Список літератури

1. Кун Т. Дополнение 1969 // Структура научных революций. – М., 2001.

2. Ильин В.В. Философия науки. – М., 2003.

3. Нугаев Р. М. Смена развитых научных теорий: ценностные измерения // Вопросы философии. – 2002, – №11.

4. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М., 1986.

5. Цехмістро І.З. Постмодерн і реляційний холізм в сучасній філософії науки // Сучасність. – 1997. – №3.

6. Мамчур Е.А. Релятивизм в трактовке научного знания и критерии научной рациональности // Философские науки. – 1999. – № 5.

7. Acham K. Einige Überlegungen zur Reletivität und zum relativismus der Werte. – Wien-München, 1981

Martinenco O.P.

Problem of relativism in the theory of ”dynamics of scientific knowledge”

T.Кoun that reaction on her of other authors.

Summary

In the article the problems of relativity in scientific knowledge on the example of selected works of T. Koun, I. Lakatos, K. Popper, P. Feuerabend analysis are investigated.

© 2005 р. Григорків І.Р.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Наукова творчість і цінність науки

У сучасному світі наука відіграє надзвичайно важливу роль. У предметній стороні існування людини все пронизано наукою. Проте ставлення до науки й оцінка її ролі в історії людства сьогодні різні – від абсолютизації ролі науки, перетворення її на певний культ, до звинувачення в усіх бідах людства. Наука справді слугує суспільним потребам і тією чи іншою мірою їх задовольняє. У такому разі вона розглядається в широкому контексті соціальних, філософських і ціннісних чинників її функціонування. Водночас в останнє століття статус науки вимагає контролю над науково-технічним розвитком. У цьому розумінні важливі не так суто практичні дії, як зміна способу мислення, зрушення в загальному світогляді. Ось чому увагу багатьох учених світу привертає наукова діяльність і проблеми, пов’язані з нею. Зокрема, природа й закономірності творчості стали предметом дослідження фахівців у різних галузях науки. Аналізу цієї проблеми присвятили свої дослідження багато вчених: філософи (Гулига А.В., Бистрицький Є.К, Столович Л.Н., Шумилін А.Т. та ін.), психологи (Ярошевський М.Г., Леонтьєв А.Н., та ін..), кібернетики, педагоги, історики техніки, науки і мистецтва. Актуальність теми зростає й у зв’язку з неоднозначністю впровадження та використання здобутків науково-технічної революції.

Наука сьогодні – багатовимірне й динамічне явище, у її світі постійно народжується нове знання. Динамічний розвиток науки неможливий без одного з основних її ресурсів і чинників – наукової творчості. Наукова діяльність спрямована на здобуття нового знання, яке розширює межі вже відомого. Специфіка творчої діяльності, як відомо, весь час вимагає талантів, людей з евристичним складом розуму, розвиненою фантазією та інтуїцією, особистостей, наділених іншими небуденними якостями. Однак, як показує досвід, без морального джерела названі якості відсуваються на задній план. “Наукове пізнання, як специфічна форма діяльності, також наскрізь пронизане цінностями і без них немислиме. Стосовно нього поняття цінності є настільки ж важливим, як і поняття істини” [3,с.119]. Стає очевидним, що наперекір усталеному переконанню, знання не зводиться тільки до істини, а й охоплює цінності.

Новий ідеал науковості включає світ людини у структуру знання. При цьому не порушуються основні вимоги щодо об’єктивного змісту науки – суворість і достовірність, доказовість та істинність, евристичний і практичний ефект. Ідеали науковості несуть у собі ціннісний аспект. І будь-яка наукова гіпотеза чи теорія сама є предметом оцінки, тобто має якусь пізнавальну цінність, яка, в кінцевому результаті, і визначає її місце. У науковій істині завжди є відображення – більшою чи меншою мірою - духовних особливостей і якостей людини, і, природно, її розуму. “Сама істина в її абсолютному значенні регулятивного принципу мислення не може не бути цінністю, бо інакше вона не була б істиною – протилежністю облуди” [7,с.15]. Істина і цінність – два фундаментальних поняття теорії пізнання, які взаємодоповнюються і характеризуються відносинами між об’єктом і думкою про нього. Обидва підходи – істиннісний і ціннісний – не тотожні один одному. “Ціннісне відношення думки і об’єкта аналогічне істинному їх відношенню і відрізняється від останнього тільки “висхідним пунктом” зіставлення. У випадку істинного відношення думка порівнюється з об’єктом, у випадку цінного – об’єкт з думкою” [3,с.121]. Така різноспрямованість забезпечує їм певну автономізацію, тобто вони не можуть бути зведені одна до одної і не можуть замінюватись. Істина відповідає на питання, якою є реальність, а цінність відповідає на питання - що є бажаним або яким щось повинно бути. Обидві ці категорії є однаково універсальними.

