35.Зарубіжний досвід регулювання інноваційної діяльності.

Накопичений світовий досвід управління інноваційно-інвестиційною діяльністю підприємств в країнах з ринковою економікою свідчить про відбуття значних змін в цій сфері. Вони покликані, з одного боку, посиленням нецінової конкуренції товарів (визначається, насамперед, рівнем технічної досконалості та якості продукції), особливо на світових ринках, і, з другого боку, – прагненням використовувати в комерційних цілях нові можливості, які відкриває сучасний стан науково-технічної революції з його досягненнями у мікроелектроніці та в інформаційній техніці[3].

Слід підкреслити, що в зарубіжній практиці існує велика різноманітність форм організації науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок та їх зв’язків з виробництвом і споживанням. І це викликане не стільки нерівномірністю та стихійністю розвитку капіталістичного виробництва, скільки об’єктивно існуючою різноманітністю вимог до процесу використання інновацій за різних умов.

В даний час вітчизняні економісти за ступенем активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн: 

- в першій переважає концепція необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія і Франція); 

- друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США, Великобританія);

- третя притримується «проміжного» варіанта в економічної, у тому числі й інноваційної, політиці. Державне регулювання характеризується низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі методи впливу при розвинутій системі узгодження інтересів уряду і бізнесу [4]. 

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в трьох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільової, ініціативної, кожна з яких має певні специфічні особливості, що визначаються метою їх створення та умовами функціонування. 

В країнах соціалізму по суті ігнорувалися об’єктивні закони економіки взагалі і закони інноваційної діяльності зокрема. Їх замінювали командно-адміністративні методи управління економікою, а конкурентне середовище в економіці, яке для науково-технічного прогресу означає не менше, як кисень для живої істоти, намагалися замінити системою соціалістичного змагання. Результати економічного змагання двох систем виявились невтішними для соціалізму, насамперед у сфері науково-технічного прогресу [6]. 

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам даються кредитні пільги для здійснення нововведень. Практикою доведено, що цільові програми не можуть вирішити всі наукові проблеми, а є тільки одним із способів їх вирішення. Найбільший ефект ці програми дають на тих напрямах науково-технічного розвитку, де прогнозуються науково-технічні прориви (у нових галузях роботехніки, біотехнології). 

Ініціативна форма особливо інтенсивно розвивається в США і розглядається як винятково важливий важіль прискорення науково-технічного прогресу. Сутність цієї форми полягає в фінансуванні, забезпеченні окремих винахідників та малих фірм, що створюються для опанування технічних та інших нововведень, науково-технічною, консультативною, адміністративною допомогою [7].

Непрямі методи, які використовуються в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку – на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Нижче спробуємо коротко охарактеризувати основні методи, що відносяться до непрямого. 

Переходячи до аналізу світового досвіду джерел фінансування інвестиційної діяльності промислових підприємств, слід зазначити, що великі європейські підприємства мають можливість диверсифікувати джерела фінансування в міжнародних масштабах, комбінуючи, наприклад, отримання банківських кредитів в одних країнах та операції на фінансових ринках – в інших.

Ще одним фактором вибору джерел фінансування є прагнення керівництва не допустити послаблення свого контролю над ним на користь тих інститутів, які надають кошти для його фінансування. Найбільш надійним на практиці вважається самофінансування. За останні роки спостерігається стійка тенденція збільшення частки амортизації в загальному об’ємі капітальних вкладень у зарубіжних країнах. Так, у США вона зросла за 20 років з 58 % до 75 %, у Німеччині – з 37 до 60 %; Японії – з 35до 50 %. 

