4. Голод 1921 – 1923 рр.

Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Причинами, що викликали голод 1921-1923 pp., вважають:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України;

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

 Незважаючи на горе і страждання мільйонів людей, зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.

Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

Наслідки голоду 1921-1923 pp. :

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

5. Створення срср. Входження України до срср.

Союзний договір 1922р. 30 грудня 1922 р. I з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу таСоюзний договір. Передбачалося передати ці документи на додатковий розгляд Центральних виконавчих комітетів (ЦВК) союзних республік, після чого найближча чергова сесія новоутвореного ЦВК СРСР мала затвердити текст Декларації та Союзного договору і ввести їх у дію. Остаточне прийняття цих документів відкладалося до II з'їду Рад СРСР.

Утворювався об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами:ЩК чотирьох радянських союзних республік - Росії, України, Білорусії іЗСФРР (Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, до складу якоі входили Азербайджанська, Вірменська, Грузинська соціалютичні радянські республіки)

Прийняття Конституції СРСР. Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на ІІ з'їзді Рад СРСР(січень 1924 р). II з'їзд Рад СРСР проголосив, що незалежні радянські республіки добровільно і на рівних засадах вступають у державний союз і деякі свої повноваження передають органам центральної влади .

31 січня 1924 р. П з'їзді Рад СРСР прийняв Конституції СРСР. Вона складалася з двох частин - Декларації і Союзного договору про утворення СРСР (текст останнього істотно відрізнявся від проекту Союзного договору 1922 р) Конституція закріпила право кожної союзної республіки на вільних вихід із Союзу; встановила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала Російській комуністичній партії (більшовиків), а легальна опозиція була ліквідована, тому ці суверенні права залишалися фіктивними. Механізм можливого виходу республік із складу СРСР не був передбачений

Повноваження України у складі СРСР. У травні ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження УСРР до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади и управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до союзу.

Але реалізація задуму про Союз як об'єднання суверенних і рівноправних республік пішла іншим руслом. Після смерті В. Леніна взяла гору жорстка централізаторська тенденція, яка дедалі посилювалась у роки авторитарного керівництва Й. Сталіна. Вона неминуче вела до обмеження прав союзних республік І звуження їхньої  суверенності.

Однак проголошення СРСР закріпило деякі завоювання українського народу. Було визнано територіальну цілісність України, створено власний адміністративний апарат. Деякі права на національно-культурне життя дістали  і представники  національних меншин, які здавна компактно проживали в Україні.

Територіально-адміністративний устрій УСРР. Українська Соціалістична Радянська Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацькоїГетьманщини XVIII ст.

Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. У 1925 р. тутнараховувалося 28 млн чоловік: із них 22 млн - українці, 6 млн - росіяни, євреї, поляки, греки, болгари, молдавани, німці, представники інші національностей. Цього часу в республіці впроваджувалася триступенева системи управління: центр-округ-район. Було утворено 41 округ і 706 районів. У місцях компактного, проживання національних груп неукраїнського населення існувало 12 національних районів і 538 сільських Рад - болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських тощо.

6. Причини запровадження і суть політики коренізації.

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".

Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур,  прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті.

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25–35%, а у 1927 р. – 52–54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове навчання. У 1927 р. – 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – з єврейською, 31 – з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.