Список літератури

1. Дамаскин (Попандреу), митрополит Швейцарский. Православие на пороге третьего тысячелетия.- К., 1999.- С.107-110.

2. Иоан (Зизиулас), митрополит Пергамский. Православная Церковь и третье тысячелетие. Выступление в Баламандском монастыре ( Ливан, Антиохийский патриархат) 4 декабря 1999 г. // Русская мысль.- 2000.-30 ноября.-С.57-59.

3. Лопаткин Р.А. Конфессиональный портрет России: к характеристике современной религиозной ситуации.- М., 2001.-С.22-23.

4. Колодний А.М. А.Річинський про мову церковно-релігійного життя // Арсен Річинський – ідеолог Українського православ'я.- Київ-Тернопіль-Кременець, 1998.- С.34-39.

5. Релігійна панорама.- №12.-С.38.

6. Копаниця М.М. Современые социальные концепции русского православия.-Харьков, 1988.-С.5.

7. Основы социальной концепции РПЦ … - С.54-55, 36

Kisla L.V.

The newest tendencies in the social doctrine of orthodox church

Summary

In article modern problems of orthodox church which are more and more analyzed are analyzed. Absence of the uniform concept of " orthodox diaspora " and unanimity between orthodox churches, etc. is marked.

©2005 р. Роман І.О.

Чернівецький національний університет ім. .Юрія Федьковича, м. Чернівці Проблема експлікації метафізичних аспектів наукового пізнання

Контури теми. Реальна історія науки розкриває перед нами чимало метафізичних чинників, які заперечувалися чи не враховувалися класичною методологією науки. Метафізичні елементи мають пряме відношення до аксіоматики конкретних наукових дисциплін, оскільки вони:

- формують передумови нетематичного перед-знання;

- складають підґрунтя ціннісних і нормативних суджень;

- беруть активну участь у формуванні інтенціональної структури розуміння та мотивації наукових пошуків;

- виступають як універсалії теоретичного мислення чи беруть участь у формуванні аксіоматики конкретних дисциплін;

- пов’язані з глибинними образами, які лягли в основу наукової методології: сутнього й сутності, можливості, доконечності, причинності, тотожності, єдності і все-єдності буття;

- включені у до-раціональну культурно-історичну семантику понять і символів.

- містять різного роду вірування, свідомі та несвідомі уявлення науковців про благо, про належне, про істинне й хибне тощо.

Актуальність і стан опрацювання проблеми. Від витоків європейської науки і до наших днів представники найрізноманітніших сфер науки по-різному приходили до питань, пов’язаних з метафізичними компонентами наукового знання. У філософії науки підґрунтям даної проблематики стали невдалі спроби позитивістів “упорядкувати” методологію науки, розвідки представників соціології знання, а також дискусії між представниками різних методологічних течій. У кожного з видатних філософів і методологів науки можна знайти зауваження щодо важливості метафізичних аспектів у формуванні та інституціоналізації знання.

Одним із перших на проблему метафізичних елементів нормативної структури науки звернув увагу святитель Лука (Войно-Ясенецький) [див.: 11, більше відомий у сучасному науковому світі як автор визначних відкриттів і фудаменнтальних розробок у хірургії та військовій медицині. Ще до оприлюднення кунівсько-попперівської дискусії, він висунув ідею нормативно-ціннісної детермінації наукового пізнання, вказуючи на важливість соціокультурного та духовного контексту функціювання мислення та формування інтуїції вченого. Тут же знаходимо ідею розрізнення норми і нормативу. Але вороже ставлення комуністичного режиму до релігійних переконань святителя Луки не дало можливості повною мірою розгорнути евристичний потенціал аргументів зібраних у його праці „Наука і релігія”.

Першими ластівками стали праці М.Полані та Л.Вітгенштайна. М.Полані звернув увагу на те, що особистісний вимір усякого знання робить межу між науковим і ненауковим, доказовим і метафізичним знанням умовною. Л.Вітгенштейн наприкінці свого творчого шляху пише працю “Про достовірність”, де на прикладі аналізу сучасних йому етичних і гносеологічних концепцій показує, що у багатьох випадках науковці називають знанням те, що насправді є лише науковою вірою чи етичними переконаннями.

