86.Засоби фізичного виховання.
Основними завданнями фізичного виховання є:1) створення умов для нормального фізичного розвитку, збереження здоров'я;2) оволодіння знаннями про організм людини;3) набуття санітарно-гігієнічних умінь та навичок;4) підтримання організму в здоровому стані.
У процесі фізичного виховання використовують такі засоби:1) натуральні сили природи — сонце, повітря, воду;2) організацію правильного режиму харчування, праці та відпочинку;3) гігієнічну гімнастику;4) гігієну догляду за тілом;5) спортивні ігри, туризм, працю.
Усі названі засоби, які забезпечують фізичне виховання людини, слід використовувати комплексно з урахуванням вікових та індивідуальних особливостей вихованців і матеріальних умов.
87.Трудове виховання.
Завдання трудового виховання зумовлені загальнолюдськими потребами життя людини в суспільстві та природному середовищі. До них належать:1) формування в людини любові до праці як її природної потреби, необхідності активної життєдіяльності;2) забезпечення соціально-психологічних умов для підтримання і розвитку фізичного та психічного напруження особистості, з метою утримання членів суспільства на достатньому рівні працездатності;3) формування у вихованців уміння і навичок у певних видах продуктивної праці;4) виховання поваги до людей праці та бережливості до результатів праці.
Трудове виховання — тривалий процес. По суті він охоплює все життя людини. Проте його основи закладаються в дитинстві. Значною мірою риса працьовитості людини є моральною категорією і належить до загальнолюдських морально-духовних цінностей. Тому так важливо в ранньому дитинстві сформувати психологічні засади працелюбства людини.
88.Екологічне виховання.
Екологічне виховання передбачає оволодіння людиною знаннями в царині екології та формування в неї моральної відмові дальності за збереження природного довкілля і розумного співіснування з ним. Система екологічного виховання не може бути лише відрізком у житті людини, адже це невід'ємна частина її культу* ри. Тому впродовж всього життя має відбуватися процес становлення й удосконалення культури життя людини в природному середовищі, аби дотримуватися рівноваги та науково доцільних вимог симбіозу.
Основні напрями екологічного виховання — це система життєдіяльності сім'ї, виховний вплив дитячих дошкільних виховних закладів, діяльність загальноосвітньої школи та позашкільних виховних закладів, навчання у професійних освітніх закладах, професійна діяльність людини, вплив засобів масової інформації тощо.
У процесі екологічного виховання можна застосовувати різні форми: екскурсії, бесіди, ігри, уроки, практичну природоохоронну діяльність, конференції, диспути, колективні творчі справи та ін.Для формування екологічної культури педагоги використовують різні засоби: усну народну творчість, природне середовище, кінофільми, науково-популярну літературу, телевізійні програми та ін.
Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду, формування національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.
54=54=54=54=54
Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення на кожному етапі.
Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу здійснюється в певний послідовності.
Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал. Коли йдеться про виховання класу, то мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед шкалою.
Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Виходячи з цих даних, можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав цей взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення поставленої мети.
Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки відповідно до ідеалу.
Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу.
На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом.
Управління процесом виховання — діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців.
55=55=55=55=55=55
Метод (від грецького "методос" – шлях) – шлях досягнення визначеної мети.
Стосовно шкільної практики методи виховання – це конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою вирішення педагогічних завдань у процесі спільної діяльності вихованців і вихователів.
Проблема вибору методів виховання є надзвичайно складною. Не існує універсального чи універсальних методів виховання. Але завдання удосконалення методів є необхідною умовою будь-якого процесу виховання і кожен вихователь в міру своїх сил і можливостей, вирішує їх, вносить в розробку загальних методів свої частинні зміни, доповнення, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі частинні удосконалення методів називають прийомами виховання. Прийом виховання — частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.
Виділяється також поняття засобу виховання (засобами виховання, як правило, є предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються для вирішення педагогічних завдань). Під прийомом розуміють одиничну дію, під засобом — сукупність прийомів виховання. Засіб – це вже не прийом, але ще й не метод. Наприклад, праця - це засіб виховання, але зразок, оцінка праці, вказівки на допущені помилки в роботі – це прийоми. Слово (в широкому розумінні) – засіб виховання, але репліка, іронічне зауваження, порівняння -прийоми. У цьому зв'язку інколи метод виховання визначають як систему прийомів і засобів, що використовуються для досягнення визначеної мети.
Знання методів, прийомів і засобів виховання, уміння вірно й ефективно їх використовувати – це одна з найважливіших характеристик рівня педагогічної майстерності.
