2.3. Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову та участі у справі третіх осіб

Відповідно до ст.123 ЦПК України відповідач має право пред’явити зустрічний позов. У такому випадку ролі позивача та відповідача поєднуються в особі однієї сторони процесу. Пред’явлення зустрічного позову у зв’язку з аналізом заочного розгляду справи заслуговує особливої уваги, оскільки неявка тієї чи іншої сторони буде неявкою позивача стосовно одного з позовів і одночасно неявкою відповідача стосовно іншого позову. Однак цивільне процесуальне законодавство жодним чином не визначає наслідки такої неявки, а тому під питанням залишається можливість спільного розгляду первісного та зустрічного позовів в порядку заочного провадження та кваліфікація ухваленого при цьому рішення. В доктрині ж це питання вирішується доволі суперечливо та неоднозначно.

В теорії цивільного процесуального права зустрічний позов класично визначають як матеріально-правову вимогу відповідача до позивача, яка заявляється для сумісного розгляду з первісним позовом²⁴⁸. Пред’явлення зустрічного позову відповідачем розглядається як один із основних процесуальних засобів відповідача у захисті від первісного позову²⁴⁹. В літературі існує також точка зору, що зустрічний позов не виступає формою захисту відповідача проти позову, зокрема, коли мова іде про зустрічне зарахування вимог за первісним та зустрічним позовом²⁵⁰. Більш зважений та узагальнений підхід щодо правової природи зустрічного позову в цивільному процесі висловлений В.В. Комаровим та В.Ю. Мамницьким, які розглядають зустрічний позов, на відміну від заперечень проти позову, або як спосіб реалізації самостійної вимоги позивача до відповідача, або як засіб матеріально-правового захисту відповідача проти первісного позову²⁵¹.

Характерною ознакою зустрічного позову виступає його самостійність, що означає можливість його пред’явлення окремо від первісного позову²⁵². Оскільки зустрічний позов виступає одним із способів захисту відповідача проти вимог позивача, він повинен повністю або частково «паралізувати» первісний позов. Такими властивостями відповідно до вимог ст.123 ЦПК України наділений лише той позов, який: 1) або виникає з одних правовідносин із первісним; 2) або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися; 3) або коли задоволення зустрічного позову може виключити повністю або частково задоволення первісного позову.

Інститут зустрічного позову дає можливість шляхом спільного розгляду первісної та зустрічної вимоги більш повно врахувати правовідносини сторін. В літературі зазначають, що він сприяє вимозі процесуальної економії, сприяючи швидкому здійсненню правосуддя з меншими затратами учасниками процесу сил, засобів та часу²⁵³.

На мою думку, пред’явлення зустрічного позову в певній мірі обтяжує первісно заявлену вимогу позивача, особливо це відчутно у випадку неявки когось із сторін та законодавчих прогалин у врегулюванні наслідків такої неявки. Саме об’єктивним ускладненням та затягуванням процесу обґрунтовують часті відмови у прийнятті зустрічних позовів до спільного розгляду з первісними, адже в умовах незмінності строку розгляду справ судді змушені так вчиняти²⁵⁴.

Усі вищенаведені властивості зустрічних позовних вимог відповідача зумовлюють необхідність спільного їх розгляду із первісними та доцільність ухвалення єдиного рішення по зустрічному та первісному позовах. Саме така вимога і створює труднощі у вирішенні питання можливості ухвалення заочного рішення при пред’явленні зустрічного позову.

Відомі процесуалісти ще дореволюційного періоду пропонували різні варіанти вирішення цієї проблемної ситуації. Однак більшість з них²⁵⁵ сходилася на думці, що у випадку клопотання позивача по головному чи зустрічному позову про розгляд, у відсутності позивача по одному з цих позовів (і разом з тим відповідача по другому), обох позовів по суті, ухвалене судом рішення, з метою уникнення роз’єднання позовів, повинно вважатися заочним у повному обсязі. Такої ж позиції притримуються окремі українські та російські процесуалісти, мотивуючи її тим, що інше тлумачення може призвести до ухвалення протилежних рішень, що є недопустимим²⁵⁶.

