередньо підпорядковані один одному. Стаття 25-1 КЗпП України подає перелік таких родичів і свояків. До них належать батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри, діти подружжя.

Порядок укладення трудового договору умовно можна розподілити на кілька етапів:

1) звернення особи до роботодавця з пропозицією про укладення трудового договору;

2) розгляд заяви роботодавцем і прийняття ним рішення;

3) видання наказу або розпорядження про зарахування працівника на роботу;

4) оформлення трудової книжки.

На першому етапі працівник, попередньо переговоривши з роботодавцем, з'ясовує можливості свого працевлаштування. Після цього він подає заяву з проханням прийняти його на роботу, де зазначає, яку посаду чи вид роботи може виконувати, та термін початку роботи. До заяви додаються необхідні, передбачені законодавством документи про освіту, стан здоров'я тощо.

Останнім часом до уже традиційних вимог на цьому етапі додалися ще й прохання до претендента на посаду представити так зване резюме про себе. Тут він зазначає відомості про свою попередню трудову діяльність, а також власні побажання щодо використання його на посаді, на яку він претендує. У багатьох випадках роботодавець проводить усну співбесіду з претендентом на зайняття відповідної посади.

Стаття 24 КЗпП України встановила правило, за яким укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу.

У наказі чи розпорядженні необхідно зазначити: хто приймається на роботу, трудові функції працівника, встановити розмір заробітної плати, термін початку роботи. Якщо укладено строковий трудовий договір, необхідно встановити строк, на який укладено договір. Згідно зі ст. 26 КЗпП України у наказі потрібно застерегти умови про випробування, якщо таке обумовлено сторонами, із зазначенням його тривалості. Також мають бути відображені й інші факультативні умови трудового договору. Наказ також повинен містити номер і дату його видання. Працівник зобов'язаний ознайомитися з наказом під розписку. У разі відмови працівника від ознайомлення з наказом про прийом на роботу, про це складається акт, де зазначається про таку відмову.

Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження про прийом працівника на роботу не було видано, але працівника фактично було допущено до роботи. Фактичний допуск до роботи має місце лише тоді, коли працівник допущений до роботи з відома роботодавця або ним особисто. Якщо ж робота виконувалась без відома роботодавця, то трудовий договір не вважається укладеним.

До початку роботи роботодавець зобов'язаний:

1) роз'яснити працівнику його права та обов'язки, проінформувати про умови праці, а також про його права на пільги та

компенсації за роботу на шкідливих та небезпечних роботах;

2) ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором;

3) визначити працівнику робоче місце, забезпечити його

необхідними для роботи засобами;

4) проінформувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони.

Укладення трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням роботодавця про зарахування працівника на роботу. Наказ чи розпорядження видається і тоді, коли трудовий договір укладено у письмовій формі. Згідно з ч. 4

ст. 24 КЗпП трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Згідно з абз. 1 п. 7 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів" фактичний допуск до роботи вважається укладенням трудового договору незалежно від того, чи було прийняття на роботу належним чином оформлене, якщо робота провалилась за розпорядженням чи з відома роботодавця.

Відповідно до ст. 29 КЗпП до початку роботи за укладеним трудовим договором роботодавець зобов'язаний роз'яснити працівникові його права і обов'язки та проінформувати під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до чинного законодавства і колективного договору. Перший і чи не найважливіший обов'язок роботодавця полягає у роз'ясненні прав і обов'язків працівника. Коло прав і обов'язків, які підлягають роз'ясненню випливає із зобов'язань працівника передбачених ч. 1 ст. 21 КЗпП, згідно з якими працівник зобов'язується виконувати роботу обумовлену трудовим договором, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові. Тобто роботодавець зобов'язаний роз'яснити працівникові його права і обов'язки, які випливають із законодавства, локальних нормативних актів та актів організації праці.

2. Трудова дисципліна полягає в обов’язку дотримання працівниками правил внутрішнього трудового розпорядку (статутів, положень про дисципліну), технологічних, санітарних та інших встановлених норм. Трудова дисциплiна є необхiдною умовою для належної органiзацiї будь-якої колективної працi.

Трудову дисциплiну характеризують такi елементи: чесна й сумлiнна праця; своєчасне й точне виконання розпоряджень власника (уповноваженого ним органу); пiдвищення продуктивностi працi; полiпшення якостi продукцiї; виконання технологiчної дисциплiни; додержання вимог охорони працi; дотримання технiки безпеки та виробничої санiтарiї; збереження та змiцнення власностi пiдприємств, установ, органiзацiй.

Трудова дисциплiна забезпечується методами переконання, заохочення, а іноді примусу. Основними є метод переконання, спрямований на виховання вiдповiдних якостей працiвникiв, а також метод заохочення, тобто морального й матерiального стимулювання. Заохочення працiвника є визнанням його професiоналiзму та вираженням з боку власника поваги. Тому такий метод застосовується в разi досягнення високих трудових показникiв, полiпшення якостi продукцiї, ефективності праці, творчого пiдходу до трудової дiяльностi. Власником (уповноваженим ним органом) спiльно з профкомом (органом, уповноваженим на представництво трудового колективу) можуть бути встановленi будь-якi види заохочень, перелiк яких закрiплюється в колективному договорі, Правилах внутрiшнього трудового розпорядку (наприклад, додаткова вiдпустка, першочерговове надання квартири, санаторно-курортної путiвки тощо). Усi заохочення оголошуються власником у наказi (розпорядженнi), доводяться до вiдома трудового колективу i вносяться до трудової книжки. За особливі досягнення в роботі працівника може бути представлено до заохочення вищестоящим органом.

У виключних випадках для забезпечення трудової дисциплiни можуть застосовуватись методи примусу, зокрема заходи дисциплiнарного характеру та громадського впливу.

Дисциплiнарна вiдповiдальнiсть є одним з видiв юридичної вiдповiдальностi й застосовується виключно до порушникiв трудової дисциплiни. Пiдстави для її застосування — порушення трудової дисциплiни (невиконання чи неналежне виконання працiвником покладених на нього обов’язкiв).

На працiвника за порушення трудової дисциплiни може бути накладене одне з дисциплiнарних стягнень: догана або звiльнення.

Чинне законодавство (Закон України «Про державну службу»), вiдомчi (наприклад, органiв прокуратури, зв’язку, залiзнич­ного транспорту) статути й положення про дисциплiну для окремих категорiй працiвникiв установлюють й iншi дисциплiнарнi стягнення. Зокрема, до державних службовцiв, окрiм загальних видiв дисциплiнарної вiдповiдальностi, застосовуються: попере­дження про неповну службову вiдповiднiсть; затримка до одного року у присвоєннi чергового рангу або у призначеннi на вищу посаду.

