
- •17) Роль оон в процесі деколонізації
- •18) Ядерний чинник у відносинах срср і сша
- •Перші успіхи у справі обмеження гонки озброєнь
- •19) Візит р.Ніксона до срср і підписання Договору про обмеження систем про і тимчасова угода осо-1
- •20) Утворення Європейського економічного співтовариства
- •21) «Нова східна політика» фрн
- •22) Курс Франції на розрядку та співробітництво «від Атлантики до Уралу»
- •23) Нарада з безпеки і співробітництва в Європі 1975р.
- •24) Основні положення Заключного Акту Нараду з безпеки і співробітництва в Європі 1975
- •25) Договір 1968 про нерозповсюдження ядерної зброї (в методичне сам договор стр.32)
- •Ключові принципи дняз
- •Принцип нерозповсюдження
- •Принцип роззброєння
- •26) Договір 1974 між срср і сша про обмеження підземних випробувань
- •27) Декларація оон про деколонізацію.
- •28) Три хвилі деколонізації
- •29) Становлення ідеології та практики Руху неприєднання
- •30) Вибір шляхів модернізації країн, що визволилися, та культурно-цивілізаційні блоки
- •31) Проблеми нового міжнародного економічного порядку
- •32) Миротворча діяльність оон
- •33) Діяльність оон у галузі прав людини
28) Три хвилі деколонізації
Однак деколонізація породила й ряд проблем. Одна з них - проблема кордонів, що часто повторює лінії колоніальних володінь (87% державних кордонів в Африці й 45% -в Азії). Це стало джерелом постійної напруженості й міждержавних конфліктів.
Великою внутрішньою проблемою багатьох молодих держав стало об'єднання у їхньому складі народів з різними мовами, культурою й релігією, що, природно, призвело до внутрішніх протиріч (Ефіопія, Нігерія, Судан, Чад). В Індії така неоднорідність породила в 1947 році розкол країни на дві частини по релігійній ознаці: мусульманський Пакистан і індуїстський Індійський союз.
Здобуття незалежності дозволило колишнім колоніям стати суб'єктами світової політики, вступити в ООН. Однак політична незалежність ще не гарантувала повну самостійність молодих держав. Низький рівень економічного розвитку більшості країн, що звільнилися, змусив їх піти на співробітництво з розвиненими державами, у тому числі й з колишніми метрополіями, що в остаточному підсумку сприяло трансформації колоніалізму в неоколоніалізм - новий вид залежності, при якому на зміну прямому політичному підпорядкуванню приходять фінансові, економічні й інші засоби контролю з боку домінуючик держав.
Розпад колоніальних імперій розпочався на азійському континенті. Азійські народи більшою мірою, ніж інші залежні народи, виявилися втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, в тому числі в лавах Опору, що допомогло створити в Індокитаї, Бірмі, на Філіппінах та в Індонезії масові народні армії. В Індії колонізатори самі надали зброю численним індійцям, мобілізованим для участі у війні з Японією та Німеччиною. Це не могло минутися безслідно з огляду на історію визвольної боротьби індійського народу. Схожі процеси відбувалися й на Близькому Сході.
Слід урахувати й те, що істотно змінилися патріархальні соціально-економічні структури країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі відносини, з'явилися пролетаріат та національна буржуазія, які були заінтересовані, хоч і з різних причин, у ліквідації системи колоніальної та напівколоніальної залежності.
Головні події на континенті розгорнулися в перше повоєнне десятиріччя. Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу й Південно-Східної Азії.
Складні процеси відбувалися у Французькому Індокитаї. 2 вересня 1945 р. проголосила незалежність Демократична Республіка В'єтнам. Але Франція зробила спробу відновити там колоніальний режим. Цс призвело до війни за незалежність. У березні 1949 р. Франція надала незалежність В 'єтнаму, в 1953 р. — Кампучії та Лаосу, в 1957 р. —Малайзіїї.
На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. Великобританія мусила в 1946 р. погодитися на незалежність Йорданії. Ще під час другої світової війни (в 1941 р.) була формально проголошена незалежність Сірії та Лівану — підмандатних територій Франції, але фактично вони стали незалежними в 1946 р. після виведення французьких збройних сил.
Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885 р. Індійський національний конгрес.
У 1947 р. Індія отримала статус домініону. В країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Великобританія запропонувала «план Маунтбеттена», який передбачав поділ країни. В серпні 1947р. утворилися незалежні Пакистан і Індійський Союз.
Поразка Японії надихнула на визвольну боротьбу народи Індокитаю, Бірми, Малайї, Індонезії, які проголосили свою незалежність, щойно стало відомо про розгром Японії. Радянська Армія, ліквідувавши квантунське угруповання японських військ, допомогла Китаю вигнати японських окупантів. У 1948 р. Великобританія надала незалежність Цейлону. В тому самому році проголосили незалежність дві корейські держави.
