Cписок літератури

1. Больцман Л. О развитии методов теоретической физики в новейшее время // Избранные труды - М., 1984. - С. 350 - 373.

2. Задубрівська О.М. Генезис екологічних знань: аналіз основних парадигм // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип.101. Філософія. - Чернівці, 2001. – С. 31-34..

3. Задубрівська О.М. Дилема „редукціонізм-холізм” у контексті екологічного пізнання // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 148-149. Чернівці, 2002 – С. 144-147.

4. Кун Т. Структура научных революций. - М., 1975. - 288 с.

5. Миркин Б.М. Еще раз об органицизме в фитоценологии // Ботанический журнал. - 1989. - Т. 74 - № 1. - С. 3 - 13.

6. Миркин Б.М. О парадигмах в фитоценологии // Журнал общей биологии. - 1984. - Т. 45. - № 6. – С. 749-758.

7. Фёдоров В.Д. Заметки о парадигме вообще и экологической парадигме в частности // Вестник Московского университета. Серия Биология. – 1977. - № 3. - С. 8 - 22.

8. Холтон Дж. Тематический анализ науки. - М., 1981. – 383 с.

Zadubrivska O.M.

T.Kuna and G.Holmona's concept in a context of the newest philosophy of a science

Summary

In article problems of philosophy of a science in a context of philosophical concepts of T.Kuna and G.Holmona's are analyzed, concepts "paradigm", " a normal science ", etc. are opened.

©2005 р., Рошкулець Р.Г.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м.Чернівці

Оцінка метафізики у філософії науки к.Поппера

Проблема місця науки в системі культури постала у ХХ ст. зовсім по-іншому, ніж це було досі в історії. Розкрились невідомі досі аспекти феномену наукового знання, зросла увага як до логіко-методологічного, так і до соціокультурного моментів його зародження й функціонування. Саме в постпозитивізмі чи не вперше була поставлена проблема ціннісних вимірів наукового пізнання. І саме Карл Попер вважається засновником цього визначального для сучасної філософії науки напряму.

Предметом аналізу даної статті буде дуже важливий, але недостатньо розкритий аспект концепції К.Поппера, а саме – його ставлення до метафізики як духовного породження філософії, критика ним претензій метафізики на науковий статус, місце позадосвідного й ірраціонального знання в структурі сучасної науки. Аналізуватимуться також такі проблеми попперіанської філософії науки, як демаркація між науковим, емпірично підтверджуваним і ненауковим („метафізичним”) знанням, проблема фальсифікації як критерію науковості, питання динаміки розвитку наукового знання в цілому.

Актуальність дослідження безперечна з огляду на сучасні трансформації образу науки і пов’язані з цим зміни способів філософсько-методологічного аналізу наукового знання. Невпинний вихід у постсучасність теж диктує свої, практично-гуманістичні запити до науки як феномену культури. Тож тільки багатомірний синтез підходів дасть максимально адекватне розуміння сучасної науки.

Згадана проблема не залишається поза увагою українських і російських дослідників. Так, ще кілька десятиліть тому перші спроби дослідження постпозитивізму як нового напряму філософії науки, проблематики некласичної методології, нових типів раціональності були здійснені В.Лєкторським, М.Мамардашвілі, Є.Мамчур, А.Кєзіним, М.Поповичем, С.Кримським та ін. Ціннісно-метафізичні аспекти науки, в тому числі ті, що присутні в концепції К.Поппера, досліджували і досліджують також В.Стьопін, В.Ільїн, А.Нікіфоров, В.Бєлов, А.Івін, М.Марчук, Л.Дротянко, В.Лук’янець та ін.

Передусім звернемось до витоків проблеми метафізики в науці. Ключові ідеї неопозитивізму були розвинуті представниками Віденського гуртка. Вони розрізняють три основні розділи філософії – метафізику, психологію і логіку. При цьому здійснюють логічний аналіз усіх названих складників філософського знання. Детально зупиняються на методі верифікації. Теоретичне осмислення висловлень потрібне, вважають вони, не для отримання певних образів чи думок, а для можливості виведення з них емпіричних висловлень, тобто для здійснення верифікації.

