Список літератури

1. Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология. – М.,1998.

2. Поппер К. Реализм и цель науки //Современная философия науки: знание, рациональность, ценности в трудах мыслителей Запада. – М.,1996. – С.92-106.

3. Поппер К. Что такое диалектика // Вопросы философии. – 1995. – №1. – С.118-138.

4. Степин В.С. Теоретическое знание. – М.,2000.

5. Ayer A.J. Language, truth and logic. – L.-NY., 1946.

6. Popper K. Metaphysics and criticizability // Selections. Ed. by D.Miller. – Princeton, New Jersey. – 1985. – P.209-219.

7. Popper K. Scientific method //Selections. Ed. by D.Miller. – Princeton, New Jersey. – 1985. – P.133-142.

8. Popper K. The aim of science // Selections. Ed. by D.Miller. – Princeton, New Jersey. – 1985. – P.162-170.

Roman Roshkulets

А view on metaphysics in К.Рopper’s philosophy of science

Summary

This article represents some features of philosophy of science which are including in postpositivist conception by K.Popper. Problems analysed in this paper are the meaning of metaphysics in scientific knowledge, the place of philosophy within scientific constructions, axiological possibilities of philosophy of science and other.

©2005 р., Анатійчук С.В., Задубрівська О.М.

Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, м. Чернівці

Чернівецький факультет Харківського національного політехнічного університету, м. Чернівці

Синергетика в контексті новітньої екологічної парадигми

Відомо, що синергетика відкрила перед екологією нові шляхи синтезу в методології принципів системності та еволюціонізму, проте на таке актуальне питання, чи володіє синергетика достатнім евристичним потенціалом для адекватного пізнання живих систем, сьогодні ще не існує однозначної відповіді. Метою даної статті є аналіз здобутків та окреслення нових перспектив застосування синергетики як методології у новітніх екологічних дослідженнях.

На початку 80-х рр. ХХ ст. екологія вступила у неонекласичний період свого розвитку. Її філософсько-методологічні засади почали зазнавати нових радикальних змін. У цей час відбулася рішуча переорієнтація на дослідження складних відкритих нелінійних систем, які історично розвиваються й включають як іманентний феномен людину. Ці зміни в екологічний науці здійснюються на фоні онтологічно-епістемологічних трансформацій усього природознавства, що чітко окреслилися ще з 60-х рр. ХХ століття.

Більшість дослідників визнають, що нині ми є свідками глобальної наукової революції, пов’язаної як із становленням неонекласичної (В.В.Ільїн) чи постнекласичної (В.С.Стьопін) науки загалом, так і формуванням нелінійного природознавства зокрема. Екологія як фундаментальний природничий напрям досліджень у ході цієї революції теж набуває рис нелінійної, неонекласичної (постнекласичної) науки.

Якщо критерієм некласичності екології є передусім ступінь утвердження в ній системних ідей, проникнення в її методологію теми холізму, то неонекласичність може бути визначена за ступенем входження в неї ідей синергетики (адже синергетика розглядається як лідер науково-технічної революції кінця ХХ ст., як її символ), пошуками нового підґрунтя для синтезу тем холізму та еволюціонізму, і звичайно ж, співвіднесенням знань про екосистеми з ціннісно-цільовими структурами людської діяльності.

Нова, неонекласична картина реальності, яку почало вибудовувати наукове співтовариство наприкінці ХХ ст., часто незрозуміла й незвична не лише з погляду класичної, але навіть і некласичної раціональності. Як зазначає П’єр Тюїльє, порядок більше не розглядається як реальність, яка існує по праву і яку вчений ставить собі за мету віднайти. Виявляється, що досконалого порядку не існує. І він не тільки не існує в матеріальному світі (про це знав і Платон), а не існує ніде як первісна реальність. Усі явища, у певному масштабі, є невпорядкованими, нерегулярними, такими, що не зводяться до чистих форм. Найдосконаліший із законів - це тільки наближення, структура набагато вразливіша, аніж її вважали послідовники Платона. Вони гадали, що їхнім завданням було віднайти реальну впорядкованість поза видимою невпорядкованістю. Але нині робляться спроби поставити це висловлювання з ніг на голову: “наука невпорядкованості” знаходить реальну невпорядкованість поза видимою впорядкованістю [див.6, с.341-342].

