Список літератури

1. Никитин С.М., Феофанов К.А., Социологическая теория риска в поисках предмета // Социологические исследования. – 1992. – №10.

2. Маковецький А.М. Соціальна інженерія як галузь соціології. – Чернівці, 2004.

3. Кант И. Антропология с прагматической точки зрения // Сочинения: В 6-ти т. – М., 1996. – Т.6.

4. Гольбах П. Основы всеобщей морали, или катехизис природы // Избраные произведения: В 2-х т. – М., 1963. Т.2.

5. Монтескье Ш. О духе законов // Избранные произведения. – М., 1955.

6. Фромм Э. Ситуация человека – ключ к гуманистическому психоанализу // Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

7. Саппа Н.Н., Мордовенко Д.Н., Саппа Д.Н. Атомная энергетика глазами подростков // Социологические исследования. – 1993.– №6.

8. Маковецький А.М., Козьмук Я.Р. Психологічний стан населення за умов екологічної ситуації локального характеру // Екологія і освіта: проблеми теорії і практики / Тези доповідей Міжнародної наукової практичної конференції. Секція І. – Умань, 1994.

Kokhan V.V.

The concept of risk in the process of human’s existence

and different approaches to the study of this matter

Summary.

The article considers the concept of the risk from the sociology’s point of view and looks at the different ways of this study (technical and sociological approaches in particular).

© 2005 р. Бучовський В.Р.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Формування англосаксонських королівств і початок християнізації британії

Середньовіччя – великий і незвичайно цікавий період в історії західноєвропейської цивілізації, за тривалістю порівнянний з безпосередньо передуючою йому античністю. Головним моментом у розвитку середньовіччя стало розповсюдження в порівняно короткий термін майже на всій території Європи християнства.

Саме християнство дало потужний імпульс для розвитку нового періоду в історії людства. Довгий час “з легкої руки” марксистських ідеологів середні віки уявлялись як часи “темні, брутальні, з “пріоритетністю схоластики і відвічним домінуванням Церкви.” Такий підхід до історії відразу вплинув і на стан радянської історіографії з проблем середньовічної Церкви. Звичка дивитись на історичний процес як на зміну “суспільно-економічних формацій” з притаманними їм “способами виробництва” привела до того, що в літературі з проблем медієвістики зовсім не приділялась увага вивченню історії Християнської Церкви. Крім досліджень дореволюційних учених, в радянські часи взагалі не було праць, присвячених цій темі.

Сьогодні ж інтерес молодого покоління істориків та богословів до такої проблеми, як становище церковного організму середньовіччя у всій його різноманітності допоможе заповнити ці величезні прогалини в історичній та богословській науках.

У сучасному світі роль християнства визначається його впливом на формування морально-духовних цінностей та набутків, поширених у розвинутому суспільстві кінця XX - початку XXI століть. Вплив Церкви, зорієнтований у ментально-світоглядний бік людини, певною мірою зумовлює її етичні, естетичні та філософські уподобання. Однак розуміння сьогоденних проблем християнського світу неможливе без звернення до історії Давньої Церкви періоду раннього середньовіччя – періоду утворення, становлення, розвитку церковної структури, ієрархії, традиційності, який тривав з кінця I століття до середини XI століття.

Саме тому на сьогоднішній день досить актуальним є ґрунтовно, на основі першоджерел, дослідити на прикладі історії християнізації Британських островів увесь спектр подій як у суспільному, так і церковному житті тогочасної середньовічної Європи, вказати на виключно морально-культурний вплив Церкви як на апостолів і проповідників віри в цьому краї, з одного боку, так і на варварську свідомість язичницьких мас місцевого населення – з іншого.

Етапи розповсюдження християнства на Британських островах збігаються з періодами їх громадянської історії: бритським (з I по V століття), англосаксонським (з V по VIII століття), норманським (з IX століття).

Власне в Англії християнство було вже давно розповсюджене в середовищі бритів. Останні, після того як римляни залишили їх внутрішньо роз’єднаними, були не в змозі самостійно захищатися від постійних вторгнень піктів та скоттів. У середині V століття брити змогли досягнути деякої єдності і створили так зване “королівство лоргів” на чолі з Вортигерном. У 453 році вони розбили ірландських поневолювачів; у битві загинув король Ірландії Ніал. Після цього набіги скоттів та піктів на деякий час припинилися. Але через деякий час вони відновили свої спустошення і вже в другій чверті V століття брити постали перед необхідністю шукати наймані сили для відбиття нападів піктів та скоттів.

