Список літератури.

1.Августин Аврелий. Христианская наука или основания св. герменевтики и церковного красноречия – К.: Типография Киево-печерской Лавры, 1835. - 355 с.

2.Архангельский Л.М. Нормы и их научное обоснования // Философия и мировоззренческие проблемы современной науки: XVІ Всемир. филос.конгресс. - М., 1981. - С. 299-329.

3.Богачевський І. Метафізика у фізиці // Універсум. - 1999. - № 11-12. - С. 32-34.

4.Вартoфский М. Эвристическая роль метафизики в науке // Структура и развитие науки. – М.: Прогресс, 1978. - С. 43-110.

5.Вітгенштейгн Л. Философские работы.Часть1. - М.: Гнозис, 1994. - 520 с.

6.Гейзенберг В. Физика и философия. Часть и целое. - М.: Наука, 1989. - 399 с.

7.Кузнецов В.И. Проблема "универсалий" в физическом познании. - К. : Наук.думка. 1987. – 170 с.

8.Лекторский В.А. Научное познание как феномен культуры // Культура, человек и картина мира. - М.: Наука, 1987. - С. 28-36.

9.Планк М. Религия и естествознание // Вопросы философии. - 1990. - № 8. - С. 25-36.

10.Поппер К. Дарвинизм как метафизическая исследовательская программа // Вопросы филисофии. - 1995. - № 12. - С. 39-49.

11.Святитель Лука (Войно - Яснецкий) Наука и религия. Дух, душа и тело. - Р/на Дону: Троицкое слово. Феникс, 2001. – 318 с.

Roman I.O.

The problem of explication of the metaphysical components of the scientific cognition: hermeneutical potential of the norm and the systems of in-deterministic teleology.

Summary

The influence of religious and other subconscious beliefs is analyzed in the context of sciences. The author worked out a new hermeneutical approach in order to explicate the mechanisms of integration of metaphisical ideas into the normative structure of science.

Публікації молодих авторів

© 2005 р. Мартиненко О.П.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Проблема релятивізму в теорії ”динаміки наукового знання” т.Куна та реакція на неї інших авторів

Проблема можливостей наукового пізнання в сучасній філософії науки є однією з найактуальніших. Це пов’язано з бурхливим розвитком науково-технічного прогресу й тими протиріччями, які постійно виникають навколо нововиявленого знання і легітимованими істинами. І річ не тільки в можливостях, а навіть більшою мірою в питаннях динаміки розвитку наукового знання. Суперечності типу „взаємозаперечних наукових теорій”, які тим не менше окремо прекрасно справляються зі своїм завданням^٭, породили кризу в традиційному уявленні динаміки наукового знання. Ці суперечності викликали необхідність нового означення розвитку наукового знання. Позицію деяких дослідників, які почали опрацьовувати цю проблему, було названо релятивістською. Серед них Т.Кун, П.Фейерабенд, М.Полані та ін. Хоча власне сам Т.Кун не вважав себе релятивістом: „Одним з наслідків моєї тільки що викладеної позиції є особливе хвилювання моїх критиків. Вони знаходять мою точку зору релятивістською... Хоча стосовно культури та її розвитку ця позиція справді є релятивістською. Але цього не може бути, коли мова заходить про науку, і вже в будь-якому випадку така точка зору далека від того, щоб бути просто релятивізмом” [1, с. 262-263]. Як видно з цієї цитати, Т.Кун, можливо, сам не усвідомлював наслідків своєї праці, і подібно до І.Лакатоса спробував у „Доповненнях 1969 року” пом’якшити ті суперечності, які сам і створив.

Аналізуючи останні публікації, присвячені проблемі релятивізму, було б доцільно провести їх поділ на дві частини. У першій з них аналізується дана проблема. У другій частині спостерігається безпосереднє використання можливостей релятивізму в науковому знанні. Так, наприклад, праця Є.А. Мамчур ”Релятивізм у трактуванні наукового знання і критерії наукової раціональності” являє собою ґрунтовний розгляд того, що таке релятивізм у соціокультурному і когнітивному вимірі, а також гостро ставиться проблема його визначення в рамках новітніх наукових уявлень. У статті І.З.Цехмістро ”Постмодерн і реляційний холізм у сучасній філософії науки” презентована оригінальна тенденція в сучасній науковій методології, де релятивізм поставлений на службу науки саме в тій ролі, у якій він був найбільш негативний для тієї ж самої науки, у її класичній формі. Автор пов’язує подібну метаморфозу з відкриттями в галузі квантової фізики і положенями постмодерністської філософії. У монографії німецького автора К.Ахама „Деякі задуми щодо релятивізму і щодо відносності даних” аналізуються можливості використання традиційного гештальту релятивізму для обрахування тих даних, які не можливо перевірити звичайними засобами, і які є на озброєні в науки (усі вищевказані праці подано в переліку використаної літератури). Необхідно зауважити, що це далеко не повний перелік статей і монографій, присвячених названій проблематиці, яка особливо актуалізувалася останнім часом у філософії, науці, а також у соціології (починаючи з В.Дільтея).

