Список літератури

1. Геккель Э. Мировые загадки. Монизм и законы природы.- М., 1937. - 536 с.

2. Князева Е.Н. Саморефлективная синергетика // Вопросы философии. -2001. - № 10. - С. 99 - 113.

3. Майнцер К. Сложность и самоорганизация. Возникновение новой науки и культуры на рубеже века // Вопросы философии. –1997. - № 3. - С. 48 - 61.

4. Розенберг Г.С., Смелянский И.Э. Экологический маятник (смена парадигм в экологии) // Журнал общей биологии. -1997. - Т. 58. - № 4.- С.5-19.

5. Рузавин Г.И. Синергетика и принцип самодвижения материи // Вопросы философии. - 1984. - № 8. - С. 39 - 51.

6. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. – К., 1998.-669 с.

7. Свирежев Ю.М. Нелинейные волны, диссипативные структуры и катастрофы в экологии. - М., 1987. - 368 с.

8. Семенова Н. Возмутители спокойствия // Знание – сила. – 1989. - № 2. - С. 75 - 81.

9. Штеренберг М.И. Синергетика и биология // Вопросы философии. - 1999. - № 2. - С. 95 – 108.

10. Birch Ch. The postmodern challandger to biology// The reenchantment of science Postmodern proposals.- N. Y., 1988.- Р. 69 – 78.

Zadubrivska O.M., Anatijchuk S.V.

Synergetic in a context of the newest ecological paradigm

Summary

In article problems of synergetic in sphere of system ecology are analyzed, allocated its theoretical and practical aspect. The different points of view of foreign and domestic authors from environmental problems are opened.

© 2005 р. Каралаш Н.Г.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Гуманізація та гуманітаризація вітчизняної науки й освіти: проблеми і перспективи

Сьогодні все частіше у нашому лексиконі стали вживатися такі поняття, як "інтеграція", "європейський дім", "європейський процес", "болонський процес" у контексті ідеї нової Європи. Україна не може перебувати поза європейським прогресивним розвитком і повинна посісти належне їй місце на європейському континенті. Особливо сьогодні, коли в Україні відбуваються трансформаційні процеси і країна шукає своє місце у новій Європі. Підписавши Гельсінський заключний акт (лютий, 1992 р.), Україна юридично оформила своє приєднання до загальноєвропейського процесу. Цей акт дозволив Україні бути рівноправним членом світової громади, партнером у переговорах і пошуках ефективних шляхів досягнення високого рівня співпраці на європейському континенті у галузі економіки, науки, техніки, у гуманітарних та інших галузях [6, с.28, 29].

У цьому плані слід зазначити, що на початку ХХІ століття питання гуманізації та гуманітаризації науки та освіти стає досить актуальним. Особливо турбують громадськість України проблеми, що пов'язані з роботою вищої школи. Здобувши незалежність, Україна все частіше звертається до міжнародного досвіду з питань освіти і науки. Але, вивчаючи зарубіжний досвід, слід пам'ятати, що механічне запозичення навіть найкращих світових зразків може завдати шкоди автентичній українській освіті. Сучасний український педагог М.Стельмахович пише: "Коли береться чужий взірець за норму, то втрачається самобутність і виникає нижчевартість. ... Від такого хибного кроку застерігали Г.Сковорода, Т.Шевченко, П.Куліш, І.Франко, Леся Українка, О.Духневич, М.Шашкевич, М.Грушевський, І.Огієнко, В.Сухомлинський, В.Вернадський та інші світочі української педагогічної думки"[11, с.138]. Але тут слід зауважити, що національна система освіти є невід'ємною частиною світової системи. І тому сьогодні світ приходить до необхідності гуманізації життя, розвитку особистості кожної людини, визнання пріоритету духовних цінностей.

На теренах української освіти проблеми гуманізації вищої освіти досліджують такі вчені, як Зязюн І.А., Гончаренко С.У., Рудницька О.П., Балл Г.О., Кононенко П.П., Семиченко В.А., Пєхота О.М., Рибалка В.В., Романовський О.Г. та інші.

З освітою, як відомо, тісно пов'язана наука, і навпаки. Розвиток української науки, її нинішній статус і становище вчених у суспільстві вимагають докорінних змін як з боку держави, так і самих науковців. На теоретичному рівні визнається важлива роль науки як особливого соціального інституту. На практиці ж ми бачимо зовсім інше: мізерне бюджетне фінансування наукових установ, незадовільний матеріальний стан науковців, падіння престижу нукової праці. Такий стан науки призвів до масового відтоку науковців з НДІ академічної сфери як неперспективної, еміграції вчених у зарубіжні країни, причому як на постійне місце проживання, так і для роботи за контрактом. Серед основних причин еміграційних настроїв - низький рівень оплати інтелектуальної праці, недооцінка її соціальної значущості, відсутність можливостей реалізації себе як вченого.