На підтвердження наведеної точки зору В.Л. Ісаченко наводив наступний приклад. Позивач вимагав зобов’язати відповідача виконати зобов’язання, а відповідач, оспорюючи вимоги позивача, пред’являє зустрічний позов про визнання цього зобов’язання недійсним. В судове засідання не з’являється первісний позивач, а відповідач (він же – позивач за зустрічним позовом), вимагає розглянути два позови, після розгляду яких суд визнає зобов’язання недійсним і на цій підставі відмовляє первісному позивачу у задоволенні його вимог. По відношенню до позивача рішення вважатиметься заочним лише в частині вирішення зустрічного позову, а тому він, як зустрічний відповідач, може, подавши заяву про перегляд заочного рішення, клопотати про новий розгляд лише зустрічного позову. Проте при новому розгляді зустрічний позов може бути спростований, тобто зобов’язання буде визнане дійсним, однак позивачеві відмовлено у задоволенні вимоги зобов’язати відповідача виконати це зобов’язання, і така відмова судом не скасована. Таким чином, створюється парадоксальна ситуація: позивач ніби і виграв справу, але він її програв. Причина в тому, що незважаючи на визнання зобов’язання дійсним, позивач не може добитися його виконання, оскільки йому в цьому відмовлено тим самим рішенням²⁵⁷. Однак В.Л. Ісаченко вважає, що в даному випадку позивач не позбавлений права подати апеляційну скаргу на заочне рішення в частині вирішення вимог по первісному позову.

На мою думку, погодитися з вищевикладеною позицією процесуалістів не можна і застосування її в українському судочинстві неможливе з наступних міркувань. По-перше, обов’язковою умовою заочного розгляду справи є згода позивача на такий розгляд. І навіть у разі відсутності первісного позивача та згоді первісного відповідача (позивача за зустрічним позовом) на заочний розгляд справи, первісний позивач залишається позивачем по справі, а тому відповідно до ст.224 ЦПК України передбачена обов’язковість саме його згоди на такий розгляд. Справедливими в даному аспекті видаються зауваження О.В. Гетманцева, що при пред’явленні і прийнятті судом зустрічного позову сторони не набувають подвійної правосуб’єктності²⁵⁸, а зміна процесуальних ролей за позовами відбувається лише умовно.

По-друге, виникає проблема при перегляді та оскарженні такого рішення. Адже в чинному законодавстві не прописана інша процедура перегляду заочного рішення, як спрощений порядок для відповідача та загальний для позивача. Пропозиції щодо часткового оскарження такого заочного рішення (залежно від того, яка частина для кожного учасника процесу вважається заочною) видаються невірними з огляду на те, що оскарження заочного рішення частинами в принципі не можливе. Адже, як справедливо зазначає І.І. Черних, при протилежному підході довелося б визнати, що частина засідання, в якій ухвалено частину заочного рішення, що переглядається та скасовується судом першої інстанції, не існувала, а інша частина засідання, в якій ухвалено іншу частину рішення, яке не підлягало перегляду, мала місце в дійсності²⁵⁹. Підтвердження цього висновку можна знайти і в ч.3 ст.231 ЦПК України, яка серед повноважень суду, що розглядає заяву про перегляд заочного рішення, вказує лише на можливість залишення такої заяви без задоволення або скасування заочного рішення (повністю) та призначення справи до розгляду в загальному порядку. Тобто ЦПК України не передбачає права суду переглядати чи скасовувати частину заочного рішення. Це пов’язано із правовою природою перегляду заочного рішення судом, що його ухвалив, яка постає як перегляд не просто рішення, а усієї справи.

І, по-третє, відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства заочне рішення можна ухвалювати у випадку неявки відповідача, але аж ніяк не у випадку неявки позивача.