Завданням для себе в даній статті автор вбачає аналіз окремих праць І.Лакатоса, К.Поппера, Т.Куна, П.Фейерабенда з метою з’ясування, чому і як теорія „динаміки наукового знання” Т.Куна пов’язується з релятивізмом у сучасній його інтерпретації, подібній до тієї, в якій останній виступає, наприклад, у працях К.Ахама і Є.А. Мамчур та інших авторів.

Традиційно вважається, що наука й наукове знання, щоб вважатися такими, повинні мати значення, яке наближене до абсолютного. Так, наука передбачає побудову своєї структури з найбільш перевірених і легітимованих аксіом, які, у свою чергу, складаються з досконалого знання – наукових істин. Нагадаємо, з чого починалася наука: “Якщо під наукою як формою суспільної свідомості розуміти історично зумовлене духовне життя суспільства, яке опирається на деякі гносеологічні стандарти, то в такому разі питання упирається в експлікацію цих стандартів. Якщо під ними розуміти теорію раціонального обґрунтування, наука виникла в античній Греції і вперше виробила поняття подібних стандартів” [2, с. 18]. Під “античними гносеологічними стандартами” слід розуміти логіко-теоретичний апарат доведення істини, суть якого виражена у змісті давньогрецького поняття “ноезис”. При цьому варто не сплутати гуссерлівське понятття ноезису та ноеми, оскільки вони суттєво відрізняються. Те ж саме стосується античного поняття “парадигма”, яке майже не має нічого спільного з аналогічним поняттям Т.Куна. По-суті, в даному випадку ми маємо справу з історичною омонімічністю. Суть ноезису полягає в:

а) генеруванні знання особливого статусу – “ноеми”, яке відділялося від знання натовпу – “докси”;

б) створенні соціального інституту напівзакритого типу, де б існували умови для подальшого продукування ноем та їх використання.

До другого пункту важливо додати ще одне доповнення: особливістю ноезису в рамках дії теоретичної свідомості є те, що готова ноема ставала на один рівень з іншими легітиматорами майбутніх ноем. Тобто відбувалася експлікація готового знання. Але, якщо в Давній Греції основним видом легітимації був логіко-теоретичний спосіб доказовості, то з часом у науці почав застосовуватися такий спосіб перевірки істинності знання, як експеримент. ХХ століття (здебільшого через революційні відкриття у фізиці) принесло кризу в інститути теоретичного знання, що зумовило недовіру до традиційного уявлення про ріст наукового знання.