Про події того часу розказують джерела різного часу і жанрів. Серед них найважливіші такі:

– гнівне викриття занепаду християнської моралі, написане кельтським монахом Гільдасом між 539 – 547 роками “Про загибель і підкорення Британії”[ 8, 9];

– наукова хроніка Беди Досточтимого “Церковна історія народів англів” (VIII століття) [7];

– світська “Англосаксонська хроніка,” яка почала складатись лишень у кінці IX століття, але в якій, напевно, були використані більш ранні записи, зокрема в пасхальних таблицях [ 11, 5].

Тому загалом вимальовується достатньо ясна картина англосаксонського завоювання Британії. Не витримуючи натиску піктів і ведучи постійно міжусобні війни, брити вирішили покликати на допомогу германців [4, с.31]. Cам Гільдас (а за ним і Беда Досточтимий) говорить, що в той час як британські землі грабувались піктами, всі радники разом з верховним диктатором (королем) запросили в країну войовничих саксів, “проклятих і зненавиджених Богом і людьми, ... щоб вони прогнали північні народи... Що за повне затуманення розуму! Що за безнадійна і злісна лінь думки!” [9, с.218].

Вищезгадані автори ставились до цього запрошення критично, оскільки, живучи пізніше після тих подій, бачили їх наслідки. Але тоді це запрошення мало офіційний характер, і англосакси спочатку були запрошені, щоб у ролі найманців давати відсіч піктським набігам, отримуючи фіксовані щомісячні виплати. Процедура, як описує її Гільдас, була досить регулярною і повністю відповідала римській практиці стосовно франків та інших варварських племен, а дії тирана (у Беди Досточтимого – це Вортигерн) мали абсолютно конституційний характер. Про це свідчать і археологічні розкопки на південному сході Англії: нечисленні поселення й могильники германців зустрічаються вже в кінці IV століття вздовж доріг і біля стін римських міст і укріплень (Йорка, Анкастера та інших). Хоча офіційною датою переселення германців вважається 449 рік [11, с.222] .

За версією Беди Досточтимого, в Британію були запрошені англи, сакси і юти. Локалізація цих германських племен на континенті базується на повідомленнях римських істориків, передусім Тацита, і на даних археології: юти, як вважається, мешкали на півострові Ютландія (питання про їх локалізацію і до сьогодні є спірним), сакси – між низовинами Ельби і Везера – у Давній Саксонії, англи – на території між ними. Крім вищезгаданих народів, у завоюванні брали участь й інші племена, про які Беда Досточтимий не згадує, а саме фрізи й ругії. Далі вчений вказує, що англи заселили східну Англію, сакси – південну, а юти зайняли Кент. Одночасно слід враховувати й те, що геополітична специфіка племен англосаксів і утворених ними держав являла собою ще не сформовані в етнічному визначенні утворення, тому це були скоріше географічні одиниці, а не національно й культурно відокремлені округи. (Дана особливість географічного розмежування стосується й королівства кельтів – Манстера (Мумана), Ленстера, Міта, Коннахта, Ольстера (Улада), Дал Ріади, Камбрії, Уельса, Корнуолла, держави піктів і культурно-релігійних центрів Лагена (Лайгінна) та Міде) [3, с.44].

Археологічні матеріали також не підтверджують строгого розмежування областей розселення кожного з племен. За спостереженням англійського історика П. Блера, це вищезгадане повідомлення Беди Досточтимого свідчить швидше про впорядкованість його мислення, ніж про впорядкованість населення. Бо схожість звичаїв, предметів побуту, озброєння, типів житла виникло, напевно, ще в період великого переселення народів (IV – V століттях), коли племінні розбіжності між англами і саксами, а значною мірою і між ютами почали зникати. Стертя цих розбіжностей, які вже в часи Беди Досточтимого, напевно, відчувались мало, підготувало ґрунт для порівняно швидкого формування єдиної культури на всьому просторі, захопленого германцями. Сам Беда Досточтимий використовує етноніми “англи” і “сакси” як взаємозамінні. У кінці IX століття король Альфред Великий, представник західносаксонської (уесекської) династії, що об’єднала більшу частину Англії під своєю владою, називає свою мову “англською” (англійською), а своїх підданих – жителів південної і середньої Англії – “англійцями.”