. Засоби виховання. Методи виховання стають засобами, якщо вони є компонентами виховного процесу. Крім методів існують і інші засоби виховання, з якими методи тісно взаємопов'язані і використовуються в єдності. Наприклад, научні посібники, твори образотворчого і музичного мистецтва, засоби масової інформації та ін. - необхідне підґрунтя для ефективного використання методів. До засобів виховання належать також різноманітні види діяльності (ігрова, навчальна, трудова), педагогічна техніка (мова, міміка, рухи тощо), засоби, що забезпечують нормальну життєдіяльність учителів і учнів.
56=56=56=56=56
У структурі виховання в широкому розумінні цього процесу чільне місце посідає самовиховання і перевиховання. З часу народження дитина поступово включається в складний процес власної соціалізації. Коли дитина оволодіває певною сумою соціального досвіду, вона починає усвідомлювати себе як особистість, у неї під впливом значного обсягу потреб виникає прагнення до самовиховання.
Самовиховання — це систематична і цілеспрямована діяльність особистості, зорієнтована на формування та вдосконалення її позитивних якостей і подолання негативних. В.О. Сухомлинський зазначав, що у "вихованні особистості одна з провідних мелодій належить самовихованню"1. У процесі самовиховання учителю-вихователю й батькам важливо організувати позитивний приклад, певний ідеал. Це духовний маяк, на який буде орієнтуватися вихованець.
Перевиховання — система виховних впливів педагога на вихованця з метою гальмування негативних проявів у поведінці та переорієнтацію особистості на позитивні дії. Перевихованням можна займатися лише з проекцією на конкретну особистість, враховуючи особливості її фізичного, психічного й соціального розвитку.
57=57=57=57=57Колектив (від лат. collectivus- збірний) - організована форма об'єднання людей на основі спільної соціально значущої діяльності. Немає людини, яка упродовж свого життя не входила б до складу багатьох колективів, які формуються та Існують у найрізноманітніших сферах життєдіяльності: виробничо-економічній (ланки, артілі, бригади, цехи тощо); соціальній (общини, громади, сходи); навчальній (клас, школа, гурток) і т. д. Без колективу неможливий процес соціалізації особистості. Колектив формує колективність як системну якість його учасників, яка проявляється у здатності до взаємоприйнятні, взаєморозуміння та взаємодії у процесі життєорганізації кожного
Для колективу властива низка основних ознак:
1. Системна організація, у якій системотворчим чинником виступає загальноприйнята ціль, яка в учнівських колективах має суспільно значущу спрямованість і визначається відповідними державними актами.
2. Спільна особистісне значуща і суспільно корисна діяльність, пов'язана з навчанням, самовихованням, окремими видами фізичної праці, організацією спільнот корисного дозвілля.
3. Особлива структура, визначена відповідними статутами, згідно з кількісними та якісними ознаками певного колективу. Наприклад, загальношкільний та класний колективи відрізнятимуться не лише за кількісними ознаками, а й якісними, що відповідним чином впливатиме на їхню структуру.
4. Як загальношкільний, так і класні учнівські колективи мають свої органи управління: загальні збори, учнівський комітет, раду колективу. Залежно від потреб та специфіки поставлених завдань створюються комісії, штаби, обираються уповноважені особи, які представляють інтереси колективу і в той час кожного його члена.
5. Для кожного колективу властива певна динаміка життя, яка визначається кількістю, якістю, масштабністю поставлених цілей і характером та повнотою їхнього виконання.
Як загальношкільний, так і класні учнівські колективи виконують низку функцій:
- організації навчально-виховної, дозвільної діяльності учнів із метою розвитку їхніх нахилів та здібностей, підготовки до майбутнього повноцінного акме-періоду життя;
- формування досвіду спілкування, реалізації існуючих суспільних відносин, ділових стосунків, які передбачають вимогливість, відповідальність, контроль, взаємозалежність, взаємоповагу тощо;
- реалізації у процесі виховання моральної сутності особистості;
- виховання колективістських стосунків на основі взаємоприйняття членами учнівського колективу один одного, формування завдяки цьому гуманістичних якостей особистості;
- виконання ролі первинної референтної групи в умовах первинних ситуацій успіху членів колективу;
- коригування та регулювання поведінки та діяльності їх на основі загальноприйнятих у колективі норм.