Поворотним моментом стала теорія “нормальної науки” Т.Куна, яка породила дискусії кумулятивістів і антикумулятивістів стосовно монолітності та самостійності наукових норм. Кунівська герменевтика повернула наукові дослідження від абстрактної статики логічного "скелету" наукової думки до історичної реальності творчого пошуку. С.Тулмін згодом покаже, що через гуманістичний вимір усякого розуміння концептуальні революції в науці прямо пов’язані з духовним і культурним устроєм суб’єкта пізнання.

Важливість метафізичних компонентів у функціонуванні наукового пізнання неодноразово згадується у різних працях К.Поппера. Гостра критика прихованих метафізичних настанов у взаємодії науки із соціумом представлена у працях П.Феєрабенда, який навіть виразив думку про необхідність відмежувати науку від держави, аби не дати останній використовувати наукові дослідження для формування різного роду соціальних міфів.

Здійснене Р.Мертоном дослідження лабільності принципів науки в різних соціальних контекстах, а також наявність “контр норм” поряд з відомими етичними й методологічними нормами науки, змусило багатьох фахівців задуматися над важливим місцем авторитету, інтуїції та різного роду вірувань учених у виробництві нового знання. На жаль, питання експлікації нормативного базису комунікації, взаємодії наукових і соціальних норм у суб’єкті пізнання залишилося відкритим.

Найбільш відомим критиком ідеї метафізичних аспектів норм науки на теренах пострадянського простору залишається Л.М.Архангельський. Проте, його аналіз концепцій західних філософів не позбавлений ідеологічного забарвлення і аргументи, які наводяться на користь тотально емпіричного походження фундаментальних норм у сучасній філософії науки не можуть розглядатись як самодостатні.

Г.Х.фон.Врігт, О.О.Івін, О.В.Фурманова, Д.П.Горський, М.М.Бахтін торкаються метафізичних аспектів при доведенні недостатності традиційних логік у вивченні наукового знання. Всі вони погоджуються з необхідністю врахування суб’єктивних механізмів продукування знання, адже їх не можна пояснити на рівні природничо-наукових детермінант.

Заслуговує на увагу також позиція М.Вартофського. Відомий американський вчений приділяє багато уваги проблемам метафізики у своїх працях з філософії науки. Він наводить багато аргументів на користь того, що метафізичні компоненти є органічною складовою всякого наукового пізнання.

На жаль, більшість авторів задовольняються лише констатацією проблеми: їх аргументація не має на меті розкрити структуру взаємодії метафізичних засад із аксіоматикою конкретних наук, вони не розкривають механізми формування хибних переконань і не дійшли згоди щодо механізмів удосконалення методологічної рефлексії в сучасному наукознавстві. Як би нам не хотілося максимально наблизитися до наукового ідеалу абсолютної точності та безвідносності, сучасну науку творять живі люди з усіма притаманними їм недоліками. Явно чи неявно різноманітні культурологічні чинники накладають свій відбиток на процес актуалізації наукового знання.

Аналіз метафізичних елементів обов’язково потрібен, якщо ми бажаємо збагнути сутність наукового процесу. “Сучасний філософський аналіз пізнавальної діяльності, що претендує на різнобічність і осмислення результатів спеціальних наук про пізнання, неможливий без дослідження історично мінливих ідеалів і норм пізнання, що задаються культурою, без вивчення широкого кола проблем соціально-культурної детермінації наукового знання" [8, с.29].

М.Вартовський аналізуючи світоглядні та методологічні засади сучасної науки доходить висновку, що “метафізика, задаючи найбільш загальне й абстрактне тлумачення умов, за яких що-небудь може бути зрозумілим, – стає евристикою для наукового розуміння... Вважати метафізику несуттєвою – означає вважати несуттєвою раціональність, бо метафізика являє собою практичне втілення раціональності в її найбільш теоретичній формі й тому метафізика зумовлює теоретичне розуміння” [4, с.84-85]. У багатьох галузях науки вчені дійсно приходять до розуміння важливої ролі неявного інтуїтивного підґрунтя пізнання, що постійно зумовлює процеси виробництва та інституціоналізації знання й на яке припадає левова частка евристичного потенціалу науки.