Звичайно, спершу германці допомагали бритам у їхній визвольній боротьбі, отримуючи за це родючі землі у користування. Але п’ять послідовних записів у “Англосаксонській хроніці” від 455 по 473 роки говорять про виникнення конфлікту синів Вітегізеля Хенгестом (446 – 488 рр.) і Хорзою (з племені силлурів), вождями прибулих германців з Вортигерном: можливо, германці почали діяти у власних інтересах, а не в інтересах місцевої знаті; про заснування Хенгестом королівства в Кенті і про його масштабні військові дії разом з сином Еском проти валлійців, які “втікали від англів, як від вогню” [11, с.223].

А вже з 477 року починається масова колонізація германцями Британії, яка тривала до другої половини VI століття. Сьогодні відомо більше 1500 могильників з 5000 захоронень англосаксів, що відносяться до V століття – такий масштаб цієї колонізації. Витісняючи бритів на захід і північ (Уельс, Корнуолл), германці утворювали свої поселення, іноді використовуючи залишки римських укріплень. Та все ж таки і в місцевостях їх основного розселення якась частина кельтського населення вціліла: у судових книгах і в інших пам’ятках згадуються брити, правда, як невільники, що знаходяться в залежності від германців. Таким чином, після півторавікової боротьби з місцевим населенням англосакси заволоділи сходом острова (до 55-ої паралелі) і великою частиною півдня. І вже близько 600 року вимальовується невиразна картина політичного членування освоєних германцями земель. З’являється свідоцтво про чотирнадцять “королівств” (як їх називає Беда Досточтимий та інші автори), десять з яких розташовувались у південній Англії. Серед них домінуюче становище займають сім: Кент, Сусекс, Уесекс, Есекс, Нортумбрія, Східна Англія (Норфолк і Суфолк) і Мерсія. Саме виокремлення цих королівств стало зручним для розповсюдження християнства серед англосаксів. Адже всі племена германців, які колонізували Британські острови, були язичницькими. А про їхню релігію відомо мало: окремі згадки в Беди Досточтимого, дані топоніміки і свідоцтва декількох римських і середньовічних авторів. Поряд з поклонінням численним богам германського пантеону, серед них насамперед Водену (Одіну), від якого, як вважали, походив кожен королівський рід ( крім королів Есекса), була широко розповсюджена віра в існування злих духів і чудовиськ, у магічну силу заклинань. “Немає нікого, хто був би проникнутий такою ж вірою в прикмети і гадання за допомогою жереба, як вони, - писав про давніх германців Тацит. – Виймають вони жереб без усіляких затій. Зрублену з плідного дерева гілку вони нарізають плашками і, наносячи на них особливі знаки, висипають потім, як небудь, на білосніжну тканину. Після цього... жрець племені..., підносячи молитви богам і споглядаючи небо, тричі виймає по одній плашці і тлумачить пророцтво у відповідності з вишкрябаними на них раніше знаками” [14, с.357].

Язичницький світ англосаксів, як і інших германських народів, – світ богів-воїнів, що дають людям головне – везіння в бою і славу відважного воїна. Цей світ населяли і герої – прославлені вожді, безстрашні й непереможні витязі минулих часів, слава яких продовжувала жити і слугувала прикладом для нових і нових поколінь. Тому, звичайно, на початку своїх завоювань англосакси прагнули придушити християнство на захоплених землях, де “стіни всіх міст були знищені ударами таранів, їх мешканці разом з предстоятелями церкви, священики разом з народом були кинуті на землю, в той час як всюди блискали мечі й тріщало полум’я. Сумне видовище! Повсюдно на вулицях, серед каменю зруйнованих веж, стін і святих вівтарів лежали тіла... і не було для них інших гробниць, крім руїн будинків чи нутрощів диких звірів і птахів небесних” [9, с.219].

У західній частині, їм непідвладній, Церква вижила, підтримувана зі сторони дочірньою Ірландською Церквою. Тіснимі завойовниками, кельтські племена знайшли притулок серед гір Уельсу та Корнуоллу. Деякі з бритів переселялись і на континент – Галлію, Арморіку.