58-58-58-58-58-58-Види та структура колективу Прийнято розрізняти такі різні типи шкільних колективів: 1) навчальні (класний, загальношкільний, предметних гуртків); 2) самодіяльні організації (колективи художньої самодіяльності: хор, ансамблі, гуртки); 3) товариства (спортивні, наукові й т. д.); 4) об'єднання за інтересами; 5) тимчасове об'єднання для певних видів діяльності. Кожний із цих колективів, якщо розглядати його як систему, складається з певних компонентів, які, будучи запущені в дію своїм системотворчим чинником, породжують певну системну властивість, яка мас здатність реляційного впливу на свої складові, що й визначає ефективність виховної роботи у колективі та через колектив.
58=58=58=58=58=58
Як правило, в школі всі учні об'єднуються в єдиний загальношкільний колектив, організація і функціонування якого має надзвичайно важливе педагогічне значення. Однак, безпосереднього переходу від загальношкільного колективу до кожного окремого учня здебільшого не буває. Цей перехід опосередковується за допомогою первинних колективів у вигляді навчальних груп, бригад, загонів, гуртків тощо, що є складовими загальношкільного колективу.
Клас є постійним первинним колективом, що систематично об'єднує учнів приблизно одного віку для спільної навчальної і позакласної роботи.
Тимчасовими первинними колективами в умовах школи є різноманітні групи, бригади, колективи художньої самодіяльності тощо.
В структурі виховного колективу велику роль відіграють органи учнівського самоврядування: учнівський комітет (рада), старости в класах, а також в гуртках художньої самодіяльності.
Ці органи і "лідери" вважаються формальними в учнівських колективах. Крім цих "формальних" структур, в колективах керують і "неформальні" структури, які офіційно не обираються і не призначаються, але реально впливають на колективну діяльність і громадську думку. їх називають "малими групами" і "неформальними лідерами".
59=59=59=59=59
Важливою умовою розвитку дитячого колективу Макаренко називав "закон руху вперед". Цей закон означає те, що виховну роботу треба будувати так, щоб неперервно росла потреба творити щось нове, потреба діла. У цьому зв’язку Макаренко розробив систему перспективних ліній, яка ставила перед вихованцями далекі і близькі цілі, дозволяла жити колективу напруженим, цілеспрямованим життям. Ця система виглядала так: близька перспектива – віра в завтрашню радість, особливо для молодших дітей; середня перспектива – проект колективної дії, дещо віддаленої в часі; далека перспектива – майбутнє вихованця чи майбутнє закладу.
Велике значення у згуртуванні колективу Макаренко віддавав традиціям, які дають змогу зберегти досвід минулих літ і здійснити наступність поколінь. Саме наявність традицій у колективі визначає те, наскільки він склався. Вони є тим колективним законом, який регулює поведінку і позбавляє необхідності вирішувати щоразу у кожному випадку як діяти. З іншої сторони, традиції прикрашають життя дітей. Живучи за встановленими традиціями, вихованці почувають себе в обстановці особливого колективного закону, гордяться ним і намагаються його поліпшити.
60=60=60=60=60
Макаренко запропонував класифікацію колективів за стадіями їх розвитку. Залежно від того, ким пред’являються вимоги у вирішенні колективних питань (педагогом, активом чи кожним членом до самого себе), він виділяв наступні чотири стадії колективу:
– перша – колективу ще нема, керівник змушений виступати у ролі "диктатора";
– друга – виділяються активісти, які підтримують керівника і беруть на себе частину його повноважень;
– третя – колектив повністю склався, більшість функцій керівника переходить до органів самоврядування;
– четверта – кожний перебуває на рівні самовиховання, ставлячи колективну вимогу сам до себе.
У житті і розвитку колективу Макаренко відводив важливе місце побудові системи взаємовідносин між його членами. Він вважав, що в організованому колективі повинні бути взаємини відповідальної залежності, спільної відповідальності за колективну справу. Вимагав якомога більше залежностей у колективі. Систему залежностей Макаренко будував шляхом складного переплетення підкорення і наказу. Вихованець повинен уміти підкорятися і наказувати.
Важливими засобами досягнення цього Макаренко розглядав, перш за все, зведені загони та систему уповноважених. Саме тут найбільшою мірою переплітались відносини підлеглості та проявлялась колективна відповідальність за справу. Тому Макаренко виступав, щоб зведених загонів і уповноважених було якомога більше.
За допомогою такої організації колективу Макаренку вдалося запровадити у своїх закладах методику паралельної педагогічної дії. Сутність даної методики полягає не в прямому впливові вихователя на особистість вихованця, а через первинний колектив, до якого цей вихованець входить. Ця методика дозволяє зняти опір дитини виховним впливам, оскільки позиція педагога є прихованою. Але вона дає бажані плоди лише за умови правильного розвитку колективу, коли інтереси особи і інтереси колективу знаходяться в гармонії, коли актив не зловживає своїми повноваженнями. Методика паралельної дії може застосовуватись паралельно із постановкою прямої вимоги.