Серед біологів одним із перших, хто звернувся до проблем хаосу, був Роберт М. Мей. На початку 90-х рр. ХХ ст. він зазначав, що менше ніж двадцять років тому фахівці в галузі різних наук про живу матерію вважали, що динамічні біологічні системи мають лише один напрям еволюції, можливої у тривалому часі: вони нібито всі прагнуть до стану рівноваги. Отже, “стабільність” була головним терміном. А коли вчені констатували наявність невпорядкованих, непередбачуваних, блукаючих, “хаотичних” флуктуацій, вони приписували їх або зовнішнім причинам щодо явищ, або патологічним причинам. Дослідники думали, що йдеться про навколишні “шуми” (наприклад, непередбачувані зміни клімату в екології), або про помилки у вимірах, або про патологічні ознаки. І лише десь у 70-х рр. ХХ ст. екологи, що мали очевидну схильність до математичних методів, почали говорити про те, що невпорядковані коливання в розмірах тваринних та рослинних популяцій, можливо, були внутрішньо властиві цим системам [див. 6, с.361].

Екологічний світ у новітній інтерпретації почав перетворюватися в “хаотичний”, „дивний”, „екзотичний”, такий, що перебуває у постійному становленні. За словами Г.С.Розенберга та І.Є.Смелянського, тепер екологічні системи уявляються як суцільний потік різноманітних порушень їх структури. Жодних стабільних систем немає. Усі вони в кожний даний момент часу – мозаїка плям, у різному ступені порушених і відновлених. Порушення – чи не єдиний інструмент створення всіх видів гетерогенності. Тепер уже стабільність (чи радше стаціонарність) виявляється рідкісним острівцем в океані змін – знищення й відродження 4, с. 14.

Етапними у процесі становлення новітньої некласичної екології можуть розглядатися, зокрема, дослідження Ю.М.Свірежева, А.А.Гігаурі, В.Н.Разжевайкіна, Д.Сімберлофа. Їх особливістю є передусім спроба застосувати ідеї синергетики в екологічних дослідженнях.

Ю.М.Свірежев, А.А.Гігаурі та В.Н.Разжевайкін ще на початку 80-х рр. ХХ ст. намагалися привернути увагу до феномена нелінійних хвиль у популяціях та інших екологічних системах. Через кілька років Ю.М.Свірежев приходить до синергетичного розуміння екологічної реальності. Так, він зауважував, що навколишній світ звичайно можна розглядати як сукупність стійких гармонійних форм, а його розвиток лише як зміну цих форм із короткими періодами перехідних процесів між ними, але його можна розглядати й інакше: світ – це постійний розвиток, вічна нестійкість, а періоди стабілізації – лише короткі зупинки на цьому шляху 7, с. 10.

Інший дослідник Д.Сімберлоф чи не вперше в історії екології розглянув заміну детерміністичних уявлень про взаємодію популяцій на стохастичні, підкреслюючи домінування концепції континууму над дискретністю екосистем і відмову від конкуренції як основного чинника формування угруповання, поставив завдання вивчення екосистем у їх розвитку, включаючи й еволюційні фактори див.4, с. 12.

В одному з інтерв’ю Д. Сімберлоф зазначав, що екологія 60-х рр. ХХ ст., ідеологом якої був Мак-Артур, перестала задовольняти вчених-екологів уже через якихось 10—15 років. Зокрема, для цієї екології характерним був неісторичний підхід і вважалося, що угруповання достатньо спостерігати на певному часовому зрізі без їх розвитку. Нова екологія почала розглядати угруповання у їх розвитку, з’явилися праці, у яких спеціалісти досліджували сам процес становлення угруповання. Також виявилося, що рівновага не є константою, навпаки, багато факторів (погодні й інші) порушують рівновагу в угрупованні див. 8, с. 76-77.

Для екологів 80-90 рр. ХХ ст., як до речі, і для багатьох біологів, на часі постала проблема синтезу теми холізму та еволюціонізму, системних та еволюційних ідей і принципів.

У 70-х рр. ХХ ст., у зв’язку з актуалізацією проблеми збереження довкілля, у межах системної екології було започатковано цілий ряд напрямків дослідження стійкості екосистем, зокрема, ентропійно-інформаційний, масово-енергетичний та інші, і до цих досліджень залучилася значна кількість екологів. Логіка подальшого розвитку екології висунула вимогу знайти шляхи поєднання принципів системності з принципами еволюціонізму, які б адекватно відповідали новітнім уявленням про світ як системний і світ як такий, що еволюціонує. Історія взаємодії теми холізму та еволюціонізму в екології виявилася досить непростою. У класичній екології вони перебували у відкритій опозиції ­– тема еволюціонізму була провідною для представників геккелівсько-дарвінівської парадигми, а тема холізму – позапарадигмальною щодо останньої. У некласичній екології гострота опозиційності цих двох тем дещо зменшується, у її межах холізм та еволюціонізм визнаються як такі, що можуть співіснувати на засадах доповнюваності. Проте таке співіснування двох провідних тем природознавства згодом почало виявляти свою неадекватність в екологічному пізнанні.

