Список літератури

1. Спирин А.С. Современные биотехнологии: наука и жизнь // Человек. 1998. - № 5. - С. 5-14.

2. Торгашев А. Прощание с понедельником // Огонек. - 1999. - № 11. - С. 18-30.

3. Рожен А. Академики, учитесь торговать! // Зеркало недели. - 1999. - № 17

4. Вернадский В.И. Философские мысли натуралиста. - М., 1988. - 520 с.

5. Хайдеггер М. Вопрос о технике // Новая технократическая волна на Западе. - М., 1986. - С.45-66.

6. 3арубицький K.Є. Постіндустріальне виробництво: реальність утопії // Мультиверсум. Філософський альманах. - 1999. - Випуск 4. - С. 218-225.

7. Степанов Ю.С. Константы. Словарь русской культуры. М., 1997. - 824 с.

8. Булатов М.О., Малеев К.С., Загороднюк В.П., Солонько Л.А. Філософія ноосфери. Філософський зміст i сучасний смисл феномена ноосфери. –Київ, 1995. - 152с.

9. Хайдеггер М. Бытие и время. - М., 1997. - 451с.

10. Бибихин В.В. Дело Хайдеггера // Хайдеггер М. Время и бытие. - М., 1993. – С.З-14.

11. Тарасенко М.Ф. Філософські аспекти відношення людина - природа. - К., 1975. - 255 с.

Zarubitskij K.E.

Revolution in molecular biology and destiny of a

civilization in a context of M.Hajdegger’s philosophy.

Summary

In article actual problems of genic engineering and the future development of a human civilization in a context of M.Hajdegger’s philosophy are analyzed.

© 2005 р. М.М. Сидоренко, В.А. Троянський

Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці

Генезис української філософської антропології

Витоки української філософської антропології сягають глибокої давнини. Ще на стадії своєї передфілософської історії східнослов’янська свідомість утверджувалася й розвивалася не в замкнутому етнонаціональному просторі, а в тісних взаєминах зі світоглядними ідеями інших етнонаціональних спільнот.

Насамперед варто відзначити, що формування києворуської філософської ментальності відбувалося у специфічній ситуації творчого діалогу києворуської міфологічної свідомості з візантійським християнським світоглядом. Особливістю цього світогляду було те, що він щедро насичений елементами грецького філософського плюралізму та неоплатонізму. Сам етногенез українського народу сучасні історики простежують десь із V ст.

Спираючись на значний фактичний матеріал, Юрій Канигін намагається дати відповідь на питання, хто ж ми, українці, звідки пішла земля наша. Він зауважує, що потрібно, зрештою, подолати вбогу і дивну парадигму, яка не охоплює нашу історію далі VIII століття. Найнеобхідніше сьогодні – вселити в душу українського народу впевненість у тому, що він є не етнічною масою, а таки народом зі своєю великою історією і великим майбутнім, запрограмованим у його багатющій історичній пам’яті. Духовність, пам’ять, мрія, що реалізуються в логічну ідею та програму боротьби і праці, - ось головне, що об’єднує народи „І мертвих, і живих, і не народжених ...” [1, с. 10].

Як відомо, згідно з давніми тибетськими хронологіями та їхньою концепцією антропогенезу, арійська („Яфетична”) раса відрізняється від інших не генами, а духовністю (всупереч персидському збірнику Зенд-Авести, звідки ці терміни перейшли в оккультну літературу фашистської Німеччини й означали надлюдину). Саме тому „природний закон буття” (Сахаджа Дхарма) базується на союзі божого і людського (Саюджії) та підкріплюється необхідними структурами й організацією. Звідси випливає, що арій (наш попередник) – це кожний, хто тягнеться до Істини, до Світла, бореться за благо людства, веде його до прогресу. Ще 5508 року до н.е. Рама привів на береги Дніпра арійські племена, які асимілювалися з іншими народами та заклали у Борисфені перші основи цивілізації [1,с. 45-49].

Загадка аріїв полягає і в тому, що вони задовго до сучасної цивілізації зображували картину світу, яка обґрунтовується новітніми відкриттями. За свідченням В. Гейзенберга, діалог Платона „Тімей” має велике значення для геометродинаміки, атомної фізики, молекулярної хімії, теорії елементарних частинок, теорії фазових перетворень і т.п.

Навіть те, що алфавіт винайшли стародавні греки і що саме від них пішло буквенне письмо, викликає сумнів. Греки (елліни) отримали алфавіт від кіммерійців Аратти (Орантанії або України). Грецьке письмо – це модернізований деванагарі (шрифт ведичного санскриту), який принесли арії на землі північної та південної Припонтиди.

Серед дослідників домінує думка про те, що доцільно розглядати початок формування світогляду менталітету українців у межах Київської Русі. Саме в цей період формувалося основне підґрунтя українського етнонаціонального характеру, української душі. На світоглядно-ментальному рівні це виявилось у так званому антеїзмі, тобто у постійному зв’язку з матір’ю-землею. Звідси гостре несприйняття завойовників, насильства, диктатури, гнобителів, приниження людської гідності.