4 липня 1946 р. США визнали незалежність Філіппін, 4 січня 1948р. проголосила незалежність Бірма.
Індонезія протягом трьох століть була колонією Голландії та Португалії. За років другої світової війни її окупувала Японія. Після капітуляції Японії в серпні 1945 р. Індонезія проголосила незалежність.
Під приводом роззброєння залишків японської армії Голландія і Великобританія восени 1945 р. розпочали в Індонезії інтервенцію. Але Великобританія вже на початку 1946 р. вивела свої війська.
Після безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальний режим в Івдонезії Голландія надала їй незалежність та вивела свої війська. В серпні—листопаді 1949 р. було досягнуто домовленість про визнання Голландією суверенітету Республіки Сполучених Штатів Індонезії та про входження її до складу Нідерландсько-Індонезійського Союзу на чолі з голландською королевою.
15 червня 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною республікою, а за кілька років (у квітні 1956 р.) розірвала всі договори конференції «круглого столу». У вересні 1950р. Індонезія стала членом ООН. До середини 50-х років майже вся Азія, за винятком кількох територій, визволилася від колоніальної залежності. На цей час територія колоніальних володінь зменшилася майже вдвоє порівняно з довоєнним часом.
З середини 50-х років розпочався новий етап розпаду колоніальних систем.
Одну з найважливіших особливостей нового етапу становило те, що розпад колоніальних систем наближався до вирішальної стадії. Процес ліквідації цих систем набрав глобального характеру. Національно-визвольна боротьба була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоніальної системи в цілому.
Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Слід зазначити, що процес деколонізації розпочався тут раніше, відразу після закінчення другої світової війни.
Африканський континент було поділено між різними європейськими державами. Відсталість та роз'єднаність африканських народностей, відсутність чіткої класової диференціації та незрілість політичного руху, здавалося, давали колонізаторам підстави для сподівань на довгі роки неподільного панування.
Але африканці думали інакше. Африка зробила чималий внесок у справу перемоги над фашизмом, і це допомогло її народам усвідомити свою силу. За приблизними розрахунками, близько 1 млн африканців було мобілізовано в армії союзників та близько 2 млн обслуговували діючі війська. Зросла роль африканської інтелігенції, з середовища якої вийшло багато борців за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Туре, Патріс Лумумба іа ін.
Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У зверненні П'ятого панафриканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945 р.), що зібрав представників різних партій, профспілок, національних організацій з усіх кінців Африки, було проголошено: «Усі колонії мають бути вільними від закордонного контролю, як політичного, так і економічного».
У 1947—1948 рр. відбулося велике антиколоніальне повстання на Мадагаскарі. Його очолила партія «Демократичний рух за мальгашське відродження», створена в 1946 р. на базі широкого об'єднання різних верств населення. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії охопили п'яту частину території острова з населенням близько 1 млн. У ході придушення повстання було вбито понад 100 тис. мальгашів, близько 20 тис. активістів р'уху ув'язнено. Проте ця героїчна боротьба позначилася на долі континенту.
В 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав народ Кенії. Це повстання, що дістало назву «мау-мау», набрало характеру своєрідної селянської війни й тривало понад чотири роки. Базою для повстанців слугували непролазні джунглі. Під час придушення повстання англійські війська вбили понад 11 тис. африканців, понад 60 тис. були ув'язнені в тюрмах та концтаборах. В організації повстання колонізатори звинуватили Спілку африканців Кенії, створену 1946 р. Спілку заборонили, а її лідерів заарештували. Серед них був і Джомо Кеніата — майбутній перший президент незалежної Кенії.
У різних районах Африки прокотилися численні страйки, які мали не тільки економічний, а й політичний характер. Загальний страйк портових робітників у Матаді (Бельгійське Конго) в 1945 р. вилився у збройну сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. жертвами розправ із хвилею виступів стали 45 тис. алжирців. Масові заворушення на континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег — тепер Гана) в лютому 1948 р. англійська поліція розстріляла демонстрацію, організовану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29 убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час розстрілу африканських шахтарів, що страйкували в місті Енугу, було вбито 18 та поранено 31 особу.
Африканський національно-визвольний рух набирав дедалі зріліших форм. Постали політичні партії, що очолили боротьбу за незалежність: «Народна партія конвенту» в Золотому Березі під проводом Кваме Вкруми, «Національна рада Нігерії та Камеруну» під керівництвом видатного політичного діяча Б. Азіківе, «Демократичний рух Африки», що розгорнув свою діяльність у більшості французьких колоній, та інші організації. їхня діяльність поступово підривала позиції колонізаторів.
В Африці активізувався арабський національно-визвольний рух.
У повоєнний період Лівія стала першою державою на африканському континенті, яка здобула незалежність, У 1950 р. ООН прийняла рішення про надання їй незалежності. У грудні 1951 р. Лівію було проголошено незалежним королівством.