Якщо простежити розвиток науки, то цінність пізнання, його ефект, поєднання добра і краси разом із обґрунтуванням істини були істотними критеріями і рушійними силами пізнавального процесу. Саме від них залежала інтенсивність і спрямованість пізнавальної діяльності людей. На даному етапі гносеологічний та аксіологічний аспекти невід’ємні, оскільки розвиток науки важко відокремити від її змісту.

Наукова істина не байдужа до тих способів, які засвідчують її об’єктивність, оскільки вони задаються певним типом культури і філософською рефлексією. До того ж, саме поняття істини не залишається незмінним в історії думки і здебільшого визначається ціннісними настановами того чи іншого часу. Наш життєвий досвід пропонує нам тільки відносні істини. Те, що стало істиною сьогодні, наприклад, істини квантової фізики, століття назад не існувало, а отже, не було відчутною істиною. Те, що вважається істиною тут і тепер, не є такою в іншому місці і в інший час. Але в будь-якому випадку ми прагнемо Істини, такої Істини, яка б завжди була ідентична собі самій, незалежно від обставин і умов, різноманіття моральностей і менталітетів.

Таку Істину відстоює наука. Як доконечна зумовленість будь-якого знання, істина є найбільшою цінністю в науковому пізнанні і жертвувати нею не можна. Виключення її загрожує спрощенню і знеціненню науки. Тобто остання втрачає свій статус спеціалізованої сфери діяльності, призначеної для відображення об’єкта зі сторони суб’єкта, а отже невід’ємної від виявлення істини і досягнення необхідно зумовленого. За своєю природою наука носить об’єктивний характер. Вона може бути ціннісно нейтральною тільки у тому значенні, що вона – такий специфічний вид людської діяльності, який спрямовується на досягнення об’єктивної істини. Наука прагне осягнути світ таким, яким він існує сам собою, безвідносно до цілей і цінностей, потреб і бажань суб’єкта, що займається пізнавальною діяльністю. Зрозуміло, що в науковому знанні, оскільки воно є об’єктивно істинним, міститься зміст, який не залежить ні від окремої людини, ні від усього людства. Тому і багато з існуючих моментів діяльності, спрямованої на одержання таких знань, є інваріантними, тобто визначаються не умовами часу і місця здійснення пізнавальної діяльності, а об’єктивною реальністю. У певному розумінні наукове знаня повинне бути ціннісно нейтральним : якими б пристрастями та інтересами не був охоплений індивід, якими б ціннісними уявленнями не керувався він у своїх дослідженнях, результати його діяльності не повинні нести на собі відображення його емоцій. Наука прагне до об’єктивної картини світу, вона намагається усунути деякі стереотипи, не піддаватись впливам різних ідеологій. Зрозуміло, що ціннісна нейтральність науки є не реальністю, а методологічною настановою, яка виникла в певних соціальних умовах і виявилась корисною на певному етапі розвитку науки. Неможливим також є становище, коли цінності і норми наукового співтовариства протистоять цінностям і ідеалам суспільства загалом. ”Соціальний інститут просто не сформується і не зможе існувати в такому суспільстві, фундаментальні цінності якого несумісні зі специфічними цінностями науки” [10, с. 433].