Метафізичними є ті висловлення, які стверджують щось про те, що перебуває за межами нашого досвіду – сутність речей, річ-у-собі, Абсолют тощо. До метафізичних не належать ті теорії, метою яких є узагальнення і впорядкування даних природничонаукового пізнання – ці теорії належать до компетенції науки. Метафізичні висловлення є неверифіковуваними. Апологети метафізики, зрештою, і не намагаються зробити їх такими, інакше ці висловлення стануть аналізуватися в межах емпіричної науки і втратять свій надемпіричний, позадосвідний, вищий зміст.

Звичайно, будь-які судження про реальність зазвичай виникають в емпіричній науці, вони можуть бути досвідно перевірені й отримати смисл. Проте існує дві концепції реальності – наукова й метафізична. Верифікацію можна здійснити лише тоді, коли брати до уваги конкретний часово-просторовий проміжок, а не реальність світу в цілому. Це ж стосується і філософських ідей про реальність інших свідомостей, реальність універсалій, реальність властивостей і відношень тощо. З них ми не можемо вивести жодних висновків для нашого подальшого дослідження. „Досягнення надчуттєвої істини, - переконаний А.Айєр, - неможливе не тому, що людський розум обмежений, як вважав Кант, а внаслідок буквальної безглуздості будь-якої подібної істини” [5, с.34].

Говорячи про етику, наприклад, Р.Карнап розрізняє конкретно-наукові етичні дослідження (психологічні чи соціологічні), у яких вивчаються факти морального життя людей і народів, і стосуються вони швидше науки, ніж філософії і, з іншого боку, нормативну етику – філософську дисципліну, складову теорії цінностей, яка ставить питання про природу добра і зла, відповідальності, справедливості тощо. В науковій етиці ціннісні судження є об’єктом дослідження; у філософській же етиці вони є висловленнями і мають смисл. Тобто ціннісні судження належать до сфери метафізики.

Метафізичні висловлення, вважає Р.Карнап, щось виражають, але не мають ні смислу, ні жодного теоретичного наповнення. У зв’язку з цим він згадує про дві функції мови – експресивну і репрезентативну. Метафізичні висловлення виконують тільки першу функцію, подібно до поезії. Вони не істинні й не хибні, оскільки нічого не виражають, не містять ні знання, ні помилки, а тому перебувають поза межами знання, теорії, дискусії про істинність та хибність. Небезпека, на думку Р.Карнапа, полягає в тому, що метафізика прагне безпідставно нав’язати істинність своїх висловлень, тоді як оцінювати їх доцільно за шкалою „краще – гірше” (як у поезії), а не на предмет їх істинності чи хибності. Метафізика дає ілюзію знання без жодних конкретних знань. Тому представники неопозитивізму її відкидають.

Залишаються два різновиди філософських питань – психологічні й логічні. Неопозитивісти прагнуть елімінувати перші з них зі сфери філософського аналізу, редукуючи філософію виключно до логічного аналізу. Філософські ж питання в цілому, як зазначає К.Поппер, неопозитивісти „схильні розглядати як щось на зразок „псевдопроблем” чи „паззлів” [7, с.138]. Звідси критика психологізму, який залучає суто логічні питання в невластиву для них емоційно-вольову сферу, що є об’єктом дослідження психології, а не логіки. Питання ментальних процесів, різних видів відчуттів, почуттів, думок, образів тощо, їх свідомого чи несвідомого характеру можна розв’язати за допомогою досвіду, а не через філософування. Виходом із цього становища є логічний аналіз – єдина власне філософська сфера пізнання.

Найвидатніший представник постпозитивізму (фактично, засновник цього філософського напряму) Карл Поппер звернув особливу увагу на проблему статусу науки, її самоцінності в культурному просторі. Та запропонований ним розв’язок істотно відрізнявся від неопозитивістського.