Дисциплiнарна вiдповiдальнiсть має особливостi порядку застосування. Так, дисциплiнарнi стягнення можуть бути накладенi органом, якому надано право прийняття на роботу або вищим за iєрархiєю органом для працiвникiв, якi несуть дисциплiнарну вiдповiдальнiсть за статутом, положенням чи iншим законодавчим актом про дисциплiну. Дисциплiнарне стягнення застосовується власником (уповноваженим ним органом) безпосередньо за виявленням проступку, але не пiзнiше одного мiсяця вiд дня його виявлення (не враховуючи часу тимчасової непрацездатностi працiвника чи вiдпустки). До того ж, дисциплiнарне стягнення не може бути накладене, якщо з моменту вчинення проступку пройшло більше шести місяців.

Для застосування дисциплiнарного стягнення власник (або уповноважений ним орган) витребовує письмові пояснення від порушника. За одне порушення трудової дисциплiни може бути застосоване лише одне дисциплiнарне стягнення.

Обираючи вид стягнення, власник (уповноважений ним орган) повинен врахувати ступiнь тяжкостi вчиненого правопорушення i заподiяну ним шкоду та обставини, за яких вчинено проступок. Слід також звернути увагу на попередню роботу працiвника.

Стягнення оголошується наказом (розпорядженням) i повiдомляється працiвниковi пiд розписку протягом трьох робочих днiв.

Якщо протягом року вiд дня накладення дисциплiнарного стягнення працiвника не буде пiддано новому дисциплiнарному стягненню, то вiн вважається таким, що не мав дисциплiнарного стягнення. За сумлiнну роботу і зразкову поведінку з працiвника стягнення може бути зняте i до закiнчення одного року. Протягом строку дiї дисциплiнарного стягнення заходи заохочення до працiвника не застосовуються.

3. Є певні особливості укладення трудового договору з державним службовцем. Зокрема, Законом України "Про державну службу" встановлено деякі обмеження при прийнятті на державну службу. Не можуть бути обрані або призначені на посаду в державному органі та його апараті особи, визнані недієздатними; що мають судимість, не сумісну із зайняттям посади; близькі родичі й свояки на посадах, які є безпосередньо підвідомчими або підлеглими одна одній. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця 3—7-ї категорій, повинна подати за місцем майбутньої служби відомості про доходи, в тому числі й за кордоном, відносно себе і членів своєї сім'ї. Особа, яка претендує на зайняття посади державного службовця 1-ї і 2-ї категорій повинна подати також відомості про належне їй і членам її сім'ї нерухоме і цінне рухоме майно, внески в банках і цінні папери. Прийняття на державну службу на посади З—7-ї категорій здійснюється на конкурсній основі згідно з Порядком проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2002 р. № 169. Відповідно до цього порядку проводиться конкурсний відбір на заміщення вакантних посад державних службовців 3—7-ї категорії, крім випадків, коли законами України встановлено інший порядок заміщення таких посад. Конкурс має забезпечити конституційне право рівного доступу до державної служби громадян України. Наказом керівника відповідного державного органу утворюється конкурсна комісія. Переведення на рівнозначну посаду в одному державному органі, а також просування по службі державних службовців, які зараховані до кадрового резерву чи успішно пройшли стажування, може здійснюватися без конкурсного відбору. У державному органі з нечисленним апаратом (до п'яти осіб) конкурс може проводитися керівником цього органу або конкурсною комісією вищого рівня. Рішення про проведення конкурсу приймається керівником органу за наявності вакантної посади державного службовця. До участі в конкурсі не допускаються такі особи: які досягли встановленого законодавством граничного віку перебування на дер жавній службі; визнані в установленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади державного службовця; у разі прийняття на службу будуть підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; позбавлені права займати відповідні посади в установленому законом порядку на визначений термін. Конкурс проводиться поетапно: 1) публікація оголошення державного органу про проведення конкурсу; 2) прийом документів від осіб, які бажають взяти участь у конкурсі, їх попередній розгляд; 3) проведення іспиту та відбір кандидатів. Термін прийняття документів встановлено у 30 календарних днів з дня оголошення конкурсу. Під час іспиту конкурсною комісією перевіряються знання Конституції України, Законів України "Про державну службу" та "Про боротьбу з корупцією", а також законодавства з урахуванням специфіки функціональних повноважень відповідного державного органу та структурного підрозділу.

Конкурсна комісія на підставі поданих документів, результатів іспиту та співбесіди з кандидатом здійснює відбір осіб для зайняття вакантних посад державних службовців. Рішення комісії приймається простою більшістю голосів присутніх на засіданні. Рішення про призначення на посаду державного службовця та зарахування до кадрового резерву приймає керівник державного органу на підставі пропозицій конкурсної комісії. З метою набуття практичного досвіду, перевірки професійного рівня і ділових якостей працівника, що претендує на посаду державного службовця, може бути проведено його стажування у відповідному державному органі терміном до 2 місяців. У цьому випадку укладається договір про стажування — різновид учнівського трудового договору. Метою його є освоєння працівником роботи за певною посадою з подальшим використанням його на такого роду посадах. Стажування можуть пройти як особи, які уперше претендують на посаду, так і державні службовці, що бажають зайняти більш високу посаду. Вибір кандидата на стажування проводиться з ініціативи органу, в якому має відбуватися стажування. При цьому необхідні письмова заява самого стажиста і згода відповідних керівників за місцем його стажування й основної роботи. Працівники, що досягли пенсійного віку, до стажування не залучаються. Зарахування на стажування, його термін і порядок проходження оформляються наказом керівника державного органу, в якому проводиться стажування. Під час проходження стажування працівник повинен дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку державного органу, в якому він проходить стажування. Стажування працівника проводиться з відривом від основної роботи. За працівником зберігаються його посада і заробітна плата за основним місцем роботи. За основним місцем роботи стажисту відшкодовуються витрати на проїзд до місця стажування І назад, добові за час перебування в дорозі й найом житла. На період стажування за стажистом закріплюється державний службовець, відповідальний за стажування. Особа, котра не є державним службовцем, яка після успішного стажування виявила бажання працювати в даному державному органі, проходить конкурс. При цьому їй віддається перевага перед особами, які беруть участь у конкурсі, але не проходили стажування. Державний службовець після успішного закінчення стажування може бути переведений на посаду за рішенням керівника відповідного державного органу без конкурсного відбору (див. Положення про порядок стажування в державних органах, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 1 грудня 1994 р.). Для державних службовців при прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців. Прийняття на державну службу, просування по ній службовців відбувається відповідно до категорій посад, а також рангів, які їм присвоюються. Законом України "Про державну службу" передбачені 7 категорій і 15 рангів. При прийнятті на службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посад державний службовець зобов'язаний успішно відпрацювати на посаді два роки.