Найважливішою особливістю світовідчуття українського етносу є загострене емоційне переживання сьогоденного життя. Ось чому світоглядні орієнтації української ментальності, як справедливо наголошує Ігор Бичко, є „не просто екзистенціальними (укоріненими в людському існуванні – екзистенції), а екзистенціально-кордоцентричними” [2, с. 230].

Наукові джерела засвідчують, що українська філософська антропологія зароджувалась під впливом візантійського філософа VII-VIII ст. Іоана Дамаскіна. У його працях дається таке визначення філософії: „Філософія є пізнання сущого, оскільки воно суще, тобто пізнання природи сущого”. І ще: „Філософія є пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих ...”, філософія є уподібненням богів ..., „філософія є любов’ю до мудрості: істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія” [3, с. 622].

З релігійних джерел відомо, що творення світу і виникнення людини розглядалося в системі буття як абсолютний смисл. Коли пророк Мойсей звертається до Бога з проханням сповістити своє ім’я, щоб люди мали як звертатися до нього, той називає себе сущим. Отже, вже на дофілософському рівні розуміння світу люди усвідомили, що буття є гранично можливою й визначальною характеристикою світу й людини.

Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічного світогляду. Міф – це оповідь про Богів і героїв, які брали участь у творенні світу. У міфології макрокосм (природа) і мікрокосм (людина) взаємопов’язані і становлять єдину систему світобачення, де світ пізнається через людину і навпаки. Релігія обожнює вищу силу, а міф – сили природи і пристрасті людської душі. За переконаннями давніх слов’ян-язичників, увесь Всесвіт пронизаний потужною демонічною силою. Вона небезпечна, хоча й не завжди призводить до трагедії. Цю силу можна задобрити або відстрашити за допомогою різноманітних обрядів і ритуалів. Носіїв такої енергії у християнстві прийнято називати нечистою силою, а охороняти людину від її впливів покликані Спаситель, ангели, архангели і святі.

Людська душа постійно потребує єднання зі світом, тому міф завжди буде органічною часткою культури. До світогляду українців увійшли вірування та уявлення багатьох поколінь, які жили на території сучасної України й належали до різних племен та археологічних культур (4, с. 5).

Згідно з розповсюдженою міфологічною традицією, яка існувала на теренах України, первісні люди були земнонародженими. Звідси й поширений культ землі-матері. Вони жили в гармонії між собою і природою. Тому основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як витоки живого взагалі, пов’язані з тотемічними символами. Ці символи об’єднуються переважною назвою „чуринга” (видовжені плоскі камені із схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) „оживають”, „вискакують” із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймається як вищий символ єднання людини та природи.

У генезі української філософської антропології значне місце займає геніальна пам’ятка українського народу V-IX ст. „Велесова книга”. У цій праці дається характеристика українського народу, його ментальності. У ній підкреслено, що український народ пройнятий любов’ю до життя, до власної землі, відважний і сміливий у реалізації цієї любові.

Якісно нового змісту набуває українська філософська антропологія в часи Київської Русі. У процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством утверджується нове розуміння суті людини, сенсу її життя. Про це свідчать літописи та твори церковно-богословського характеру: проповіді, повчання та інше.

Людина повинна мати чітке уявлення про сутність життя, аби зробити його осмисленим й реалізувати власні плани. Питання життя й смерті для стародавніх українців привертало до себе увагу вже в епоху протонеоліту (6900-6300 до н.е.), а в епоху бронзи вони обожнювали душу, яка керувала тілом: у трипільців існував культ мертвих, про що свідчать масові могильники-кургани. Первісна людина глибоко вірила, що зі смертю вона не припиняє своє життя, а лише переходить до іншого потойбічного світу. В цьому віруванні душа ще не відокремлювалася від тіла, і людина жила й після смерті. Померлий, переходячи у потойбічний світ, ставав надзвичайною істотою – сильною, здатною охороняти свій рід, аби хтось із чужинців не вчинив йому якого-небудь зла чи шкоди.

У сучасній зарубіжній медицині, психологічній науці все активніше висувається гіпотеза другого буття, в яке потрапляє людина після клінічної смерті. Лікарі-реаніматологи стверджують, що люди, поверненні до життя після смерті, мають великий досвід і можуть розповісти, досить детально, про події, їх перебіг, що відбувалися після смерті. Тому однією з проблем сучасної медицини, психології, філософії є всебічне вивчення цього надто важливого стану людського організму.

Оскільки філософія доби Київської Русі розвивалася в лоні духовно-практичного осмислення світу, вона була зорієнтована на земне та дохідливе навчання життю широких верств населення. Вона характеризувалась людяністю і намагалася дати відповідь на питання про те, як жити людині в цьому світі.

Більшість дослідників вважають, що Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у розвитку духовності, філософської антропології. Філософствувати – значить перебувати на самоті з собою, на самопізнання слід спрямувати людське життя. Для людини є два способи життя: „світський” – згубний, та „божий” – спасенний, правдивий. Останній – це шлях віри і любові до Бога. Найвища мудрість для Г. Сковороди – “філософствування у Христі”, тому що істина тотожна Богові. Кожна людина прагне до самопізнання. Найкоротший шлях до Бога проходить через власне серце, через відкриття в ньому „образу божого”.

