3.2. Конкуренція способів перегляду заочного рішення

Поряд із правом перегляду заочного рішення судом, що його ухвалив, існує і загальний порядок перегляду заочного рішення. Як буде проаналізовано нижче, в законодавчому регулюванні порядку перегляду заочних рішень є багато прогалин та суперечностей. Насамперед, це стосується обчислення строку апеляційного оскарження заочного рішення позивачем та відповідачем, конкуренції двох способів перегляду заочного рішення та унеможливлення виникнення подвійного провадження у випадку подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції та одночасно оскарження його в апеляційному порядку.

Аналізуючи окреслені проблеми, перш за все необхідно знайти відповідь на запитання, чи можлива реалізація права апеляційного оскарження заочного рішення без попереднього звернення до суду першої інстанції та чи виключає вибір одного із способів перегляду заочного рішення можливість використання другого.

Буквальне тлумачення положень ЦПК України (ст.228 та ст.232) приводить до висновку, що відповідачеві пропонується лише спеціальний порядок перегляду заочного рішення, за загальним правилом, він позбавлений права на апеляційне оскарження заочного рішення. Лише в разі постановлення судом ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення відповідачеві надається право оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку.³³¹ Як зазначає Д.Д. Луспеник, в такий спосіб закон повністю реалізовує принцип процесуальної відповідальності відповідача, який належним чином повідомлявся про час і місце судового засідання, за неявку без поважних причин до суду. Ця процесуальна відповідальність полягає, по-перше, в ухваленні судом заочного рішення за його відсутності, по-друге, обмежує відповідача в загальному порядку оскарження рішення, так як він, бажаючи оскаржити рішення, спочатку повинен подати заяву про перегляд заочного рішення, довівши встановлені в законі обставини, і лише потім, при несприятливому для нього вирішенні його заяви, оскаржити заочне рішення в апеляційному порядку³³².

Верховний Суд України в своєму узагальненні практики ухвалення та перегляду заочних рішень констатував, що в апеляційних судів склалася неоднакова практика щодо постановлення ухвал у випадку, якщо відповідач оскаржує в апеляційному порядку заочне рішення без попереднього звернення до суду першої інстанції із заявою про перегляд заочного рішення. Деякі апеляційні суди у таких випадках відмовляють у прийнятті апеляційної скарги; наявна також практика, коли апеляційний суд повертає апеляційну скаргу відповідачу; в окремих випадках апеляційні суди залишають відповідну заяву без розгляду. На підставі системного аналізу норм статей 294, 297 ЦПК України, Верховний Суд визнав правильною практику, коли апеляційний суд відмовляє у прийнятті апеляційної скарги відповідачу, якщо він не звертався до суду, який ухвалив заочне рішення, із заявою про його перегляд³³³.

Невирішеною у законодавстві є також ситуація, коли відповідач подає спочатку заяву про перегляд заочного рішення, а після її прийняття подає апеляційну скаргу. На мою думку, оскільки заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються апеляційному суду через суд першої інстанції, то необхідно закріпити відповідні повноваження суду першої інстанції на повернення апеляційної скарги відповідачеві у наведеному вище випадку. Таким чином, доцільно доповнити ст.296 ЦПК України частиною 2 такого змісту: “Суд першої інстанції, з’ясувавши, що відповідачем подано заяву про перегляд заочного рішення, постановляє ухвалу про повернення відповідачеві поданої ним апеляційної скарги на заочне рішення”. У зв’язку з цим частину 2 слід вважати частиною 3 ст.296 ЦПК України.

