Список літератури

1. Андреев А.Л. Место искусства в познании мира. – М., 1980.

2. Гейзенберг В. Смысл и значение красоты в точных науках // Вопросы философии. – 1979. – № 12.

3. Гейзінга Й. Homo Ludens. – К., 1994.

4. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

5. Оганов А.А. Возвращение к естетическому… (потребность переосмысления). // Вопросы философии. – 2003. – № 2..

6. Фейенберг Е.Л. Наука, искусство и религия. // Вопросы философии, 1997, № 7.

7. Уайтхед А. Избранные работы по философии. – М., 1990.

8. James W. McALLISTER. Beauty and Revolution in Sciense/ Corne || University Press, Іthaka and London, 1996. 231 p.

Podhorna L.P.

Еsthetic values in scientific cognition

Summary

The article concerns the studiing of certain esthetic aspects of science. The author analyses the cognitive potential of the category of beuty and intreppretates it as one of the important truth criteria of the theories or the technical apparature functionality.

© 2005р. Камбур О.

Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, м. Чернівці

Соціальна природа мови (тези)

Природа мови і суспільства складна і багатопланова. Її можна розмежувати на кілька суттєвих для лінгвістики питань, серед яких першочерговість належить проблемі соціальної природи людської мови.

Спеціальні дослідження природи мови як соціального явища почалися ще в минулому столітті. Із 20-тих років ХІХ століття не припиняються дискусії на тему, як треба розуміти соціальну природу мови. Ще перші компаративісти вагаючись, задавали собі питання: «Чим є мова, це біологічний феномен, чи її природа соціально зумовлена?». Ф.Бопп вважав мову «біологічним організмом», який керується механічними законами. Подібні думки були і в А.Шлейхера («Теорія Дарвіна і наука про мову», 1864).

До природничих наук зараховував лінгвістику філософ і соціолог Г.Спенсер. У ХХ ст.. Г.Шухардт вважав, що мовознавство за своїм матеріалом належить до природничих наук і лише за методом – до наук гуманітарних. До таких поглядів також був наближений Е.Бенвеніст. В. Гумбольдт заклав фундамент, на якому згодом виросла ціла наука соціолінгвістика. Він вважав, що «мова розвивається лише у суспільстві, і людина розуміє себе тільки тоді, коли вона на досвіді переконується, що її слова зрозумілі так само й іншим людям» [1, с.77].

Ідеї суспільного характеру мови обстоювали Руссо і Дідро, які вчили, що мова об’єднала людське суспільство, яке існувало і до виникнення мови.

Розмежовуючи поняття мови і мовлення, швейцарець Фердинанд де Соссюр всякчас підкреслював, що мова – це соціальний продукт і засвоюється кожним індивідуумом у готовому вигляді: «Колективна свідомість виробляє і фіксує мову, яка за своєю суттю є колективною. Коли ми говоримо, що слово увійшло в мову, ми маємо на увазі, що воно отримало суспільне визнання. Але немає колективного мовлення. Акти мовлення індивідуальні й миттєві» [2, с.164].

Вважається, що А.Мейє був одним із перших, хто послідовно захищав соціальну природу мови. Як учень Ф. де Соссюра, він сприйняв його вчення про мову як соціальний продукт діяльності мислення. Він визначив лінгвістику як соціальну науку і вважав, що «завдання лінгвістики полягає у тому, щоб показати, як та чи інша структура мови взаємодіє з тією чи іншою структурою суспільства» [3, с.5], досліджував, як зміни у структурі суспільства відображаються на структурі мови. А.Мейє твердив, що мова існує тільки в суспільстві, яке не могло б існувати без мови. Оскільки мова за своєю природою є соціальною категорією, то саме соціальні умови і визначають мовні зміни. Соціальна природа мови особливо проявляється в семантичних змінах слів, і А.Мейє приходить до висновку, що головна причина зміни значень полягає в існуванні соціальних груп всередині мовного середовища.

Відомо, що Ф. де Соссюр закінчив свій відомий «Курс загальної лінгвістики» тезою, що єдиним об’єктом лінгвістики є мова, яка розглядається в самій собі і для себе. Таке твердження різко обмежувало коло соціологічних аспектів мови і суперечило тому, що мова наскрізь соціальне явище. Виходило, що мова і суспільство антагоністичні, тому специфіку мови потрібно розглядати за межами її суспільних функцій. Лише згодом проблема набула іншого формулювання: «чи не становлять суспільні функції мови саму специфіку мови». Між тим, однобічне протиставлення зовнішнього (соціального) і внутрішнього (мовного) характерне для багатьох лінгвістів.

У 1888 році Поль Лафарг у своїх нарисах «Французька мова до і після революції» намагався показати, як вплинула французька революція 1789-1793 рр. на французьку мову тієї ж епохи. Опираючись на матеріали лексики (нові слова, нові значення, нові словосполучення), він зробив висновки, що революція в суспільстві супроводжувалась і революцією в мові.

В останні десятиліття постулатами соціолінгвістики стали твердження, що мова виникла лише в людському суспільстві і її розвиток так чи інакше залежить від стану й життя суспільства.

Коли говорять про вплив суспільних явищ на мову, мають на увазі виникнення нових слів. Важливо й інше: виникнення великої кількості нових значень, що їх отримують старі слова, формування нових словосполучень, зміни у співвідношенні між розмовним і писемним мовленням та багато іншого. Це ще раз підтверджує, що соціальна природа мови відображається насамперед у лексиці. Суспільна природа мови двояко нагадує про себе: і у відтворенні власне нового, і в оновленні старого та в процесі приведення старого у відповідність до потреб людей, що живуть у суспільстві.

Вплив суспільних явищ на мову спостерігається на всіх її структурних рівнях і значною мірою відображається у граматиці, де ставиться питання про ступінь розвитку граматичних засобів мови в різні історичні епохи.

Відомо, що існує багато розумінь суспільної природи мови, але можна виділити дві полярні доктрини: згідно з однією, суспільна природа мови – це лише зовнішні умови існування та невелика частина «соціально забарвлених» слів, згідно з іншою – суспільна природа мови визначає не тільки умови існування, але й усі її функції, особливо лексики і фразеології, граматики і стилістики.

Отже, М.Крушевський мав рацію, коли сформулював основний закон мови як закон відповідності світу слів світові думок. Чим більше мова розвивається і вдосконалюється, тим ближче вона наближається до цього ідеалу. Суспільну природу мови треба вміти знайти в самому функціонуванні будь-якої національної мови, у всіх її галузях і сферах.