61=61=61=61=61
На розвиток і становлення колективу впливають такі соціально-педагогічні чинники: 1. Глибоке знання вихователями наукових психолого-педагогічних основ теорії та практики формування і розвитку колективу
2. Забезпечення наступності та єдності у роботі педагогів з колективом. Педагоги, які працюють з колективом, мають добре усвідомлювати особливості колективу, його мету, сповідувати єдині принципи виховання та управління. 3. Володіння технікою формування перспективних напрямів. Виховна перспектива — це значущі завдання, цілі, що відповідають потребам розвитку особистості, колективу, стимулюють діяльність, відповідають віковим, індивідуальним особливостям. Перспективи характеризуються: захопленістю справами, що базуються на інтересі; суспільною цінністю завдань, цілей, конкретних справ, пов´язаних з працею та життям; чіткою організацією діяльності, спрямованої на досягнення мети; педагогічною доцільністю, вихованням в учнів моральних якостей. 62=62=62=62=62=62
Основною ланкою у становленні виховного колективу є учнівське самоврядування — самодіяльна організація дитячого життя в школі. Воно уособлює демократичну та самодіяльну атмосферу, захищає й забезпечує права всіх учасників колективу, сприяє формуванню у них громадянськості, організаторських якостей, допомагає педагогічному колективу в проведенні різноманітних заходів, виступає їх ініціатором. Загалом учнівське самоврядування є незамінним помічником педагогів. У сучасній школі, яка самостійно формує органи самоврядування, воно представлене за одним із трьох варіантів:
1. Представницький варіант. До учнівського комітету входять старости всіх класів. Така структура дає змогу оперативно доводити до відома учнів, особливо у великій школі, рішення учнівського комітету, організувати будь-яку акцію, підбити підсумки.
2. Комунарський варіант. Передбачає при організації конкретної справи створення тимчасового штабу або ради із зацікавлених учнів. Члени ради вирішують (з участю вчителів), як залучити весь колектив школи чи групу класів до справи, дають доручення, організовують роботу (свята, спартакіади, олімпіади, масові подорожі тощо). Після їх завершення штаб (рада) самоліквідується, натомість виникає інша тимчасова структура для нової справи.
3. Комісійний варіант. Згідно з ним на загальних зборах чи конференції формується учнівський комітет у складі 9—15 осіб. Вони обирають зі свого складу голову, заступника, секретаря комітету, решта очолюють комісії, до яких добирають активістів класів. Такий склад комітету є сталим, але часто він буває заформалізованим або взагалі бездіяльним.
Важливими умовами плідної діяльності учнівського самоврядування є: розуміння учнями й активом завдань, змісту і суті самоврядування; вміння самостійно планувати, організовувати роботу, координувати зусилля різних ланок самоврядування, постійно здійснювати самоконтроль; уміння враховувати, регулювати, аналізувати свою діяльність, об'єктивно її оцінювати; пошук ефективних форм і методів діяльності органів самоврядування, творче використання досвіду інших шкіл.
63=63=63=63=63=63
Соціальна проблема пов'язана з тим, що в процесі соціального становлення учень стає членом тієї чи іншої групи ровесників. Будь-який навчальний колектив має двобічну систему внутрішніх відносин – формальну та неформальну. Офіційні відносини регламентуються наказами, настановами, інструкціями та розпорядженнями і здійснюються шляхом нормативної поведінки. Проте існують стосунки, які неможливо урегулювати адміністративно. Ці стосунки зумовлюються неформальною структурою колективу і виявляються за допомогою соціометрії. Неформальні міжособистісні відносини в класах можуть відігравати важливу як позитивну, так і негативну роль щодо згуртованості, організованості, підвищення якості навчально-пізнавальної діяльності учнів.
Відповідно до спрямованості неформальні групи, що функціонують у навчальному колективі, можна розподілити на: – соціально позитивні (активісти, позитивні лідери групи й ті, хто дотримується їхнього прикладу); – байдужі до соціального життя (так звані середняки); – антисоціальні (негативні лідери та особи, які підпадають під їхній вплив).