На увагу заслуговує досвід розвинутих країн, зокрема, Японії, щодо системи довгострокового кредитування. Це стосується й створення відповідної системи банківських інститутів, які шляхом акумуляції та розміщення грошових вкладів і кредитів сприяли б активізації інвестиційних процесів у виробничій сфері. Насамперед, це створення спеціалізованих банківських установ-банків довгострокового кредитування (БДК). Сьогодні в Японії налічується три БДК – індустріальний банк Японії, Банк Японії з довгострокового кредитування та Японський кредитний банк [5]. Компанії також можуть залучати кошти за допомогою емісії акцій чи використати таке джерело як випуск облігацій. 

Поширеним методом фінансування інвестиційної діяльності підприємств розвинутих країн світу є залучення вільних ресурсів через фонди. Принцип роботи інвестиційних фондів полягає в тому, що менеджери пропонують вкладникам набір цінних паперів, диверсифікований до такого рівня, щоб можливі втрати в одній частині компенсувалися успіхом в інших, а у цілому ризик був мінімізований. 

Серед джерел зовнішнього фінансування інвестицій підприємств провідних країн світу вагому частку займає лізинг. Так, у світовій практиці лізинг посідає друге місце за обсягом інвестицій після банківського кредиту і становить 25–30 % загальної суми позикових коштів. За оцінками західних економістів, у США 80 % фірм на умовах лізингу регулярно отримують машини та устаткування [1]. 

Світовий досвід свідчить, що значний вплив на систему фінансового забезпечення інвестицій підприємства здійснює держава. Так, на приватне інвестиційне рішення вона може впливати за допомогою трьох груп інструментів: макроекономічних, мікроекономічних та інституційних. До макроекономічних відносяться інструменти, що визначають загальноекономічний клімат інвестицій. 

За умов високого ризику держава може ефективно підвищити зацікавленість інвесторів та рівень інвестицій шляхом надання подібних гарантій, які можуть виявитися ефективним методом залучення іноземного капіталу, що гостро реагує на політичний клімат країни . 

Незважаючи на очевидну прогресивність, будь-який вид інноваційно-інвестиційної діяльності потребує державної підтримки і стимулювання. Велику роль відіграє цілеспрямований державний вплив на сферу інноваційного підприємництва, включаючи правове регулювання відповідних процесів, який на Заході розглядається як важливий інструмент розвитку економіки і ключовий фактор забезпечення благоустрою населення [2]. 

Таким чином, світовий досвід свідчить, що фінансування інвестицій у кожній країні має свої особливості. Відмінності в структурі різних джерел фінансування інвестицій, у використанні різних методів інвестування пояснюється як особливостями політики, яку проводить керівництво кожного окремого взятого підприємства, так і особливостями державного регулювання інвестиційної діяльності в окремій країні. Зарубіжний досвід переконує, що держава має широкі можливості регулювати інвестиційну активність за допомогою інституцій них, а також макро- та мікроекономічних інструментів і, таким чином, досягти цілей свого економічного розвитку.

Інноваційна діяльність – це, перш за все, системний та складний, не позбавлений ризику процес, перебіг якого визначається багатьма передумовами, що лежать у площині техніко-технологічної, фінансової та соціально-економічної сфер. Оскільки інноваційна діяльність охоплює науку, техніку, підприємництво, економіку, то це обумовлює необхідність її регулювання на різних рівнях.

Головною метою такого регулювання стала підтримка середовища, яке сприяє створенню, розповсюдженню та реалізації нововведень. У цей період у багатьох країнах на загальнодержавному рівні були створені інституції та запропоновані різноманітні підходи щодо стимулювання інноваційної діяльності.

За оцінками Дж. Сакса, світ розділився на три регіони – розвинена частина, яка виробляє інновації; частина, що розвивається, яка використовує розроблені технології та відстала, стагнуюча частина. Менша частина планети (близько 15% населення) забезпечує практично всю решту світу технологічними інноваціями. Друга частина (близько половини населення) здатна впроваджувати ці технології у власній системі виробництва і споживання. І решта (близько третини населення) є технологічно відірваною – вона не виробляє інновації і не впроваджує їх [4,с.101].