У випадку пред’явлення відповідачем зустрічного позову до або під час попереднього судового засідання (а саме так визначені ЦПК України часові межі реалізації цього права) і наступної неявки відповідача без поважних причин у судове засідання, за загальними правилами при наявності згоди позивача суд мав би приступати до заочного розгляду первісного позову. Якщо ж розглядати зустрічний позов як такий, що має цілком самостійну правову природу, доля його залишається спірною. Адже відповідно до ст.169 ЦПК України суд повинен відкладати розгляд справи у випадку першої неявки позивача (він же – відповідач за первісним позовом) без поважних причин. При буквальному тлумаченні положень процесуального закону такими ж видаються наслідки неявки первісного позивача та явки відповідача, який одночасно виступає позивачем за зустрічним позовом. При цьому первісний відповідач вправі вимагати ухвалення заочного рішення по своїх вимогах, а розгляд справи за позовом первісного позивача слід відкладати. Можливість же залишення позову без розгляду виникає лише у разі повторної неявки без поважних причин позивача (чи-то первісного, чи позивача за зустрічним позовом).

Незважаючи на те, що зустрічний позов визнається самостійною вимогою відповідача до позивача, законодавство, разом з тим, вимагає обов’язковості ухвалення спільного рішення по зустрічних та первісних позовних вимогах. Прийняття зустрічного позову обумовлюється доцільністю його спільного розгляду з первісним, тому навряд чи раціонально одні вимоги розглядати та ухвалювати по них заочне рішення, а інші відкладати. У майбутньому це може призвести до ухвалення суперечливих рішень по одній справі.

Виходячи з цього та керуючись висловленими вище зауваженнями, вважаю недопустимим буквальне тлумачення наслідків неявки в судове засідання учасників процесу, залежно від тих процесуальних ролей, які вони займають у зв’язку з пред’явленням зустрічного позову. Таким чином, при неявці первісного відповідача неможливий окремий розгляд лише первісних позовних вимог в заочному провадженні, так само як і не можна окремо розглянути зустрічні позовні вимоги в заочному порядку у випадку неявки позивача, який одночасно виступає відповідачем за зустрічним позовом.

На мою думку, в даному питанні слід виходити з пріоритетності первісних позовних вимог. Така позиція ґрунтується на дії принципу диспозитивності в цивільному судочинстві, адже саме позивач ініціює процес по справі, несе основний тягар судових витрат; розгляд же зустрічного позову повинен залежати від вирішення первісного. Відповідно, до уваги повинні братися насамперед наслідки неявки учасників процесу стосовно до їх процесуальної ролі щодо первісного позову. Таким чином, вважаю за доцільне у разі неявки первісного відповідача при наявності згоди позивача розглядати спільно первісний та зустрічний позов, ухвалювати єдине рішення, яке повинно вважатися заочним відповідно до загальних правил (а не окремо щодо первісного та зустрічного позову). Тобто таке рішення оскаржувати відповідач може шляхом подання заяви про перегляд заочного рішення до суду першої інстанції, а позивач – в апеляційному порядку. Такий підхід дозволить вирішити усі окреслені вище проблемні ситуації, однак він потребує чіткого законодавчого врегулювання.

На даний час і судова практика іде саме таким шляхом. Суди, розглядаючи спільно первісний та зустрічний позов в заочному порядку, ухвалюють заочне рішення в повному обсязі.

Так, місцевим судом Личаківського району м. Львова була розглянута цивільна справа за позовом ЗАТ “ПроКредитБанк” до гром. Б. та гром. К. та ТзОВ “Зоря” про стягнення заборгованості згідно кредитного договору та зустрічним позовом ТзОВ “Зоря” та гром. П. до ЗАТ “ПроКредитБанк” про визнання недійсними договорів застави нерухомого майна та обладнання.

Встановлено, що відповідачі гром.Б., гром. К., представник ТзОВ “Зоря”, а також позивач по зустрічному позову гром. П. в судове засідання не з’явилися, хоча належним чином були повідомлені про розгляд справи. З урахуванням думки позивача суд визнав за можливе розглянути справу у відсутності відповідачів та ухвалити заочне рішення.