В процесі адаптації, самоідентифікації учень прилучається до однієї з охарактеризованих вище неформальних груп. Колектив, зокрема навчальний, як форма організації учнів в ідеалі повинен бути частиною структури суспільства і мати такі риси: єдність цілей, узгодженість вольових дій щодо їх досягнення, відсутність антагонізму, співробітництво, взаємодопомога, дисципліна, яка заснована на відповідальності. Навчальний колектив за своєю організацією тим нижче спускається до рівня групи, чим гірший у ньому соціально-психологічний клімат. Наприклад, явище, яке вчені назвали «порядок клювання», трапляється в багатьох колективах з низькою дисципліною, неблагополучним соціально-психологічним кліматом.
Механізм впливу колективу на особистість загалом, і навчального колективу на учня зокрема, ще недостатньо вивчений. Можна виокремити такі прийоми цього впливу: навіювання, наслідування, ідентифікація.
Ознаками, які свідчать про зміни в особистості вихованця, що відбулися завдяки виховному впливу навчального колективу, можна вважати такі: – позитивні зміни у характері діяльності, за якими стоїть зміна мотивації даної діяльності, пов'язана з виникненням нових ціннісних орієнтирів; – нове ставлення до загальнолюдських, національних, професійних цінностей, що виражаються в різних формах (ставлення до навчально-пізнавальної діяльності, зміна у зовнішньому вигляді); – готовність до виконання таких завдань у житті навчального колективу, які раніше відкидались або виконувалися без будь-якого зацікавлення, формально; – нове ставлення до членів колективу, яке відбивається в нових, позитивних формах спілкування з ровесниками, проявом уваги, інтересу, співчуття; – зміна поведінки в цілому, її «почерку», стилю, яка свідчить про те, що в особистості даного вихованця відбулися зрушення щодо його звичок, інтересів, потреб та запитів.
64=64=64=64=64=64
Сім 'я, родина - це соціальний осередок, який найтісніше об'єднує людей на основі шлюбних і кровних зв'язків.
Сім'я є першоосновою духовного, економічного та соціального розвитку суспільства.. Основними функціями сучасної сім'ї є економічна, репродуктивна, виховна, реактивна, комунікативна, регулятивна.
Економічна функція забезпечує статус сім'ї як повноправної виробничо-господарської одиниці і є необхідною умовою добробуту, фізичного, морального й духовного розвитку усіх її членів.
Репродуктивна функція сім'ї забезпечує відтворення й продовження людського роду, фізичне й духовне поновлення суспільства.
Виховна функція - полягає у передачі дітям дорослими членами сім'ї соціального досвіду, забезпечення їх входження в систему суспільних відносин. Родина передає своїм нащадкам знання, уміння, навички, норми, цінності, необхідні для самостійного життя в суспільстві.
Реактивна функція - це взаємна фізична, матеріальна, морально-психологічна підтримка членів родини з метою збереження їх здоров'я, життєвого тонусу; дотримання режиму праці
і відпочинку, харчування, особистої гігієни тощо; захист сім'ї і кожного з її членів від усіх негараздів і бід.
Комунікативна функція задовольняє потребу членів сім'ї у спілкуванні. Від характеру внутрісімейного спілкування, морально-психологічного клімату сім'ї залежить моральне і психічне здоров'я людини, її емоційна культура.
Регулятивна функція забезпечує систему регулювання взаємовідносин між членами сім'ї, в тому числі первинний соціальний контроль діяльності всіх членів сім'ї та реалізацію влади й авторитету батьків. У демократичній сім'ї регулятивна функція здійснюється здебільшого за допомогою моральних норм, особистого авторитету членів родини і, в першу чергу, авторитету батьків. Вона виявляється і у взаємодії всіх членів родини з суспільством, соціальними інститутами, виконанні громадянських обов'язків та здійсненні прав і свобод.
Виховання дітей - одна з найважливіших функцій родини. Вона забезпечує належні матеріальні та педагогічні умови для фізичного, морального й духовного розвитку дитини, становлення особистості.
Родинне виховання - це виховання дітей в сім'ї батьками, родичами, опікунами або особами, що замінюють батьків. Специфічною особливістю родинного виховання є те, що воно здійснюється в контексті життя самої сім'ї, на основі внутріродин-них стосунків, трудових та опікунських обов'язків і родинно-побутової культури. Його визначальна роль обумовлена, як ми вже зазначали, глибинним впливом на весь комплекс фізичного і духовного життя дитини.
Ознайомлення батьків зі змістом і методикою навчально-виховного процесу
1. Батьківські збори.
2. Відкриті уроки та позакласні заходи.
3. Дні відкритих дверей.
4. Участь батьків у роботі ради школи.
5. Дні творчості дітей та їхніх батьків.
6. Допомога в організації та проведенні позакласних справ і зміцненні матеріально-технічної бази школи та класу.
7. Батьківське громадське патрулювання.
8. Шефська допомога.
9. Вечори запитань і відповідей із проблем навчально-виховного процесу.
10. «Круглі столи», диспути, «дидактичні трибуни».
11. Перегляд фільмів про школу.
12. Інформаційні стенди.
13. Педагогічна освіта батьків:
66=66=66=66=66
Види виховання
Фізичне виховання сприяє зміцненню здоров’я, підвищенню продуктивності навчання, формує елементи фізичної культури, що служить показником фізичного, психічного і соціального благополуччя людини, оскільки є результатом комплексного впливу соціальних, екологічних, медичних і психо-емоційних факторів. Основні задачі фізичного виховання: зміцнення і загартовування організму; сприяння правильному фізичному розвиткові і підвищенню працездатності організму, виховання волі, сміливості, дисциплінованості, почуття дружби і товариства, навичок культурної поведінки й ін.
Екологічне виховання передбачає формування в людини уважного ставлення до проблем навколишнього середовища, дбайливого – до природи, історичних пам’ятників, необхідності їх збереження. Турбота про природні багатства, бережливе використання природних ресурсів – найважливіші задачі екологічного виховання, тому майбутній фахівець як безпосередній учасник науково-технічного прогресу повинен бути помітною фігурою в природозбережувальній роботі; розвивати свою екологічну культуру; формувати навички прийняття екологічно грамотних управлінських рішень і ін.
Правове виховання спрямоване на формування високої правової культури особистості, підвищення рівня її правосвідомості. Правове виховання вирішує ряд задач: розширення запасу правових знань, формування стійких морально-правових ціннісних орієнтацій, глибокої переконаності в необхідності виконання вимог законодавства, поваги і суворого дотримання законів України. Правове виховання прищеплює непримиренність до будь-яких порушень законності, готовність брати участь в охороні правопорядку.
Економічне виховання передбачає вирішення таких задач, як розвиток економічного мислення особистості для правильного розуміння дії законів і явищ економічного життя; формування глибокого розуміння процесів суспільного розвитку, розуміння ролі праці і свого місця в трудовому процесі; виховання дбайливого ставлення до державної власності, особливо в сьогоднішніх ринкових відносинах; вироблення умінь, що дадуть можливість брати активну участь в економічній діяльності та виробництві. Умовою економічного виховання є формування економічного мислення, критеріями оцінки рівня якого є глибина економічних знань, уміння проникати в суть процесів і подій, що відбуваються, бачити як виникають проблеми і шляхи їхнього рішення.
Моральне виховання передбачає формування у вихованців моральної свідомості, стійких моральних якостей; моральних потреб на основі засвоєння норм і принципів суспільної моралі; розвиток почуття патріотизму; вироблення умінь співпереживати оточуючим, співчувати іншим людям через розвиток почуття поваги до них, шанобливого ставлення до старших, слабших.
Розумове виховання вирішує такі задачі: озброєння вихованців запасом знань, що відповідають соціально-економічному розвиткові суспільства; формування основ наукового світогляду, розвитку інтелекту і пізнавальних здібностей, культури розумової праці.
Основні методи виховання
Виховання як цілеспрямований процес здійснюється певними шляхами або методами.
Методи виховання – шляхи досягнення оптимальних педагогічних результатів відповідно до поставлених виховних цілей.
Сучасні педагоги виділили кілька груп методів, поклавши в їх основу цілісну структуру діяльності, що включає усвідомлення процесу діяльності, її організації, стимулювання; контроль і аналіз результатів.
69=69=69=69
Сімейне виховання та його особливості
Сімейне виховання є невід'ємною частиною національної системи освіти і виховання. З його допомогою в сім’ї як вічному загальнолюдському мікросередовищі життєдіяльності декількох поколінь людей починається процес соціалізації особистості, здійснюється передача дітям накопиченого людством, родоводом і батьками досвіду, закладаються основи громадянських, трудових і моральних принципів і норм поведінки, здійснюється підготовка дітей до самостійного сімейного життя.
Сімейне виховання (у широкому змісті слова) — це одна з найбільш древніх споконвічних форм соціалізації і виховання дітей, яка органічно об’єднує об’єктивний вплив культури, традицій, звичаїв, поглядів народу, сімейно-побутових умов і взаємодію батьків з дітьми, у процесі якої відбувається повноцінний розвиток і становлення їхньої особистості.
Під сімейним вихованням у вузькому змісті слова (виховною діяльністю батьків) нами розуміється взаємодія батьків з дітьми, яка ґрунтується на родинній інтимно-емоційній близькості, любові, турботі, повазі і захищеності дитини і сприяє створенню сприятливих умов для задоволення потреб у повноцінному розвитку і саморозвитку особистості дитини.