Нові можливості для синтезу теми холізму та еволюціонізму відкрив бурхливий розвиток у другій половині ХХ ст. теми самоорганізації. Ідеї саморуху матерії, виникнення космосу з хаосу наявні в найдавніших філософських ученнях. З часів досократиків фундаментальна проблема натурфілософії полягала в тому, щоб зрозуміти, яким чином порядок виникає зі складних, нерегулярних і хаотичних станів матерії. Але як наукова проблема тема самоорганізації проявляє себе лише у ХХ ст., причому вперше це відбулося в межах кібернетики та системотехніки, де названа проблема аналізувалася здебільшого в контексті дослідження технічних чи частково біологічних систем.

Подальше розгортання теми самоорганізації, її глибше проникнення в екологію пов’язане з розвитком синергетики. Вона, на відміну від кібернетики та системотехніки, поставила перед собою більш широке завдання – виявити загальні закономірності виникнення нових структур і самоорганізації у найрізноманітніших за своєю природою системах. Окрім того, у синергетиці поняття самоорганізації набуло глибшого змісту. Тоді коли в кібернетиці та системотехніці самоорганізація в кінцевому підсумку визначається наявністю певного зовнішнього організуючого фактора, завдяки якому зберігається чи вдосконалюється організація системи, у синергетиці припускається можливість спонтанного виникнення стійких структур із хаосу, що визначається внутрішніми причинами, які притаманні цим процесам. З точки зору синергетичного бачення світу, матерія вже не є пасивною субстанцією, яку можна описувати мовою механістичної картини світу.

Поряд із темою самоорганізації, у синергетиці виразно простежується тема холізму. Об’єкти синергетики завжди системні й досліджуються вони у своїй динаміці. Інколи синергетику ототожнюють з глобальним еволюціонізмом, що є не зовсім правильним. Синергетика – не теорія розвитку, і провідною для її дослідників є саме тема самоорганізації, а не еволюціонізму. Але оскільки утворення структур є необхідною складовою еволюційного процесу, то зрозуміло, що універсальні закони організації зумовлюють універсальні характеристики еволюційного процесу. Лише в поєднанні із загальною теорією систем та еволюційною теорією синергетика перетворилася на чинник формування принципів глобального еволюціонізму. Можна стверджувати, що в глобальному еволюціонізмі долається протиставлення теми еволюціонізму та холізму і відбувається успішний їх синтез. Виходячи принаймні з цього, вже очевидна перспективність застосування принципів глобального еволюціонізму в побудові картини екологічної реальності.

Багато дослідників розглядають синергетику як нову загальнонаукову дослідницьку програму. Загалом, на синергетику природодослідниками, філософами і навіть представниками соціогуманітарного знання покладаються дуже великі сподівання. Але чи завжди ці сподівання виправдані? Якщо не виходити за межі природознавства, то, безумовно, що ідеї синергетики здійснюють значний позитивний вплив на розвиток методології як у галузі екології, біології, так і всього природознавства, і виявилися успішним підходом до розв’язання проблем, починаючи з фізики й закінчуючи екологією. Через філософію нестабільності відкриваються конструктивні шляхи для подолання розуміння світу як автомата, що утвердилося в науці Нового часу і зберігає свої позиції й нині. Так, професор біології університету Сіднея Чарльз Берч відзначає, що в сучасній біології панує суто механістичне і редукціоністське розуміння життя. Декарт першим перевів біологічні уявлення на мову механіки, а наступні покоління біологів здійснили подальший крок, зробивши висновок, що живий організм і є по суті механізмом див. 10.

Привнесені синергетикою у природознавство ідеї нестабільності, нерівноважності, незворотності часу трансформують парадигму стохастичного автомата і дозволяють розглядати універсум як непередбачуваний, сповнений унікальними подіями світ постійного становлення. Синергетика справді є антиредукціоністським чинником щодо онтології та методології природознавства. Проте водночас глибший аналіз “синергетизації” методології біології й екології показує, що такий процес містить у собі небезпеку ще одного повернення до редукціонізму (механіцизму, фізикалізму), хоча більшість дослідників заперечують це. Редукціонізм часто виявляє себе у спробах описати й пояснити певне біологічне явище через якесь універсальне явище. Тому в основі редукціоністської (механістичної) методології наявний постулат про єдність світу як єдність механізмів, що лежать у його основі, але оскільки цей світ включає в себе існування як живого, так і неживого, то виникає слушне запитання, чи можливе в принципі існування моністичних механізмів функціонування плюралістичного світу?

