Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
17-33_Trigub-ekzamen.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
360.96 Кб
Скачать

28) Три хвилі деколонізації

Однак деколонізація породила й ряд проблем. Одна з них - проблема кордонів, що часто повторює лінії колоніальних володінь (87% державних кордонів в Африці й 45% -в Азії). Це стало джерелом постійної напруженості й міждержавних конфліктів.

Великою внутрішньою проблемою багатьох молодих держав стало об'єднання у їхньому складі народів з різними мовами, культурою й релігією, що, природно, призвело до внутрішніх протиріч (Ефіопія, Нігерія, Судан, Чад). В Індії така неоднорідність породила в 1947 році розкол країни на дві частини по релігійній ознаці: мусульманський Пакистан і індуїстський Індійський союз.

Здобуття незалежності дозволило колишнім колоніям стати суб'єктами світової політики, вступити в ООН. Однак політична незалежність ще не гарантувала повну самостійність молодих держав. Низький рівень економічного розвитку більшості країн, що звільнилися, змусив їх піти на співробітництво з розвиненими державами, у тому числі й з колишніми метрополіями, що в остаточному підсумку сприяло трансформації колоніалізму в неоколоніалізм - новий вид залежності, при якому на зміну прямому політичному підпорядкуванню приходять фінансові, економічні й інші засоби контролю з боку домінуючик держав.

Розпад колоніальних імперій розпочався на азійському континенті. Азійські народи більшою мірою, ніж інші залеж­ні народи, виявилися втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, в тому числі в лавах Опору, що допомогло створити в Індокитаї, Бірмі, на Філіппінах та в Індонезії масові народні армії. В Індії колонізатори самі надали зброю численним індійцям, мобілізованим для участі у війні з Японією та Німеччиною. Це не могло минутися безслідно з огляду на історію визвольної боротьби індійського народу. Схожі процеси відбувалися й на Близькому Сході.

Слід урахувати й те, що істотно змінилися патріар­хальні соціально-економічні структури країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі відносини, з'явилися пролетаріат та національна буржуазія, які були заінтере­совані, хоч і з різних причин, у ліквідації системи ко­лоніальної та напівколоніальної залежності.

Головні події на континенті розгорнулися в перше повоєнне десятиріччя. Першими проголосили незалеж­ність країни Близького Сходу й Південно-Східної Азії.

Складні процеси відбувалися у Французькому Індо­китаї. 2 вересня 1945 р. проголосила незалежність Демок­ратична Республіка В'єтнам. Але Франція зробила спробу відновити там колоніальний режим. Цс призвело до вій­ни за незалежність. У березні 1949 р. Франція надала незалежність В 'єтнаму, в 1953 р. Кампучії та Лаосу, в 1957 р. Малайзіїї.

На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. Великобританія мусила в 1946 р. погодитися на незалежність Йорданії. Ще під час другої світової війни (в 1941 р.) була формально проголошена незалежність Сірії та Лівану — підмандатних територій Франції, але фак­тично вони стали незалежними в 1946 р. після виведення французьких збройних сил.

Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885 р. Індійський національний конгрес.

У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Велико­британія запропонувала «план Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947р. утворилися неза­лежні Пакистан і Індійський Союз.

Поразка Японії надихнула на визвольну боротьбу на­роди Індокитаю, Бірми, Малайї, Індонезії, які проголо­сили свою незалежність, щойно стало відомо про розгром Японії. Радянська Армія, ліквідувавши квантунське угру­повання японських військ, допомогла Китаю вигнати японських окупантів. У 1948 р. Великобританія надала незалежність Цейлону. В тому самому році проголосили незалежність дві корейські держави.

4 липня 1946 р. США визнали незалежність Філіппін, 4 січня 1948р. проголосила незалежність Бірма.

Індонезія протягом трьох століть була колонією Гол­ландії та Португалії. За років другої світової війни її оку­пувала Японія. Після капітуляції Японії в серпні 1945 р. Індонезія проголосила незалежність.

Під приводом роззброєння залишків японської армії Голландія і Великобританія восени 1945 р. розпочали в Індонезії інтервенцію. Але Великобританія вже на початку 1946 р. вивела свої війська.

Після безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальний режим в Івдонезії Голландія надала їй незалежність та вивела свої війська. В серпні—листопаді 1949 р. було досягнуто домовленість про визнання Голландією суверенітету Республіки Сполучених Штатів Індо­незії та про входження її до складу Нідерландсько-Індонезійського Союзу на чолі з голландською короле­вою.