У результаті розгляду справи судом було ухвалено заочне рішення від 17.05.2006 р., яким позов ЗАТ “ПроКредитБанк” до гром. Б., гром. К. та ТзОВ “Зоря” про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково, а у зустрічному позові ТзОВ “Зоря” та гром. П. до ЗАТ “ПроКредитБанк” про визнання недійсними договорів застави нерухомого майна та обладнання відмовлено за безпідставністю вимог.

В резолютивній частині роз’яснено право відповідача оскаржити заочне рішення у спрощеному порядку та строки і порядок оскарження рішення до суду апеляційної інстанції²⁶⁰.

Щодо варіантів розгляду первісного та зустрічного позову у випадку неявки первісного позивача в літературі висловлювалися різні думки. Так, І.І. Черних пропонувала, залишаючи первісний позов без розгляду, допустити виключну можливість розгляду зустрічного позову самостійно, без спільного розгляду його з первісними вимогами, і ухвалення заочного рішення, якщо первісний позивач відсутній. Мотивує вона свою позицію тим, що це дало б позивачеві можливість не втратити право на розгляд його позовної вимоги, а факти, встановлені судом при розгляді зустрічного позову могли б розглядатися як преюдиційні²⁶¹. Д.Д. Луспеник допускає в такому випадку можливість ухвалення заочного рішення в повному обсязі²⁶². Така ж думка була висловлена І.В. Уткіною²⁶³. Вище вже наводилися аргументи проти цієї позиції.

У випадку неявки первісного позивача я вважаю за доцільне застосовувати наслідки неявки, передбачені ст.169 ЦПК України щодо позивача, тобто відкладати розгляд справи (як первісного, так і зустрічного позову) у разі першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача або ж залишати заяву без розгляду – у випадку повторної неявки позивача. Ухвала про залишення заяви без розгляду є однією із форм закінчення розгляду справи без ухвалення рішення суду, яка спричиняє припинення провадження у справі в цілому, а тому самостійний розгляд зустрічного позову при цьому видається неможливим. У такому випадку суд повинен роз’яснити відповідачеві його право звернутися із позовом в загальному порядку.

Таким чином, коли у справі пред’явлено зустрічний позов, заочний розгляд справи можливий лише в разі неявки в судове засідання без поважних причин належним чином повідомленого відповідача; при цьому ухвалюється єдине рішення по первісних та зустрічних позовних вимогах, яке повинно вважатися заочним в повному обсязі. У випадку неявки первісного позивача, який виступає відповідачем за зустрічним позовом, заочний розгляд справи неможливий.²⁶⁴

Викладена позиція потребує законодавчого закріплення, оскільки на даний час розглядувані ситуації цивільним процесуальним законодавством взагалі не врегульовані. У зв’язку з вищезазначеним, пропоную:

1) доповнити ЦПК України статтею 225¹ такого змісту:

“Стаття 225¹. Заочний розгляд справи при пред’явленні зустрічного позову

1. Якщо у справі пред’явлено зустрічний позов, неявка відповідача, яким пред’явлено такий позов, є підставою для заочного розгляду справи відповідно до умов частини 1 статті 224 цього Кодексу. Ухвалене при цьому рішення вважається заочним в повному обсязі.

2. Неявка позивача, який виступає відповідачем за зустрічним позовом, не може бути підставою для заочного розгляду справи. При цьому повинні застосовуватися наслідки, передбачені ст.169 ЦПК щодо неявки позивача”;

2) доповнити ст.123 ЦПК України частиною 4 наступного змісту: “4. У випадку неявки в судове засідання відповідача, який пред’явив зустрічний позов, застосовуються положення статті 225¹ цього Кодексу”;

3) доповнити ч.3 ст.169 ЦПК України таким реченням: “Якщо у справі пред’явлено зустрічний позов, суд роз’яснює відповідачеві його право звернутися до суду в загальному порядку”.

Значно ускладнює процес і участь у справі третіх осіб. Треті особи можуть взяти участь у розпочатому між сторонами процесі або в ролі самостійного позивача, який пред’являє позов до однієї із первісних сторін чи до обох них (треті особи, що заявляють самостійні вимоги), або в ролі “помічників однієї із сторін”²⁶⁵ (треті особи, що не заявляють самостійних вимог).