Дійсно, норми ЦПК України, що регулюють заочний розгляд справи, абсолютно нічого не згадують про право відповідача оскаржити заочне рішення в загальному порядку, без звернення із заявою про його перегляд до суду, що ухвалив таке рішення. Разом з тим, видається, що така позиція суперечить самій суті цивільного процесу, адже ст.13 ЦПК України серед основоположних засад цивільного судочинства закріплює забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень. Також не слід забувати, що за результатами розгляду заяви про перегляд заочного рішення воно підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з’явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи. Якщо ж відповідач не має обґрунтування поважності причин своєї неявки в судове засідання, а оспорює законність та обґрунтованість рішення, ухваленого у його відсутності, то він може це зробити лише в апеляційному порядку. Таким чином, системний аналіз цивільно-процесуального законодавства України підтверджує необхідність законодавчого закріплення права відповідача на оскарження заочного рішення в загальному порядку, окрім права подати заяву про перегляд заочного рішення в суд, що його ухвалив. Саме така позиція неодноразово обґрунтовувалася автором³³⁴. Такої ж точки зору притримуються й інші вчені, що коментували заочний розгляд справи в цивільному процесі України³³⁵.

Однак слід звернути увагу на те, що законодавства зарубіжних країн також по-різному вирішують ці питання. Так, ЦПК Російської Федерації закріплює право відповідача як на перегляд (тим самим судом), так і на оскарження заочного рішення у касаційному (у мирового судді – в апеляційному) порядку, при умові подачі касаційної (апеляційної) скарги після спливу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення³³⁶. Аналогічні положення закріплені у ЦПК Республіки Казахстан³³⁷ та ЦПК Киргизької Республіки³³⁸. При такому підході відповідач має два шляхи перегляду заочного рішення. Він самостійно визначає, яким способом перегляду раціональніше скористатися для досягнення успіху. Якщо ж відповідач первинно обирає спрощений спосіб перегляду, то згодом він зможе оскаржити заочне рішення і в апеляційному порядку. Але якщо він обирає апеляційне оскарження, минаючи спрощену процедуру, то право перегляду заочного рішення судом першої інстанції відповідач втрачає.

ЦПК Чехії (п.4, 5 ст.153-b)³³⁹ та ЦПК Словаччини (п.1, 2 ст.153-c)³⁴⁰ допускають пільговий перегляд заочного рішення у випадку поважності причин неявки відповідача в судове засідання, допускаючи одночасно і апеляційне оскарження такого рішення. Однак, якщо клопотання про скасування заочного рішення судом першої інстанції задоволене, то вважається, що апеляційної скарги відповідач взагалі не подавав. ЦПК Польщі (Art.344)³⁴¹ допускає оскарження заочного рішення лише до суду, що його ухвалив, протягом тижня після вручення відповідачеві копії заочного рішення.

Цивільно-процесуальні законодавства Німеччини (§514 Цивільного процесуального уложення Німеччини)³⁴² та Франції (ст.473 ЦПК Франції)³⁴³ пішли шляхом прямої заборони апеляційного оскарження заочного рішення. Такий підхід базується ще на положеннях римського цивільного процесу, з часу якого не допускалася апеляція на заочне рішення³⁴⁴.

Вирішення українським законодавцем питання, що є предметом розгляду, і, як наслідок, практика судів змушують відповідачів подавати безпідставні заяви про перегляд заочного рішення, аби лише отримати згодом право оскаржити таке рішення в апеляційному порядку, що, в свою чергу, створює зайву завантаженість судів першої інстанції. Свідомим чи несвідомим був вибір саме такої моделі перегляду заочного рішення, важко сказати, однак, як було обґрунтовано вище, цивільне процесуальне законодавство потребує удосконалення в даному аспекті. Необхідно на законодавчому рівні закріпити право відповідача на перегляд заочного рішення судом, що його ухвалив, або в загальному порядку, врегулювавши при цьому питання конкуренції цих способів його перегляду.

На мою думку, оптимальна модель перегляду заочного рішення в цивільному судочинстві України повинна виглядати наступним чином. Необхідно надати відповідачеві право вибору способу перегляду заочного рішення – або судом, що його ухвалив, або судом вищої інстанції, залежно від підстав такого оскарження. Разом з тим, звернення відповідача до пільгового перегляду заочного рішення не повинно позбавляти його права апеляційного оскарження заочного рішення в силу уже згаданої раніше ст.13 ЦПК України. Треба лише визначитися із моментами початку перебігу строків різних способів перегляду заочного рішення. Проаналізую далі можливі перспективи вирішення цього питання.