Але вірогідно, що християнство в Британії мало таки безперервну історію. У Східній Британії утиски язичників-саксів все більше ускладнювали спілкування з континентальною Церквою, і, починаючи з V століття, континентальні джерела не мають відомостей. Тому потрібно опиратись на британські матеріали, археологічні, епіграфічні та літературні, доповнені ірландськими (латинськими) джерела. Картина, що вимальовується з них, показує постійне поширення християнства на захід островів. У бритському королівстві Стратклайд знайдені залишки двох християнських кладовищ. Ці відкриття були зроблені завдяки написам на знаменитому Кетстоуні в Керклістоні в шести милях на захід від Единбурга, що стоїть серед могил; а також на знаменитому могильному камені з Йєроукерка близько Селкерка, який колись стояв на великому християнському кладовищі. Найдревнішим з них вважається камінь Latinus на острові Уітхорн, що датований V або VI століттям. Найбільш цікавим з Керкмадрайських каменів, поставлених трьом священикам, напевно, також датується V століттям. Три Керкмадрайських камені і два камені в Уітхорні поставлені на честь християн і, напевно, знаходяться на місці давніх церков [10, с.207]. У ході розкопок поблизу були знайдені ранні храми, а саме на традиційному місці каплиці святого Нініана на острові Уітхорн, в однойменному поселенні та на острові Ардуел.

Але і на територіях, підвладних англосаксам, християнство не було повністю знищене. І саме Церква брала найбільш дієву участь у долі країни. Та потрібно відзначити, що на протязі язичницького періоду своєї історії англосакси слугували бар’єром, що відокремив кельтське християнство від його римських коренів. Англійський історик Грін так охарактеризував їх духовний стан: “З усіх германських прибульців одні англи залишились чужими вірі Імперії, в розрусі якої вони брали участь. Нова Англія була язичницькою країною. Замки і кордони країни та дні тижня отримали імена нових богів.” Адже для навернення англосаксів нічого не було зроблено старим британським духовенством; навпаки, воно саме в завойованих областях впадало у дикість. Ненависть між переможцями і переможеними була надзвичайно сильною; перші вважали останніх за рабів, не дозволяючи їм відновлювати зруйновані храми, а “самі вони вперто перебували в язичництві” [13, с.238].

Чого не могло і не хотіло британське духовенство, те взялось здійснити в кінці VI століття керівництво Католицької Церкви, бо важливою ціллю римської політики на Британських островах було відновлення втраченого зв’язку з кельтським християнством. Адже поділ на королівства був зручний для швидкого розповсюдження християнства серед англосаксів. Цим і скористався Григорій I Великий Двоєслов – римський папа в 590 – 604 роках, останній з чотирьох Західних Отців Церкви (після Амвросія, Ієроніма, і Августина), канонізований і в православ’ї. Народився у сім’ї сенатора, займав важливі адміністративні посади в Римі, потім був папським нунцієм у Константинополі. Він зумів значно збільшити владу й авторитет папської влади, упорядкував організацію Церкви, рішуче боровся з єресями. Написав велику кількість творів, які до кінця середньовіччя мали величезний вплив на Церкву і суспільство Заходу. Англієць Мілман так написав у своїй “Історії латинського християнства”: “Яким замішанням, безправністю і хаосом було б середньовіччя без середньовічного папства; а справжнім батьком середньовічного папства є Григорій Великий” [6, с.307].

Тому й не дивно, що духовним ініціатором і натхненником цього навернення став саме він. Передання говорить, що ще будучи дияконом, одного разу (приблизно у 562 році) побачив на римському форумі полонених хлопчиків “благородної постави, з приємними рисами і красивим волоссям” [7, с.48]. Дізнавшись, що вони з острова Британія, називаються англами і ще не християнізовані, він пророкує милість Божу їх країні – уникнувши гніву Господнього, вони будуть співати “Алилуйя!” (бо воно співзвучне з іменем їхнього короля Елли, що правив у Дейрі приблизно в 560 – 588 роках). Григорій був вражений схожістю імені англів зі словом “ ангели,” вважаючи, що це знак з небес. Він пішов до папи і попросив відправити його в Британію до англів проповідником. Понтифік дав згоду і Григорій відбув на острови, але через декілька днів був відкликаний до Риму. Ставши папою в 590 році, він не полишає намірів християнізувати англів. Він викуповував полонених дітей з Британії, виховував їх у монастирях і згодом посилав на батьківщину проповідувати [6, с.306].