Питання участі третіх осіб в цивільному судочинстві досліджувалося багатьма вченими²⁶⁶. Однак з’ясування можливості заочного розгляду справи при участі у справі третіх осіб, а також наслідки неявки третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на розгляд її позову залишилися поза увагою. Дослідниками ж інституту заочного розгляду справи дане питання вирішується доволі суперечливо. У ЦПК України воно також залишилося без прямої законодавчої регламентації. Все це актуалізує необхідність самостійного розгляду аналізованого питання в межах даного дослідження.

Участь третіх осіб в цивільному процесі зумовлена тим, що судовий спір між сторонами прямо (стосовно третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги) або опосередковано (стосовно тих, які не заявляють самостійних вимог) стосується прав та інтересів інших осіб. Залежно від такої заінтересованості третіх осіб у справі і повинно вирішуватися питання можливості заочного розгляду справи.

Не викликає жодних сумнівів те, що, якщо у справі бере участь третя особа, яка не заявляє самостійних вимог (чи-то на стороні позивача, чи на стороні відповідача), її неявка жодним чином не впливає на розгляд судом позовних вимог. Інші науковці теж одностайні саме у такому вирішенні цього питання²⁶⁷. Також слід звернути увагу на те, що явку третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог і виступає в процесі на стороні відповідача, не можна в жодному випадку розцінювати як явку самого відповідача, а тому тут повинні застосовуватися загальні наслідки неявки в судове засідання відповідача (відповідно, заочний розгляд справи можливий при дотриманні загальних умов його допустимості).

Складнішою є ситуація участі в процесі третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Адже відповідно до ст.34 ЦПК України такі особи мають усі процесуальні права та обов’язки позивача. Така законодавча вказівка не дозволяє однозначно відповісти на питання, чи вправі суд при неявці первісного позивача (або позивача і відповідача), якщо позов третьої особи пред’явлений до нього (до них обох), задовольняти клопотання про заочний розгляд вимог третьої особи? Також виникає питання, чи вправі суд приступати до заочного розгляду справи за клопотанням первісного позивача, якщо в судове засідання, окрім первісного відповідача не з’явилася ще й третя особа, що заявляє самостійні вимоги? В юридичній літературі відповіді на ці питання є доволі неоднозначними.

Як зазначав К. Анненков, явка чи неявка третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги (виступають в самостійній ролі сторони процесу), щодо допустимості заочного провадження повинна мати те ж значення, що і явка або неявка самих сторін процесу²⁶⁸. Таким чином, він пропонував у випадку неявки в судове засідання первісного позивача та відповідача, якщо третя особа наполягає на розгляді її позовних вимог, що пред’явлені до них обох, ухвалювати заочне рішення, оскільки в такому випадку третя особа виступає позивачем, а позивач та відповідач – співвідповідачами. Однак жодних рекомендацій щодо того, чи таке рішення слід вважати заочним повністю чи в частині, а, відповідно, як його оскаржувати, не наводиться.

У ситуації, коли третя особа пред’явила позов до позивача та відповідача, які в судове засідання не з’явилися без поважних причин, І.В. Уткіна пропонує ухвалювати одне заочне рішення як по перших, так і по других вимогах, оскільки вони взаємопов’язані: задоволення позову третьої особи виключає можливість задоволення позову первісного позивача і навпаки²⁶⁹. Така ж позиція серед українських процесуалістів продубльована Д.Д. Луспеником²⁷⁰. Видається, що мотивація, наведена в її обґрунтування, не відповідає суті заочного провадження.

По-перше, заочний розгляд справи можливий лише у випадку неявки в судове засідання належним чином повідомленого відповідача при наявності згоди на такий розгляд позивача. Пред’явлення позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, змінює процесуальні ролі учасників процесу досить умовно. А тому так категорично стверджувати, що в такому випадку згода первісного позивача на ухвалення заочного рішення не потрібна, навряд чи можна.