К.Поппер вводить свій критерій демаркації між наукою і не-наукою. Суть науки – у висуненні сміливих нових ідей, гіпотез, які зазвичай розходяться із загальноприйнятими поглядами й ілюзорною очевидністю буденного досвіду. Справжня наука готова до невпинної критики, до перманентних перевірок власної істинності і, навіть, до самозаперечення. Це власне й відрізняє її від різних форм позанаукового знання, особливо від донаукових міфів і метафізики. До метафізичних теорій К.Поппер відносить також філософські вчення, наприклад, марксизм чи психоаналіз.

Якщо певні наукові гіпотези не підтверджуються, наслідком повинна стати зміна теорій. На критичних етапах розвитку науки, коли виникає необхідність зміни теорій, використовуються, серед іншого, ad hoc гіпотези і допоміжні гіпотези. Припущення ad hoc вводяться тимчасово для часткового розв’язку проблем, проте ми не можемо перевірити їх істинності. Все ж до пори вони захищають теорію від часткового спростування. А з часом можуть або перетворитися на повноцінні гіпотези, які можна верифікувати, або ж виявитися метафізичними.

Науку від не-науки, вважає К.Поппер, не відрізняє один тільки факт наявності в науці й відсутності у псевдонауці емпіричного інструментарію перевірки коректності знань. Хоча слід пригадати, що актуалізуючи проблему демаркації, він вводить розмежування між емпіричною наукою і, з протилежного фронту, не тільки „метафізики”, а ще й математики з логікою. Спостережень та експериментів ще недостатньо для остаточного підтвердження тієї чи тієї теорії. На противагу ідеям індуктивної логіки, К.Поппер дотримується дедуктивного методу перевірки теорій. З емпіричними фактами має справу психологія пізнання, тоді як логічні зв’язки є предметом дослідження логіки наукового пізнання. Він чітко розрізняє контекст відкриття і контекст обґрунтування. Так, процес зародження нової ідеї суттєво відрізняється від методів і результатів її логічної перевірки. Більше того, факт наукового відкриття неможливо раціонально реконструювати. Кожне наукове відкриття містить ірраціональний елемент, момент творчої інтуїції.

Що ж до дедуктивного логічного обґрунтування теорій, то К.Поппер виокремлює кілька їх варіантів. Це – логічне порівняння висновків у межах однієї теорії; з’ясування логічної форми теорії (чи має вона характер емпіричної, наукової, чи є, скажімо, тавтологією); порівняння поміж кількома теоріями (для виявлення здатності теорії до подальшого розвитку і критичної перевірки); перевірка теорії шляхом емпіричного застосування висновків, які з неї виводяться [Див.: 7, с.135].

Взагалі ж невиправданий підхід класичного позитивізму, згідно з яким емпірична наука є системою постулатів, які відповідають визначеним логічним критеріям, зокрема, здатності до верифікації. Натомість визначальна риса емпіричної наукової теорії – її здатність бути підданою критиці й заміненою іншою, досконалішою теорією. Верифікація тільки тимчасово й частково доводить істинність теорії, тоді як фальсифікація теорії повинна здійснюватися завжди. Не слід догматично захищати теорії від критики, їх треба критикувати, заперечувати, відкидати. І тільки якщо теорію вдається фальсифікувати (а не підтвердити), вона є істинною і належить до сфери емпіричної науки.

К.Поппер критикує і конвенціоналізм як методологічну доктрину філософії науки. Конвенціоналісти виходять з тези про необхідність простоти законів природи. Цієї простоти у формулюванні емпіричних законів вдається, на їх думку, досягти, оскільки ці закони є нашим власним витвором. Через це закони природи неможливо емпірично спростувати. І тому неможливо здійснити поділ теорій на ті, які можна фальсифікувати і ті, що не фальсифікуються. Натомість він пропонує свій критерій науковості теорій. Теорія є емпіричною або здатною до фальсифікації, якщо клас її фундаментальних тверджень недвозначно поділяється на два підкласи: потенційних фальсифікаторів теорії і, з іншого боку, постулатів, які не суперечать їй. Теорія є фальсифіковуваною, якщо перший зі згаданих класів тверджень є непустий.

