Список літератури

1. Бердяев Н.А. Еврейский вопрос, как вопрос христианский // Руль. — 1924. — № 999-1000, 18-19 марта 1924г.

2. Бердяев Н.А. Новое Средневековье. Размышление о судьбе России и Европы. — Берлин; 1924. — 143с.

3. Бердяев Н.А. Смысл истории. Опыт философии человеческой судьбы. — 2-е изд. — Париж; 1969. — 270с.

4. Бердяев Н.А. Философия неравенства. Письма к недругам по социальной философии. — М.: ИМА-пресс, 1990. — 288с.

5. Бердяев Н.А. Христианство и антисемитизм. Религиозная судьба еврейства // Путь. —1938. — № 56. — С.3-18.

6. Бердяев Н.А. Sub specie aeternitatis. Опыты философские, социальные и литературные. 1900-1906 г. — СПб., 1907. — 437с.

7. Берлин П.А. Русские мыслители и евреи // Н. А.Бердяев: Pro et contra. Антология. Книга 1 / Сост., вступ. ст. и прим. А.А.Ермичев. — СПб., 1994. — С.468-476.

Gorban R.A.

Jewish Consciousness of “Historic” in Berdyaev’s Historiosophy

Summary

Alongside with antique cultures and antique consciousness, lack inner sense, there existed a Jewish consciousness in history, waiting for a new phase of the earthly being, Messiah’s kingdom. According to Berdyaev’s historiosophy it was the first to give the historic process purposefulness and a goal.

© 2005 р. Ципко С.Ю.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці соціологія релігії як наукова дисципліна: історія формування методологічних засад

Процес реформування вищої освіти в Україні охоплює не тільки організацію, форми та методи навчання, але значною мірою і зміст навчання. Якщо в 90-х роках ХХ ст. йшлося про кардинальні зміни у викладанні предметів гуманітарного циклу, то сьогодні мова йде про їх вдосконалення, поглиблення, приведення у відповідність до європейських та світових стандартів.

В Україні соціологія як самостійна дисципліна вивчається у вищих закладах освіти I – IV рівнів акредитації порівняно недавно, але займає важливе місце в системі обов’язкових дисциплін гуманітарного циклу. Соціологічні знання сприяють правильному розумінню законів функціонування і розвитку як суспільства в цілому, так і його складових компонентів, допомагають майбутнім фахівцям сформувати уявлення про процеси суспільного життя та виробити відповідні їм стилі і види поведінки. Соціологія належить до предметів, які формують та підвищують загальну освіченість, розвивають уміння мислити, спілкуватись, формують та розширюють світогляд молодої людини.

Активний процес розвитку соціології як самостійної наукової дисципліни призводить до відкриття в різних навчальних закладах України факультетів та відділень соціологічного профілю. У Чернівецькому національному університеті на філософсько-теологічному факультеті другий рік здійснюється підготовка студентів за спеціальністю „Соціологія”. Крім того, соціологія посідає важливе місце у підготовці студентів філософського, релігієзнавчого і теологічного відділень. Розробляються та запроваджуються читання курсів з різних галузей соціологічного знання. Важливе місце серед них посідає соціологія релігії, викладання якої в ЧНУ започатковано в 2004-2005-му навчальному році. Тож, на нашу думку, є потреба розглянути основні етапи історії формування соціології релігії як галузі наукових знань та визначити деякі особливості змісту цього курсу як навчальної дисципліни.

Про розвиток вітчизняної соціології релігії можна говорити лише з початку 1990-х років, коли посилилась увага науковців до вивчення питань релігії у зв’язку з процесами трансформації, які переживає українське суспільство. Пріоритетне значення набувають дослідження таких проблем, як релігія і політика, міжконфесійні конфлікти і методи їх вирішення, проблеми свободи совісті в Україні; нетрадиційні релігійні течії в Україні та ряд інших. Активно та плідно працюють у цій галузі знань В.Єленський, П.Косуха, Л.Филипович. А.Юраш, В.Докаш та ін. Але слід зазначити, що проблемне поле соціології релігії залишається потенційною сферою досліджень з цілого ряду питань, які знаходяться в царині теоретичної соціології, історії соціології, а також на стику соціології та соціальної психології.