З метою підвищення ефективності діяльності державних службовців і відповідальності за отриману ділянку роботи в державних органах один раз на три роки проводиться атестація, під час якої оцінюються результати роботи, ділові та професійні якості, виявлені працівником під час виконання службових обов'язків. Порядок проведення атестації регламентований Положенням про проведення атестації державних службовців, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1922 . Постановою Верховної Ради України від 16 грудня 1993 р. "Про введення в чинність Закону України "Про державну службу" було встановлене правило, відповідно до якого цей закон поширив свою дію і на посадових осіб органів місцевого самоврядування . Однак із прийняттям 7 червня 2001 р. Закону України "Про службу в органах місцевого самоврядування" Закон України "Про державну службу" поширюється на органи і посадових осіб місцевого самоврядування лише в частині, що не суперечить Законам України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про службу в органах місцевого самоврядування" та іншим законам, що регулюють діяльність місцевого самоврядування. Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" встановлено особливості проходження служби посадових осіб місцевого самоврядування. Так, ст. 10 цього Закону передбачає порядок і детальну процедуру прийняття на службу; ст. 11 установлює прийняття присяги посадовою особою при вступі на посаду; статті 12,13 регламентують певні обмеження при прийнятті на службу, декларування доходів особи та ін. Ст. 16 Закону встановлює порядок створення резерву кадрів в органах місцевого самоврядування та порядок заміщення посад з обліком створеного резерву кадрів. У ст. 17 установлена процедура проведення атестації посадових осіб. Варто звернути увагу, що в Законі встановлено спеціальні підстави для припинення трудових відносин з посадовими особами. Ці підстави є додатковими до загальних підстав, установлених КЗпП України. Однією з них є "досягнення граничного віку перебування на службі". Такою межею є досягнення загального пенсійного віку, встановленого в Україні: для чоловіків — 60, для жінок — 55 років. Пенсійне забезпечення посадових осіб органів місцевого самоврядування здійснюється в порядку, установленому для державних службовців. Є особливості й у порядку відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями і діями посадових осіб територіальній громаді. Разом з тим варто врахувати, що дія цього закону не поширюється на технічних працівників і обслуговуючий персонал органів місцевого самоврядування, трудові відносини яких регулюються загальними нормами трудового законодавства.

Білет № 28

1.

Трудовий договір як відповідна позиція взаємовідносин працівника з підприємством щодо виконання певної діяльності є визначальною категорію для трудового договору. Як родове поняття трудовий договір відповідно до чинного законодавства класифікується за окремими ознаками: залежно від специфіки змісту, форми договору, строку дії, порядку укладення.

Специфічний зміст мають трудові договори про державну службу. Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах ті їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

При прийнятті на державну службу службовцю присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад.

Окремим видом трудового договору є контракт. Під контрактом сучасна теорія права розуміє угоду, що викликає виникнення, зміну або припинення правових відносин. Частина 3 ст. 21 КЗпП визначає контракт як особливу форму трудового договору.

Письмова форма не є “ особливою формою” договору. Це окремий вид трудового договору, що укладається на певний строк для виконання роботи, яка носить, як правило, постійний або в будь-якому випадку тривалий характер. Тому не можна вважати контрактом такі договори про працю, які спрямовані не для вирішення окремих поточних питань, що виникають у ході реалізації трудових завдань.

Терміни “договір” і “контракт” не завжди тотожні.

По-перше, дія контракту завжди обмежена певним строком.

По-друге, контракт завжди повинен містить, крім основних, факультативні (додаткові) забов”язання сторін.

По-третє, контракт завжди укладається у письмовій формі, тоді як трудовий договір може бути укладений усно.

Сфера застосування контракту визначається законодавством України.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором проявляється у тому, що контракт дозволяє максимально індивіалізу вати кожну конкретну угоду про працю, наповнити її специфічним змістом. Тому контракт повинен бути дійовим засобом поліпшення у договірному порядку правового статусу працівника порівняно із законодавстом і колективним договором. Фактично ж він досить часто укладається з протилежною метою, як черговий спосіб порушення трудових прав і свобод людини, обмеження прав працівника в часі.

Контакт може якийсь час існувати без породження трудових відносин. Це можливо тоді, коли він укладається із студентами, які ще навчаються, про те, що, закінчивши у вузі, випускник працюватиме на підприємстві, яке оплачувало його навчання повністю чи частково.

Розрив між днем укладання контракту і днем, коли працівник приступить до роботи, може бути викликаний також необхідністю оформити розірвання трудового договору за попередньою роботою. На такі випадки слід поширити положення ч.5 ст. 24 КЗпП про те, що особі, з якою попередньо було укладено контракт, не може бути відмовлено в наданні роботи.

На певний строк можуть укладатись трудові договори з тимчасовим і сезонними працівниками.

Тимчасовими вважаються працівники, яких прийнято на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їх місце роботи(посада), - до чотирьох місяців.

При оформленні трудового договору з тимчасовим працівником в наказі чи розпорядженні про прийняття на роботу обов”язково повинно бути заначено, що даний працівник приймається на тимчасову роботу або вказується конкретний строк роботи.

Трудовий договір з тимчасовим працівником вважається продовженим на невизнаний строк, якщо він попрацював понад два чи чотири місяці, і жодна з сторін не зажадала припинення трудовоих відносин, або якщо його було звільнено і знову ж прийнято на ту ж саму роботу після перерви тривалістю не більше одного тижня, а загальний стаж його роботи до і після перерви перевищує в сукупності відповідно два чи чотири місяці.

Сезоними вважаються роботи, котрі внаслідок природних і кліматичних умов виконується протягом певного періоду року – сезону, що не перевищує шести місяців.

Особи, які приймаються на сезонні роботи, мають бути попереджені про це при укладенні трудового договору, про що зазначається у наказі чи розпорядженні.

До сезонних галузей віднесені лісова промисловість і лісове господарство, переробні галузі промисловості, санаторно-курортні галузі і заклади відпочинку. В кожній з цих галузей визначені певні види робіт, які вважаються сезонними.

Законодавсто про працю надає громадянам право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах (ч.2 ст. 21 КЗпП). Зайняття працівником, крім основної, іншої регулярно оплачуваної роботи називається сумісництвом.

Для роботи за суміснийтвом потрібні лише бажання і згода працівника. Згода власника або уповноваденого ним органону, а також профспілкового комітету за основним місцем роботи не вимагається.

Суміщенням професій (посад) вважається виконання роботи по декількох професіях (спеціальностях) на одному і тому ж підприємстві чи організації протягом робочого дня нормальної тривалості.

Робота по декількох професіях (спеціальностях) може бути дозволена власником або уповноваженим ним органом на підприємствах усіх галузей народного господарства, де кількість видів робіт, необхідних для виробництва, більше професій, внаслідок чого працівник недостатньо завантажений роботою протягом нормативної тривалості робочого часу.

Для застосування суміщення професій обмежень не встановлено. Необхідно лише одержати згоду працівника, що може бути обумовлено як при прийнятті на роботу, так і під час роботи.

Таким чином, при сумісництві працівник укладає два або більше трудових договорів: за основою і суміщювання роботи. В разі суміщення професій укладається один трудовий договір.

Крім того, робота за сумісництвом виконується працівником понад нормальну тривалість робочого часу, у вільній від основної роботи часу. При суміщенні професій (посад) робота виконується в межах нормальної тривалості робочого часу.