У 1962 році в США вийшла книга американського фізика та філософа Томаса Куна „Структура наукових революцій”, яка стала початком зміни встановлених традицій. Автор застосував історичний підхід у вивченні науки і дійшов висновку, що в науці немає раз і назавжди встановлених істин, що час від часу один комплекс наукового знання замінюється на інший. Модель розвитку наукового знання за Т.Куном являє собою історичну ретроспективу того, що таке ноезис в часовому, дискретному зрізі. Він уводить поняття „наукова революція”, за допомогою якого намагається описати всі етапи зазначеного процесу. Деякі нюанси того, як Т.Кун трактує це поняття, викликало значні суперечності в науці та філософії [1]. Це пов’язано з тим, що в ній вперше був чітко сформульований процес еволюції наукового знання, який значно відрізнявся від попередніх поглядів. Реакція на таку позицію не забарилася, і у філософії почали утворюватися спроби подолання „кунівської моделі” розвитку науки. Зокрема, І.Лакатос виступає проти тієї частини кунівських уявлень, де наукове знання не має традиційного статусу. Позиція І.Лакатоса має характер компромісу, він багато в чому погоджується з Т.Куном і це значною мірою пов’язано з тим, що оригінальність запропонованої моделі зростання наукового знання Т.Куна імпонувала науковим поглядам І.Лакатоса. Але останній залишається непохитним щодо своєї позиції: наукове знання – це знання аксіоматичного типу й утворюється експліцитним шляхом. Для підтвердження своєї позиції він використовує „дослідницьку програму” К.Поппера, у якій прямо вказує на те, що Т.Кун звернув свою увагу тільки на наївний фальсифікаціонізм, попри те, що за І.Лакатосом існують інші види фальсифікаціонізму, в тому числі так званий „витончений фальсифікаціонізм”: „Кун неправий, вважаючи, що усуваючи наївний фальсифікаціонізм, він тим самим усуває всі види фальсифікаціонізму”, писав І.Лакатос Фальсифікація і методологія науково-дослідницьких програм. – [Див 1, с. 373]. Через це, вважає І.Лакатос, змальована Куном картина „наукових революцій” має частковий характер, де надається велике значення соціокультурним і психологічним чинникам. І.Лакатос – прихильник позиції, у якій наукове знання перебуває в поступальному прогресі й кожна науково-дослідницька програма є наслідком попередніх досягнень.Отже, І.Лакатос зберігає принцип наступності в наукових парадигмах й уникає нестабільності в науковому знанні. Але проблема соціокультурного чинника залишилася у філософії науки, набувши продовження у працях П.Фейерабенда, М.Полані та інших дослідників. Це також стосується історичного підходу, який застосував Т.Кун у своїй праці. Адже той спосіб, яким американський філософ використав названий метод, можна інакше назвати застосуванням соціокультурного фактора в історичному розвитку науки. Зокрема, він загострив увагу на такій особливості, як вплив соціального оточення на дослідника, на його психіку, що, за Т.Куном, є безсумнівним чинником того чи іншого наукового відкриття. Так, аргументуючи теоретичну частину своєї моделі розвитку наукового знання, Т.Кун як аргументи застосовує психологічну термінологію, особливо в праці „Логіка відкриття, чи психологія дослідження”. Зокрема, він використовує поняття „перемикання гештальту”. Його опонент, Карл Поппер гостро критикує Т.Куна за психологізм при аргументації своїх положень: „...відповідь на питання, логіка відкриття, чи психологія дослідження стосується того, що коли логіка відкриття зовсім небагато може запозичити в психології дослідження, остання, навпаки, може багато чому навчитися в логіки” [2, с. 534]. Пізніше „Франкфуртською школою соціальних досліджень (Хабермас, Адорно, Маркузе та ін.) була сформульована позиція, у якій соціокультурний фактор виступав чинником змін та розвитку в науці, але останній надавався певний статус, який я ризикну назвати дисидентським. Тобто визнається вплив соціокультурного фактора на науку, але остання розвивається за своїми законами.

Якщо початково генерація наукового знання починалася тільки в рамках дії логіки, то пізніше та ж логіка почала збагачуватися новими структурними елементами. Більше того, у наукову методологію був включений математичний апарат, який з часом також удосконалювався. Характер наукового знання та його структура змінювались у прямій залежності від тих змін, які супроводжували саму методологію наукових досліджень. Позиція Т.Куна стосовно того, що в наукових революціях новоутворений комплекс знання не пов’язується з попереднім, викликала критичну реакцію з боку І.Лакатоса, який вважає її „наївною”: „На думку „наївного фальсифікаціоніста”, наука розвивається за допомогою динаміки експериментальних „усунень” теорій...” писав І.Лакатос у названій уже праці [1, с. 309]. Позиція К.Поппера у цій ситуації також жорстка, він звертає увагу на те, що наукове знання, потрапивши в названий статус, наукового, залишається в ньому до кінця: „Я би хотів коротко вказати на те, чому я не релятивіст: я вірю в абсолютну істину, солідаризуючись з Тарським” – пише К.Поппер в праці ”Нормальна наука і небезпека пов’язана з нею.” – [Див. 1, с. 534]. Для образної демонстрації позиції К.Поппера і І. Лакатоса можна використати порівняння з „пірамідою знання”: необхідною передумовою того, щоб відбувалося будівництво, є наявність попереднього рівня; для того, щоб покласти верхній камінь, спочатку потрібно покласти нижній.