Розкриваючи природу цих фундаментальних тверджень, К.Поппер заперечує також і психологізм. Емпірична наука, на його думку, не зводиться до класифікації й опису наших відчуттів, даних нашого чуттєвого досвіду, не є представленням наших безпосередніх переконань. На противагу психологізмові, він пропонує об’єктивістський підхід, чітко розрізняючи об’єктивну науку, з одного боку, і „наше знання”, з іншого. І навіть якщо ми розглядаємо науку як спосіб виробництва (оскільки вона не тільки епістемологічний, а й біологічний, соціологічний феномен), всеодно вона не стане ближчою до чуттєвого досвіду. Дані відчуттів можуть мотивувати вибір на користь прийняття чи заперечення окремого твердження, але вони не можуть довести чи спростувати це фундаментальне твердження.

Мету науки К.Поппер вбачає у її здатності пояснювати реальність. Те твердження, яке описує предметну сферу, що підлягає поясненню, він називає експлікандумом, а те твердження, за допомогою якого ми пояснюємо експлікандум, – експлікансом. Перше твердження, як правило, відоме, друге – невідоме. Тому наукове пояснення – це пояснення відомого за допомогою невідомого. Експліканс повинен, по-перше, обов’язково логічно імплікувати експлікандум, по-друге, бути якщо не істинним, то принаймні не бути очевидно хибним, а також бути незалежно перевірюваним (на відміну від ad hoc гіпотез).

Заперечуючи есенціалізм, К.Поппер вводить поняття „модифікованого есенціалізму”. Ключові ідеї цього останнього такі. Передусім це заперечення можливості (а головне – необхідності) остаточного пояснення, яке має максимальний ступінь універсальності й не потребує жодних подальших експлікацій. Інша важлива риса „модифікованого есенціалізму” – відкидання питань про сутність, істинний смисл речей, прихований зміст і незмінний принцип їх буття. Нарешті, третя риса „модифікованого есенціалізму” полягає у відмові від думки, що „саме істотні властивості, внутрішньо притаманні кожній індивідуальній або ж одиничній речі, можуть використовуватися як такі, що пояснюють поведінку цієї речі” [2, с.103]. Порівнюючи ідеї класичного есенціалізму з власною концепцією „третьої точки зору”, К.Поппер хоч і наполягає на неможливості остаточного пізнання таємниць буття за допомогою критичного раціонального методу науки, все ж не відкидає можливості й необхідності постійного наближення до істини в ході наукового пізнання, вказуючи на поступове проникнення в розуміння все глибших і сутнісніших властивостей і відношень світу.

Зростання наукового знання оцінюється як безперервний і нескінченний процес. Незавершеність і відкритість – сутнісні риси наукового прогресу. К.Поппер наголошує в цьому зв’язку, що „коли б картина світу, змальована сучасною наукою, максимально наближалась до істини, або ж якби ми володіли „науковим знанням” у повному розумінні, тоді умови, спостережувані нами повсякчас у Всесвіті, зробили би відкриття структурних законів, які ми віднаходимо, а отже й „наукового знання”, майже неможливим” [8, с.170]. Наука ніколи не зможе остаточно виконати всі свої завдання, через те що людське незнання – нескінченне. Реальна загроза для наукового прогресу криється в дещо іншій площині – у вичерпанні творчої уяви й інтересу до наукового пошуку, або ж у втраті переконливості у формалізації, логічній точності, чи в появі віри в авторитет. Звичайно, не слід беззастережно вірити в науковий поступ. Проте, хоч історія людства і є історією суцільних неадекватних мрій і помилок, все ж наука залишається чи не єдиною формою людської діяльності, у якій помилки систематично піддаються критиці і доволі часто вчасно виправляються. Оскільки ж здобутки і втрати в науці завжди збалансовуються, то часом нелегко буває оцінити той чи інший здобуток наукового пізнання.

Суть наукового прогресу, за К.Поппером, у постійній заміні одних теорій іншими. Навіть якщо якась теорія і не витримала випробування емпіричною перевіркою, з часом може з’явитися нова, досконаліша теорія, яка здолає ці перешкоди. А кращою, довершенішою з-поміж інших є та теорія, яка відкриває для нас більше нової інформації, має ширший емпіричний зміст, логічно сильніша, володіє кращою пояснювальною і передбачувальною спроможністю і яка, у зв’язку з цим, може краще витримати випробування різноманітною критикою і перевірками. Коротше кажучи, перевагу варто надавати цікавій, сміливій і високоінформативній теорії. Найкращий внесок будь-якої теорії у розвиток науки – це відкриті нею нові, актуальні проблеми та шляхи їх розв’язання.

