Українська мова за професійним спрямуванням Лекції

Змістовий модуль 1

Законодавчі та нормативно-стильові основи

професійного спілкування

Лекція 1

Тема: Державна мова – мова професійного спілкування

1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

3. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

4. Мовні норми.

5. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Література

1. Глущик С. В., Дияк О. В., Шевчук С. В. Сучасні ділові папери. – К. : А.С.К., 2003. – С. 13-19.

2. Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова. – Х. : Торсінг, 2003. – С. 8-18.

3. Куць О. М. Мовна політика в державотворчих працях України. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2004. – 275 с.

4. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К. : Вид. дім «К М Академія», Всеукраїнське товариство «Просвіта», 2004. – 163 с.

5. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч. посібник. 4-е вид. / Мацюк З., Станкевич Н. – К. : Каравела, 2011. – С. 17-29.

6. Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – С. 18-32.

7. Прадід Ю.Ф. Мовне питання в українських конституціях ХХ ст. // Мовознавство. – 2002. - № 1. – С. 17-22.

8. Токарська А. С., Кочан І. М. Культура ділового мовлення правника. – Л. : Світ, 2003. – С. 3-10, 60-63.

9. Шевчук С. В., Клименко І. В. Українська мова за професійним спрямуванням : Підручник. – К. : Алерта, 2010. – С. 11-52.

Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

Предметом курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери. Мета курсу «Українська мова за професійним спрямуванням» – сформувати в майбутніх спеціалістів навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері, опанувати правила усного і писемного професійного спілкування.

Завдання курсу – сформувати:

1. теоретичні знання про лексичні, синтаксичні, стилістичні, орфографічні та інші норми літературної професійної мови;

2. поняття про мовний етикет у професійній сфері;

3. особливості функціонування стилів, зокрема офіційно-ділового;

4. форми усного професійного спілкування;

5. писемні види професійного спілкування;

6. оперування фаховою термінологією;

7. редагування і переклад наукових текстів;

8. навички усного і писемного професійного мовлення.

2. Поняття про національну та літературну мову. Ознаки літературної мови.

Мова – невід’ємна ознака людського колективу. Мова може з’явитися тільки в людському суспільстві в умовах спільної трудової діяльності людей. Як соціальне явище будь-яка мова виконує такі функції: загальні, спеціальні на логічній основі і спеціальні на емоційній основі. Загальні функції мови:

Комунікативна функція – мова виступає основним засобом спілкування людей, вона є засобом передачі інформації, знань, емоцій тощо.

Мислетворча функція – мова є засобом формування і висловлення думки.

Пізнавальна функція – за допомогою мови зберігаються і передаються знання, набутий досвід. Мова забезпечує пізнавальні потреби людства.

Спеціальні функції мови на логічній основі: професійна (мова є засобом оволодіння професією) і номінативна (мова є засобом називання понять, явищ, особливо в науковому стилі).

Емоційні функції мови:

Експресивна функція мови полягає у вираженні емоцій і почуттів.

Волюнтативна функція – мова є засобом волевиявлення.

Естетично-культурна функція – мова фіксує культурні надбання народу.

Терміни національна мова та українська мова синонімічні. Енциклопедія “Українська мова” дає таке визначення: “Українська мова – мова корінного населення України, а також українців, що проживають за її межами...”. Українська мова – це широке поняття, що включає в себе писемно-книжну й усно-розмовну форми, унормовану мову (тобто літературну), територіальні і соціальні діалекти.

Національна мова – ознака єдності нації. Національна мова включає такі структурні одиниці: 1) територіальні діалекти – різновиди національної мови; 2) соціальні діалекти – мова певних соціальних утворень людей (жаргонізми, професійні слова тощо); 3) літературну мову.

Літературна мова – найвища форма національної мови, яка в державних і громадських організаціях, це мова науки, освіти, культури. Це мова унормована і кодифікована. Літературна мова – це мова відшліфована, оброблена письменниками і вченими, “ідеальний образ рідної мови” (Єрмоленко). Ознаки літературної мови – унормованість, кодифікованість, наддіалектність, поліфункціональність, стилістична диференціація. Унормованість – це ознака літературної мови, яка полягає в наявності мовних норм (правил уживання мовних одиниць). Кодифікованість – закріплення, узаконення цих правил у словниках, правописах, підручниках, наукових працях. Наддіалектність – функціонування української мови без територіальних обмежень. Поліфункціональність – українська літературна мова охоплює всі сфери суспільного життя, має усну і писемну форми вираження. Стилістична диференціація – українська літературна мова представлена різними функціональними стилями: науковим, публіцистичним, офіційно-діловим та ін.

Літературна мова функціонує в усній і писемній формах. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей у державних, наукових, освітніх та ін. установах, у побутовій сфері та ін. Писемна форма літературної мови представлена науковими працями, документами, творами художньої літератури, публіцистичними текстами та ін.