У 1956 р. здобули незалежність Марокко та Туніс, у 1958 р. —Гвінея. В 1954 р. розпочалася визвольна війна в Алжирі, яка завершилася 1962 р. Під час референдуму 99 % алжирців проголосували за незалежність. У 1962 р. була проголошена Алжирська Народна Демократична Республіка. Франція мусила визнати незалежність Алжиру. Визволення Алжиру спричинило цілковитий розпад Французької колоніальної імперії.
Проголошення незалежності Судану в 1956 р. відбулося на хвилі повоєнної антиколоніальної боротьби. Доля Судану значною мірою пов'язана з долею арабського, в тому числі єгипетського, національно-визвольного руху. В 1899 р. під час колоніального поділу Африки Судан формально отримав статус англо-єгипетського кондомініуму (спільне керівництво), а фактично став британською колонією.
Антиколоніальний рух у Єгипті дістав відгук у Судані У 1951 р. парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та проголосив Судан частиною Єгипту. Англія не визнала цього рішення, посилила свою військову присутність у Судані, проте, не покладаючись на воєнне вирішення проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм. Слід зазначити, що половину населення країни
становлять араби, що мешкають на півночі, па кордоні з Єгиптом, а південна частина країни заселена африканцями з числа негритянських етнічних спільнот. Це є істотним фактором політичної нестабільності.
В 1955 р. Установчі збори Судану ухвалили рішення про проголошення незалежності, а в 1956р. було проголошено незалежність Судану.
Розпад колоніальних імперій супроводжувався як веденням у ряді країн (в Алжирі, Анголі, Індонезії, Індокитаї, Малайї) колоніальних воїн, так і спробами зберегти політичну залежність колоній у нових юридичних формах. Великобританія використовувала в цих цілях форму співдружності, значно його видозмінивши. Членами Співдружності (офіційна назва об'єднання з 1948 р.) поряд з Великобританією й "старими" домініонами могли тепер стати колишні колонії, що одержали статус домініону, і навіть нові республіки. Однак зв'язки усередині Співдружності продовжували неухильно слабшати.
В 1948 р. Ірландія відкинула статус домініону, проголосила себе республікою, і вийшла зі Співдружності; згодом спеціальним британським законом було скасовано й саме поняття домініону. Індія й Шрі Ланка, які прийняли республіканські конституції в 50-х рр., залишилися в Співдружності, однак перестали брати участь у нарадах з питань оборони. У результаті цього єдина система оборони Співдружності стала розпадатися, хоча сама Співдружність і в цей час поєднує майже 50 держав.
Зовнішні зміни в структурі французької колоніальної імперії одержали відбиття в Конституції Франції 1946 р. У ній проголошувалося утворення Французького союзу. У цей союз входили, з одного боку, сама метрополія, її "заморські департаменти" і "заморські території", а з іншого боку, "території, що приєдналися, і держави". "Заморські департаменти" (3 департаменти Алжиру, Реюньон, Гвіана, Гваделупа, Мартініка) формально управлялися аналогічно департаментам самої метрополії, однак префекти тут мали ще більш широкі повноваження. Керування "заморськими територіями" (Французька Західна Африка, Нова Каледонія, Мадагаскар і ін.) зосереджувалося в руках призначуваного французьким урядом губернатора, що мав право дострокового розпуску місцевої асамблеї (ради) і право вето відносно її рішень. " Територіями й державами, що приєдналися " були французькі протекторати.
Конституція Франції 1958 р. передбачала новий варіант об'єднання - так зване Співтовариство, куди ввійшли 17 африканських колоній, що одержали місцеву автономію. Інші території зберегли колишній статус.
Завершальним «акордом» деколонізації стало визволення від колоніальної залежності решти народів тропічної Африки наприкінці 60 – 70 років ХХ століття. На руїнах колоніальних імперій Великобританії, Франції, Бельгії і Португалії виникло близько 40 незалежних держав. Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши з ними політичні і економічні зв’язки.
В 70-80 роки зазнала краху остання португальська колоніальна імперія. Визволилися Ангола й Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Здобуття незалежності Намібією в березні 1990р. завершило цей глобальний процес ліквідації колоніалізму.
Було ліквідовано режим апартеїду в ПАР, в 1994 р. там була прийнята тимчасова Конституція. На початку 90-х рр. у країнах Африки прийнято більше 30 нових конституцій, що передбачають поділ влади, існування декількох партій, юридичні гарантії прав людини.
Однак ситуація в багатьох країнах продовжує залишатися нестабільною, нові інститути не можуть зміцнитися, діють найчастіше неефективно. У меншому масштабі зазначені зміни торкнулися країни Азії, хоча в деяких з них були ліквідовані авторитарні режими (Філіппіни, Південна Корея й ін.).