Різновидом укладання трудового договору є організований набір робітників, що здійснюється органом зайнятості населення. Особи, які укладають такий договір, як правило, направляються на фізичні роботи. Тому перед прийняттям їх на роботу вони приходять медичний догляд.

У порядку організованого набору трудові договори укладаються тільки з особами, що досягли вісімнадцятирічного віку. Це обмеження викликане тим, що такі договори переважно укладаються на роботи поза постійним місцем проживання. Договори можуть укладатись з чоловіками не страше 55 років і з жінками не старше 50 років, які придатні за станом здоров”я виконувати фізичні роботи, на які вони напрвляються.

Особливістю цих договорів є те, що вони укладаються не з підприємствами або будівництвами, де робітники працюватимуть, а зі службами зайнятості населення, що виступають від імені цих підпримств або будівництв.

Працівник може укласти трудовий договір з підприємством на роботу особистою працею з матеріалів і з використанням знарядь та засобів праці, що виділяються підприємством або набуваються за рахунок цих роботодавців. Такі працівники вважаються надомниками.

Власник або уповноважений ним орган може дозволити надомнику виготовляти вироби з власних матеріалів і з використанням особистих механізмів та інструментів.

Переважно право на укладення трудового договору на дому надається жінкам, які мають дітей до п”ятнадцяти років; інвалідам і пенсіонерам, незалежно від виду призначеної пенсії; особам які досягли пенсійного віку тощо.

Особи, які володіють майстерністю виготовлення народних промислів, сувенірних виробів або оригінальної упаковки для них, можуть бути прийнятті на роботу як надомники незалежно від роду їх діяльності і роботи на інших підприємсвтах.

2. Порядок поведінки, взаємодії між працівниками на конкретному підприємстві, в установі, організації в процесі здійснення трудової діяльності називається внутрішнім трудовим розпорядком. Всі нормативно-правові акти, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, поділяються на дві групи: норми загального значення (КЗпП України, Типові правила внутрішнього трудового розпорядку та ін.); норми спеціального призначення, які враховують специфіку окремих галузей господарства, а також особливості праці певних категорій працівників (галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку; статути про дисципліну; положення про дисципліну окремих категорій працівників та ін.). Серед кола актів, що забезпечують правове регулювання внутрішнього трудового розпорядку, особливе місце належить правилам внутрішнього трудового розпорядку. Вони поділяються на три види: типові, галузеві й локальні. Діючі Типові правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій були затверджені постановою Держкомпраці СРСР і ВЦРПС від 20 липня 1984 р. (Бюллетень Госкомтруда СССР. - 1984. - №11). Це нормативний акт загальної дії, в якому сформульовані положення, що визначають трудовий розпорядок на підприємстві. Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку затверджуються міністерствами і відомствами за погодженням з відповідними профспілковими органами. У цих актах враховується специфіка галузі відносно режиму праці й відпочинку, обов'язків працівників. Внутрішній трудовий розпорядок на конкретному підприємстві, в установі, організації визначається правилами/внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету. У цих правилах конкретизуються обов'язки власника, адміністрації, працівників даного підприємства, правила прийому на роботу на даному підприємстві, враховуючи специфіку підприємства, встановлюється режим робочого часу і часу відпочинку, види заохочень за успіхи в роботі, порядок їх застосування, порядок застосування дисциплінарних стягнень. У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну (див., наприклад, Дисциплінарний статут прокуратури України, затверджений постановою Верховної Ради України від 6 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №4. - Ст. 15; Статут про дисципліну працівників зв'язку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1996 р. №877 //' ЗП України. - 1996. - №15. - Ст. 420; Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затверджене постановою Кабінету Міністрів 26 січня 1993 р. №55 / / ЗП України. - 1993. - №4-5. - Ст.71). Особливістю статутів і положень про дисципліну праці є те, що вони поширюються тільки на певні, вказані категорії працівників відповідної галузі. Наприклад, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту діє лише стосовно працівників, що забезпечують рух транспорту, але не поширюються на працівників, які забезпечують його обслуговування. Разом з тим деякі статути і положення про дисципліну діють у доповнення до правил внутрішнього трудового розпорядку. Зокрема, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту передбачає, що кожний працівник, на якого поширюється дія цього Положення, зобов'язаний дотримуватися правил внутрішнього трудового розпорядку (п. 3). Крім того, є особливості в змісті обов'язків працівників, які підпадають під дію статутів і положень, у складі дисциплінарного правопорушення і дисциплінарних стягнень, вони можуть нести дисциплінарну відповідальність і за проступки, які не випливають з неналежного виконання своїх трудових обов'язків.

3. В умовах розвитку ринкових відносин значно зросла чисельність осіб, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи. Така підприємницька діяльність ґрунтується не лише на праці самого громадянина-підприємця, а й на праці інших громадян, які працюють на умовах трудового договору.

В галузі науки трудового права питанням укладання трудового договору приділено досить багато уваги науковців, а зокрема М.Г.Александровим, Н.Б.Болотіною, О.У.Процевським, В.С.Венедиктовим. Але це питання і на сьогодні є досить актуальним і потребує більш детального вивчення.

Трудовий договір з роботодавцем – фізичною особою (далі – з фізичною особою) укладається, якщо роботодавцем є підприємець без створення юридичної особи, а також окремий громадян не підприємець у випадку укладення трудового договору про виконання робіт або надання послуг.

Відповідно до вимог ст. 24 КЗпП України такий трудовий договір укладається обов’язково в письмовій формі. Це пояснюється тим, що працівник потребує посиленого правового захисту [1].

У науковій літературі висловлювалася думка, що трудовий договір з фізичною особою укладається на невизначений строк [2, с. 211]. Проте виходячи із вимог ст. 23 КЗпП України вказаний трудовий договір може укладатися і на певний строк. Практика укладання таких трудових договорів свідчить про те, що вони здебільшого укладаються на певний строк, а це певною мірою суперечить вимогам норми ч. 2 ст. 23 КЗпП України, яка встановлює випадки, коли трудовий договір укладається на певний строк. Отже, необхідно дотримуватись вимог зазначеної норми, невиконання яких є підставою для визнання умови трудового договору про строк недійсною. Відтак, трудовий договір з роботодавцем – фізичною особою може бути як безстроковим, так і строковим.

Приймаючи працівника на роботу, йому можна встановити випробування, керуючись загальними положеннями законодавства про строк і правові наслідки випробування. У той же час слід враховувати положення, згідно з яким для певних категорій працівників випробування не встановлюється. У цьому випадку умова про випробування, а також про його строк повинна бути застережена в самому договорі.

У трудовому договорі необхідно враховувати положення ст. 50 КЗпП України про тижневу норму робочого часу 40 год. Можна встановити і меншу норму тривалості робочого часу, ніж визначену законодавством, однак змінити вже встановлену тривалість робочого часу можна лише за взаємною згодою сторін договору в межах, визначених законом.