Якщо ж поглянути на науку в цілому, разом з її історією, то наукові знання є частиною культури. Зміна ідеалів і норм відкриває можливість для пізнання нових типів об’єктів. Як елемент культури, наука є суб’єктивним аспектом історії людства. Сам науковий стиль мислення певної епохи несе на собі відображення її культури. Адже наукове знання орієнтується і на відносини з суспільством. Оскільки його творці – вчені, науковці, дослідники – істоти соціальні, що вплетені в сітку культури наявного суспільства. “Вчений живе у повсякденному “світі людини”, в ньому ж формуються основні структури його пізнання, творчої уяви, він використовує практично невичерпні ресурси смислоутворення” [9, с.138]. Тобто повсякденне мислення присутнє в науковій діяльності і часто непомітне для самого науковця, воно підсвідомо вплетене в науку, яка його вдосконалює. Будь-яка людина завжди оцінює факти зі свого життя за значущістю для неї, чимось захоплюється і чимось дратується, щось схвалює і щось оцінює як святе і дороге для неї або зневажає. “Звідси виникають і ціннісні орієнтації науки, які знаходять вираження у науковій діяльності і в світогляді вчених. Знання і цінності не тільки доповнюють, але й взаємно пронизують одне одного” [5, с. 8]. Для суспільства в цілому такі відношення людини до світу, як ціннісні і пізнавальні, виступають як однаково фундаментальні. Але для формування окремої особистості ціннісні відношення є глибшими в тому розумінні, що вони формуються раніше і відповідають за цілісність існування особистості ще до початку будь-якої іншої діяльності. У такому плані в надрах науки ціннісним стає і спосіб здобування знання, а саме – наукова творчість. У проблемі творчості міститься істинний сенс проблеми особистості людини. Бути особистістю – це й означає бути творцем, індивідуально неповторним творцем суспільного світу культури і науки.

Проблема цінностей виникає тоді, коли дійсність розглядається у відношенні до людини, її інтересів, потреб, бажань і значущості. І в цьому плані наука зобов’язана рахуватися з тим, що вона створюється людиною і для людей. Особливо важливим це є тоді, коли наука відкриває нові шляхи оволодіння могутніми силами природи, проводить досліди над живими організмами. Загалом вважається, що для наукової діяльності немає заборонених тем. Вона може досліджувати все, а будь-яке обмеження чи стандарти є порушенням фундаментального принципу – свободи наукової творчості. Адже вільний вибір передбачає можливість оптимально поєднувати особисті інтереси з суспільними, змінювати види своєї діяльності, досліджувати різноманітні об’єкти, вільно використовувати власний час та інше. Однак одне обмеження все таки існувало завжди і воно не викликало протестів. Це стосується експериментів над людьми. Саме тут існує межа, яку не дозволяється переходити без порушення загальнолюдських моральних імперативів. “Моральні (і ширше – гуманістичні) цінності людства не можуть бути принесені у жертву науці” [2, с. 79]. Людству, яке уже не раз переконувалося в суперечливому характері наукових відкриттів, зовсім не байдужі рушійні мотиви діяльності вчених. Саме тому останнім часом зросла актуальність ціннісних орієнтацій і саме цим зумовлене поступове вироблення нового мислення, нових орієнтирів.

Розгляд науки і техніки поза системою цінностей суспільства, у якому вони функціонують, все більше доводить непридатність такого шляху. Стає очевидним, що знання не зводиться до однієї істини. У сучасному світі наука і техніка стали одночасно великою надією для людського прогресу й однією з найсерйозніших загроз, з якими зіткнулося людство. Сьогоднішні дослідження в галузі генної інженерії, ядерної фізики і т. п. породжують актуальні питання моральної відповідальності вченого перед суспільством. Досить влучно підмітив К.Воннегут, висловившись, що над чим би не працювали вчені, у них все одно виходить зброя. Тому даний рівень розвитку науки вимагає обережного ставлення і поваги до наукових розробок та експериментів.