Беззаперечно, слід виключити можливість паралельного оскарження одним відповідачем заочного рішення до суду, що його ухвалив, та до суду апеляційної інстанції: це унеможливить виникнення подвійного провадження. Такий підхід базується на принципі, виробленому ще у ХІХ столітті французькою юриспруденцією, за яким одна і та ж особа в жодному випадку не може бути допущена до користування разом і одночасно якими-небудь двома різними способами оскарження³⁴⁵. Таким чином, відповідач повинен самостійно обирати один із двох наданих йому законодавством способів перегляду заочного рішення.

Однак якщо строк апеляційного оскарження заочного рішення обчислювати в загальному порядку (тобто з дня проголошення рішення суду), то на практиці неминуче виникатимуть ситуації, вирішення яких видається доволі громіздким.

Спробую змоделювати окремі з них та окреслити можливі шляхи їх вирішення. Можлива ситуація, коли відповідач спочатку подає заяву про перегляд заочного рішення, а після її прийняття подає апеляційну скаргу. Оскільки, за загальним правилом, у процесі один і той же відповідач не вправі на одне і те ж рішення і в один і той же час подавати заяву про його перегляд та апеляційну скаргу, то, як було запропоновано раніше, апеляційна скарга повинна повертатися відповідачеві. В літературі висловлювалася і протилежна позиція, погодитися з якою не можна. Так, П. Муллов вважав, що відповідач не може бути позбавлений права подачі одночасно на одне і те ж заочне рішення відзиву (заяви про перегляд) та апеляції, з огляду на те, що якщо суд не прийме відзив, то дає хід справі по апеляції, або навпаки³⁴⁶. Видається, що така додаткова “перестраховка” відповідача (“на всякий випадок”) лише утруднюватиме процес; більше того, неприйняття апеляційної скарги або заяви про перегляд заочного рішення можливе, в принципі, лише із вини самого відповідача (якщо вони подані з недоліками за змістом і формою, які не усунуті у встановлений для цього строк), а тому немає сенсу надавати відповідачеві, котрий несумлінно ставиться до оформлення процесуальних документів, якісь додаткові гарантії захисту його прав.

Можлива також ситуація, коли відповідач одночасно подає і заяву про перегляд заочного рішення, і апеляційну скаргу на таке рішення. Як тоді повинен вчинити суд, адже, як було проаналізовано вище, одночасне користування двома способами перегляду заочного рішення видається неможливим. Проблеми на практиці в наведеній ситуації можуть виникнути тоді, коли обидва процесуальних документи правильно оформлені та подаються в межах передбачених законодавством строків, тобто коли обидва формально повинні бути прийняті судом. Якщо відповідач подає заяву про перегляд заочного рішення особисто, то, очевидно, йому можна запропонувати самому визначитися із вибором способу перегляду заочного рішення. В інших випадках, В.Л. Ісаченком було запропоновано приймати апеляцію, а відзив (заяву про перегляд заочного рішення) повертати відповідачеві. Обґрунтовував він таку позицію тим, що, оскільки сторона оскаржує дії суду до вищої інстанції, нижча не вправі не передати такої скарги під жодним приводом, а тим паче під тим, що питання, які піднімаються скаргою, можуть бути вирішені самим судом; більше того, в апеляційній скарзі можуть підніматися такі питання, які не можуть вирішуватися судом першої інстанції³⁴⁷.