Соціологія релігії належить до спеціальних теорій середнього рівня і є галузевою соціологічною дисципліною. Вона здобуває емпіричні дані, які характеризують релігію як одну з суспільної свідомості, узагальнює ці дані, розробляє теоретичну модель у межах загальносоціологічної теорії. Разом з тим предмет дослідження соціології релігії знаходиться на стику декількох галузей знань: вона є однією з релігієзнавчих наук, тісно пов’язана з історією та психологією релігії, співвідноситься з філософськими і теологічними теоріями.

Релігія цікавить соціологію і в її практичному аспекті як соціальний феномен та один із видів світогляду, як пласт духовної культури суспільства. Досліджується релігія і як сукупність моральних норм поведінки людей, розглядаються особливості її впливу на свідомість і діяльність широких народних мас. Соціологія релігії також вивчає ставлення різних соціальних і національних спільнот до релігійного світорозуміння. Отже, предметом соціологічного аналізу, який здійснює соціологія релігії як галузева соціологічна дисципліна, можуть бути як релігія в цілому, так і окремі її елементи і носії: релігійні групи і організації, релігійна свідомість, діяльність, психологія, громадська думка про релігію та церкву, церковно-громадські рухи, конфесійно орієнтовані політичні партії, міжконфесійні конфлікти та ін.

Ряд авторів, що працюють у галузі соціології релігії, підкреслюють, що соціологія релігії – емпірична наука, яка базується на фактах, на тих виявах соціальної реальності, які можна побачити, чітко зафіксувати і науково описати [3; 11]. Наголошується, що для соціолога релігія – це сукупність поведінкових актів індивідів і груп, вербальних дій людей і продуктів їх діяльності (матеріальної і духовної). Однак це не означає, що соціологія релігії займається виключно зовнішніми виявами релігії, фіксує лише те, що лежить на поверхні і не звертається до вивчення її сутнісних характеристик. Опираючись на емпіричні дані, науковці прагнуть до пізнання реальних, конкретних взаємозв’язків, взаємодій, намагаються виявити суть соціальних явищ, пов’язаних з феноменом релігії.

Ефективність соціологічного аналізу релігії значною мірою залежить від того, наскільки широко в ньому використовуються дані, отримані в результаті дослідження релігії іншими галузями наукового знання – історією, антропологією, психологією, лінгвістикою та ін. У свою чергу, соціологічна концепція релігії сприяє розвитку досліджень в інших наукових дисциплінах. Наприклад, теоретичні розробки М.Вебера в галузі соціології релігії виявились надзвичайно важливими для економічних досліджень, для розвитку теорії модернізації, культурології.

Історія формування соціології релігії як самостійної галузі знань певною мірою тотожна історії становлення соціології як науки. Проблема взаємодії релігії і суспільства – одна з центральних тем як у соціології загалом, так і в дослідженнях видатних учених, які по праву вважаються її засновниками (О.Конт, Г.Спенсер, Е.Дюркгейм, К.Маркс, М.Вебер та ін.).