Прихованих метафізичних моментів у науці чимало. І лиш аномалії, ситуації нерозуміння виявляють подібні позанаукові чинники. Однак, аналіз метафізичних компонентів наукового пізнання ускладнюється непристосованістю класичної методології до врахування суб’єктивних і семантичних аспектів наукового пізнання, невпорядкованістю й розмитістю критеріїв точності в класичній парадигмі наукової раціональності, що не дозволяє концептуалізувати багатий матеріал історії науки.

Необхідним є новий підхід, нове бачення процесу наукового пізнання, яке дало б можливість осмислити феномен наукової та ненаукової віри як об’єкт методологічної рефлексії. На разі ж ми можем оперувати лише розрізненими фактами, засвідченими у публікаціях відомих науковців щодо прагматики та логіки наукового пізнанняя у різних сферах життєдіяльності людини. Як правило, метафізичні складові наукового пізнання асоціюються у більшості видатних учених з елементами релігійної свідомості, успадкованими від багатовікової християнської традиції європейської науки. У даній публікації перевага надається представникам природничих дисциплін, оскільки фізика найчастіше вважається непримиренним ворогом усякої метафізики.

Один із засновників квантової фізики М.Планк виступив у 1937 році в Тартуському університеті з промовою "Релігія і природознавство", в якій говориться про необхідність визнати взаємодоповнюваність науки і релігії в осмисленні позаемпіричної реальності, пізнання якої має глибокий сенс, оскільки визначає напрям прогресу. "Найбільш безпосереднім доказом сумісності релігії та природознавства, навіть при найбільш критичному погляді на речі, ймовірно, є той історичний факт, що глибокою релігійністю були проникнуті саме найбільш видатні природодослідники усіх часів – Кеплер, Ньютон, Ляйбніц”, – говорить М.Планк, – … а місцем проведення наукових досліджень у середні віки були переважно келії монахів" [9, с.34].

Інший всесвітньо відомий фізик В.Гайзенберг, пригадуючи численні семінари і неофіційні обговорення, пов’язані з відкриттям нової реальності, засвідчує, що у багатьох випадках видатні фізики опиралися на теологічну картину світу і з повагою ставилися до світоглядних нстанов релігії. Він цитує такі слова В.Паулі: "Ейнштейнівський світогляд мені ближчий. Господь Бог, про якого він так багато згадує, має у нього стосунок до незмінних природних законів. У Ейнштейна є почуття центрального порядку речей…, для нього не існує розриву між наукою та релігією. Центральний порядок належить у нього як до суб’єктивної, так і до об’єктивної сфери, і це здається мені найкращим пунктом" [6, с.209-210].

Конструктивну функцію метафізики у природничих науках визнавав К.Поппер. "Я дійшов висновку, – писав К.Поппер, – що дарвінізм – це не наукова теорія, котра перевіряється, а метафізична дослідницька програма – можливий концептуальний каркас для наукових теорій, котрі піддаються перевірці" [10, с.40]. Він не пов’язує метафізичний характер дарвінізму з чимось негативним, а, навпаки, підкреслює його евристичне значення: "Проблеми організму не є фізичними проблемами; вони не є ні фізичними об’єктами, ні фізичними законами, ні фізичними фактами. Вони являють собою специфічні біологічні реальності; вони “реальні” в тому розумінні, що їх існування може бути причиною біологічних дій" [10, с.47].

Існує думка авторитетних природознавців, що одним із фундаментальних метафізичних моментів у науковій евристиці була концепція “гравітаційного поля”. Як відомо, термін виник внаслідок розробки постулатів Ньютона у дослідженнях Лапласа та Лагранжа. Він виник як модель, яка доповнювала розроблений ними математичний апарат. “Ньютонів постулат узгоджується з усіма емпіричними даними, але не задовольняє нас, бо не відповідає на питання, чому діється саме так? ... Щоб легше його зрозуміти, потенціалові почали приписувати фізичну дійсність і називати її гравітаційним полем, як колись називали грім Перуновими колесами”, – зазначає І.Богачевський [3, с.32].