Саме тому критика К.Поппера стосується не тільки соціокультурних і психологічних мотивів методології Т.Куна. Він звертає увагу й на те, що Т.Кун будує свою аргументацію в такий спосіб, за яким її методологічні засади виносяться поза увагу критичного аналізу взагалі. Водночас він сам не користується для побудови своєї моделі тим матеріалом, за допомогою якого вказує на слабкі сторони опонента. Це також релятивістська позиція, вважає К.Поппер: „Які його головні аргументи – задає риторичне запитання К.Поппер – Вони не психологічні й не історичні: вони логічні. Кун запевнює, що раціональність науки є прийняття спільного каркасу. Він вважає, що раціональність залежить від чогось на зразок спільної мови і спільного набору засновків. При цьому зауважує, що раціональна філософія, подібно ірраціональній критиці, можлива тільки в тому випадку, коли є згода в основних принципах. Це широко розповсюджений і дійсно модний тезис: тезис релятивізму” [Там само, с. 534]. Що має на увазі австрійський учений? Для з’ясування цього необхідно повернутися до дихотомії ноема – докса. У І.Лакатоса існує положення про захисний пояс навколо „ядра дослідницької програми”, а однією з функцій захисного поясу є блокування докси. Доксою ж цілком може бути соціокультурний чинник, і тут, на думку К.Поппера. між доксою і науковим знанням не може бути згоди, повинен відбуватися критичний діалог, саме тому він ставить Т.Куну докір у релятивізмі. Відповідь на цю критику надійшла від П.Фейерабенда, він звертає увагу на те, що „витончений фальсифікаціонізм” І.Лакатоса винесений за межі самої фальсифікації, і це, по суті, перетворює його в догму, а „принцип проліферації” наукових теорій взагалі можна назвати принципом вседозволеності, який, до речі, П.Фейерабенд і втілив у реальність – створивши „принцип методологічного анархізму” [4, с. 140-142].

Одним з результатів концептуального аналізу К.Поппера є конституювання форми релятивізму, яка відома зараз у філософії науки під назвою „культурний релятивізм”. Ще одна форма релятивізму виражена в самому способі пояснення розвитку наукового знання. Так, наприклад, уже використовувалося порівняння епістемології К.Поппера з „пірамідою знання”. До нього можна додати лише слова самого К.Поппера: „Наукове знання може розглядатися як система теорій, над побудовою яких ми працюємо, як каменярі, що будують собор” (Поппер К. ”Нормальная наука и опасности, связанные с ней”) [Див. 1, с. 536]. І хоч самому К.Попперу більше до вподоби будувати собор, а не піраміду, не це головне. Т.Кун, пояснюючи динаміку розвитку наукового знання, використовує модель, яку можна назвати протистоянням різних конфесій. П.Фейерабенд іде далі від Т.Куна і для образної демонстрації його „методологічного анархізму” найкраще підходить порівняння з пантеоном, де нічого будувати і нікому протистояти не потрібно. Якраз останній спосіб розвитку наукового знання найбільше стосується „когнітивного релятивізму”, який ще відомий під назвою науково-теоретичного плюралізму. Його часто пов’язують з терміном „постмодерністська наука” .

Сьогодні також існують спроби поєднати кращі особливості обох напрямків. Так, альтернативний варіант розвитку наукового знання пропонує сучасний російський філософ Р.Нугаєв: „...у попередніх моїх працях була запропонована логіко-методологічна модель зміни розвинутих наукових теорій, згідно з якою причиною переходу від старої парадигми до нової є „зустріч”, зіткнення і взаємодія декількох старих парадигм... Взаємодія старих парадигм призводить до конструювання гібридних об’єктів – до створення теоретичних схем глобальної теорії [3, с. 124]. Судячи зі слів професора Р.Нугаєва він також надає перевагу експліцитним моделям, але водночас використовує кунівські технології. Особливість його дослідження в тому, що він аналізує вплив деяких аспектів соціокультурного фактора на наукове знання (зокрема, культурних і моральних цінностей) і, мабуть, тому використовує модель градації знання Т.Куна.

Проблема релятивізму в науковому знанні не вичерпується методологічними суперечностями, що виникли на ґрунті критики „Структур наукових революцій”. На жаль, обсяг статті не дозволяє розглянути той потужний вплив, якого зазнало наукове знання у традиційному сприйнятті свого поняття від трьох найвизначніших відкриттів ХХ сторіччя – „загальної теорії відносності” А.Ейнштейна, „квантової теорії” Н.Бора і „теорії Хаосу” М.Файгенбаума – змушуючи обмежитись аналізом суто внутрішньофілософських проблем відносності в науковому знанні.

Як показав час, з 1962 року релятивістські моделі осягнення дійсності не тільки витримали іспит критикою, а й поступово почали займати свою позицію у філософії. Водночас наука продовжує залишатися двоякою – як наука, яку можна назвати традиційною, і як наука, що експериментує зі своїм власним теоретичним обґрунтуванням.