15 червня 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною республікою, а за кілька років (у квітні 1956 р.) розірвала всі договори конференції «круглого столу». У вересні 1950р. Індонезія стала членом ООН. До середини 50-х років майже вся Азія, за винятком кількох територій, визволилася від колоніальної залеж­ності. На цей час територія колоніальних володінь змен­шилася майже вдвоє порівняно з довоєнним часом.

З середини 50-х років розпочався новий етап розпаду колоніальних систем.

Одну з найважливіших особливостей нового етапу становило те, що розпад колоніальних систем наближав­ся до вирішальної стадії. Процес ліквідації цих систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоніальної системи в цілому.

Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Слід зазначити, що процес деколонізації роз­почався тут раніше, відразу після закінчення другої сві­тової війни.

Африканський континент було поділено між різними європейськими державами. Відсталість та роз'єднаність африканських народностей, відсутність чіткої класової диференціації та незрілість політичного руху, здавалося, давали колонізаторам підстави для сподівань на довгі ро­ки неподільного панування.

Але африканці думали інакше. Африка зробила чи­малий внесок у справу перемоги над фашизмом, і це допомогло її народам усвідомити свою силу. За приблиз­ними розрахунками, близько 1 млн африканців було мо­білізовано в армії союзників та близько 2 млн обслуго­вували діючі війська. Зросла роль африканської інтелігенції, з середовища якої вийшло багато борців за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Туре, Патріс Лумумба іа ін.

Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У зверненні П'ятого панафриканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945 р.), що зібрав представників різних партій, профспілок, на­ціональних організацій з усіх кінців Африки, було прого­лошено: «Усі колонії мають бути вільними від закордон­ного контролю, як політичного, так і економічного».

У 1947—1948 рр. відбулося велике антиколоніальне повстання на Мадагаскарі. Його очолила партія «Демок­ратичний рух за мальгашське відродження», створена в 1946 р. на базі широкого об'єднання різних верств насе­лення. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії охопили п'яту частину території острова з населенням близько 1 млн. У ході придушення повстання було вбито понад 100 тис. мальгашів, близько 20 тис. активістів р'уху ув'язнено. Проте ця героїчна боротьба позначилася на долі континенту.

В 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав народ Кенії. Це повстання, що дістало назву «мау-мау», набрало характеру своєрідної селянської війни й тривало понад чотири роки. Базою для повстанців слугували не­пролазні джунглі. Під час придушення повстання англій­ські війська вбили понад 11 тис. африканців, понад 60 тис. були ув'язнені в тюрмах та концтаборах. В органі­зації повстання колонізатори звинуватили Спілку афри­канців Кенії, створену 1946 р. Спілку заборонили, а її лідерів заарештували. Серед них був і Джомо Кеніата — майбутній перший президент незалежної Кенії.

У різних районах Африки прокотилися численні страйки, які мали не тільки економічний, а й політичний характер. Загальний страйк портових робітників у Матаді (Бельгійське Конго) в 1945 р. вилився у збройну сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. жерт­вами розправ із хвилею виступів стали 45 тис. алжирців. Масові заворушення на континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег — тепер Гана) в лютому 1948 р. англійська поліція розстріляла демонстрацію, організо­вану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29 убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час розстрілу африканських шахтарів, що страйкували в місті Енугу, було вбито 18 та поранено 31 особу.

Африканський національно-визвольний рух набирав дедалі зріліших форм. Постали політичні партії, що очо­лили боротьбу за незалежність: «Народна партія конвен­ту» в Золотому Березі під проводом Кваме Вкруми, «Національна рада Нігерії та Камеруну» під керівництвом ви­датного політичного діяча Б. Азіківе, «Демократичний рух Африки», що розгорнув свою діяльність у більшості фран­цузьких колоній, та інші організації. їхня діяльність пос­тупово підривала позиції колонізаторів.

В Африці активізувався арабський національно-ви­звольний рух.

У повоєнний період Лівія стала першою державою на африканському континенті, яка здобула незалежність, У 1950 р. ООН прийняла рішення про надання їй незалеж­ності. У грудні 1951 р. Лівію було проголошено незалежним королівством.