Найяскравіші ідеї щодо метафізичних аспектів наукового пізнання, як бачимо, пов’язані з роздумами про роль християнства у становленні ідеалів і норм науки. Звичайно ж, проблема метафізики не обмежується цим питанням. Однак, аналіз світоглядних засад науки рано чи пізно приводить нас до центрального елементу світогляду – переконання, яке увібрало у себе різного роду вірування, естетичні та етичні вподобання науковців.

Одним із перших у науковій традиції питання про межу між вірою і знанням підняв Л.Вітгенштайн: “..Чи може людина перелічити (як це робив Мур) те, що знає? Ось так відразу – я гадаю, – ні, бо інакше вираз “я знаю” набуває неправильного вживання. А здається, ніби в цьому невірному слововживанні виявляється своєрідний і надзвичайно важливий стан духу" [5, 350].

У багатьох випадках демаркаційна лінія розмита, відсутня. “Верхньою межею”, за Вітгенштайном, слугує міра того, що можна виразити інформаційно-пізнавальними засобами. Хоча людський розум здатен виходити за цю межу (як у випадках із природничонауковими універсаліями, у мистецтві, музиці, релігійних ритуалах, філософії), те, що він пізнає, вже не можна назвати знанням у класичному розумінні слова. Недарма один із засновників квантової механіки В.Гайзенберг підкреслював, що “найінтимніша суть речей – не матеріальної природи; нам доводиться мати справу радше з ідеями, ніж з їх матеріальним відображенням” [6, с.118].

Критикуючи зарозумілість і неточність багатьох філософів, Л.Вінгенштайн пише: “Людина часто буває зачарована словом. Наприклад, словом “знати”. Невже сам Бог заплутаний нашим знанням? Невже деякі наші висловлювання не можуть бути хибними? Адже саме це ми готові стверджувати” [5, 348]. Існує і “нижня межа” знання. Це аксіоматичний рівень раціональності.

Коли першовідкривачам довелося пояснювати абсолютно відмінну від нашої реальність мікросвіту, вони збагнули важливу гносеологічну настанову наукової парадигми, співвимірну з принципами релігійної віри. “Релігія, – пише В.Гайзенберг, – не просто фундамент етики, вона є перш за все основою для довіри. Виникає довіра до світу, віра в осмисленість нашого перебування в ньому” [6, с.334]. Дійсно “знання” першокурсника про електрон чимось подібне до релігійної віри: оскільки сам студент електрона ніколи не бачив, він бачив “ікони” електрона у підручнику і його „знання” ґрунтуються на авторитетних свідченнях авторів підручника, лектора, старшокурсників.

Метафізичні аспекти природничонаукового пізнання тісно пов’язані з універсаліями наукової картини світу. Вони об’єктивуються при переходах від старих норм і принципів науки до певної нової фізичної реальності чи при формуванні принципово нових соціокультурних обставин наукової діяльності. У ситуації напруженого пошуку автори фундаментальних досліджень оперують не стільки конкретними термінами скільки семантичними полями. Іде напружений пошук образно-символьних і метафоричних рядів, таких, які б могли забезпечити первинну налаштованість інтелектуальних здібностей суб’єкта пізнання на нову реальність.

Важливий момент, не зафіксований у класичній методології науки, полягає в тому, що дослідження нових сфер буття нерідко вимагає реорганізації власної структури розуміння. Виникає парадокс: опанування нових рівнів буття в першу чергу вимагає опанування нових рівнів власної свідомості. Реструктуризація методологічних норм і принципів передбачає не лише глибоке розуміння об’єктивного, фізичного світу, а й розуміння законів суб’єктивної реальності. Опосередковуючою ланкою між суб’єктивним і раціональним сприйняттям світу є універсалії. [див.: 8, с.15]. Опосередковуючою ланкою між універсаліями і світоглядом є семантичні поля, в яких існують наукові поняття. Складність полягає в тому, що функціонально-семантичні поля наукових понять і термінів багатозначні: вони відображають прагматику наукового пізнання. За різних об’єктивних і суб’єктивних обставин потрібно змінювати логічні акценти дослідження, переорієнтовувати енергетично-вольову структуру мотивації суб’єкта пізнання. За таких умов, ніякий інстинкт і ніякий категоричний імператив не дає можливості діяти по шаблону – завжди потрібне напруження інтелекту й волі для належної оцінки ситуації та вибору способу дії.