Об’єктивістську (кореспондентську) теорію істини, згідно з якою істина однозначно корелюється з реальністю, К.Поппер приймає, щоправда з певними застереженнями. Він підтримує в цілому об’єктивістську металогічну теорію істини А.Тарского, водночас відхиляючи різноманітні суб’єктивістські її варіації, зокрема ті, які зустрічаємо в прагматизмі чи в інструменталізмі. Істина аж ніяк не є суто нашим ментальним станом, певною диспозицією чи особливим видом віри. Вона в будь-якому разі має узгоджуватися з фактами.

Пояснюючи, що він вкладає в поняття філософської чи метафізичної теорії (а ці поняття для нього фактично тотожні), К.Поппер наводить як зразок кантіанську доктрину детермінізму, суть якої в тому, що майбутнє емпіричного (феноменального) світу є наперед визначеним з точністю до найдрібніших деталей, тобто майбутнє сповна міститься в теперішньому. Інший приклад – ідеалізм, зокрема Дж.Берклі чи А.Шопенгауера. Це ті теорії, основна ідея яких, за К.Поппером, „світ – це моя мрія”. Третій різновид метафізики – ірраціоналізм, який постулює наявність певних нераціоналізованих елементів досвіду, за допомогою яких можна пізнавати себе як річ-у-собі. Четвертий приклад – волюнтаризм, де ми пізнаємо себе передусім як волю і де річ-у-собі якраз і є волею. Нарешті згадується нігілізм, коли в нашій закинутості в світ ми пізнаємо себе як Ніщо і коли непізнавана річ-у-собі є Ніщо [Див.: 6, с.210-211].

На противагу згаданим зразкам філософської метафізики, К.Поппер твердить, що він – індетермініст, реаліст, раціоналіст. Він також не визнає можливості отримання якогось надчуттєвого, позараціонального знання у всій його повноті й заперечує змогу за допомогою одного принципу пояснити смисл буття. До того ж піддає критиці екзистенціалізм і нігілізм.

Усі перелічені теорії К.Поппер вважає настільки ж хибними, наскільки й неспростовними. При цьому відкидає ймовірні звинувачення в некоректності такої постановки питання, мовляв, послідовна раціоналістична й критична позиція передбачає, що теорія повинна бути відкинута перед тим, як бути визнаною неспростовною і навпаки, якщо теорія неспростовна, то вона мала б бути істинною. Насправді такі закиди безпідставні. К.Поппер наводить у цьому зв’язку приклад двох протилежних теорій (як детермінізм і індетермінізм), кожна з яких є неспростовною. Тобто істинність теорії зовсім не є функцією від її неспростовності. Для більшої ясності К.Поппер розрізняє два види неспростовності – суто логічну й емпіричну. У першому випадку аналізуються два довільні суперечливі судження, у другому – до уваги беруться екзистенційні судження. Як правило, такі судження як „Існує магічна формула, промовляння якої лікує від усіх хвороб” неможливо ні довести, ні спростувати, оскільки неможливо проаналізувати гіпотетичний клас усіх існуючих формул і виявити їх лікувальну здатність. Подібні судження досить часто використовуються в практиці не тільки, скажімо, астрологічних передбачень, а й у дослідженнях, що претендують на науковість. Загалом же це питання набуває особливої ваги й актуальності для К.Поппера вже хоча б зі світоглядних міркувань. Адже саме універсалізуючі, надавторитетні теоретичні побудови часто ставали теоретичним та ідейним підґрунтям становлення тоталітарних режимів, що призводило до нівеляції цінності особистості [Див.: 3]. Діалектику можна розглядати в певному наближенні і як антонім, і як синонім метафізики. За сутнісними ознаками, які він вкладає в цей термін, К.Поппер схиляється швидше до другого варіанту. А ліберальні ідеали свободи, права, рівності можливостей як фундаменту демократії були для К.Поппера не менш значущими, ніж ідеали вільної, творчої та ефективної науки. Цікаво, що навіть поняття „істина” (можливо, з огляду на його метафізичну есенційність) К.Поппер тривалий час не використовував. Як зазначає А.Нікіфоров, тільки після знайомства із семантичною теорією істини А.Тарского він почав аналізувати істину, вважаючи можливим завдяки теорії кореспонденції „послуговуватися класичною ідеєю істини як відповідності фактам, не впадаючи в суб’єктивізм і суперечності” [1, с.64].