Однак наука - самоорганізуюча система. В арсеналі засобів її існування у найскладніші періоди завжди були "неформальні відносини в організації, спонтанно виникаючі для вирішення тих чи тих наукових проблем" [5, с.144]. В кризовий період головним фактором виживання науки стали люди, які залишилися працювати у цій сфері. Необхідно зазначити, що курс радикальних змін на основі ринкових відносин (не тільки у сфері економіки), який проводився у нашій країні, досить негативно позначився на розвитку вітчизняної науки й освіти і на життєвому рівні більшості науковців і освітян. Однією з основних причин такої ситуації є послаблення матеріальної і моральної підтримки науки й освіти з боку держави, що відповідно зумовило обмеження можливостей дослідницької діяльності наукових працівників і негативно впливало на їх життєвий рівень, соціальний статус. Передусім, необхідно зберегти досягнення в галузі фундаментальних і прикладних наук, а також у сфері гуманітарного знання, що фактично, неможливо без збереження інтелектуального потенціалу суспільства.

У розвинутих країнах світу перехід до "інформаційного суспільства" пов'язаний з утворенням нового ринку товарів і послуг у сфері наукових знань, що, відповідно, потребує великих витрат на науку. Як показує досвід науково-технічно розвинутих країн, частка державних асигнувань на науку не може бути нижчою 2% ВЗП. Ось деякі дані щодо бюджетного фінансування науки у стабільно розвинутих країнах: Ізраїль- 3,5%; Японія -3,05%; США - 2,75%; Німеччинна - 2,26%; Франція - 2,32% національного доходу [8, с.73]. Це дає підстави вважати, що вклади в науку є нацональним пріоритетом багатьох країн світу.

У нас, навпаки, в результаті неоліберальних реформ державні асигнування на науку сміхотворні. У колишніх соціалістичних країнах, які стали на ринковий шлях розвитку, ситуація з фінансуванням науки майже аналогічна. Так, у Румунії, Словаччині, Чехії частка витрат на науку складає 0,45%, у Болгарії - 0,28%. Сьогодні за обсягами державного фінансування науки нас випереджають такі країни, як Португалія, Нова Зеландія, Іспанія, у яких раніше була відсутня фундаментальна наука [3, с.47].

Стан науки в суспільстві значною мірою залежить від масової свідомості і від того, наскільки успішно вона виконує соціальні функції. Важливо й те, наскільки громадяни поінформовані про наукові успіхи і про можливості застосування результатів наукових досліджень для вирішення соціальних проблем суспільства.

Нині сприйняття громадянами науки досить низьке. Наприклад, за даними соціологічних опитувань, які проводилися упродовж останніх 20 років, у США приблизно 40% населення цієї країни вважають, що наука стабільно займає друге місце серед соціальних цінностей [8, с.74]. Американці більше довіряють ученим, ніж іншим групам професіоналів, які мають досить високий статус у суспільстві. У розвинутих країнах держава формує настрій громадян у бік високого іміджу науки. Іншими словами, суспільство оцінює ступінь важливості тих чи інших суспільних інститутів, а публічна влада рахується з суспільною думкою.

Ми успадкували такий стан гуманітарного знання, який створився ще в доперебудовний період. Деідеологізація гуманітарних наук почалася ще в "еру" М.Горбачова.

Німецькі філософи XIX ст. (І.Фіхте, Ф.Шеллінг та ін.) вважали державу організаційним началом у розвитку науки. Наприклад, ідеї В.Гумбольдта, який підкреслював провідну роль держави у фінансуванні наукових досліджень, стали важливим орієнтиром у створенні системи управління наукою, яка виникла у ФРН у перші післявоєнні десятиліття. Аналогічний приклад - "малі дракони" Азії, особливо Тайвань, де з середини 50-х років ХХ ст. основні кошти держави стали направлятися на науку. В результаті Тайвань досягнув значних успіхів у своєму розвитку і виступає нині конкурентом провідних західних країн.

Сьогодні у розвинутих європейських країнах й у США держава, не втручаючись у наукову діяльність, підтримує науку субсидіями і забезпечує бюджетним фінансуванням від 1/3 до половини національних наукових витрат, а фундаментальні дослідження - від половини до 2/3 їх. У США приблизно половина витрат на науку поступає від федерального уряду з державного бюджету, у Великобританії наука знаходиться, в основному, на утриманні держави; у Франції державою виділена в бюджет спеціальна стаття витрат на науку. Для порівняння наведемо деякі дані державних витрат на науку: у США федеральний бюджет виділив у 2001 році 85,3 млрд. доларів для витрат на науку, з них 20 млрд. доларів призначені на фундаментальні дослідження; в Німеччині бюджет організації "Суспільство" Макса Планка (аналог УАН) складає приблизно 1 млрд. доларів щорічно [8, с.76].