Як показує світовий досвід, регулювання інноваційних процесів, тобто конкретний набір методів і важелів, більшою мірою залежить від економічних реалій та традицій управління економічного розвитку держави, ніж від соціально-економічних та інституційних підвалин суспільства. Зокрема, розвинені країни надають перевагу адміністративним обмеженням, пострадянські країни – ринковим механізмам [1, с. 3].

Сьогодні говорять про вже сформовані типи організації інноваційного процесу, що мають практичне застосування в різних країнах: ринково-орієнтований (США), банківсько-орієнтований (Німеччина), програмно-орієнтований (Франція), корпоративно-орієнтований (Японія, Південна Корея), директивно-керований (країни з командно-адміністративної економікою) [1].

Можна погодитися, що інновації перетворилися на промислову релігію і сприймаються наступним чином: компаніями – як спосіб збільшення прибутку та захоплення більш широкого сегмента ринку; урядами – як засіб прискорення економічного зростання та підвищення конкурентоспроможності.

У зв’язку з цим варто наголосити, що вчені говорять і про так звану “моду на інновації”. Як стверджують російські фахівці, протягом останніх років відбулося як мінімум чотири хвилі загострення конкуренції, а, відповідно, і популярності інновацій. Перша хвиля (кінець 1970-х – початок 1980-х рр.) характеризувалася формуванням концепції комплексного тотального управління якістю, друга (кінець 1980-х) – реорганізацією компаній з метою уникнення агресивних поглинань та створенням нових підрозділів для отримання прибутків від власних ідей. Настання третьої хвилі пов’язується із інтернет-бумом 1990-х років, коли компанії почали створювати та реалізовувати автономні інтернет-проекти. Сучасна хвиля вимагає від компаній органічного зростання, коли вони почали розглядати інновації як частину корпоративної політики і основною формою інновацій вбачають нову продукцію, яка відповідає запитам споживачів [3, с. 38].

Отже, країни накопичили власний довід щодо засад організації інноваційного процесу та механізмів здійснення інноваційної діяльності. Можна також сказати, що у світовій практиці апробовано багато форм і методів, за допомогою яких досягається результативність інноваційної діяльності.

Як показує практика, до поширених механізмів стимулювання інноваційної діяльності відносяться заходи, що відносяться до економічної та бюджетної політики, а саме: включення витрат на науково-дослідницькі розробки приватного сектора у собівартість продукції; списання наукового устаткування за прискореною системою амортизації; застосування системи адресних податкових пільг; пільгове кредитування науково-технічних робіт; безкоштовна передача або надання на пільгових умовах державного майна або землі для організації інноваційних підприємств. Цей перелік заходів має місце як в практиці реалізації інноваційних стратегій провідних країн (США, Японія, ЄС), так і нових індустріальних (Китай, Південна Корея) [5, с. 250].

Зауважимо, що заходи західноєвропейських країн на урядовому рівні зводяться до трьох базових підходів:

- створення нових адміністративних структур з урахуванням системного характеру інновацій (створення нових установ, зміна функцій діючих, розробка інноваційних програм розвитку тощо);

- визнання на державному рівні інновацій життєво важливим фактором економічного розвитку, що передбачає проведення інформаційних кампаній, активізацію співробітництва між науковцями, промисловістю та суспільством;

- використання нового механізму прогнозування та вироблення пріоритетів для формування національних інноваційних стратегій.

Як показує досвід країн ЄС, акценти інноваційного та науково-технічного розвитку змістилися у бік структурної перебудови економіки країн-членів, інвестування розвитку галузей п’ятого та шостого технологічних укладів (мікроелектроніки, біоінженерії, матеріалознавства, телекомунікацій, фізики) та міжнародного співробітництва з асоційованими членами та іншими європейськими країнами.