У трудовому договорі обов’язково зазначають обов’язки роботодавця щодо організації працівникові робочого місця, забезпечення його спеціальним одягом, засобами індивідуального захисту та зобов’язання працівника дотримуватись правил охорони праці. Враховуючи те, що фізична особа – роботодавець не затверджує посадових інструкцій, інструкцій з техніки безпеки, ця частина трудового договору набуває дуже важливого значення.

Трудовий договір із роботодавцем – фізичною особою укладається у трьох примірниках і підлягає реєстрації у органі зайнятості.

Норма ст. 24 КЗпП України передбачає його обов’язкову реєстрацію в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця. Обов’язок реєстрації покладається на роботодавця, який повинен в тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати трудовий договір за місцем його проживання. Водночас виконують юридичну функцію оформлення трудових відносин (замість наказу чи розпорядження про прийом працівника на роботу), а також перевіряють зміст трудового договору щодо відповідності його чинному трудовому законодавству. Видається, що державну службу зайнятості можна б також наділити правом перевірки виконання роботодавцем умов трудового договору. Під час реєстрації трудового договору сторони повинні пред’явити такі документи: роботодавець – паспорт, довідку відповідної державної податкової адміністрації про ідентифікаційний код; суб’єкт підприємницької діяльності подає ще свідоцтво про реєстрацію підприємницької діяльності; працівник – паспорт, довідку відповідної державної податкової адміністрації про ідентифікаційний код, свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування і трудову книжку. Якщо особа влаштовується на роботу вперше, вона повинна пред’явити лише паспорт, свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування і довідку відповідної державної податкової адміністрації про ідентифікаційний код. За потреби внесення змін до трудового договору сторони зобов’язані оформити їх додатками до нього та подати на реєстрацію до того самого органу зайнятості [3].

Законодавство не дає відповіді на запитання, чи припиняється трудовий договір у випадку припинення підприємницької діяльності. На нашу думку, якщо трудовий договір з працівником укладено у зв’язку з підприємницькою діяльністю роботодавця, то він підлягає припиненню, коли сторони не передбачили інше. Відтак постає питання, на якій підставі його припинити. У цьому випадку трудовий договір можна припинити за підставою, передбаченою п. 1 ст. 40 КЗпП України, – внаслідок ліквідації підприємства.

Індивідуальні трудові спори, які виникають з приводу укладення, розірвання чи виконання трудових договорів між роботодавцем – фізичною особою і працівником вирішуються виключно у судовому порядку місцевими судами.

У випадку закінчення строку трудового договору або припинення його дії достроково роботодавець робить запис у договорі, про що повідомляє відповідний орган зайнятості. Відповідальна особа упродовж трьох днів повинна зняти трудовий договір з реєстрації. Належні роботодавцю і працівникові примірники трудового договору з позначенням про зняття їх з реєстрації повертаються їм для зберігання.

Держава контролює організацію та умови найманої праці. Юридичні гарантії права на працю містяться у чинному законодавстві. Захист трудового права здійснюється державними органами, а також професійними спілками та іншими об’єднаннями громадян.

Відносини між роботодавцем та фізичною особою регулюються саме нормами трудового права, і тому, саме йому повинна належати провідна роль у реальному забезпеченні соціальних прав громадян.

Але на жаль в нашій країні існує багато проблем щодо правового регулювання цих специфічних суспільних відносин. Багато недоліків виникає із-за недостатньої правової культури громадян і застарілого законодавства, яке потребує реформування.

Для практичної реалізації зазначених конституційних прав не достатньо лише закріпити їх у нормах законодавства, необхідно спрогнозувати, а потім і чітко визначити, чи можлива їх реалізація в сучасних умовах таким чином, як це відображається в чинних або тих правових нормах,що приймаються.

Законодавство яке регулює трудовий договір з роботодавцем-фізичною особою потребує вдосконалення у напрямі пристосування такого трудового договору до потреб практики, а також посилення гарантій захисту прав найманих працівників для покращення стану безпеки працівників на виробництві та посилення прав найманих працівників, (в нашому випадку – це фізичні особи), сьогодні здійснюється досить велика законодавча робота по створенню нових Постанов, Указів та преведення їх у відповідність до закону України “Про охорону праці” [4]. За допомогою законодавчих ініціатив держава розраховує створити механізм економічної зацікавленості власників у забезпеченні належними умовами праці. Окрім того, основним завданням сьогодення є створення чіткої і що важливо, дієвої системи промислової безпеки, яка б безвідмовно діяла б на кожному підприємстві. А для цього, звичайно, необхідна законодавча база.

Без актуальної дієвої та ефективної законодавчої бази неможливо розв’язати питання правового регулювання трудового договору між роботодавцем та фізичною особою.

Також для усунення зазначених причин, перш за все, необхідно посилити контроль з боку повноважних органів державної влади за станом виконання роботодавцями умов трудового договору за станом умов праці в яких відбувається трудова діяльність фізичних осіб. При виявленні незадовільного стану цих зазначених вище умов праці на підприємствах, в установах, організаціях притягувати до відповідальності не тільки посадових осіб нижчої ланки управління, як здебільшого це буває на практиці, а й власників підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи. По-друге сьогодні необхідно переглянути систему фінансування охорони праці з боку держави, органів місцевого самоврядування. Цілком логічно, якщо держава в особі повноважених органів створює певні норми й стандарти у сфері охорони праці вимагає від роботодавця матеріальних затрат у цьому напрямку то відповідно саме вона повинна фінансово підтримувати підприємства, установи, організації в цьому питанні, економічно стимулювати їх.