До певних суперечностей на практиці може призвести і неузгодженість законодавства щодо початку перебігу строків перегляду та оскарження заочного рішення (з дня отримання копії заочного рішення – при поданні заяви про його перегляд та з дня проголошення – при апеляційному оскарженні заочного рішення) . Зокрема, можлива ситуація, коли право на подання заяви про перегляд заочного рішення виникне уже після того, як закінчилися строки на подання заяви про апеляційне оскарження (а саме це є неминучим при існуючому регулюванні розглядуваного питання в ЦПК України), тобто вже тоді, коли, за загальним правилом, заочне рішення набере законної сили. Вихід із такої ситуації видається можливим у кількох напрямках. З одного боку, можна встановити щодо обох способів перегляду заочного рішення відповідачем строк однакової тривалості і обчислювати його в обох випадках з дня проголошення заочного рішення. З іншого, можна встановити, що строк апеляційного оскарження заочного рішення відповідачем починається після закінчення строку подання заяви про перегляд заочного рішення; при цьому строк подання заяви про перегляд повинен обчислюватися з дня проголошення заочного рішення, оскільки важко передбачити, хто і яким чином повинен встановлювати момент вручення відповідачу копії заочного рішення. Останній запропонований варіант видається найбільш прийнятним, але тоді аналогічно слід обчислювати і строк апеляційного оскарження заочного рішення для позивача, аби не створювати відповідачеві додаткових привілеїв у формі подовженого строку апеляційного оскарження заочного рішення.

Додатковим аргументом на користь необхідності обчислення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення з дня його проголошення виступає те, що, якщо у справі бере участь кілька відповідачів, то строки на подання заяви про перегляд заочного рішення до суду, який його ухвалив, будуть різними, оскільки одному відповідачеві копія заочного рішення може бути вручена швидше, іншому – пізніше; також можлива ситуація, коли місце проживання когось із співвідповідачів невідоме, а тому повідомляти йому заочне рішення слід шляхом публікації у пресі (як це було запропоновано раніше). У таких ситуаціях абсолютно невизначеним залишатиметься і момент набрання заочним рішенням законної сили. Очевидно, що коли має місце співучасть на стороні відповідача, суд повинен дочекатися завершення строку на подання заяви про перегляд заочного рішення і лише після цього приступати до розгляду заяв усіх відповідачів (з метою процесуальної економії). Саме тому доцільно обчислювати цей строк однаково для усіх відповідачів. Якщо ж закріпити у законодавстві, що строк на подання заяви про перегляд заочного рішення обчислюється з дня проголошення заочного рішення, то це дозволить вирішити всі щойно окреслені проблеми. Вважаю лише, що такий строк тоді необхідно збільшити, порівняно з чинним ЦПК України, до п’ятнадцяти днів. Адже з них п’ять днів відповідно до ст.227 ЦПК України відводитимуться на повідомлення про заочне рішення, певний строк (приблизно три–п’ять днів) необхідний для отримання копії заочного рішення відповідачем і якраз залишається ще сім–п’ять днів для підготовки та подання заяви про перегляд заочного рішення відповідачем.

Якщо ж відповідач спочатку подає заяву про перегляд заочного рішення, і суд таку заяву залишає без задоволення, то, відповідно до загальних принципів цивільного судочинства, відповідачеві повинно забезпечуватися право апеляційного та касаційного оскарження заочних рішень. Відповідні положення закріплені в чинному ЦПК України, однак вони потребують певних уточнень. Так, відповідно до ч.4 ст.231 ЦПК України у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку. В такому разі строк, протягом якого розглядалася заява, не включається до строку на апеляційне оскарження рішення. Буквальне тлумачення положень ЦПК України дозволяє зробити висновок, що тут мається на увазі 15-денний строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення, передбачений ч.2 ст.230 ЦПК України.

Такий підхід законодавця видається не зовсім правильним. Адже строк апеляційного оскарження обчислюється з моменту проголошення рішення суду. Загальний строк апеляційного оскарження становить 30 днів, однак не варто забувати, що він розпадається на два етапи: 1) подання заяви про апеляційне оскарження (протягом 10 днів з дня проголошення рішення суду); 2) подання апеляційної скарги (протягом 20 днів після подання заяви про апеляційне оскарження). Якщо ж до строку апеляційного оскарження заочного рішення не включати лише 15-денний строк розгляду заяви про перегляд заочного рішення, то, ймовірно, загальний строк апеляційного оскарження відповідачем пропущений не буде. Але в такому випадку 10-денний строк на подання заяви про апеляційне оскарження буде обов’язково пропущений, оскільки після проголошення заочного рішення до початку перебігу строку розгляду заяви про його перегляд пройде строк, що складатиметься із 5-денного строку повідомлення про заочне рішення, строку надсилання і вручення копії заочного рішення відповідачу та 10-денного строку для подання заяви про перегляд заочного рішення. А можливості подати апеляційну скаргу без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження ЦПК України не передбачає.