Про це навіть зберігся лист Григорія Кандіду, датований 595 роком, де він просить для цього виділити кошти з прибутку своїх патримоній.

Але головним у цій справі було те, що в 596 році він вибирає 39 монахів на чолі з Августином – пріором монастиря святого Андрія на Целіанському пагорбі в Римі . Про це свідчить Беда Досточтимий [7, с.27], користуючись даними “Liber Pontificalis” [15], а також копіями листів пап та інших осіб, наданих йому Нотельмом, архиєпископом Кентербері в 735 – 739 роках і “Англосаксонськими хроніками” [11, с.225].

Підкоряючись повелінню папи, вони відправляються в дорогу. На шляху до Британії через Галлію вони наслухались стільки жахливого про грубість народу англів, що вирішили відправити Августина назад до Риму слізно прохати Григорія відмінити таке важке і небезпечне завдання. Але понтифік наполягає на своєму плані; він відправляє їм рекомендовані листи до франкських князів та єпископів, щоб ті допомогли їм, і дає пораду взяти з собою перекладачів з народу франків. Послухавши напучувань понтифіка, Августин і його супутники прибули в Британію і висадились на острові Танатос (Танет, що сьогодні з’єднався з побережжям) у 597 році. Того часу в Кенті королівський престол займав Етельберт (568 – 616 рр.). Місіонери попросили в нього дозволу проповідувати в його країні. Король, вислухавши їх, подарував їм будинок у місті Доруверн (пізніше – Кентербері) і забезпечив їх усім необхідним. Така лояльність короля-язичника пояснюється тим, що він вже знав дещо про християнство. Адже його дружиною була Берта (Бертрада) – дочка Харіберта (524 – 532 рр.), франкського короля, володаря Аквітанії з роду Меровінгів, яка була християнкою. Її видали заміж за Етельберта з умовою, що він дозволить дружині безперешкодно сповідувати її віру і виконувати обряди. Для цього з нею відправили єпископа Ліутарда (про нього нічого невідомо, але в XIX столітті біля церкви святого Мартина була знайдена монета з його іменем).

Августин і його сподвижники відразу почали проповідувати в місті, служили літургії в церкві святого Мартина (єпископ Турський 336 – 397 рр.), у якій завжди молилась королева [1, с.98].

Аскетичність і безкорисливе життя монахів були визнані й оцінені – все більше народу увірувало і приймало хрещення. І, насамкінець, 2 червня 597 року хрестився і сам король [13, с.239]. Хоча є відомості, що це відбулося в 601 році [12, с.81].

Через свої рескрипти Григорій I керував справами місії уважно й розумно. Адже методи введення нової релігії і першопочаткові форми церковної ідеології, що впроваджувались у свідомість населення Англії, на цій окраїні християнського світу були своєрідні й відзначались значною терпеливістю.

Позитивний результат початкової діяльності побуджує Августина відправитись у Галлію (в місто Арелат), де він, за вказівкою понтифіка, був посвячений у єпископи. Це відбулось між липнем 596 року (у листі папи він ще названий як “слуга Божий” – так звертались до монахів) і вереснем 597 року (в листі Григорія I до королеви франків Брунгільди йдеться про Августина як про “нашого брата і співєпископа”). На Різдво Христове 597 року Августин хрестив уже 10000 англосаксів [13, с.239] і посилає в Рим священика Лаврентія і монаха Петра повідомити, що народ англів прийняв віру Христову, а він, Августин, став у них єпископом. У той же час він просив поради відносно деяких питань, які потребували негайного пояснення.

Папа, зрадівши цьому повідомленню, говорить у своєму “Коментарі на блаженного Іова”: “Мова Британії, що недавно видавала лишень зубовний скрегіт, сьогодні вчиться співати хвалу Богові з єврейським “Алилуйя.” Дивіться: як гордий океан служить святим, кланяючись до їхніх ніг, так і ці варвари, яких земні правителі не могли підкорити мечем, покорені сьогодні єдиним словом з уст пророків; хто, будучи невіруючим, не відступав перед сильним військом, сьогодні, повіривши, підкорюється словам малих” [7, с.47].