Взагалі наукові й не-наукові теорії треба розрізняти, беручи за критерій можливість їх спростування. Перші фальсифікувати можна і вони є істинні, другі хибні, оскільки вони неспростовні. Виходячи з цього критерію, філософські теорії неспростовні за визначенням. Тоді виникає інше питання: як можна відрізнити істинні філософські теорії від хибних? Відповідаючи на нього, К.Поппер виокремлює три види теорій: логічні й математичні; емпіричні й наукові; філософські або метафізичні теорії.

У випадку з математичними теоріями (якщо нам невідомо, істинні вони чи хибні) ми будемо перевіряти їх, намагаючись фальсифікувати, знову і знову, аж поки не отримаємо відповідь.

Подібна ситуація з емпіричними теоріями – єдина різниця полягає в тому, що при їх критичній перевірці використовуються ще й емпіричні аргументи.

Що ж до філософських теорій, то передусім треба визначитися, чи їх взагалі можна критично перевіряти і, в разі негативної відповіді, чи можлива в принципі критична, раціональна дискусія з приводу нефальсифіковуваних теорій. К.Поппер вважає, що коли філософська теорія – не більш ніж ізольоване твердження про світ без жодних конкретних зв’язків з реальністю, то вона справді поза критичною дискусією. Проте це може стосуватися і емпіричних теорій, якщо відсутнє ґрунтовне знання про їх передумови і значення. Бо ж основним критерієм наукового статусу теорії є її фальсифіковуваність, спростовуваність, перевірюваність. Так чи інакше, кожна раціональна теорія, незалежно від того, наукова вона чи філософська, справді раціональна тією мірою, якою вона розв’язує відомі проблеми. Теорія зрозуміла й мислима виключно в її співвіднесенні з визначеною проблемною ситуацією. І якщо теорія дає чіткі, зрозумілі розв’язки актуальних проблем краще за інші теорії, то її можна критично аналізувати і дискутувати з приводу її постулатів.

Отже, на тлі попередніх хвиль позитивізму започаткований К.Поппером підхід приносить якісно нові ідеї. Та хоч у сферу аналізу науки і вводиться соціопрактичний і культурно-інформаційний аспекти, незмінною залишається критика метафізики, фактично, як синоніму філософії (точніше, натурфілософських тенденцій). Проте варто наголосити, що при очевидній критичності фальсифікаціоністської методологічної позиції К.Поппера, саме з його праць реально починається реабілітація філософії у науці та у філософії науки. До того ж, на відміну від позитивістів і неопозитивістів, К.Поппер не сприймає, по-перше, ідеї однозначного усунення метафізики зі сфери науки, говорячи тільки про демаркацію між науковим і метафізичним знанням, кожне з яких має свої особливості і сфери поширення. Більше того, він визнає за деякими метафізичними теоріями непересічну роль для наукового поступу, а віру (в розумінні belief) не менш вагомим чинником процесу наукового відкриття, ніж знання. Підводячи підсумки проведеного аналізу, можна погодитись зі В.Стьопіним, який звертає увагу на те, що „жорстка демаркація між науками про природу і науками про дух мала своє підґрунтя для науки ХІХ ст., та вона істотно втрачає значущість стосовно науки останньої третини ХХ ст.” [4, с. 102].

Так чи інакше, світоглядні висновки К.Поппера розвиваються як у межах постпозитивістької філософії, так і в інших напрямах сучасної філософії науки. А це відкриває простір для гуманізації науки і породжує багато нових актуальних питань.