Білет № 29

1. Зміна умов трудового договору, укладеного між працівником і власником або уповноваженим ним органом, можлива лише за взаємною згодою сторін. Гарантію дотримання обумовлених в трудовому договорі позицій працівникові надає трудове законодавство. Зокрема, згідно ст.31 КЗпП власник або уповноважений ним орган не має права вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. Разом з тим ст.32 КЗпП, відповідно до змісту трудового договору, передбачає три варіанти зміни умов укладеного договору: переведення на іншу роботу; переміщення на інше робоче місце; зміна істотних умов праці. З метою захисту інтересів обох сторін трудового договору порядок проведення вказаних змін чітко регламентований законом. 1. Переведення працівника на іншу роботу означає зміну його трудової функції, переведення на іншу посаду, роботу за іншою спеціальністю, в результаті чого змінюються його трудові права і обов'язки, ступінь його професійної самостійності і відповідальності. Переведення на іншу роботу може бути постійним і тимчасовим. Залежно від місця переведення: а) в межах однієї організації чи підприємства для виконання іншої роботи, не обумовленої трудовим договором; б) в іншу організацію (підприємство) або навіть в іншу місцевість. Будь-яке переведення на постійній основі (на даному підприємстві, в інше підприємство, в іншу місцевість навіть разом з підприємством) потребує письмової заяви працівника про це (у випадку його ініціативи на переведення) або його письмової згоди і вважається правомірним з боку власника чи уповноваженого ним органу лише за наявності такої. У випадку переведення працівника на іншу постійну нижче оплачувану роботу за ним протягом двох тижнів з дня переведення зберігається середній заробіток за попереднім місцем роботи. Переведення на роботу в інше підприємство здійснюється, крім того, за взаємною згодою власників обох підприємств або уповноважених ними органів. Законодавство забороняє переведення працівника на іншу постійну роботу під час його відсутності з поважної причини — хвороби, відпустки, відрядження і т. ін. Переведення працівника на іншу роботу обов'язково відображається в трудовій книжці. Як і постійне, тимчасове переведення працівника на іншу роботу допускається лише за взаємною згодою сторін. Однак закон дозволяє тимчасове переведення працівника без його згоди в разі виробничої потреби, в разі простою і для заміни відсутнього працівника. Такі переведення здійснюються за ініціативою адміністрації, але після закінчення встановлених законодавством для таких переведень строків працівник поновлюється на своїй попередній роботі. Переведення у разі виробничої потреби правомірне для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайної ліквідації їх наслідків, а також з метою запобігання нещасним випадкам, простою, загибелі, псуванню державного чи громадського майна та за інших виняткових обставин. Враховуючи екстраординарність ситуації, переведення може бути застосоване до кваліфікованих робітників на некваліфіковану роботу лише за умови, що остання не протипоказана їм за станом здоров'я. Переведення у разі виробничої потреби обмежується строком в один місяць, протягом якого працівник отримує заробітну плату не нижче середнього заробітку за попереднім місцем роботи. Кількість таких переведень не може бути обмежена законом навіть в інтересах працівника, враховуючи природу і обставини, що спонукають до таких переведень. Окремим випадком виробничої потреби є переведення для заміни тимчасово відсутнього працівника. Особливостями такого тимчасового переведення є те, що його тривалість не може перевищувати календарний місяць протягом року і переведення кваліфікованих робітників на некваліфіковані роботи не допускається. Тимчасове переведення працівника на іншу роботу в разі простою пов'язане з не залежним від працівника призупиненням його безпосередньої трудової діяльності, зумовленим причинами виробничого та організаційно-технічного характеру. В таких випадках закон дозволяє переведення працівника на іншу роботу на цьому ж підприємстві на весь час простою. За умови відсутності роботи, на яку можна було б перевести працівників на даному підприємстві, переведення може бути здійснене на інше підприємство в цій місцевості, де потрібні працівники відповідної кваліфікації, але на строк не більше одного місяця. Будь-яке переведення вимагає офіційного оформлення наказом, з яким працівник повинен бути ознайомлений під розписку. Переведення на іншу роботу можливе також за ініціативою працівника, який за станом здоров'я потребує надання йому легшої роботи відповідно до висновку медичної установи. Воно може бути постійним чи тимчасовим залежно від підстави: втрата працездатності внаслідок каліцтва чи професійного захворювання, захворювання на туберкульоз та ін. В таких випадках медичний висновок зобов'язує власника або уповноважений ним орган до підшукання і надання працівникові, за його згоди, роботи, яку він міг би виконувати без шкоди для свого здоров'я. Право переведення на легшу роботу відповідно до медичного висновку мають також вагітні жінки. До вирішення питання про надання вагітній жінці іншої роботи, яка виключала б вплив несприятливих виробничих факторів на стан її здоров'я і вагітність, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку. 2. Відповідно до ч.2 ст.32 КЗпП переміщення на інше робоче місце не вважається переведенням на іншу роботу, оскільки передбачає і подальше виконання роботи працівником в межах його спеціальності, кваліфікації, посади, обумовлених трудовим договором, хоча і на іншому робочому місці, в іншому структурному підрозділі, але даного ж підприємства і в даній місцевості. Як правило, переміщення пов'язане з реалізацією власником або адміністрацією підприємства (установи, організації) їх повноважень по управлінню виробництвом і організації праці. Тому переміщення на інше робоче місце може проводитись за розпорядженням власника або адміністрації і не потребує згоди працівника. При цьому існує лише одне застереження: вони не мають права переміщати працівника з однієї роботи на іншу, якщо умови її виконання на новому робочому місці протипоказані йому за станом здоров'я. Зміну умов трудового договору, окрім переведення на іншу роботу зі зміною трудової функції і переміщення на інше робоче місце без такої, означає також зміна істотних умов праці, до яких відповідно до ч.З ст.32 КЗпП відносяться встановлені системи і розміри оплати праці, пільги, режим праці, умови про суміщення професій та ін. Закон дозволяє власнику або уповноваженому ним органу проведення таких змін в односторонньому порядку, якщо вони викликані змінами в організації виробництва чи в організації робочого місця працівника. При цьому закон зобов'язує власника або уповноважений ним орган повідомити працівника про зміни, які стосуються істотних умов його праці, не пізніше ніж за два місяці до їх введення. Якщо працівник не погоджується виконувати роботу на нових умовах, то дія трудового договору працівника з даним підприємством припиняється на підставі п.6 ст. 36 КЗпП.

2. Важливими засобами підтримання високої продуктивності праці працівників підприємств, установ, організацій є створення належних умов праці, нормального психологічного клімату у колективі, а також морального і матеріального заохочення.

Заохочення є позитивно стимулюючим впливом суб’єктів (посадової особи, органу тощо) на потреби, інтереси, свідомість, волю, поведінку працівників, а, отже, на результат його праці. Застосування заохочення базується на правових засадах, має бути своєчасним, значущим, вагомим [6, 102].

Заохочення за своєю суттю є суспільним визнанням результатів бездоганної та сумлінної праці. Будь-які заохочення, передбачені чинним законодавством, можуть застосовуватись до працівників лише за наявності певних підстав. Так, К. Машков вказує на необхідність виділення безумовних та умовних підстав застосування заохочень. Безумовні – це ті обставини, за відсутності яких настання певної події неможливе. Такими для заохочення працівників за трудові досягнення є юридичні підстави. Умовні підстави – ті обставини, які сприяють настанню певних подій [7, 35].

Варто зазначити, що підставою для застосування заохочення є їх пряме передбачення та визначення у відповідному нормативному акті: КЗпП України, правилах внутрішнього трудового розпорядку, що діють на конкретному підприємстві, в установі, організації, положеннях, статутах, трудовому договорі. Отже, юридичною підставою для застосування заохочень є нормативне визначення у певному нормативному акті такої можливості. Наявність юридичної підстави для застосування заохочення до працівника – обов’язкова, а отже, є безумовною підставою.

Умовні підстави – це така сукупність обставин, які сприяють настанню певних подій. Подією є заохочення працівника, а обставинами, які сприяють цьому – поєднання трьох факторів: 1) зовні виражені обставини, визначені нормативним актом як такі, за наявності яких працівник може бути представлений до заохочення; 2) бажання роботодавця заохотити працівника; 3) наявність матеріальних засобів для заохочення [7, 36].