Звичайно, можливості державного фінансування науки у цих країнах неможливо порівняти з можливостями України, на відміну від якої у них більш сприятливі економічні та соціальні умови, відрегульований механізм ринкових відносин, стійка валюта. Окрім того, в українському суспільстві політика відсторонення держави від участі у фінансуванні науки заснована на тому, що "вільний ринок" самостійно розставить все на свої місця. Однак без регулюючої ролі держави, як це видно з досвіду, подальший розвиток науки неможливий.

Фундаментальна наука не може існувати і розвиватися на умовах сомофінансування, оскільки вона виконує, насамперед, когнітивні функції, тобто внутрішні потреби свого розвитку, не пов'язана з практикою і не приносить прямого доходу. Специфіка творчого процесу полягає в тому, що його результати не можуть виконуватися на замовлення. При цьому не завжди конюнктура ринку наукових ідей відповідає творчим пошукам вченого, який в умовах ринку змушений займатися тим, що від нього вимагає останній. Іншими словами, діяльність ученого підкорена функції виробництва товару, грошей, капіталу.

Певну роль у матеріальній підтримці вітчизняної науки відіграють меценати (приватна підтримка вітчизняної науки). З історії ми знаємо про велику роль вітчизняного меценатства у фінансуванні освіти, народних бібліотек, музеїв, театрів. У сучасній Україні також з’явилися меценати, які прагнуть надати матеріальну допомогу науці, перш за все, субсидіями. Однак слід зазначити, що більшість "нових українців" надають незначну підтримку розвитку науки, і лише на ті напрямки досліджень, які можуть швидко "обертатися" на ринку з доброю віддачею вкладених коштів. Ось чому нагальною є потреба у правовій базі меценатства в науці, а також прийняття закону, який забезпечив би податкові пільги для меценатів.

Така система фінансування, як меценатство, в західних країнах давно відлагоджена. На початку 30-х років ХХ ст. частка приватного сектора асигнувань на науку становила у Південній Кореї - 82,0%; Швейцарії - 75,0%; Бельгії і Люксембурзі - 73,0%; Японії - 69,0%; США, Німеччині, Швеції - 68,0%; Великобританії - 63,0%; Франції - 61,0% від загального обсягу [7, с.49]. Але, разом з тим, треба враховувати й те, що, допомогаючи науці, приватний капітал керується, перш за все, власними інтересами - можливістю вигідного вкладу своїх грошей, отримання підтримки в держави, а інколи й користолюбством.

Вступивши у ХХІ ст., людство ввійшло в епоху тривог, ризику та великої відповідальності за свої помисли, наміри, слова, дії. Наприкінці ХХ ст. людина зіткнулася з глобальною невизначеністю в усіх сферах життєдіяльності. Розмірковуючи про наукові досягнення людства у ХХ ст., Жаклін Рюс у своїй праці "Поступ сучасних ідей" стверджує: "У кінці ХХ сторіччя наука опинилася в полоні радикальної невизначеності, у стані подвійної невпевненості: по-перше, розпалися абсолютні основи, такі дорогі вченим ХІХ сторіччя; по-друге, наука помчала до обрію знань, який безперервно віддаляється, і тій гонитві не буде кінця. ... Перед науковою думкою відкрився новий світ: неосяжний космос віднині має свою історію, в якій людина спроможна взяти власну долю у свої руки, і це стало можливим завдяки останньому досвіду, набутому в умовах кардинальної відсутності усталених істин" [10, с.369, 370].

Нині життя всього людства залежить від його здатності до спілкування, порозуміння та співпраці. Людство все частіше усвідомлює взаємозалежність усіх елементів цього світу, переглядає своє місце і роль у ньому. Тому за цих умов великого значення набуває освіта, особливо вища. Саме вона є основою духовного розвитку суспільства і самої людини. Від якості освіти залежить духовний, моральний, культурний, інтелектуальний рівень народу і ставлення до нього у світі.

Усвідомивши необхідність інтеграції у світову спільноту, потрібно орієнтувати освіту на загальнолюдські цінності та пріоритети - гуманізацію та демократизацію навчально-виховного процесу. Ще стародавні літописи свідчать, що життя в Україні тяжіло до принципів гуманізму й духовності. Висвітлення цих ідеалів знаходимо у працях Г.Сковороди, М.Драгоманова, М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка, П.Юркевича та багатьох інших філософів, педагогів, психологів, антропологів... Перелічити імена всіх, хто присвятив життя дослідженню й поширенню серед громадськості ідей духовності та гуманізму, досить важко.