Для прикладу наведемо принципи формування державної інноваційної політики США [6, с. 72]:

1) урядова підтримка фундаментальних досліджень і одночасне перенесення більшої частини витрат у сфері прикладних досліджень на приватний сектор; планування на адміністративному рівні довгострокових НДДКР загальнодержавного значення;

2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки;

3) стимулювання перебудови промисловості згідно плану економічного відродження.

Система управління інноваційної діяльності США діє так, що спочатку створюється середовище для усіх суб’єктів інноваційного бізнесу, стимулюючи інноваційну ініціативу, а потім включаються важелі фінансового стимулювання. Така система, як зазначається вітчизняними вченими, відповідає організації, що стоїть “обличчям до споживачів” [5, с. 252].

Враховуючи загальносвітові тенденції, постсоціалістичні країни також обрали для себе моделі інноваційного розвитку; розробили законодавство, що має на меті сприяти інноваційній активності; утворили відповідні інституції; сформували інноваційну інфраструктуру тощо.

Уряди більшості пострадянських країн задекларували курс на формування інноваційноорієнтованої моделі економічного розвитку. Наприклад, в Україні прийнято Закон “Про інноваційну діяльність”, “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій”, державну цільову програму “Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2009-2013 роки”, Постанову Верховної Ради “Про рекомендації парламентських слухань на тему “Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів”, створено Державне агентство з питань науки, інновацій та інформації України.

Російська Федерація має концепцію довгострокового економічного розвитку РФ до 2020 року, прийняття якої передбачає досягнення мети диверсифікації вітчизняної економіки, модернізацію промисловості, розвиток сфери високотехнологічних виробництв. Стратегічна мета – входження до п’ятірки провідних країн світу за обсягом ВВП та вихід на стандарти благополуччя, які відповідають розвиненим країнам, що напряму пов’язано з інноваційним сценарієм розвитку економіки.

Казахстан, розглянувши різні моделі інноваційного розвитку, обрав моделі ізраїльської та сінгапурської інноваційних систем, особливостями яких є залучення прямих іноземних інвестицій, державна підтримка інноваційної активності малого та середнього бізнесу, розвиток венчурного фінансування. Відбулося формування таких інститутів як Фонд національного добробуту, Банк розвитку Казахстану, Інвестиційний фонд Казахстану, Національний інноваційний фонд, Центр інжинірингу та трансферу технологій, Фонд науки.

Отже, можна сказати, що країни формують національні інноваційні системи, які не дивлячись на різноманітні підходи до їх створення, мають спільні риси. Метою створення національних інноваційних систем виступає забезпечення стабільного розвитку економіки та підвищення якості життя населення на основі використання інтелектуального потенціалу, генерації, розповсюдження та реалізації нових знань шляхом [2, с. 104]:

- випереджального розвитку сфери науки, освіти та наукоємного виробництва;

- створення додаткових робочих місць як у сфері науки, так і у сфері виробництва товарів і послуг;

- збільшення поступлень до бюджетів різних рівнів в результаті зростання обсягів виробництва наукоємної продукції та доходів населення;

- розв’язання власних екологічних та соціальних проблем шляхом використання новітніх технологій.

В загальному для реалізації своєї місії національна інноваційна система повинна задовольняти таким вимогам: забезпечення економічного зростання; підвищення ефективності використання інтелектуального потенціалу; забезпечення розвитку регіонів, зниження соціально-економічної диференціації; здатність інтегруватися до інноваційних систем більш високого рівня [2, с.106].

Отже, інноваційна політика більшості країн характеризується системністю та оперативним реагуванням на зовнішні зміни, одночасно залишаючись підпорядкованій загальній стратегічній меті. Як правило, до функцій держави входить визначення засад та правил діяльності на інноваційному просторі, в свою чергу бізнесові структури, здійснюючи активну інноваційну діяльність, сприяють вирішенню проблем соціально-економічного розвитку країни. Економічне та інституційне середовище, що створюється урядом, має на меті стимулювання інноваційної діяльності суб’єктів господарювання.