Деякі вчені вважають, що підставою для застосування до працівників заходів заохочення є їх добросовісна ефективна праця, тобто бездоганне виконання трудових обов’язків, підвищення продуктивності праці, поліпшення якості продукції, тривала сумлінна робота, а також інші досягнення у ній. Так, М. Д. Шаргородський з цього приводу зазначає: «Поведінка, яка слугує підставою застосування такої норми, юридично необов’язкова, а лише бажана з точки зору інтересів держави. Тому невиконання вимог вказаних норм є юридично байдужим, але правомірним, а, з іншого боку, виконання тих же вимог є не тільки правомірним, а й слугує підставою для заохочення» [4, 175].

Відповідно до ст. 143 КЗпП України до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.

Заохочення є публічним проявом пошани як до працівника, так і до трудового колективу в зв’язку з досягнутими успіхами в праці. Заходи заохочення можуть поділятися на такі види:

За способом впливу на працівників: а) моральні; б) матеріальні;

За сферою дії: а) загальні; б) спеціальні.

З урахуванням особливостей мотивації до праці працівника та можливостей підприємства, установи, організації, С. Запара виділяє такі види заохочення для формування ефективної дисципліни праці:

1. Матеріальне заохочення трудової діяльності індивідуального та колективного характеру: забезпечення житлом працівника; надання кредиту для придбання житла, автомобіля тощо; зростання заробітної плати адекватно до розширення вмінь та навичок працівника, ефективності результату праці; преміювання працівника; нагородження цінним подарунком; надання санаторно-курортної путівки тощо.

2. Покращення організаційно-технічних умов праці працівника: ремонт приміщень, в яких здійснюється праця; обладнання службових приміщень сучасною оргтехнікою, меблями; закупівля літератури тощо.

3.Морально-професійне заохочення працівників: створення психологічно-комфортних умов праці працівника; створення умов для професійного зростання та реалізації творчих здібностей працівника; надання творчих відпусток; нагородження працівника за досягнення та успіхи в роботі грамотою тощо [3, 282-283].

Відповідно до ст. 145 КЗпП України працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки, надаються в першу чергу переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов і т. ін.) Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі.

Під просуванням по роботі, переважним правом на яке користуються працівники, що успішно і сумлінно виконують свої трудові обов’язки, слід розуміти надання більш кваліфікованої роботи або переміщення на вищу посаду. Просування по роботі оформляється як переведення на іншу роботу. Можливість переведення на більш кваліфіковану роботу або на вищу посаду залежить від наявності на підприємстві відповідних вакансій. Але наявність вакансій ще не створює у сумлінного працівника права на просування, оскільки для цього необхідні відповідна кваліфікація, спеціальні знання, досвід роботи. Вибір кандидатів на просування по роботі у всіх випадках здійснюється з врахуванням особистих і ділових якостей працівника, одним з яких є сумлінне ставлення до праці [5, 512].

Деякі специфічні види заохочень передбачені статутами та положеннями про дисципліну, а також окремими законами.

Згідно з Дисциплінарним статутом прокуратури України прокурорсько-слідчі працівники заохочуються за сумлінне і зразкове виконання службових обов’язків, ініціативу та оперативність в роботі. Відповідно до ст. 5 Статуту заходами заохочення є: подяка; грошова премія; подарунок; цінний подарунок; дострокове присвоєння класного чину або підвищення у класному чині; нагородження нагрудним знаком «Почесний працівник прокуратури України».

За особливі заслуги в роботі працівник прокуратури може бути представлений до нагороди державними нагородами і присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України» [2].

За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією (ст. 146 КЗпП України).

Відповідно до ст. 144 КЗпП України заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ведення.

Варто зазначити, що застосування заохочення є правом, а не обов’язком власника. Саме власник вирішує питання про доцільність застосування та види заохочень до працівників. Проте, роботодавцям слід пам’ятати, що саме за допомогою засобів морального та матеріального заохочення підвищується продуктивність праці конкретного працівника та покращується результат діяльності підприємства, установи, організації в цілому.

3. На певний строк можуть укладатись трудові договори з тимчасовими і сезонними працівниками. Тимчасовими вважаються працівники, яких прийнято на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їх місце роботи (посада), — до чотирьох місяців. При оформленні трудового договору з тимчасовим працівником в наказі чи розпорядженні про прийняття на роботу обов'язково повинно бути зазначено, що даний працівник приймається на тимчасову роботу або вказується конкретний строк роботи. Трудовий договір з тимчасовим працівником вважається продовженим на невизначений строк, якщо він пропрацював понад два чи чотири місяці, і жодна з сторін не зажадала припинення трудових відносин, або якщо його було звільнено і знову ж прийнято на ту ж саму роботу після перерви тривалістю не більше одного тижня, а загальний стаж його роботи до і після перерви перевищує в сукупності відповідно два чи чотири місяці.

Сезонними вважаються роботи, котрі внаслідок природних і кліматичних умов виконуються протягом певного періоду року -сезону, що не перевищує шести місяців. Особи, які приймаються на сезонні роботи, мають бути попереджені про це при укладенні трудового договору, про що зазначається у наказі чи розпорядженні. Список сезонних робіт і сезонних галузей затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 1997 р. № 278. До сезонних галузей віднесені лісова промисловість і лісове господарство, торф'яна промисловість, сільське господарство, переробні галузі промисловості, санаторно-курортні галузі і заклади відпочинку. В кожній з цих галузей визначені певні види робіт, які вважаються сезонними.

Роботи, які у цьому списку не зазначені, сезонними не вважаються, хоча б вони і виконувались не більше шести місяців.

Білет №30

1. Пiдставами припинення трудового договору є: 1) угода сторiн; 2) закiнчення строку (пункти 2 i 3 статтi 23), крiм випадкiв, коли трудовi вiдносини фактично тривають i жодна з сторiн не поставила вимогу про їх припинення; 3) призов або вступ працiвника на вiйськову службу, направлення на альтернативну (невiйськову) службу; 4) розiрвання трудового договору з iнiцiативи працiвника (статтi 38, 39), з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу (статтi 40, 41) або на вимогу профспiлкового чи iншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45); 5) переведення працiвника, за його згодою, на iнше пiдприємство, в установу, органiзацiю або перехiд на виборну посаду; 6) вiдмова працiвника вiд переведення на роботу в iншу мiсцевiсть разом з пiдприємством, установою, органiзацiєю, а також вiдмова вiд продовження роботи у зв'язку iз змiною iстотних умов працi; 7) набрання законної сили вироком суду, яким працiвника засуджено (крiм випадкiв звiльнення вiд вiдбування покарання з випробуванням) до позбавлення волi або до iншого покарання, яке виключає можливiсть продовження даної роботи; 8) пiдстави, передбаченi контрактом. Змiна пiдпорядкованостi пiдприємства, установи, органiзацiї не припиняє дiї трудового договору. У разi змiни власника пiдприємства, а також у разi його реорганiзацiї (злиття, приєднання, подiлу, видiлення, перетворення) дiя трудового договору працiвника продовжується. Припинення трудового договору з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разi скорочення чисельностi або штату працiвникiв (пункт 1 частини першої статтi 40).