Щоб розвиватися еволюційно на засадах високої духовності, моралі, культури, необхідно удосконалювати систему освіти, насамперед - вищої. На жаль, людина, прямуючи зі століття в століття, не завжди розвивалася гармонійно. Ми є свідками того, як, досягнувши певних результатів у сферах науки, інформаційних технологій, людина втратила найсуттєвіше: духовність, і, як наслідок - саму себе [1, с.29]. Сьогодні, коли наше суспільство дегуманізоване й бездуховне, коли пріоритетним для людини є споживання і переважають гедоністичні цінності, актуальними стали питання гуманізму. С.Л.Франк писав: "Віра у могутність і покликання людини, тобто культ людини як святині закінчується блюзнірським відкиданням усього святого в людському житті, цинічним прославленням злого, тваринного начала - втратою самого людського образу" [12, с.418].

Розв'язуючи сучасні проблеми державотворення, демократизації суспільства, всебічного розвитку й удосконалення життя в Україні, слід визначити освіту його пріоритетною сферою. Сьогодні світова спільнота усіх країн світу перебуває у стані самовизначення, відбувається прискорення інформаційного й культурного обміну між країнами і це сприяє процесам гуманізації взаємовідносин і відродження духовних основ життя, що, на нашу думку, є головним завданням для освітніх закладів усіх рівнів. "Духовність, - як пише Г.І.Горак, - є виразом сутності людини, визначальною її ознакою..." [4, с.30].

Сумно констатувати, але вже стільки років Україна є незалежною державою, а ми все ще в пошуках ідеї, яка б об'єднала і стала ідеологічним фундаментом у всіх сферах нашого життя. І тому відсутність чіткої визначеної державної ідеології веде до ігнорування виховання духовності в молодого покоління. А це недприпустимо, оскільки національною ідеєю України має стати долучення кожного громадянина до високої духовності. Отже, вихід із сьогоднішньої невтішної ситуації у сфері вищої освіти один - гуманізація та гуманітаризація, одухотворення підготовки молодого покоління, виховання творчої активності особистості кожного.

Останніми роками в освітніх закладах України постала проблема збереження й підвищення авторитету вчителя. На думку науковців, освітян і громадськості, її треба вирішувати для виховання прийдешніх поколінь. "Освіта неможлива без Учителя, - пише акад. Зязюн І.А., - з іменем якого пов'язані перемоги й поразки. Він завжди уособлював мудрість суспільної свідомості, мав непересічний вплив на все суспільство. Він завжди був громадянином, професіоналом і наставником, поводирем у майбутнє" [9, с.17].

Сьогодні світове співтовариство й українці зокрема визначилися щодо цілей та орієнтирів свого подальшого розвитку. У справі перетворення й удосконалення суспільства важливе місце посідає освіта, особливо вища, оскільки вона відтворює суспільні традиції і закріплює їх. У рамках гуманізації метою освіти є не просто набуття знань та навичок, а всебічний розвиток особистості за допомогою цього надбання.

Слід зауважити, що процес гуманізації охоплює всі без винятку навчальні дисципліни: гуманітарного, природничого, суспільного циклів. "Гуманізація навчального процесу, яка стосується і природничих, і технічних наук, виражає світоглядний аспект викладання цих дисциплін, його спрямування на розкриття сутності людини, її ролі в науково-технічному й суспільному прогресі та з'ясування значення розвитку науки і техніки у задоволенні матеріальних і духовних потреб, а також інтересів людини" [2, с.10].

Сьогодні можна сказати, що подальший розвиток вищої освіти залежить від усіх можливих змін у людській свідомості на рівні духовного розвитку людства. Духовні основи суспільства закладають підвалини майбутньої будівлі не тільки вищої школи, а й системи освіти, загалом усіх соціальних процесів.

На завершення можна зробити такі висновки. Наука, як і будь-який інший суспільний інститут, залежить від економічного стану країни. Нині, як уже зазначалося, економічні можливості української держави обмежені. Тим не менш, треба виходити з того, що науку, освіту, заклади культури незалежно від постійних економічних і політичних змін, необхідно фінансувати на пріоритетній основі, наслідуючи кращі традиції попередніх поколінь українців XVI-XVII століття, особливо в галузі освіти.

Розглядаючи проблеми вітчизняної вищої освіти, можна сказати, що у нас є всі можливості для їх вирішення: великий інтелектуальний потенціал, значні результати у різних сферах науки, освіти, культури. Тому головним завданням сьогодні є забезпечення і примноження всього того кращого й передового, що ми маємо.

Сьогодні багато вчених з різних галузей знань працюють на ентузіазмі, оскільки держава не виділяє коштів для реалізації їхніх ідей. Знижується також рівень підготовки наукових кадрів, зменшується прихід у вузи молодих викладачів. Враховуючи все це, наша держава повинна прагнути не загубити той нагромаджений інтелектуальний і творчий потенціал, який є пріоритетним у всіх розвинутих країнах світу, до яких наближається й Україна.