По-друге, невирішеним при такому підході залишається питання оскарження ухваленого заочного рішення. Адже пропонується, щоб таке рішення вважалося заочним в цілому, тобто подати заяву про його перегляд до суду першої інстанції вправі лише первісний відповідач; первісний позивач та третя особа зможуть оскаржити його лише в апеляційному порядку. Однак мотивація допустимості ухвалення заочного рішення в розглядуваній ситуації ґрунтується насамперед на тому, що в судове засідання не з’явилися відповідачі (первісний позивач та первісний відповідач) за позовом третьої особи. Якщо ж так буквально проектувати зміну процесуальних ролей у зв’язку з пред’явленням позову третьою особою, як це запропоновано І.В. Уткіною та Д.Д. Луспеником, то і позивача (який виступає відповідачем щодо третьої особи) слід наділяти правом пільгового перегляду ухваленого заочного рішення. А на практиці реалізувати це навряд чи вдасться, зважаючи на імперативні вимоги ЦПК України щодо перегляду заочних рішень різними способами різними учасниками процесу.

По-третє, приймаючи позов третьої особи до свого провадження, суд приймає його для спільного розгляду із первісним позовом, керуючись тим, що ці два позови взаємопов’язані, тобто права третьої особи із самостійними вимогами залежать від вирішення первісного позову між сторонами. Таким чином, суд повинен ухвалити єдине рішення, яким вирішуються по суті вимоги як позивача, так і третьої особи до нього або до обох сторін. Однак, ухвалюючи таке рішення, на мою думку, слід виходити із пріоритетності первинних вимог, заявлених в суді. Аналогічно до того, як вище пропонувалося вирішувати долю зустрічного позову у спорі, вважаю, що доцільно, аби доля позову третьої особи із самостійними вимогами залежала від руху по справі за первісним позовом, а не навпаки.

Якщо вважати, що у зв’язку з пред’явленням позову третьою особою міняються процесуальні ролі учасників процесу, то більш логічною видається позиція тих науковців, які стверджують, що у випадку неявки первісного позивача та відповідача позов третьої особи можна розглядати в порядку заочного провадження, а первісний позов слід залишати без розгляду відповідно до загальних наслідків неявки позивача²⁷¹. Ті вчені, які відстоюють допустимість роздільності розгляду первісного позову та позову третьої особи, обґрунтовують також, що, якщо ж позов третьої особи пред’явлений до обох сторін спору, а в судове засідання не з’явився лише відповідач, то рішення, ухвалене за позовом третьої особи, не може вважатися заочним, оскільки явка первісного позивача в даному випадку повинна прирівнюватися до явки одного із співвідповідачів, що унеможливлює заочну процедуру²⁷².

Якими б аргументованими не видавалися ці позиції з огляду на буквальне тлумачення процесуального закону, вони не відповідають вимогам доцільності, а також, як справедливо зазначає К. Аненнков, суперечать засаді нероздрібнення провадження у справі²⁷³. На мою думку, якщо відповідачами за позовом третьої особи є як первісний позивач, так і первісний відповідач і обидва вони не з’явилися до суду без поважних причин, суд не вправі задовольняти клопотання третьої особи про заочний розгляд її позову. На жаль, така позиція не знайшла поки що свого законодавчого закріплення, та і в доктрині цивільного процесуального права широко не підтримується²⁷⁴. На мою думку, розгляд справи в наведеній ситуації слід відкладати, якщо ж первісний позивач знову не з’явиться в судове засідання, то його позов залишати без розгляду, роз’яснюючи третій особі її право на звернення до суду в загальному порядку. Так само слід вчиняти, якщо у справі пред’явлений позов третьої особи, а в судове засідання не з’являється лише первісний позивач.