Державна мова – це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики. У ст. 10 Конституції записано: «Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція.

Мова професійного спілкування (професійна мова, фахова мова) – це функціональний різновид української літературної мови, яким користуються представники певної професії, роду занять, сфери діяльності людини. Професійна мова характеризується обмеженої сферою спілкування. Лексичні, граматичні та інші засоби професійної мови зумовлюються особливостями професійної діяльності людей, які спілкуються (комуніканта і реципієнта).

Лексичні норми – це правила слововживання, які забезпечують точність і чистоту мовлення. Існує дві основні вимоги до вибору слова у професійному спілкуванні: 1) слово має бути вмотивованим (доречним, виправданим); 2) слово має відповідати нормам української літературної мови.

Лексичні особливості професійної мови:

Вживання термінів – слів, що називають поняття науки, культури, виробництва та ін., наприклад: юридичні терміни кодекс, позовна заява, цивільне право та ін.

Міжгалузева термінологія: аналіз, науковий метод, доведення, правило, норма та ін.

Професіоналізми – назви спеціальних понять науки і виробництва, що функціонують лише в усному мовленні як еквіваленти термінів, наприклад: трасплантація – пересадка, маніпулятор – мишка та ін.

Мовна професійна компетенція – система знань про норми літературної мови, які лежать в основі професійного спілкування.

Мовленнєва професійна компетенція – система вмінь і навичок використання лінгвістичних знань у процесі спілкування у професійній сфері.

Мовна норма.

Мовна норма – це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови і сприймаються їх носіями як зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови і суспільства. Норма – це правило. Існують такі мовні норми:

Фонетичні – вимова голосних і приголосних звуків, їх поєднання, чергування о, е, - і, г, к, х, - ж, ч, ш та ін.;

Лексичні – правила слововживання, вибір синонімів, вживання наукових термінів та ін., наприклад: міжнародні відносини і приватні стосунки, сумлінний студент і добросовісна сторона, брати участь і приймати ліки;

Морфологічні – дотримання усталених форм слів, наприклад, відмінювання числівників сорок, дев’яносто, сто;

Морфемно-словотвірні – правила вживання морфем, наприклад: помідорів (а не помідор), плечей і пліч;

Синтаксичні – літературні форми словосполучень, сполучень слів, членів речення і речень, наприклад: завідувач кафедри, згідно з законом, вжити заходів;

Стилістичні – найдоречніше, найраціональніше вираження думки в окремій комунікативній ситуації;

Орфографічні – правила написання слів;

Пунктуаційні – правила вживання розділових знаків;

Орфоепічні – традиція вимови наголошених і ненаголошених голосних, дзвінких і глухих звуків та ін.

Акцентуаційні норми – правила наголошення слів, наприклад: вимова, вимога, легкий, виразно, рукопис, дочка, донька, новий.

Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

Перші ґрунтовні розробки з мовних політик світу належать західним лінгвістам. Одне з найбільш вдалих визначень мовної політики дав французький лінгвіст Луї-Жан Калве: «Це комплекс засобів свідомого впливу на стосунки між мовою (мовами) і суспільним життям». Розрізняють такі види мовної політики: місцеву, регіональну, загальнодержавну, міждержавну. Мовна політика передбачає таке: 1) досконале соціолінгвістичне вивчення мовної ситуації; 2) прийняття законів і вдосконалення існуючих законодавчих положень щодо мови; 3) вироблення мовної концепції країни, розробка державних програм.

Мовне питання в законодавчих документах ХХ ст.

1917 р., березень – утворюється Центральна Рада УНР. У листопаді Універсал Центральної Ради проголосив вільне функціонування української мови.

1929 р. – ІІ Конституція УРСР проголосила рівноправність націй і мов. Цілеспрямоване виникнення національних мов і культур.

1936 р. – ІІІ Конституція, яку радянські ідеологи назвали найдемократичнішою у світі. Декларувалося навчання рідною мовою, функціонування в судах та інших установах. Насправді ця Конституція маскувала сталінські репресії.

28 жовтня 1989 р. – закон «Про мови в українській РСР», у якому записано: «Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної самобутності» (Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989 року);

28 червня 1996 р. – нова Конституція України, 10 стаття якої проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України».

Сьогодні в Україні статус державної мови має тільки українська мова, що закріплено законом «Про мови в Українській РСР» і Конституцією України.

Вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103, володіння державною мовою професійними суддями – у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов’язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда в обсязі, достатньому для спілкування).

Статусу й функціонуванню державної мови на території України присвячені й інші закони. Так, до законодавчої бази належать рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі вищих навчальних закладів України. Ці проблеми піднімаються і закріплюються також у законах України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо.

Лекція 2