Суб’єкта пізнання завжди переслідує дефіцит часу, брак інформації, недостатність матеріальних та енергетичних ресурсів, обмеженість власної та соціальної пам’яті. За таких умов він змушений поєднувати емпіричний досвід із гіпотезою, інтуїтивною здогадкою. Проте методологія науки лише констатує факт здогадки як елемента теорії, але не пропонує ніяких норм і приписів для правильної постановки запитань, для формування правильної здогадки та регуляції інших етапів наукового пізнання. “Доводиться зі смутком відзначити, – пише Л.М.Архангельський, – що досі ще не достатньо досліджено процес формулювання норм. Особливо складним є процес створення нових норм, який опирається на неофіційні санкції” [2, с.127]. Поняттєвий і концептуальний інструментарій класичної парадигми пристосований лише до оперування зовнішніми об’єктами.

Очевидно, що нормативно-ціннісна структура науки – це телеологічна система. Але спроби пояснити цю систему на одних лише “об’єктивних”, фізичних чинниках на зразок теорії еволюції не відповідають внутрішній логіці й практиці наукового пізнання. Історія науки показує, що вчені нерідко керувалася хибними положеннями, заходилв в гносеологічні тупики, покладалися на ілюзорні положення й поверталися до відкинутих раніше концептів. Іншими словами, не існує прямого зв’язку між оптимальними природними нормами та ідеалами і нормами науки. Окрім природних властивостей, нормативно-ціннісна структура науки відображає вільне, зумовлене лише волінням суб’єкта пізнання прагнення до певної мети. Тому найбільш відповідним буде визначення етичних і методологічних приписів науки як індетерміністської телеологічної системи.

Саме тут у нагоді може стати нереалізований методологічний потенціал герменевтики. Ще блаженний Августин, визначивши будь-який текст як систему штучних знаків, помітив, що основною складністю розуміння й тлумачення знаків є довільність їх вибору для позначення однакових реалій у різних культурах, а також різні значення, що приписуються однаковим символам у кожній культурі. Запропонований у герменевтиці Августина принцип контекстуальності й досі залишається актуальним. Витлумачення символа ведеться “зсередини” самої системи, в якій цей символ вироблений. Проповідь, слова, обряди, приписи церкви у нього не самоціль, а важливі засоби нагадування людині про втрачені чесноти. “Значення слів…лише переконують нас досліджувати предмети, але не дають знання про них…Коли вимовляються слова, ми або знаємо, що вони означають, або не знаємо: якщо знаємо, то скоріше пригадуємо, ніж вчимося; якщо ж не знаємо, то й не пригадуємо, а спонукаємося ... до пошуків цього значення” [1, с.341]. Відповідно, дослідження значень слів (букви закону) повинно розкрити глибинну неформалізовану цінність (дух закону). Єдиним принципом тлумачення тексту, що виходить за рамки контекстуальності й не виводиться із штучних нормативних систем, із внутрішніх законів самоорганізації значень, за Августином, є всезагальне прагнення до щастя, гармонії та повноти буття. Шлях же для досягнення такої гармонії у кожного індивідуальний: він залежить від стартових умов, особливостей душевного й тілесного устрою.

Звідси висновок: у руслі герменевтичного підходу найбільш перспективним буде дослідження, прямо протилежне позитивістському. Це дослідження має враховувати не стільки вербальну структуру наукових теорій, скільки семантику образно-символьної та нормативної структури науки. Очевидно, що найбільш перспективним буде дослідження універсалій, ідеалів і норм науки в руслі герменевтичного підходу, оскільки у фокус свого дослідження герменевтика ставить суб’єкта пізнання.