Тому при апеляційному оскарженні заочного рішення у разі залишення заяви про його перегляд без задоволення (після використання спрощеного порядку його перегляду) відповідачеві неодмінно доведеться клопотати про поновлення строку на подання заяви про апеляційне оскарження. А це, в свою чергу, створить зайві труднощі як для відповідача, так і для суду і абсолютно не сприятиме реалізації принципу процесуальної економії. На мою думку, оптимальним виходом із такої ситуації буде закріплення в ЦПК України положення, що, у разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення, заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку; при цьому строк апеляційного оскарження слід обчислювати з дня проголошення ухвали про залишення такої заяви без задоволення.³⁴⁸

Існуюче законодавче регулювання процедури оскарження заочного рішення позивачем виявляє ще одну проблему. Відповідно до ч.2 ст.232 ЦПК України позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку; в такому випадку строк оскарження обчислюватиметься з дня проголошення заочного рішення. За таких обставин легко припустити ситуацію, коли виникатиме подвійне провадження: одне – в першій інстанції за заявою відповідача про перегляд заочного рішення, інше – в другій інстанції за апеляційною скаргою позивача. Чинне законодавство не врегулювало подібні випадки. Тому, щоби уникнути проблем у правозастосовній діяльності, в літературі справедливо пропонували встановити правило, за яким подання заяви про перегляд заочного рішення в суд першої інстанції повинно зупиняти провадження, розпочате за скаргою позивача, поданою в суд апеляційної інстанції³⁴⁹. Така пропозиція видається вірною з огляду на те, що за результатами розгляду заяви про перегляд заочного рішення суд першої інстанції може скасувати заочне рішення і призначити справу до розгляду в загальному порядку. В такому випадку немає сенсу продовжувати провадження в апеляційній інстанції за скаргою позивача, оскільки рішення, яке він оскаржує, вже не існує. Після скасування заочного рішення судом першої інстанції провадження у справі в суді апеляційної інстанції за скаргою позивача варто закривати; якщо ж заяву про перегляд заочного рішення залишено без задоволення, то, очевидно, зупинене до цього моменту провадження можна відновлювати. Але в такому випадку виникатиме ситуація, коли уже відбувається розгляд справи в суді апеляційної інстанції за скаргою позивача, а для відповідача ще триває строк апеляційного оскарження. Це ще раз підтверджує необхідність однакового обчислення строку апеляційного оскарження заочного рішення як для позивача, так і для відповідача, на чому і акцентувалося раніше.

Вище були окреслені явні недоліки в законодавчому регулюванні конкуренції способів перегляду заочних рішень та запропоновані шляхи їх подолання. Вирішення цих проблем на законодавчому рівні виступатиме гарантією права учасників процесу на захист шляхом забезпечення реалізації їхнього права на перегляд заочних рішень. Виходячи із вищенаведених пропозицій, вважаю вкрай необхідним внесення наступних змін до ЦПК України:

1. Статтю 228 ЦПК України викласти у такій редакції:

“Стаття 228. Перегляд та оскарження заочного рішення

1. Відповідач має право подати в суд, що ухвалив заочне рішення, заяву про перегляд такого рішення протягом п’ятнадцяти днів з дня проголошення заочного рішення.

2. Заочне рішення може бути оскаржене сторонами в загальному порядку, встановленому цим Кодексом, після спливу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо така заява не була подана у строки, встановлені ЦПК України.

3. У разі відмови у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, заочне рішення може бути оскаржене сторонами в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження заочного рішення обчислюється з дня проголошення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення”.

2. Частину 4 ст.231 ЦПК України виключити.

3. Частину 2 ст.232 ЦПК України виключити.