У 1956 р. здобули незалежність Марокко та Туніс, у 1958 р. Гвінея. В 1954 р. розпочалася визвольна війна в Алжирі, яка завершилася 1962 р. Під час референдуму 99 % алжирців проголосували за незалежність. У 1962 р. була проголошена Алжирська Народна Демократична Рес­публіка. Франція мусила визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру спричинило цілковитий розпад Фран­цузької колоніальної імперії.

Проголошення незалежності Судану в 1956 р. від­булося на хвилі повоєнної антиколоніальної боротьби. Доля Судану значною мірою пов'язана з долею арабсько­го, в тому числі єгипетського, національно-визвольного руху. В 1899 р. під час колоніального поділу Африки Судан формально отримав статус англо-єгипетського кондомініуму (спільне керівництво), а фактично став британською колонією.

Антиколоніальний рух у Єгипті дістав відгук у Судані У 1951 р. парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та проголосив Судан частиною Єгипту. Англія не визнала цього рішення, посилила свою військову присутність у Судані, проте, не покладаючись на воєнне вирішення проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм. Слід зазначити, що половину населення країни

становлять араби, що мешкають на півночі, па кордоні з Єгип­том, а південна частина країни заселена африканцями з числа негритянських етнічних спільнот. Це є істотним фактором політичної нестабільності.

В 1955 р. Установчі збори Судану ухвалили рішення про проголошення незалежності, а в 1956р. було проголо­шено незалежність Судану.

Розпад колоніальних імперій супроводжувався як веденням у ряді країн (в Алжирі, Анголі, Індонезії, Індокитаї, Малайї) колоніальних воїн, так і спробами зберегти політичну залежність колоній у нових юридичних формах. Великобританія використовувала в цих цілях форму співдружності, значно його видозмінивши. Членами Співдружності (офіційна назва об'єднання з 1948 р.) поряд з Великобританією й "старими" домініонами могли тепер стати колишні колонії, що одержали статус домініону, і навіть нові республіки. Однак зв'язки усередині Співдружності продовжували неухильно слабшати.

В 1948 р. Ірландія відкинула статус домініону, проголосила себе республікою, і вийшла зі Співдружності; згодом спеціальним британським законом було скасовано й саме поняття домініону. Індія й Шрі Ланка, які прийняли республіканські конституції в 50-х рр., залишилися в Співдружності, однак перестали брати участь у нарадах з питань оборони. У результаті цього єдина система оборони Співдружності стала розпадатися, хоча сама Співдружність і в цей час поєднує майже 50 держав.

Зовнішні зміни в структурі французької колоніальної імперії одержали відбиття в Конституції Франції 1946 р. У ній проголошувалося утворення Французького союзу. У цей союз входили, з одного боку, сама метрополія, її "заморські департаменти" і "заморські території", а з іншого боку, "території, що приєдналися, і держави". "Заморські департаменти" (3 департаменти Алжиру, Реюньон, Гвіана, Гваделупа, Мартініка) формально управлялися аналогічно департаментам самої метрополії, однак префекти тут мали ще більш широкі повноваження. Керування "заморськими територіями" (Французька Західна Африка, Нова Каледонія, Мадагаскар і ін.) зосереджувалося в руках призначуваного французьким урядом губернатора, що мав право дострокового розпуску місцевої асамблеї (ради) і право вето відносно її рішень. " Територіями й державами, що приєдналися " були французькі протекторати.

Конституція Франції 1958 р. передбачала новий варіант об'єднання - так зване Співтовариство, куди ввійшли 17 африканських колоній, що одержали місцеву автономію. Інші території зберегли колишній статус.

Завершальним «акордом» деколонізації стало визволення від колоніальної залежності решти народів тропічної Африки наприкінці 60 – 70 років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії і Португалії виникло близько 40 незалежних держав. Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши з ними політичні і економічні зв’язки.

В 70-80 роки зазнала краху остання португальська колоніальна імперія. Визволилися Ангола й Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Здобуття незалежності Намібією в березні 1990р. завершило цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.

Було ліквідовано режим апартеїду в ПАР, в 1994 р. там була прийнята тимчасова Конституція. На початку 90-х рр. у країнах Африки прийнято більше 30 нових конституцій, що передбачають поділ влади, існування декількох партій, юридичні гарантії прав людини.

Однак ситуація в багатьох країнах продовжує залишатися нестабільною, нові інститути не можуть зміцнитися, діють найчастіше неефективно. У меншому масштабі зазначені зміни торкнулися країни Азії, хоча в деяких з них були ліквідовані авторитарні режими (Філіппіни, Південна Корея й ін.).

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]