Поштовхом формування інтересу до питань соціального статусу та ролі релігії у житті суспільства стали ідеї епохи Просвітництва та антифеодальні буржуазні революції, які засвідчили, що суспільний порядок можна змінити, а суспільство, у свою чергу, – схильне до змін. Саме це дало можливість критично поглянути на постулати „боговстановленості” соціального життя. Тому одним з важливих джерел соціології релігії вважається соціально-філософська критика феодальних суспільних відносин і церкви як соціального інституту з боку французьких енциклопедистів XVIII ст. (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Ідеологи Просвітництва розглядали людину перш за все як „людину розумну”, яка здатна, опираючись на власний розум, на науку, влаштувати суспільне життя на засадах розуму і справедливості, обирати ту чи іншу форму організації свого життя, найбільш придатну для її самореалізації. Постало питання про раціональний механізм відображення у свідомості індивіда такого фактора суспільного життя, як поклоніння богу або богам. Одним з перших філософів Нового часу, який обґрунтував можливість розглядати релігію з позиції наукового мислення, був І.Кант. Просвітницька критика релігії, яку здійснив Кант, стверджує самостійність людини і людського розуму, який реформує „історичну” релігію і надає їй розумного вигляду. Але, попри це, визнається соціальна корисність природної або розумної релігії як основи морального порядку в суспільстві.

Подальший розвиток соціології релігії пов’язаний з ім’ям Огюста Конта (1798–1857). За допомогою соціології О. Конт намагався знайти шляхи подолання кризових явищ у сучасному йому суспільстві, які були наслідками Французької революції, дати відповідь на запитання, що ж лежить в основі соціального порядку. Вчення Конта про соціальну динаміку містить еволюційну модель суспільства, яка створена на основі понять, запозичених з історії релігії. Це вчення про суспільний прогрес, який проходить три стадії відповідно до періодів людського життя – дитинства, юності та зрілості і в основному характеризує тип мислення. Відповідно перша стадія – теологічна, друга – метафізична, третя – позитивістська. Не ставлячи собі за мету аналіз теорії трьох стадій еволюції О.Конта, зазначимо, що в ній виділяють два важливі моменти для подальшого розвитку соціології релігії [8,с.394]. По-перше, релігія у вченні Конта розглядається як невід’ємна частина людського суспільства (особливо на ранніх стадіях його розвитку), яка поступово вичерпує себе і витісняється науковими знаннями. Саме ця думка в подальшому лягла в основу концепції секуляризації, витіснення релігії з різних сфер життя суспільства і занепад її впливу. Розвиток людського пізнання залишає позаду релігію в її історично даних, традиційних формах. По-друге, у вченні Конта кожна стадія пов’язана з певними соціальними структурами, відносинами панування та влади. Він розглядає релігійні вірування як силу, що об’єднує суспільство і є основою соціального порядку. Із занепадом традиційних релігій їм на зміну приходять позитивні наукові знання, які, на думку Конта, добуває соціологія. Саме ці знання здатні пов’язати воєдино ідею порядку і прогресу. В кінці свого життя О.Конт полишає надії на розумну організацію суспільства шляхом просвітництва і приходить до висновку про необхідність „другого теологічного синтезу” як духовної опори соціальних зв’язків [7, с.29].

О.Конт не став творцем соціології релігії як окремого напрямку соціологічного теоретизування. Але саме він створив основу для її формування, бо сприяв утвердженню підходу до вивчення релігії як необхідного компонента суспільного життя, який дає людям відчуття ідентичності, єдності не лише в особистому, але і в суспільному житті.

Виникнення й розвиток соціології релігії як галузі соціологічного теоретизування пов’язані передусім з іменами К.Маркса, Е.Дюркгейма і М.Вебера. Кожна із започаткованих ними соціологічних теорій релігійного феномена має свою особливість.

На думку деяких сучасних соціологів, найбільший внесок у становлення соціологічного дослідження релігії вніс К.Маркс [6; с.8]. Він розглядав релігію як соціальний феномен за такими ознаками: релігія включена в систему соціальних відносин, виконує цілком реальні функції в житті суспільства і задовольняє певні інтереси та потреби людини. Особливістю теорії Маркса є те, що історичну природу релігії він пояснює як породження перехідних соціальних умов, тому релігія виконує перш за все ідеологічну функцію – виправдання існуючих порядків, породження ілюзії про можливість справедливості, проповідь необхідності страждань і т. ін. У Маркса домінує критична оцінка ролі релігії в суспільстві, яка досить чітко відображена у відомому висловлюванні про релігію як опіум для народу.