Найістотнішою особливістю світогляду Г.Сковороди є узгодженість своєї філософської системи і власної життєвої позиції (поведінки). Філософ ніколи і ні в чому не поступається своїм переконанням. Саме життя не мислить собі інакше, як побудованим у відповідності з принципами своєї філософії. Г. Сковорода певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який був поширений ще в Київській Русі. Це була філософія, яка найбільше цінувала злиття життя та духовного прозріння, вчинку та моральності.

У ХІХ ст. продовжується неухильний процес розвитку духовної культури в Україні. Відбувається осмислення важливих життєвих проблем, особливо національного відродження. Філософія знаходиться під контролем православної церкви і царського уряду. Елементи вільнодумства переслідуються, здійснюється сувора цензура творчості письменників, поетів, філософів, істориків. Припиняє своє існування Києво-Могилянська академія.

У цей період філософія ставиться нижче релігії. Проте шлях до ідеї правди, сповідування її веде до формування філософського мислення, яке зажди повинно бути вільним, надавати сили духу людини. Виходячи з такого розуміння суті філософії, її завдань, ставиться питання про співвідношення філософії та релігії. За всіх умов філософське мислення повинне залишатися вільним і самостійним.

Аналізуючи хід історії, можна зробити висновок про те, що розвиток філософії в цілому збігається з практичним розвитком основних подій всесвітньої історії.

Найвизначнішим українським філософом ХІХ ст. вважається Памфіл Юркевич. Центральна проблема його творчості – проблема людини. Філософія серця Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією. На його думку, серце – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини. Воно є центром душевного, духовного та морального життя людини. Саме в серці людини міститься основа того, що притаманне її уявленням, почуттям і вчинкам особистості. Виражаючи душу саме цієї, а не іншої людини, і набувають думки та помисли особистісного спрямування.

Юркевич робить два важливих висновки: по-перше, серце може виражати, знаходити та розуміти такі душевні стани, які за своєю духовністю і життєздатністю не доступні абстрактній силі розуму; по-друге, абстрактне знання розуму відкривається не в голові, а в серці, тобто в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою та рушієм нашого духовного життя.

Іншими словами, абстрактне знання (закон) для душевної діяльності не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини та людства. Власне Юркевич своєю філософською антропологією завершив ту роботу, що була розпочата до нього визначними представниками філософської думки України минулих часів.

Своєрідні філософія та світогляд українського романтизму ХІХ ст. Останній знайшов своє місце в художній творчості, проголошенні свободи життя у прагненні до щастя. Український романтизм починається з творчості І.Котляревського, П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя.

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов своє відображення в творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства (1845-1847 рр.). Програмними документами братства є написані професором Київського університету М. Костомаровим „Книга буття українського народу” (або „Закон божий”) і „Статут слов’янського товариства”. „Книга буття” написана в стилі євангельських пророцтв. За М. Костомаровим, характерними особливостями української антропології є прагнення до ідеалізму, глибока релігійність, демократизм, замилування свободою, небажання сильної влади-диктатури. Вся творчість М. Костомарова пройнята світорозумінням романтизму, який випливає із самої природи української ментальності.

Типовим прикладом поезії романтизму є творчість Т.Шевченка. Характеризуючи світогляд Т. Шевченка, відомий дослідник історії української філософії Д. Чижевський називає його „антропоцентичним”. В залежності від того, що переживає людина, вона відгукується на життя людського серця, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється. Відчуття самого себе, власної долі, свого „Я” і свого народу і є головною особливістю світогляду Т. Шевченка. Він став великим поетом, генієм, пророком саме тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою свого життя, а патріотизм – мірою справжньої любові до людини.

Відомо, що понад сім століть фактичної бездержавності українців, тривалий геноцид, асиміляцію з боку сусідніх держав, голодомор та репресії, вони зуміли зберегти себе як націю і волю до свободи, незалежності. Дух її зміцнювали видатні особистості, починаючи від Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Івана Франка, Михайла Грушевського, Хведора Вовка та багатьох інших. Кожен з них своєю працею вписав яскраві сторінки в книгу буття українського народу. Відомий антрополог Хведір Вовк своїми дослідженнями розвінчував вигадки імперських істориків, які всіляко намагалися довести, що Україна – це усього лише „юг России”, її окраїна, й заперечували існування самобутності українського народу, його мови, культури. Вчений переконливо доводив, що українці – окремий, відмінний від сусідніх слов’янських народів, антропологічний тип, який має цілком оригінальні етнографічні особливості (5, с. 3).

Людина в інтерпретації філософської україністики, як справедливо зауважує Степан Возняк, „не якась безособова абстрактна сутність, а носій як людського взагалі, так і національного, українського зокрема” (6, с. 4).

Отже, впродовж усієї історії української філософської думки та культури простежується ставлення до людини не як до якоїсь абстрактної істоти, а як до розуміння нерозривної єдності загальнолюдського й національного, пошанування людської гідності. З іншого боку, нерозривністю релігійного й морального начала в осмисленні суті та сенсу життя людини, тобто духовного начала.