А щодо заданих питань, то папа Григорій I, як тонкий політик, писав у “Libellus Responsionum” (“Книга відповідей папи Григорія,” датована липнем 601 року): ”... храми ідолів цього народу не повинні бути зруйновані. Знищивши ідолів, що знаходяться в них, візьміть святу воду і окропіть ці капища, і спорудіть в них вівтарі, і розмістіть святі реліквії... Коли ці люди побачать, що святилища їх не зруйновані, вони проженуть оману зі своїх сердець і добровільно прийдуть у знайомі їм місця, щоб визнати Істинного Бога і молитись Йому...” [7, с.40].

За вказівками папи, обіди з жертовного м’яса не були заборонені, але утримувались як трапези подяки, подібно до ранніх агап; деяким недозволеним самим по собі звичаям було дане християнське значення; були дані вказівки стосовно літургії, про шлюб новонавернених, про ставлення нового єпископа до франкського єпископа; разом з тим він послав реліквії і церковний посуд. Ці педагогічно розраховані дії принесли свої плоди. Кент стає центром, з якого християнство розповсюджується все далі й далі.

Взявши до уваги те, що Августинові бракує помічників, папа разом з посланцями направляє до нього нових служителів Мелліта, Юста, Пауліна і Руфініана з різним церковним начинням, а також повідомленням про вручення Августинові палія, архієпископської відзнаки. Григорій I призначив для Англії двох митрополитів – у Лондоні та Ебораці (Йоркові), по 12 єпископів для кожної. А Августинові надав право висвятити дванадцять єпископів у різних місцях і пожиттєво залишатись першим митрополитом. Після його смерті першість повинна була перейти до старшого по хіротонії. Але, посилаючи Августина в Британію, папа планував розмістити його кафедру в самому Лондоні (Каер Ллундейні), великому торговому центрі (emporium), задля чого Августин призначив ченця Генгісту на місіонерську діяльність у 599 році [2, с.174], але цьому заважала прихильність до язичництва жителів королівства Есекс, де знаходився Лондон. Тому центром Англійської Церкви залишився Доруверн (Кентербері), а в Лондоні в 604 році було запроваджено єпископство [2, с.171].

За допомогою короля Августин відбудував церкву (сьогодні – це кафедральний собор Кентербері), посвячену в честь Ісуса Христа, яка була побудована, за переданням, ще віруючими римлянами. Також заснував монастир на схід від міста, де король збудував за свої кошти храм святих апостолів Петра і Павла, щоб підкреслити зв’язок з Римом (пізніше його назвали Сент-Огастінс, на честь Августина), а першим абатом монастиря став священик Петро. За це Григорій I надіслав королю Етельберту лист з подякою і численні подарунки.

У цей час Августин зібрав представників Кельтської Церкви біля так званого “Августинового дуба,” щоб укласти католицьке перемир’я та об’єднати зусилля задля навернення язичників. Але після довгих суперечок стосовно святкування Пасхи та інших питань, навіть після чуда, зробленого Августином, бритські єпископи не захотіли об’єднатись. За це, як вважає Беда Досточтимий, “прийняли помсту земної смерті за те, що відкинули запропоновані їм поради для вічного спасіння” [7, с.51]. Король Нортумбрії Етельфрит (593 – 616 рр.) розбив бритське військо під містом Легакастир (сьогодні – Честер), де загинуло також багато монахів, особливо з монастиря Бангор [11, с.225].

У 604 році Августин висвячує двох єпископів: Мелліта і Юста. Першого він посилає в Есекс (столиця – Лондон), де правителем був Саберт (599 – 615 рр.), племінник Етельберта, якому він підкорявся. Після того, як ця провінція прийняла хрещення, Етельберт побудував у Лондоні кафедральну церкву святого апостола Павла на місці храму богині Діани. У 609 році Мелліт відправляється в Рим, щоб розповісти папі Боніфацію IV (608 – 615 рр.) про потреби Англійської Церкви і підписати прийняті рішення про встановлення правил монастирського життя, повідомивши про це англів. А Юста Августин призначив єпископом у самому Кенті, в місті Дорубревіс (сьогодні – Рочестер). І тут король Етельберт збудував храм апостола Андрія, нагородивши і Мелліта, і Юста багатьма подарунками, в тому числі й земельними наділами.

У цьому ж, 604 році помер Августин. Його поховали поблизу храму апостолів Петра і Павла, а пізніше його тіло перезахоронили в північній капеллі.

Отже, протягом VІ століття християнство на Британських островах набуло розпоширення майже у всіх англосаксонських королівствах і заклало міцний фундамент для майбутнього його утвердження.