Сутність цінностей та їх роль у теоретичному мисленні можуть бути зрозумілі тільки при умові витлумачення мислення не як пасивного, статистичного відображення світу, а як специфічної діяльності, що внутрішньо пов’язана з іншими видами людської діяльності. “Людина, в будь-якому виді своєї діяльності – суб’єкт, який має свідомість і відповідно до цієї свідомості виробляє якісно інші матеріальні й духовні цінності, створює нову реальність у відповідності зі своїм уявленням про неї” [1, с. 81]. Творчий підхід полягає у можливості бачити суперечливість, здійснювати пошук інших підходів, враховувати інші точки зору. Творчість передбачає таку діяльність, яка не зупиняється на пізнаному чи створеному, а прагне до нових винаходів і відкриттів, знаходження нового знання про людину і навколишній світ. Наукова творчість пов’язана з народженням нового, яке має суспільне значення і цінність. Джерело новизни в науці, на думку В. Ільїна, зосереджене в тому, що “...вчений використовує в певній дослідницькій сфері такі програми, принципи аналізу, яких не утверджені в ній як стандартні, більш конкретно – джерело вбачається в гібридизації дослідницьких програм” [4, с. 356]. Тобто для створення чогось нового, ціннісно-позитивного потрібно певною мірою відмовитись від запрограмованих приписів, рекомендацій і схем, норм та еталонів наукового дослідження. Тоді матимемо знання, яким не володіли попередні покоління, яке здобуте самостійно, а не одержане готовим від попередників чи сучасників. Творчість – це також і процес безкінечного перетворення самого дослідника. Цінність наукового знання полягає в тому, що воно постійно оновлюється і цим самим створює умови для наступної творчої праці. “Цінності функціонують також як соціально-нормативні регулятори суспільного життя та поведінки людей, фундаментальні норми (моральні, законодавчо-правові, релігійні та ін.), що забезпечують цілісність соціального організму” [6, с. 37]. Цінність можна розглядати як момент відображення суб’єктом об’єкта в процесі суспільно-історичної практики, коли суб’єкт, сприймаючи об’єкт, виходить передусім зі своїх інтересів, потреб і цілей. Цінністю можна назвати будь-який предмет чийогось інтересу, якийсь об’єкт, значущий для групи осіб. Ціннісна орієнтація науки розглядається як невід’ємний елемент мотивованої активності. Адже всяка діяльність пов’язується з певною постановою мети, можливості дотримання правил і норм, створення ієрархізації потрібних і наявних об’єктів, зведенням під певний стандарт, виділенням основного та фундаментального.

Тому і в науковому пізнанні також проявляються певні ідеали і нормативи, що виражають ціннісні й цільові настанови. Вони, обслуговуючи науковий потенціал, відповідають на питання: для чого потрібні ті чи інші пізнавальні дії, який тип знання можна одержати в кінцевому результаті і яким чином його можна одержати. Норми й цінності окреслюють певне поле допустимого, можливого й прийнятого в рамках даної діяльності. “Ідеали, норми, еталони, регулятиви, канони, імперативи, - на думку В.Ільїна, - дисциплінують дослідження в науці. Нормовідповідність означає правову впорядкованість інтелектуальних ініціатив, які виконують охоронну функцію захисту інтересів, прерогатив наукового суспільства в цілому” [4, с. 124]. На цьому фоні слід розуміти, що цінності й норми не витають десь у просторі й не нав’язуються ззовні, вони випрацьовуються і підтримуються науковим співтовариством. Науковці реалізують себе, свої сутнісні сили, спираючись на об’єктивне знання і ціннісні орієнтири, що взаємодоповнюють один одного.

Отже, ціннісний компонент є невід’ємною стороною наукової діяльності. Це канал внутрішньої соціальної детермінації науки, оскільки ціннісні настанови утворюють своєрідний міст між соціокультурними реаліями та науковим знанням. Проте важливо підкреслити, що ціннісний компонент наукового знання не лежить на поверхні, а вплетений у саме знання.

Отже, ідея ціннісної нейтрально зорієнтованої науки є не тільки застарілою, консервативною й дедалі небезпечнішою для людства. Ціннісний компонент повинен складати невід’ємну сторону наукової діяльності. Гуманістичні принципи не є чимось привнесеним, зовнішнім щодо істини, а входять у систему науки як невід’ємний елемент, як передумова мислення й ефективної реалізації істини. «Коли сучасна наука на передній край свого пошуку поставила в центрі досліджень унікальні та історично динамічні системи, в яких особливим компонентом включена сама людина, то вимога експлікації цінностей у цій ситуації не тільки не суперечить традиційній настанові на одержання об’єктивно істинних знань про світ, але й виступає передумовою реалізації цієї настанови» [8,с.18]. Сама ж експлікація можлива лише при творчій настанові науковця, діяльність якого спрямована на виявлення нового знання з уже наявного.

Сьогодні наука органічно пов’язана з теперішнім і майбутнім усього людства, вона стає все сильнішим чинником формування цього майбутнього, розширюючи сферу пізнаного, втілюючись у техніку і технологію завтрашнього дня. Все це об’єктивно збільшує, з одного боку, предметне поле творчої діяльності, а з іншого, зростання ролі та відповідальності самих творців нового наукового знання.