Важливим моментом в забезпеченні стабільності трудових правовідносин є взаємний інтерес, який виникає у сторін під час укладання трудового договору. У працівника цей інтерес проявляється в тому, що він має можливість заробляти собі на життя та набуває певного соціального статусу і може розвиватися як особистість. Інтерес роботодавця полягає в тому, що він забезпечує своє підприємство, установу, організацію працівниками необхідної професії, спеціальності, кваліфікації, а роботодавець-фізична особа задовольняє підприємницький чи особистий інтерес. Саме взаємний інтерес робить трудові правовідносини тривалими, а його відсутність чи невідповідність призводять до трудових конфліктів або припинення трудових правовідносин. Припинення трудового договору є юридичним наслідком означеної вище ситуації. 

Підстави припинення трудового договору — це життєві обставини з якими закон пов'язує припинення трудових правовідносин (юридичні факти). Загальні підстави припинення трудового договору закріплені у ст. 36 КЗпП. Інші підстави припинення трудового договору містяться в окремих нормах КЗпП або інших нормативно-правових актах. Так, згідно з п. 8 Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій, звільнення з роботи за сумісництвом провалиться з підстав, передбачених законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв'язку з особливими умовами та режимом праці. 

Залежно від вольової ознаки підстави припинення трудового договору можна об'єднати в такі групи:

• події (закінчення строку трудового договору; набрання законно/ сиди вироку суду);

• дії:

—          працівника (розірвання трудового договору з ініціативи працівника; відмова працівника від переведення на іншу роботу в іншу місцевість разом з підприємством);

—   роботодавця (розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця);

—          третіх осіб (вимога профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу про розірвання трудового договору з керівником підприємства, уста­нови, організації). 

У підручнику будуть розкриті найважливіші підстави припинення трудового договору, застосування яких викликає найбільше спірних моментів у правозастосуванні. 

Пункт I ч. 1 ст. 36 КЗпП визначає таку підставу припинення трудового договору як угода сторін. Оскільки трудовий договір є спільним волевиявленням сторін на породження юридичних наслідків, таким же спільним волевиявленням сторони можуть припинити соціальні зв'язки врегульовані нормами трудового права. Тому судова практика (п. 8 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів") вказує на те, що при домовленості між працівником і роботодавцем про припинення трудового договору за п.1 ч. 1 ст. 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Тобто, перше, про що домовляються сторони трудового дого­вору — це про строк припинення їх соціальних зв'язків. Оскільки йдеться про спільне волевиявлення сторін, то анулювання такої домовленості може мати місце лише за взаємної згоди між роботодавцем і працівником. Сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. I ч. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП). Це ще раз підкреслює те, що згода роботодавця на звільнення працівника до перебігу встановленого законом загального строку попередження (2 тижні) не дає підстав розглядати її як угоду сторін. 

Пункт 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП встановлює таку підставу як закінчення строку трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення. Трудове законодавство України чітко передбачає випадки укладення строкових трудових договорів, обмежує застосування таких різновидів договору, але у разі їх укладення встановлює окрему підставу для їх припинення — закінчення строку договору. Однак першою особливістю застосування цієї підстави є наявність у п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП правила, яке правила аналогічного правила сформульованому у ч. 1 ст. 39-1 КЗпП. Якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 ст. 23 КЗпП) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк. 

Судова практика вказує на особливості припинення строко­вого трудового з окремими категоріями працівників, для яких законодавство встановлює додаткові гарантії у разі звільнення за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП. Слід враховувати, що звільнення з цих підстав вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років (або понад 3 роки, але не більше, ніж до 6 років, якщо дитина за медичним висновком у цей період потребує домашнього догляду), одиноких матерів (жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, вдова, інша жінка, яка виховує або утримує дитину сама) при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда провалиться з обов'язковим працевлаштуванням (ч. 3 ст. 184 КЗпП). Не може бути визнано, що роботодавець виконав цей обов'язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або була на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або була запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад за станом здоров'я). Передбачені ч. 3 ст. 184 КЗпП гарантії поширюються І на випадки звільнення у зв'язку з закінченням строку договору зазначених працівників, коли вони були прийняті на сезонні роботи.

У п. 6 ч. I ст. 36 КЗпП визначено підстави припинення трудового договору у разі відмови працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установок), організацією, а також відмови від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці. У попередньому підрозділі підручника було розкрито основні положення щодо тлумачення таких категорій як "інша місцевість" та "зміна істотних умов праці". Крім того, необхідно звернути увагу на декілька важливих положень, які виробила судова практика щодо застосування цієї підстави припинення трудового договору. Так, відмова працівника укласти контракт може бути підставою для припи­нення трудового договору за п. 6 ст. 36  КЗпП у тому разі, коли відповідно до закону така форма трудового договору для такого працівника була обов'язковою. У таких випадках, коли підстави для зміни істотних умов праці були, але працівник, який відмовився від продовження роботи, не був попереджений за 2 місяці про їх зміну або був звільнений до закінчення цього строку після попередження, суд змінює дату звільнення. Крім того, встановивши при розгляді справи про поновлення на роботі особи, звільненої за п. 3 чи п. 4 ч. 1 ст. 40 КЗпП, що підставою розірвання трудового договору стала відмова працівника від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці, викликаною змінами в організації виробництва і праці, і працівник не згоден працювати в нових умовах, суд вправі зі своєї ініціативи змінити формулювання причин звільнення на п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП. 

За п. 7 ч. 1 ст. 36 КЗпП трудовий договір припиняється у зв'язку з набранням законної сили вироком суду, яким пра­цівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або іншого покарання, яке виключає можливість продовження роботи. Ос­новною ознакою, що характеризує правомірність звільнення засудженого працівника є застосування кримінального покаран­ня яке виключає можливість продовження роботи. Так, засто­сування такого кримінального покарання як штраф ні за яких обставин не може бути визнано підставою для припинення трудового договору, в той же час застосування такого покарання (як основного чи додаткового) як позбавлення права обіймати певні посади або займати певною діяльністю унеможливлює продовження роботи за тією чи іншою посадою (керівною, пов'язаною з обслуговуванням товарних або грошових цінностей, медичного працівника тощо). Днем звільнення у цьому випадку вважається останній день фактичного виконання працівником трудових обов'язків. Працівник не може бути звільнений з цих підстав, якщо визнаний таким, що відбув по­карання у зв'язку зі знаходженням під вартою до набрання вироком законної сили. 

Пункт 8 ч. 1 ст. 36 КЗпП передбачає таку підставу припи­нення трудового договору як підстави, передбачені контрак­том. Проводячи звільнення за п. 8 ст. 36 КЗпП слід мати на увазі, що на підставі цієї норми припиняється трудовий договір при наявності умов, визначених сторонами в контракті для його розірвання. Оскільки на працівників, з якими укладено контракт, поширюється законодавство про працю, що регулює відносини по трудовому договору, за винятком, встановленим для цієї форми трудового договору, їх трудовий договір може бути припинено й з інших підстав, передбачених законодавством (ст.ст. 36, 39-41  КЗпП).