Якщо ж позов третьої особи пред’явлений до обох сторін спору, а в судове засідання не з’являється відповідач, і позивач не заперечує проти заочного розгляду справи, вважаю за доцільне ухвалення єдиного заочного рішення, яким би вирішувався позов первісного позивача та позов третьої особи. Визначальними при цьому є неявка первісного відповідача та згода первісного позивача на заочний розгляд справи; думку третьої особи щодо заочного розгляду суд з’ясовувати не повинен. При цьому рішення повинно вважатися заочним повністю.

Такий підхід, на мою думку, сприятиме ефективності цивільного судочинства та відповідатиме природі заочного провадження, вирішить питання руху провадження по справі при участі у ній третіх осіб із самостійними вимогами та дозволить виробити єдність підходу щодо пільгового перегляду такого рішення.

Якщо детально проаналізувати ст.169 ЦПК України, яка регламентує наслідки неявки в судове засідання осіб, які беруть участь у справі, то звертає на себе увагу те, що наслідки неявки без поважних причин третьої особи законодавцем окремо не виписані. А це, очевидно, означає лише те, що цьому факту не надається особливого значення. Використання ж спеціальної термінології в найменуванні учасників процесу (“третя особа, яка заявляє самостійні вимоги”, а не “позивач”) підкреслює те, що така третя особа не стає позивачем в буквальному розумінні. Тому, якщо в судове засідання не з’являється третя особа із самостійними вимогами, вважаю за доцільне розглядати її вимоги спільно із вирішенням по суті позову первісного позивача.

Такий підхід підтверджується висловленим французьким процесуалістом Понсе принципом теорії процесу, відповідно до якого приналежність (в аналізованому випадку – позов третьої особи) повинна слідувати долі головної речі (тобто долі первісного позову)²⁷⁵. Також питання допустимості як пред’явлення в процесі зустрічного позову, так і участі третіх осіб розглядають як певні відхилення від нормального типу процесу, ускладнення останнього; на думку В.О. Рязановського, вони не виступають принциповими (основоположними) інститутами цивільного судочинства, а обумовлені міркуваннями доцільності²⁷⁶.

Погоджуючись із теорією залежності позову третьої особи від позову первісного позивача, ґрунтуючись на засаді пріоритетності вимог позивача в конкретній справі²⁷⁷, вважаю за доцільне доповнити ЦПК України відповідними положеннями, які б однозначно вирішували змодельовані вище ситуації неявки учасників процесу, якщо у справі бере участь третя особа із самостійними вимогами. Зокрема:

1) доповнити ЦПК України статтею 225² такого змісту:

“Стаття 225². Заочний розгляд справи при участі у справі третіх осіб

1.Якщо у справі бере участь третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, її неявка не впливає на можливість заочного розгляду справи при дотриманні умов, визначених частиною 1 статті 224 цього Кодексу.

2. Якщо у справі бере участь третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, а відповідачами за позовом третьої особи є як первісний позивач, так і первісний відповідач і обидва вони або лише позивач не з’явилися до суду без поважних причин, суд не вправі задовольняти клопотання третьої особи про заочний розгляд її позову. В такому разі слід застосовувати положення пункту 3 частини 1 та частину 3 ст.169 ЦПК України щодо наслідків неявки в судове засідання позивача.

3. Якщо позов третьої особи пред’явлений до обох сторін спору, в судове засідання не з’являється відповідач, а позивач не заперечує проти заочного розгляду справи, суд ухвалює єдине заочне рішення, яким вирішує по суті позов позивача та позов третьої особи. При цьому згода третьої особи на заочний розгляд справи не потрібна.

4. Якщо в судове засідання без поважних причин не з’являється як відповідач, так і третя особа, що заявляє самостійні вимоги, суд приступає до заочного розгляду справи, якщо позивач не заперечує проти цього”;

2) доповнити ч.3 ст.169 України наступним реченням: “Якщо у справі бере участь третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, суд роз’яснює такій третій особі її право звернутися до суду з позовом в загальному порядку”;

3) доповнити ст.169 частиною 6 такого змісту: “6. Неявка в судове засідання без поважних причин третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, або неповідомлення нею про причини неявки не є перешкодою для розгляду справи, в тому числі і її позову спільно із вимогами позивача”.