4. Частину 3 ст.232 ЦПК України викласти у такій редакції: “Рішення суду, ухвалене за результатами розгляду справи після скасування заочного рішення, може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом”.

Запропоновані зміни сприятимуть також узгодженню положень цивільного процесуального законодавства щодо перегляду та оскарження заочного рішення із ст.233 ЦПК України щодо набрання заочним рішенням законної сили. Процесуальне законодавство містить лише відсилочну норму, що заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, вставленого ЦПК. Однак, як вже зазначалося і раніше, застосування загальних правил набрання судовими рішеннями законної сили щодо заочних рішень не є таким простим, як це видалося законодавцю.

Набрання рішенням суду законної сили прив’язується до спливу строків апеляційного оскарження. Однак існуюча законодавча регламентація порядку перегляду та оскарження заочного рішення не дозволяє чітко визначити момент початку перебігу, а, відповідно, і закінчення строку апеляційного оскарження заочного рішення відповідачем. Адже можливість перегляду заочного рішення поставлена в залежність від отримання відповідачем копії цього рішення. Якщо врахувати, що відповідач може проживати в іншому населеному пункті і, як наслідок, час, необхідний на доставку копії заочного рішення поштою, то можна зробити висновок про те, що момент вручення копії заочного рішення відповідачеві настане не скоро. При цьому слід зважати й на те, що суди часто не дотримують вимог закону про направлення копії заочного рішення рекомендованим листом із повідомленням. А в такій ситуації момент початку перебігу строку на перегляд заочного рішення відповідачем зафіксувати взагалі неможливо. Без відповіді залишається і питання, яким чином повинен повідомлятися позивач про день вручення відповідачеві копії заочного рішення. Строк апеляційного оскарження заочного рішення для позивача обчислюється з дня проголошення такого рішення. Однак не можна ствердити, що після спливу такого строку заочне рішення набирає законної сили щодо позивача. Правове значення набрання заочним рішенням законної сили залежатиме від реалізації права на його апеляційне оскарження відповідачем. Ще більше ускладнюється набрання сили заочним рішенням тоді, коли у справі бере участь кілька відповідачів, оскільки строки на оскарження заочного рішення для кожного з них починають обчислюватися з різних моментів.

Аналіз судової практики показує, що нечіткість процесуального законодавства в розглядуваному аспекті призводить до неоднозначності трактування моменту набрання заочним рішенням законної сили самими суддями.

Так, Галицьким районним судом м. Львова була розглянута справа за позовом ВАТ “Банк Універсальний” до гром. Б.І. та гром. Б.Т. про стягнення боргу. В результаті розгляду справи було ухвалено заочне рішення від 23.11.2006 р., яким позов було задоволено.

В резолютивній частині заочного рішення зазначено, що рішення набуває законної сили після закінчення строку подання заяви про його перегляд³⁵⁰.

Не можна погодитися із такою непоодинокою практикою, адже такі формулювання прямо суперечать положенню ЦПК України, що заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, застосування якого, в свою чергу, є доволі складним щодо заочних рішень.

Обґрунтовані вище пропозиції щодо внесення змін до порядку перегляду та оскарження заочних рішень дозволять вирішити наведені суперечності чинного ЦПК України і однозначно встановити момент набрання заочним рішенням законної сили. У зв’язку з цим, враховуючи запропоновану нову редакцію ст.228 ЦПК України, вважаю також за доцільне ст.233 ЦПК України викласти у такій редакції: «1. Заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого цим Кодексом. При цьому строки апеляційного оскарження заочного рішення обчислюються відповідно до ст.228 цього Кодексу». А ст.294 ЦПК України слід доповнити частиною 4 такого змісту: «4. Строк апеляційного оскарження заочного рішення обчислюється після спливу строку на подання заяви про перегляд заочного рішення, якщо така заява не була подана у строки, встановлені ЦПК України. Якщо відповідачем була подана заява про перегляд заочного рішення до суду, що його ухвалив, строк апеляційного оскарження такого рішення обчислюється з дня проголошення ухвали про відмову у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення».