80.1920-ті роки

Після завершення громадянської війни і приходу до влади компартії, зі створенням СССР змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки — один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет. Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками рад. влади. Революція привела в рух різні соц. сили, дала відчуття свободи. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів спотворювалися, вони були зарах. до контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція не влаштовувала нову владу. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність та старанність. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

81.Українізація

Радянська влада проводила політику українізації( передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг укр. мовою. Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році кількість газет укр. мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов’язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти.Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти. Освіта. 1919 року було проголошено основні принципи рад.системи освіти: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов’язковість шкільної освіти.Приватні школи передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина 10-річна школа. В Були технікуми та інститути. 1919 видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство «Геть неписьменність».На зах. землях стан освіти у цей час змінюється на гірше.Укр. вчителів замінювали польськими.Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де 1/2 предметів викладали пол., а 1/2 – укр. Щодо стану вищої освіти на поч. 20-х років були певні складнощі. Після гром.війни розруха поставила вчених поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців дозволив вузам протриматися. Коло науковців тануло; дехто виїхав зa кордон, дехто подався з Києва в село. Інші перейшли на фіз. працю, щоб якось прожити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори читали лекції студентам, таким же голодним, як вони самі. Науковим осередком лишалася Українська Академія наук( засн.1948, 1 президент—В.Вернадський).Кошти, на які існувала Академія, були жалюгідними. Одним з величезних досягнень було запровадження навчання рідною мовою. Українська мова повертала українцям почуття самоповаги й нац.гідності. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік – поспіхом «проковтнуті» знання часом не мали достатньої глибини. Проте, селянська молодь вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. Потреба у друкуванні задовольнялась не повністю через матеріальний занепад друкарень. Хоча цензура надзвичайно обмежувала книгодрукування ,проте воно досягло доволі високого рівня. Українська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних виставках в Кельні, Празі й Парижі.Проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої стали факторами піднесення укр.нац. культури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу. Архітектура.Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса .В укр.архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм(головпоштам у Харкові) — це прагнення освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки.Позитивні прикмети українізації: зміцнення позицій українства в місті, спроби поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території. Українська мова впевнено, почала посідати провідне місце. Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція сприймала її як часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації.

82. Літ-ра і театр в умовах рад.життя.

Після революції особливим драматизмом відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку укр.мови, виступали проти насильної русифікації.Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність.Футуристи захоплювалися світом нової техніки і проголошували смерть минулому мистецтву. (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур». Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу. Ця теорія зміцнювала платформу двох нац. таборів — рос. й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.Виник цілий ряд літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). Вона популяризувала серед сел. та робіт. мас укр.літературу й мову; допомогала літераторам-початківцям із народу. Вади «Плуга»-залучав до роботи багатьох необдарованих.Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності; вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. Гострій критиці була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації культури, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви». Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».