Ще на початку 80-х рр. ХХ ст. Г.І.Рузавін, зазначаючи, що проблеми самоорганізації, які вивчаються синергетикою, набувають актуального характеру в багатьох науках, починаючи з фізики і закінчуючи екологією, наголошував, що не потрібно забувати про те, що математичні моделі, які пропонуються синергетикою, ґрунтуються на аналогії з фізичними та хімічними процесами самоорганізації, внаслідок чого не враховують специфічних особливостей живих систем, пов’язаних з їх доцільною поведінкою, не кажучи вже про інші, більш складні особливості живого 5, с. 44. Ще більш радикальну позицію займає М.І.Штеренберг. Він обґрунтовує точку зору, що застосування синергетики принципово обмежується лише деякими виключно фізичними процесами, а її використання для розв’язання проблем біології дає лише поверхові аналогії. Це відбувається, “по-перше, тому, що абсолютно неправомірно ототожнюються два принципово різні поняття: „впорядкованість” та „організація”. Кристал, наприклад, більш впорядкований за амебу, а пам’ятник – за людину, якій присвячений, хоча б тому, що з опису розташування їх молекул виключається змінна – час. Стосовно організації ці об’єкти знаходяться у зворотній залежності. По-друге, характер посилення слабких впливів пов’язаний у живому з іншими механізмами – сигнально-інформаційними, сутність яких синергетика не розкриває” 9, с. 108. Щодо проблеми визначення життя, то, на думку М.І.Штеренберга, вона може бути вирішена через розв’язання проблеми Л.Берталанфі – об’єднання в межах загальної теорії систем теоретичної біології, теорії інформації, кібернетики, теорії ієрархії та термодинаміки, тобто перетворення загальної теорії систем у змістову.

Оскільки головним компонентом екологічних систем є живі організми, об’єднані в певні угруповання, то визначення меж застосування синергетики в екологічних дослідженнях є, справді, актуальним питанням. Як показує досвід, спроби побудови єдиної методології для всієї науки чи хоча б для якогось напрямку (чи то фізики, чи біології) на принципах монізму завжди зазнають краху. Більше століття тому палкий прихильник філософії монізму Е.Геккель намагався розв’язати проблему поєднання світу живого й неживого, закласти основи для побудови нової єдиної методології науки. У своїх “Світових загадках” він зазначав: “Ми тепер твердо переконані, що і всі явища органічного життя підпорядковані тією ж мірою універсальному законові субстанції, як і неорганічні явища нескінченного космосу. Єдність природи і те, що випливає з цього подолання попереднього дуалізму є, без сумніву, результатом нашого сучасного вчення про генезис” 1, с. 297. Геккель натхненно писав, що вищим і загальним законом природи є закон субстанції – єдиний та істинний космологічний закон, відкриття й установлення якого вважається велетенським духовним подвигом ХІХ ст., оскільки цьому законові підпорядковуються всі інші закони природи 1, с. 259. Отже, за Геккелем, єдину пояснювальну модель світу можна побудувати, виходячи з універсального закону субстанції та вчення про генезис. Співзвучною з думками Геккеля, але вже із синергетичним забарвленням, видається думка К.Майнцера щодо того, що жодних особливих “життєвих” чи “телеологічних” сил для пояснення виникнення та існування живого не потрібно. З точки зору філософії, виникнення життя може бути пояснене в рамках нелінійної причинності та диссипативної самоорганізації, хоча з евристичних причин припускається опис на телеологічній мові 3, с. 51. Позиція К.Манцера щодо поняття телеології є вочевидь поступливішою за позицію Геккеля, бо вже припускає його евристичну цінність. Геккель був набагато категоричнішим, він рішуче заперечував поняття „життєвих” чи „телеологічних” сил у будь-яких модифікаціях. Але Геккеля і багатьох сучасних природодослідників та філософів поєднує філософія монізму, віра в те, що нарешті знайдено принцип, який дає можливість обґрунтувати єдність світу. Як зазначає Є.Н.Князєва, синергетика, розглянута у її філософському вимірі, може бути охарактеризована як монізм. Вона виходить із того, що світ складних систем, у якому ми живемо, підпорядковується єдиним законам і може бути зрозумілий, принаймні, у певних аспектах, на основі єдиної пояснювальної моделі 2, с. 104.

Така думка може викликати заперечення на зразок того, що синергетика не є моністичним підходом, оскільки сама визнає плюралізм світу. Це вірно, але запропонована синергетикою методологія все ж є моністично забарвлена.

Висновки. Отже, позитивним наслідком застосування принципів синергетики в екології є подолання розуміння екологічного світу як автомата, успішне поєднання холізму з еволюціонізмом, водночас як негативний наслідок може розглядатися посилення редукціоністських тенденцій. Щоб уникнути методологічного монізму, послабити редукціоністські тенденції, пропонується будувати синергетичну картину світу із врахуванням його ієрархічності. Більш адекватною буде та картина, де поєднується ієрархічна модель із синергетичною, оскільки саме ієрархічне бачення світу передбачає існування субординації рівнів складного і неможливість зведення складного до певних базисних властивостей нижчих рівнів.