Сімейне виховання — своєрідний і специфічний процес. Його специфіка полягає в наступних основних характеристиках:
1) сприяння здійсненню нерозривного зв'язку поколінь, їхнього минулого, сучасного і майбутнього, морально-духовній єдності членів сім’ї як близьких людей і як представників суспільства;
2) здатність сімейного виховання на відміну від суспільного непомітно (мимоволі), але дуже дієво за допомогою унікального механізму функціонування сімейних зв'язків і інстинкту формувати в дітей людські почуття до своїх батьків, дідуся, бабусі, членів сім’ї і через них до всіх інших людей, свого народу, усього людства;
3) наявність природної теплоти любові і сердечності в сімейному спілкуванні і відносинах, що служить могутнім фундаментом для морально-емоційного виховання дітей;
4) неперевершеність сімейного виховання за своїм емоційним характером;
5) безперервність, тривалість і різноманіття виховного впливу на дітей людей різної статі і віку, професійних інтересів, життєвого досвіду і людських цінностей;
6) виконання ролі споконвічної (вихідної) ланки в процесі виховання;
7) можливість глибокого і систематичного практичного вивчення й врахування індивідуальності дитини;
8) відкритість виховного процесу в сім’ї на відміну від подібного процесу в навчальних закладах;
9) неформальність процесу виховання в сім’ї, заснованого на позитивних традиціях родоводу, сімейних традиціях, звичаях, звичках, вдачах, укладі життя;
10) можливість сприятливої сім’ї як виховного колективу виконувати роль організуючого "центра", що направляє на дітей усі виховні впливи, засоби і сили;
11) наявність визначеної стихійності і суб'єктивності батьків і інших членів сім’ї стосовно дітей;
12) можливість зменшення негативного впливу несприятливого середовища для виховання дитини, його повноцінного розвитку і виховання.
Суб'єктом сім’ї і сімейного виховання є особистість дитини (з моменту народження до досягнення 18-літнього віку). У системі сімейних відносин дитина не тільки почуває вплив на неї батьків і старших членів сім’ї, але, у свою чергу, також активно впливає на батьків, членів сім’ї, їхній образ життєдіяльності і стиль сімейного виховання. При гуманістичному стилі сімейного виховання як процесі міжособистісної взаємодії батьків і дітей (суб'єкт-суб'єктивна взаємодія) створюються необхідні умови для самостійного повноцінного розвитку дитини як суб'єкта сімейної життєдіяльності, особистості, індивідуальності.
Основними задачами сімейного виховання на сучасному етапі розвитку України як суверенної держави є виховання в дітей гуманності (поваги до людей, співчуття і чуйності, доброзичливого відношення до них, турботи про їхнє благополуччя) і духовності (прагнення до освоєння багатств вітчизняної і світової культури, до формування загальнолюдських ідеалів добра, справедливості, чуйності, чесності і порядності, до свого способу життя на основі волі, моральності, культури, краси); виховання дитини свідомим громадянином-патріотом своєї Батьківщини, чесним трудівником, гарним сім'янином. Для їхнього рішення використовуються різноманітні шляхи, засоби і форми виховання, спрямовані на освоєння дітьми визначених знань і оволодіння практичними уміннями і навичками; методи виховання як сукупність способів виховних взаємодій батьків з дітьми, що допомагають останнім розвивати свою свідомість, почуття і волю, активно стимулюють (заохочують) формування досвіду поведінка, організацію самостійної життєдіяльності, повноцінний психофізичний, моральний і духовний розвиток. 73
74=74=74=7
Управління навчально-виховними закладами здійснюють на основі положень Конституції України, Закону “Про освіту”, Положення про загальноосвітній навчальний заклад, спираючись на принципи управління системою освіти, до яких належать: Принцип демократичності управління школою. Полягає у поєднанні громадського самоврядування з єдиноначальністю директора. Головним органом самоврядування є конференція представників громадськості, педагогів, батьків, учнів старших і середніх класів, на якій обирають директора і раду школи. Основні питання роботи школи директор зобов'язаний узгоджувати з радою. Крім того, в школі діє педагогічна (дорадча) рада. Положенням про загальноосвітній навчальний заклад чітко окреслюються права та обов'язки вчителів, учнів, працівників школи. Статут школи, правила внутрішнього трудового розпорядку є її демократичною правовою базою. Школа постає маленьким “острівцем” правової держави, де все регулюється нормами і правилами. Принцип гуманізації. Ґрунтується на усвідомленні людини як найвищої цінності, необхідності поваги до неї. Передбачає