Думку, протилежну щодо марксового тлумачення релігійного феномена, відстоював М.Вебер. У релігії він вбачав один із факторів соціальних змін. Заперечуючи об’єктивні закономірності розвитку суспільства, надаючи перевагу духовним факторам, М.Вебер релігійні явища не виводив із соціальних відносин, обстоював думку, що релігія має власні джерела.

М.Вебера цікавили передусім світові релігії, які мали найбільше прихильників і надавали найбільшої ваги ходу історії. Зокрема, у праці „Протестантська етика і дух капіталізму” він досліджує внесок християнства в історію Заходу, доводячи, що протестантська Реформація, протестантизм сприяли пробудженню духу підприємництва і культивували аскетичний стиль життя, стимулювали розвиток сучасної капіталістичної економіки, перевтілення феодальної Європи в індустріальну цивілізацію [2]. Вебер прагнув виявити пов’язані з релігією корені Нової історії та сучасної західної культури.

Традиція, що йде від М.Вебера, трактує релігію перш за все як мотив соціальної дії, виявляє її роль у процесі соціальних змін. Від Е.Дюркгейма продовжується традиція функціонального вивчення релігії як „колективного уявлення” [9]. Дюркгейм вивчав примітивні суспільства, намагаючись віднайти першоджерела релігійних уявлень. На його думку, їх легше виявити в умовах порівняльної простоти первісного суспільства, ніж у структурно ускладненому сучасному соціумі. Дюркгейм доводив, що джерелом релігії було колективне співжиття індивідів, суспільство як таке. Саме воно поділяє речі та явища на релігійні та світські. Рід визначався як джерело примітивної релігії, тотемізму, за якого священними оголошуються рослини і тварини. З іншого боку, тотемізм розглядався як особливий вид нематеріального соціального факту, як форма колективної свідомості. У підсумку Дюркгейм прийшов до твердження, що суспільство і релігія (або, більш широко, колективна совість) – одне й те ж. За допомогою релігії суспільство виражає себе у формі нематеріального соціального факту. Дюркгейм прийшов до обожнення суспільства і його основних виявів, зайнявши консервативну позицію соціального реформатора, який заперечував можливість заміни божества чи його соціального джерела. Ототожнюючи релігію із суспільною свідомістю, він твердить, що релігійна свідомість є основою, яка забезпечує цілісність будь-якого суспільства, а розвиток і зміцнення релігійних вірувань забезпечує стабільність соціальної системи. Саме Дюркгейму належить важлива теза про релігію як фактор соціальної інтеграції.

Праці Е.Дюркгейма та М.Вебера стали основоположними в галузі соціології релігії. Її подальший розвиток йшов шляхом накреслених ними підходів: релігія і стабільність у суспільстві (тема Е.Дюркгейма), релігія та соціальні зміни (тема М.Вебера). Суттєвим доповнення до цих підходів є творча спадщина В.Малиновського, В.Парето, Ф.Тьонніса та інших. У сучасній соціології релігії виділяють два рівні вивчення релігійних феноменів: теоретичний та емпіричний [5;9]. На теоретичному рівні релігія розглядається як цілісна підсистема, вивчається її взаємодія з іншими соціальними структурами, визначається її соціальна природа, місце і роль у суспільстві, соціальні функції та внутрішня структура. Емпіричні дослідження присвячені вивченню релігійності соціальних і демографічних груп, окремих особистостей, норм і цінностей різноманітних спільнот, їхніх організацій, впливу тієї чи іншої конфесії на життєві позиції і спосіб життя людей, процеси сакралізації і секуляризації тощо.

Отже, соціологія релігії в сучасних умовах стала невід’ємною складовою соціологічної науки і відіграє дедалі більшу роль в гуманітарному пізнанні суспільства і перспектив його духовного розвитку.