створення гуманних стосунків, оптимальних умов для повноцінної життєдіяльності дитячого і педагогічного колективів. Принцип гласності, відкритості управління. Зобов'язує до відкритого прийняття рішень педагогічної ради школи, обговорення поточних питань (розподіл навчальних годин, прийом та звільнення з роботи вчителів, інших працівників). Гласність та відкритість запобігають соціально-психологічній напруженості в педагогічному, учнівському та громадському середовищах. Принцип регіональності школи. Оскільки у межах України регіональність виявляється як належність до певного регіону (Донбасу, Слобожанщини, Півдня, Центральної України, Криму, Галичини, Закарпаття, Буковини), кожен з яких має специфічну організацію життя, побуту, мовні особливості, традиції, це зумовлює специфіку школи, створення у ній своєрідних культурно-освітніх центрів, організацію гуртків, фестивалів тощо. Принцип плановості. Передбачає чітку систему перспективного і щоденного планування усіх видів навчально-виховного, організаційно-господарського процесу з урахуванням об'єктивних умов та соціально-економічних можливостей конкретного закладу освіти. При цьому всі плани мають бути спрямовані на вирішення основних завдань школи. Принцип перспективності. Випливає з необхідності передбачення та прогнозування діяльності школи не лише на семестр, навчальний рік, але й на увесь цикл навчання учнів у школі. Принцип компетентності. Вимагає високого рівня науково-педагогічної підготовки, загальної ерудиції, професіоналізму вчителів. Принцип оптимізації. Спрямований на створення в навчально-виховному закладі найсприятливіших соціально-психологічних та економічних умов для ефективної діяльності учасників педагогічного процесу. Принцип поєднання єдиноначальності, колегіальності й персональної відповідальності. Виявляється в персональній відповідальності керівника навчально-виховного закладу перед вищими органами освіти, суспільством, державою, законом за стан справ у керованій ним установі. Директор має право в межах закону самостійно приймати рішення, вимагати їх виконання від усіх працівників закладу. Він поєднує свою діяльність із колегіальними органами — радою, педагогічною радою — і несе відповідальність за реалізацію рішень цих органів. Принцип об'єктивності оцінювання виконання учасниками педагогічного процесу функціональних обов'язків за результатами конкретних справ. Передбачає необхідність систематичного контролю за діяльністю посадових осіб, об'єктивного оцінювання результатів роботи (рівень успішності й вихованості учнів). Ця робота має відбуватися гласно, з урахуванням думки педагогічного колективу. Принцип участі громадськості. Полягає у створенні різноманітних комісій, які сприяють роботі школи.
75=75=75=75=75
Основною формою державного контролю за діяльністю загальноосвітнього закладу є його державна атестація, яка проводиться не рідше одного разу на десять років у порядку, встановленому Міністерством освіти і науки. У період між атестацією проводять інспектування з питань, пов'язаних з його навчально-виховною діяльністю.
Інспектування (лат. inspectare — наглядати) — система державного контролю за виконанням закладами й установами освіти постанов, директив уряду в галузі освіти, навчальних планів та програм, інструкцій, наказів і розпоряджень керівних органів з одночасною практичною допомогою тим, кого контролюють, вжиттям заходів щодо запобігання й усунення недоліків.
Під час інспектування школи перевіряють її діяльність із таких напрямів: — забезпечення загальної середньої освіти молоді; — організаційна робота, розстановка й використання педагогічних кадрів; — стан внутрішкільного керівництва, методична робота; — система праці вчителів, уроки, інші форми організації навчання; — стан виховної, позакласної та позашкільної роботи з учнями; — зв'язок школи з сім'єю і громадськістю; — навчально-матеріальна база школи, виконання планових бюджетних витрат; — облік роботи і звітність школи; — адміністративно-господарська діяльність. Зміст, види і періодичність перевірок визначаються залежно від стану навчально-виховної роботи в закладі освіти, але не частіше 1—2 разів на рік. Залежно від спрямованості інспектування виділяють такі його види: 1. Фронтальне. Передбачає перевірку усіх сторін діяльності школи. 2. Вибіркове. Спрямоване на перевірку окремих сторін діяльності освітнього закладу. 3. Тематичне. Спрямоване на поглиблене вивчення, перевірку вирішення певної проблеми групою шкіл. Наслідки інспекторської перевірки шкіл оформлюють актом, доповідною запискою або довідкою, в яких обґрунтовують висновки і пропозиції.